Читинський процес

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Читинський процес – репресивний політичний судовий процес влаштований радянською владою над провідними діячами Української Далекосхідної Республіки та українського національного руху на Далекому Сході, що відбувався 513 січня 1924 року у Читі.

Після окупації в листопаді 1922 року Української Далекосхідної Республіки і приєднання території Далекого Сходу до РСФСР відбулися арешти активістів та керівників далекосхідник українських організацій, коли було арештовано від 150 до 200 осіб. Але після переведеного попереднього розслідування значна частина їх була звільнена.

Засуджені[ред.ред. код]

На процес було виведено 22 особи (ще двоє — П.Яхно та Антін Левандовський втекли ще до суду в Маньчжурію), якi звинувачувалися в підтримці контрреволюційних сил в особі українських урядів Павла Скоропадського та Симона Петлюри шляхом «організації українських націоналістичних угруповань» та «білоукраїнських» військових формувань, а також у співпраці з місцевими контрреволюційними силами в особi козачого отамана Григорія Семенова та «міжнародною буржуазією» з наміром відірвати Далекий Схід від РСФСР.

Петро Горовий[ред.ред. код]

Згідно з вироком суду голова Українського Далекосхідного крайового кооперативу «Чумак» Петро Горовий був визнаний винним у тому, що вів переговори з отаманом Григорієм Семеновим про «організацію українського населення Далекого Сходу в групи, спiвчуваючi отаманові Семенову» у вигляді Українських Національних Комітетів та одержав від нього «Грамоту», в якій гарантувалося право українського населення на національно-культурну автономію, а також матеріальну підтримку для «організації контрреволюційного руху» (10 вагонів борошна, 25 тисяч рублів та золото у виливках вагою приблизно 14 кг).

На пiдставi ч. 1 ст. 58 КК РСФСР, що передбачала вiдповiдальнiсть за органiзацiю з контрреволюцiйною метою збройних повстань чи вторгнення на радянську територiю збройних загонiв чи банд, а також участь у спробах захоплення влади або примусового вiдторгнення вiд РСФСР певної частини її територiї, його було засуджено до вищої мiри кари – розстрiлу, але беручи до уваги його «каяття у своїх злочинах перед пролетарським судом» розстрiл йому було замiнено на 10 рокiв позбавлення волi з «гострою ізоляцією» i конфiскацiєю його майна з позбавленням прав на 5 рокiв.

Юрій Глушко-Мова[ред.ред. код]

Голова Українського Далекосхідного Секретаріату Юрій Глушко-Мова був визнаний винним у тому, що як голова Секретаріату, 7 жовтня 1920 року дав Петру Горовому уповноваження вести переговори з представниками місцевої протибільшовицької влади про взаємну інформацію для вишукання шляху спільної праці тощо i на підставі ст. 68 КК РРФСР (приховування та сприяння різного роду злочинам або скоєння цих злочинів при необізнаності про їх кінцеву мету) був засуджений на 5 років позбавлення волі, але із застосуванням амністії від 7 листопада 1922 року термін кари йому було зменшено наполовину – на 2,5 роки з позбавленням прав на 3 роки.

Інші[ред.ред. код]

Голова Забайкальської Української Окружної Ради В. Козак був визнаний винуватим у тому, що за його підписом у 1918 році було видане уповноваження полковникові Л. Слищенковi на формування українських військових частин на Далекому Сході, а також, що він брав участь в одержанні «Грамоти» отамана Г. Семенова.

Заступник голови Українського Далекосхідного крайового кооперативу «Чумак» К. Стрельбицький був визнаний винним у тому, що у своїй діяльності був тісно пов’язаний з П. Горовим та знав про одержання «Грамоти» отамана Семенова i заховав її. Через це В. Козака та К. Стрельбицького на підставі ст. 68 КК було засуджено кожного на 3 роки позбавлення волі, але з застосуванням амністії від 7 листопада 1922 року термін кари було зменшено наполовину, тобто – на 1,5 роки з позбавленням прав на 3 роки.

Є. Геруцький, О. Корсун, М. Пирогiв, Г. Никитченко та I. Чорній були визнані винуватими в тому, що Є. Геруцький i О. Корсун у Владивостоцi, М. Пирогiв, Г. Никитченко та I. Чорній у Микольську-Уссурiйському брали участь в організації Українських Національних Комітетів.

Члени Забайкальської Української Окружної Ради О. Кузурман-Ященко, Г. Левченко i К. Тишкевич та секретар Ради Г. Котницький були звинувачені в тому, шо брали участь у 1918 році в засiданнi Ради, де обговорювалися питання про органiзацiю українських вiйськових формувань. Заступник голови Українського Далекосхідного Секретаріату Д. Кисiльов був звинувачений у тому, що знав про контрреволюцiйну дiяльнiсть П. Горового та про одержання ним «Грамоти» від отамана Г. Семенова, чим допомагав його «злочинній праці».

За зазначенi злочини Є. Геруцького, О. Корсуна, М. Пирогова, Г. Никитченка, Д. Кисiльова, I. Чорнія, О. Кузурмана-Ященка, К. Тишкевича, Г. Котницького, Г. Левченка на пiдставi ст. 68 КК РРФСР було засуджено кожного на 1 рiк позбавлення волi iз позбавленням прав на 2 роки. Але у зв’язку з фактичним вiдбуттям зазначеного строку пiд час попереднього ув’язнення до початку судового процесу їх було звiльнено вiд вiдбуття кари в частинi позбавлення волi.

Звинувачення П. Горового за ч. 1 ст. 63 в участі в організації, «яка з контрреволюційною метою протидіяла нормальній діяльності радянських установ або підприємств» та Ю. Глушка-Мови – за ст. 58 та 59 (сприяння іноземним державам у боротьбі проти радянської влади), Є. Геруцького – за ст. 58, 59 та 60 (участь у контрреволюційних, антирадянських організаціях), К. Стрiльбицького – за ст. 59 i ч. 1 ст. 63, М. Пирогова – за ст. 58–60, I. Чорнія – за ст. 60, Д. Кисiльова – за ч. 1 ст. 59 i 70 (пропаганда й агiтацiя з метою допомоги міжнародній буржуазії), О.Корсуна – за ст. 60, В. Козака – за ч. 1 ст. 58–59, Г. Никитченка – за ст. 58–59, О. Кузурмана-Ященка – за ч. 1 ст. 58–59, Г. Левченка – за ч. 1 ст. 58, Г. Котницького – за ч. 1 ст. 58–59, К. Тишкевича – за ч. 1 ст. 58 КК РСФСР було визнано недоведеними.

Звинувачення Антона Дубовика у злочині, передбаченим ст. 58 i 59, секретаря кооперативу «Чумак» Д. Нечипоренка та його скарбника I. Смульського – за ст. 63 та провідних українських діячів з Хабаровська Г. Могилецького – за ст. 59, В. Кийовича – за ст. 59 i 70, В. Тимцюрака – за ст. 59, I. Булаха – за ст. 70 та В. Никуляка – за ст. 60 КК РРФСР також було визнано недоказаними i вони були виправдані судом.

Наслідки[ред.ред. код]

Процес, попри відносно легке покарання, призвів гнітюче враження на далекосхідних українців.

Після арешту та засудження українських діячів приналежність до української національності почала розглядатися як прояв політичної неблагонадійності, що зумовлювало приховування частиною українців своєї справжньої національності, зокрема під час переписів 1923 та 1926 років.

Джерела[ред.ред. код]