Шевченко Ірина Вікторівна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ірина Шевченко
UA-OR5-SGT-GSB-H(2015).png Сержант
Шевченко Ірина Вікторівна.jpg
Загальна інформація
Народження 1 листопада 1970(1970-11-01)[1]
Дар'ївка, Білозерський район, Херсонська область, Українська РСР, СРСР
Смерть 1 липня 2019(2019-07-01) (48 років)
Водяне, Волноваський район, Донецька область, Україна
Поховання Херсон
Псевдо «Скажена»
Військова служба
Роки служби 2019
Приналежність Україна Україна
Вид ЗС Emblem of the Ukrainian Navy.svg Військово-морські сили
Рід військ БЗ МП.svg Морська піхота
Формування
Війни / битви
Нагороди та відзнаки
Орден «За мужність» ІІ ступеня
Орден «За мужність» ІІІ ступеня

Іри́на Ві́кторівна Шевче́нко (1 листопада 1970(19701101)[2] — 1 липня 2019) — сержант Збройних сил України, учасник російсько-української війни[3].

Життєпис[ред. | ред. код]

Народилась 1970 року в селі Дар'ївка (Білозерський район, Херсонська область); мама померла дуже рано. Мешкала у Херсоні, працювала продавцем риби на херсонському Дніпровському ринку.

Активна учасниця Революції Гідності, херсонського Євромайдану. Першими із українських військових на ділянці з окупованим Кримом стали солдати 79-ї бригади, у яких на той час не було хоч якоїсь організації по забезпеченню — їх навіть ніхто не годував, просто привезли та залишили у степу. Мешканці сіл, а згодом й Херсона узяли на себе вирішення цієї проблеми — люди скуповували на ринках продукти, у мисливських крамницях — зелений одяг; везли це на Каланчак, самі знаходили бійців, щоб віддати воякам усе, що могли. Згодом 79-ту бригаду замінила 30-та окрема механізована бригада. Хаотична допомога військовим припинилася — люди, які вже перезнайомилися між собою під час перших поїздок, почали організовуватись, їздити сформованими колонами; цим займалася новостворена волонтерська група «Херсонська Чайка». Ірина стала волонтеркою «Херсонської чайки», допомагала армії на адмінкордоні з Кримом, по тому регулярно їздила на східний фронт. Щотижня усе зароблене витрачала на скуповування борошна та яєць, потім усю ніч пекла пироги, які відвозилися на фронт — коли біля Донецька та Іловайська вже точилися важкі бої.

Але Ірині цього було замало, тому 2014 року вона пішла навчатися справі медичної допомоги — до медичного загону швидкого реагування «Влад»; пройшла кілька медичних курсів — як волонтер загону «Влад» та два курси у Києві. Викладала тактичну медицину на полігоні «Широкий Лан». 11 травня 2015 року вступила на військову службу за контрактом, санінструктор 1-ї роти 1-го десантно-штурмового батальйону, по тому — радіотелефоніст-санінструктор бригадного медпункту 2-го батальйону 36-ї бригади. Готувала, прала, телефонувала батькам та дружинам вояків; багато бійців були сиротами, опікувалася ними, мов рідними дітьми. Того ж року батальйон зайшов до Широкиного, і усі ротації до 2019-го був у тому селі.

1 липня 2019-го в передобідню пору під час виїзду на евакуацію пораненого поблизу села Водяне (Волноваський район) санітарний автомобіль Hummer HMMWV був обстріляний з ПТРК. Внаслідок прямого влучення ракети водій Сергій Майборода загинув на місці; Ірина Шевченко дістала тяжкі поранення та опіки, померла в лікарні міста Маріуполь.

3 липня 2019 року похована в Херсоні, на кладовищі Геологів, Алея Героїв.

Без Ірини лишилася сестра.

Нагороди та вшанування[ред. | ред. код]

  • Орден «За мужність» II ступеня (23 серпня 2019, посмертно) — за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України.[4]
  • Орден «За мужність» III ступеня (29 грудня 2016) — за особисту мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, зразкове виконання військового обов'язку.[5]
  • медаль «За участь у бою»[2]
  • У Львові на алеї героїнь у парку Богдана Хмельницького висаджено дерево в її пам'ять[джерело?].

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]