Чина запашна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Чина запашна (Lathyrus odoratus)
Чина запашна (Lathyrus odoratus)
Чина запашна (Lathyrus odoratus)
Охоронний статус
Біологічна класифікація
Домен: Ядерні (Eukaryota)
Царство: Рослини (Plantae)
Відділ: Вищі рослини (Streptophyta)
Надклас: Покритонасінні (Magnoliophyta)
Клас: Еудікоти
Підклас: Розиди (Rosids)
Порядок: Бобовоцвіті (Fabales)
Родина: Бобові (Fabaceae)
Підродина: Метеликові (Faboideae)
Триба: Fabeae
Рід: Чина (Lathyrus)
Вид: Чина запашна
Біноміальна назва
Lathyrus odoratus
L. 1753
Посилання
Commons-logo.svg Вікісховище: Lathyrus odoratus
Wikispecies-logo.svg Віківиди: Lathyrus odoratus
EOL logo.svg EOL: 703179
IPNI: 110213-3
ITIS logo.svg ITIS: 25864
IUCN logo.svg МСОП: 176367
US-NLM-NCBI-Logo.svg NCBI: 3859
The Plant List: ild-7772

Чина запашна[1][2], горошок запашний[1], горошок пахучий[1], горошок душистий[1] (Lathyrus odoratus L.) — рослина з роду Чина, родини Бобових.

Історія[ред.ред. код]

Квітка чини запашної
Сорт 'Painted Lady'
Біб чини запашної
Сорт 'Cupid Mixed'
Насіння чини запашної

Понад 300 років тому сицилійський ченець Франциско Купані, прогулюючись увечері біля стін свого монастиря, розташованого на узбережжі Середземного моря, вловив незвично сильний аромат, який належав запашному горошку. Монах зібрав насіння і відіслав їх в 1699 році в Англію, своєму другові Роберту Уведалю — шкільному вчителеві з графства Міддлсекс. Там завдяки роботі селекціонерів запашний горошок став «королем» витких рослин. В Англії діє Національне Королівське товариство любителів запашного горошку (англ. National Sweet Pea Society), яке було зановане ще 1900 року. Інші дослідники стверджують, що батьківщиною запашного горошку є Перу й Еквадор. Звідти він потрапив до Сицилії, яка з 1300 по 1700 роки перебувала переважно під впливом іспанських конкістадорів.

Загальна біоморфологічна характеристика[ред.ред. код]

В'юнка трав'яниста рослина від 20 до 200 см заввишки. Квітки метеликового типу складаються з 5 пелюсток: найбільший — «парус», два бічних — «весла» і дві пелюстки, щільно облягають маточку з тичинками, утворюють «човник». Забарвлення пелюсток має найширшу гаму — від чисто білого, кремового, через рожевий, червоний і малиновий до лавандового, бузкового, синьо-фіолетового і навіть дуже темного — вишнево-каштанового. Коренева система у запашного горошку стрижнева, сильнорозгалужена, проникає в ґрунт на глибину до півтора метрів. Як і більшість бобових, запашний горошок вступає в симбіоз з бульбочковими бактеріями з роду Різобіум (Rhizobium), засвоюючи атмосферний азот, в результаті чого рослини самі себе «живлять».

Екологія[ред.ред. код]

Росте в лісах і серед чагарників оскільки є в'юнкою рослиною, через що потребує підтримки.

Поширення[ред.ред. код]

Природний ареал[ред.ред. код]

Чина запашна в дикому стані зустрічається тільки на крайньому південному заході Італії та Сицилії. Широко культивується по всьому світу і натуралізована в деяких районах США.

Використання та господарське значення[ред.ред. код]

Запашний горошок завдяки неповторному аромату, вишуканій будові квіток, рясному і тривалому цвітінню, багатому спектру забарвлень став однією з найпопулярніших у світі витких рослин, яку зазвичай використовують для вертикального озеленення балконів і вікон, терас, альтанок та інших малих архітектурних форм.

Охорона у природі[ред.ред. код]

Занесений до Червоного списку Міжнародного Союзу охорони природи. Охоронний статус — близький до загрозливого стану. Вважається, що природний ареал складає менше ніж 2000 км². Існує прогнозоване зниження ареалу у зв'язку зі збільшенням літніх пожеж а також через збір у дикій природі. Тим не менш, вид зростає на природоохоронних територіях у понад десяти місцях, тому він оцінюється як близький до загрозливого стану.

Сорти[ред.ред. код]

Перші 5 сортів з'явилися в 1800 році. Через 200 років кількість сортів перевищила 1000 і наблизилась до 2000. Вони об'єднані в 16 сортових груп.

Вирощування[ред.ред. код]

Запашний горошок можна культивувати практично скрізь, важливо тільки правильно вибрати сорти і способи вирощування розсади. Найкраще росте на відкритих сонячних безвітряних місцях з глибоко обробленими родючими, нейтральними по кислотності ґрунтами.

Ділянку, для аирощування підготувати з осені. На початку жовтня на ній розсипають гашене вапно або крейду (300–400 г / м²), одне-два відра перегною, 100 г суперфосфату і 50 г калійної солі. Потім ґрунт перекопують на глибину багнетної лопати. Навесні цю ділянку розрівнюють граблями, а важкий за механічним складом ґрунт краще перекопати ще раз і розрівняти.

Рослини виносять легке притінення, але сильно реагують на різкі перепади нічних і денних температур — квітки і бутони обпадають, насіння не зав'язується. Запашний горошок два-три рази за сезон потрібно підгодовувати рідкими органічними добривами, але не можна вносити свіжі органічні добрива (гній), тому що це може стати причиною загибелі рослин від грибкових захворювань. В спекотну суху погоду потребує регулярного поливу. Важко переносить пересадку, краще вирощувати розсаду в торфоперегнійних горщиках.

При вирощуванні в теплиці запашний горошок може досягати висоти 4 м. Низькорослі сорти не потребують опори. При вирощуванні на великих площах відстань між рядами повинна становити 70 см.

Запашний горошок можна вирощувати на одному місці тільки рік і знову повертати на попереднє місце лише через 4-5 років, так як ця культура уражається фузаріозом — грибковим захворюванням, яке зберігається в ґрунті декілька років.

Цікаві факти[ред.ред. код]

  • В Японії горошок запашний символізує прощання[3].

Примітки[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Геннадий Левко «Душистый горошек» // «В мире растений» — 2002 г. — № 3.
  • Флора СССР. Т. 13. 1948 / Под ред. Б. К. Шишкина, Е. Г. Боброва. М.; Л.: Изд-во АН СССР.
  • Черепанов С. К., Федоров А. А. Сосудистые растения СССР. Л.: Наука. 1987. — 509 с. (рос.)
  • Гроссгейм А. А. Флора Кавказа. — Баку: Изд. Азерб. филиала Акад.наук СССР, 1952. — Т.5.
  • Abrams, L. 1944. Buckwheats to Kramerias. 2: 1-635. In L. Abrams (ed.) Ill. Fl. Pacific States. Stanford University Press, Stanford. (англ.)
  • AFPD. 2008. African Flowering Plants Database — Base de Donnees des Plantes a Fleurs D'Afrique. (фр.)
  • Berendsohn, W.G. & A.E. Araniva de González. 1989. Listado básico de la Flora Salvadorensis: Familia 118: Leguminosae. Cuscatlania 1(2): 1-16. (ісп.)
  • Breedlove, D.E. 1986. Flora de Chiapas. Listados Floríst. México 4: i-v, 1-246. (ісп.)
  • CONABIO. 2009. Catálogo taxonómico de especies de México. 1. In Capital Nat. México. CONABIO, Mexico City. (ісп.)
  • Cronquist, A.J., A. H. Holmgren, N. H. Holmgren, Reveal & P. K. Holmgren. 1989. Vascular Plants of the Intermountain West, U.S.A., FABALES. 3B: 1-279. In A.J. Cronquist, A. H. Holmgren, N. H. Holmgren, J. L. Reveal & P. K. Holmgren (eds.) Intermount. Fl.. Hafner Pub. Co., New York. (англ.)
  • Gleason, H. A. & A.J. Cronquist. 1991. Man. Vasc. Pl. N.E. U.S. (ed. 2) i-910. New York Botanical Garden, Bronx. (англ.)
  • Hickman, J. C. 1993. The Jepson Manual: Higher Plants of California 1-1400. University of California Press, Berkeley. (англ.)
  • Hitchcock, C. H., A.J. Cronquist, F. M. Ownbey & J. W. Thompson. 1961. Saxifragaceae to Ericaceae. Part III: 614pp. In C. L. Hitchcock Vasc. Pl. Pacif. N.W.. University of Washington Press, Seattle. (англ.)
  • Isely, D. 1990. Leguminosae (Fabaceae). 3(2): xix, 1-258. In Vasc. Fl. S.E. U. S.. The University of North Carolina Press, Chapel Hill. (англ.)
  • Munz, P. A. 1974. Fl. S. Calif. 1-1086. University of California Press, Berkeley. (англ.)
  • Nasir, E. & S. I. Ali (eds). 1980–2005. Fl. Pakistan Univ. of Karachi, Karachi. (англ.)
  • Standley, P. C. & J. A. Steyermark. 1946. Leguminosae. Flora of Guatemala. Fieldiana, Bot. 24(5): 1-368. (англ.)
  • Voss, E. G. 1985. Michigan Flora. Part II Dicots (Saururaceae-Cornaceae). Bull. Cranbrook Inst. Sci. 59. xix + 724. (англ.)
  • Welsh, S. L. 1974. Anderson's Fl. Alaska Adj. Parts Canada i-xvi, 1-724. Brigham Young University Press, Provo. (англ.)
  • Flora of China Editorial Committee. 2010. Flora of China (Fabaceae). 10: 1-642. In C. Y. Wu, P. H. Raven & D. Y. Hong (eds.) Fl. China. Science Press & Missouri Botanical Garden Press, Beijing & St. Louis. (англ.)
  • Tutin, T. G. et al., eds. 1964–1980. Flora europaea. (англ.)

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]