Шевченко Лев

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Шевченко Лев
Народився 1896
Кирилівка, Звенигородський повіт, Київська губернія, Російська імперія
Помер 8 січня 1919(1919-01-08)
Звенигородка, Київська губернія, Українська Народна Республіка
Громадянство
(підданство)
Flag of Russia.svg Російська імперія
Flag of Ukraine.svg УНР
Діяльність військовослужбовець
Родичі брат Ананій

Лев Шевченко (1896, Кирилівка — 8 січня 1919, Звенигородка) — офіцер-авіатор російської армії, згодом сотник Армії УНР й організатор «Вільного козацтва» на Звенигородщині, керівник Звенигородського повстання проти німців. Походив з роду Тараса Шевченка.

Життєпис[ред. | ред. код]

Народився в сім'ї племінника Тараса Шевченка (імена батьків невідомі), був молодшим сином у сім'ї. Попри те, що родина жила бідно, йому вдалося отримати освіту[1].

У 1917 році мав ранг сотника авіації, в грудні ж того року брав участь у роззброєнні пробільшовицьких частин у Києві. 1918 року повернувся на малу батьківщину, де погодився на пропозицію місцевих отаманів очолити повстання. Коли Юрій Тютюнник після повернення з Києва повідомив його, що повстала лише Звенигородщина, а в керівників національного руху в Києві не було жодної позиції щодо повстання, вирішив все одно брати Звенигородку в надії, що це підніме селян в інших повітах. Шевченко намагався об'єднати повстанські сили, але коли через кілька днів після взяття Звенигородки німці стягнули нові сили, розпустив повстанців. Сам залишився на ніч у місті й наступного дня добровільно здався німцям. Його відвезли до Києва, де вели слідство, але через два місяці він утік з-під варти й переховувався до повалення гетьманської влади[2].

В грудні 1918 року колишній звенигородський повітовий отаман Михайло Павловський, відповідаючи на закиди в організації «провокаційного» невдалого повстання, назвав «провокатором» Левка Шевченка[3]. Останній у своїй відповіді заявив, що його «провокація» не більша за «провокацію» Павловського, який своїми відозвами закликав до повстання, але напередодні його початку втік зі Звенигородщини[4].

У січні 1919 року, коли Шевченко приїхав до Звенигородки, Павловський дав наказ заарештувати його. 8 січня арештованого вбили вояки армії УНР в центрі Звенигородки при спробі втечі[1].

Пам'ять[ред. | ред. код]

В радянські часи ім'я Лева Шевченка замовчувалося, оскільки за версією радянської історіографії Звенигородське повстання очолювали більшовики. Лише в 1969 році місцевим краєзнавцям Михайлу Іванченку та Володимиру Хоменку в путівнику «Звенигородщина» вдалося згадати про участь у повстанні «братів Митро­фана і Леонтія Шевченків», оминувши те, що вони керували загонами «Вільного козацтва»[5].

В еміграції участь Левка Шевченка у повстанні детально описав Юрій Тютюнник,в опублікованих на початку 1920-х років нарисах «Звенигородський кіш вільного ко­зацтва» та «Повстанча стихія»[6]. Також про нього згадували у спогадах Яків Водяний[7] та Олександр Доценко[8]. Але загалом, історія Звенигородського повстання привертала мало уваги, оскільки панівним став погляд на нього як на «провокацію», що завдала шкоди «національній справі», сформульований ще наприкінці 1918 року в газеті «Нова Рада». На думку Олександра Гриценка:

« Коротка і трагічна історія Левка Шевченка... може служити ілюстрацією того, як справді яскраві події і яскраві постаті минулого бувають приречені на забуття чи напівзабут­тя, якщо вони не вкладаються у «мейнстрімовий» історичний наратив — у цьому випадку ані в радянський, ані в український національний.[9] »

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Щербатюк В. Участь нащадків Тараса Шевченка Левка і Ананія Шевченків у селянському повстанському русі 1918 р.
  2. Щербатюк В. Звенигородське збройне повстання // Воєнна історія. — 2002. — № 2. — С. 43–53.
  3. Лист отамана Михайла Павловського // Нова Рада. — 1918. — № 243. — 27 грудня.
  4. Шевченко Л. Лист до редакції // Нова Рада. — 1919. — № 6. — 7 січня
  5. Іванченко М., Хоменко В. Звенигородщина. Путівник. — Дніпропетровськ: Промінь, 1969. — С. 13.
  6. Передруковано в: Тютюнник Ю. Записки генерал-хорунжого. — К.: Книга Роду, 2008. — 312 с.
  7. Водяний Я. Вільне Козацтво в Чигирині // Літопис Червоної Калини. — 1930. — № 10.
  8. Доценко О. Історія Звенигородського Коша Вільного Козацтва // Історичний календар Червоної Калини на 1933 р. — Львів, 1933.
  9. Гриценко О. Пам'ять місцевого виробництва. Трансформація символічного простору та історичної пам'яті в малих містах України. — К.: К.І.С., 2014. — С. 130.