Шекерик-Доників Петро

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Петро́ Шеке́рик-До́ників
Петро Шекерик-Доників. Жаб'є, 1914 р.
Народився20 квітня 1889(1889-04-20)
Голови, Королівство Галичини та Володимирії, нині Україна Україна
Померневідомо
ГромадянствоЗУНР ЗУНР
Національністьукраїнець (гуцул)
Діяльністьгромадсько-політичний діяч, етнограф, письменник, військовик
Галузьлітература[1], оповідання[1], етнографія[1] і публіцистика[1]
Знання мовукраїнська[1]
Посадачлен парламенту[d]
ПартіяУкраїнська Радикальна партія.
КонфесіяУГКЦ

Петро́ Дмитрович Шеке́рик-До́ників (20 квітня 1889, село Голови, тепер Верховинщина, Україна — не раніше 1940) — український гуцульський громадський і політичний діяч, етнограф, письменник, самоврядовець. Учасник Визвольних змагань.

Життєпис

[ред. | ред. код]

Народився на Гуцульщині в селянській сім'ї. Закінчив 4-річну однокласну школу. Потім займався самоосвітою (завдяки вчителеві Луці Гарматію).

У 1908—1910 роках перебував на військовій службі у 24-му піхотному полку у місті Коломиї. Завдяки його старанням у підрозділі солдатам-українцям дозволили розмовляти рідною мовою. Брав активну участь у створенні та діяльності гуцульського театру в селі Красноїлля (Верховинський район, Івано-Франківщина) під керівництвом Гната Хоткевича. Коли Гнат Хоткевич вирішив заснувати у Харкові майстерню для виготовлення гуцульських виробів, Петро Шекерик-Доників допомагав йому відправляти на Східну Україну гуцульських майстрів[2].

Петро Шекерик-Доників в народному строю.

Після одруження з Катериною Боднарук у 1911 році поселився в селі Жаб'є (зараз смт Верховина, Івано-Франківщина), де активно брав участь у січовому русі.

Був знайомий з Михайлом Коцюбинським (їх познайомив Володимир Гнатюк), допомагав йому разом з Лукою Гарматієм вивчати життя гуцулів, збирати матеріали для написання роману «Тіні забутих предків»[3].

Павло Богацький та Петро Шекерик-Доників святкують День Злуки.
Київ, 22 січня 1919
Вільгельм Габсбург та Петро Шекерик-Доників. 1919 рік.

У 1914 році служив при 36-му піхотному полку, а також санітаром у військовому госпіталі. Був активним діячем Української Радикальної Партії. Цього ж 1914 року Петро Шекерик-Доників організував набір добровольців до Легіону Українських січових стрільців. У 1918—1919 роках був делегатом Української Національної Ради ЗУНР від повіту Косів[4] та Трудового Конгресу в Києві. Брав участь у святкуванні Злуки ЗУНР і УНР на Софійському майдані. У парламенті ЗУНР працював у складі шкільної комісії[5]. За завданням отамана Никифора Гірняка́ виїжджав до Повстанської армії генерала Михайла Омеляновича-Павленка з пропозицією об'єднання з УГА[6].

26 жовтня 1919 року організував осередок товариства «Січ» у Кам'янці-Подільському.

У 1919 році гостював у себе та допомагав Вільгельмові Габсбургу (Василеві Вишиваному) під час його перебування в Карпатах, де його переслідувала румунська влада.[7]

6 червня 1919 року був заарештований румунами. 6 вересня 1919 року його випустили, і Петро Шекерик-Доників повернувся на Гуцульщину, звідки потім виїхав на Східну Україну, де брав участь у боротьбі з денікінцями та більшовиками.

У травні 1920 р. заснував осередок товариства «Січ» у місті Вінниці. Провів підготовку щодо організації 50 «Січей» у колишній Подільській губернії. Влітку 1920 року поїхав на Закарпаття, де піклувався долею гуцулів-утікачів з-під польського гніту. У 1921 році повернувся до Жаб'я, де намагався відродити січовий рух.

Впродовж 1920-30-х років Петро Шекерик-Доників продовжував підтримувати дружні стосунки з Василем Стефаником, Марком Черемшиною, Антоном Крушельницьким, Андрієм Чайковським[8].

У 19281930 роках був послом до польського сейму, де всіма можливими засобами захищав інтереси українства.

15 травня 1940 року Петро Шекерик-Доників, разом з сином Андрієм, був заарештований та звинувачений у антирадянській діяльності. Вилучену під час обшуку літературу спалили 2 червня 1940. 11 жовтня 1940 «особлива нарада» НКВД засудила Петра Шекерика-Дониківа до восьми років тюрми. Згодом його було заслано до Росії. Подальша доля невідома.[2]

Творчість

[ред. | ред. код]

Шекерик-Доників таки написав понад сотню оповідань про опришків, а в 1913 році видав невелику книжку «На дні озера».

Найзначнішим його твором визнано роман «Дідо Иванчік», написаний гуцульським діалектом української мови. Роман вдалося цілком віднайти лише в 1999 році. Переховуючи текст від радянської влади, спочатку дружина Параска закопала рукопис, вмістивши в бідон, кілька разів переховувала його, а далі заповіла доньці. Після ретельного опрацювання твір надрукували 2007 року. Але в ньому бракувало кількох розділів у третій частині. Віднайшли втрачене 20 років по тому. Ще один згорток списаного паперу віднайшла також дочка Анна.[9] У 2020 р. у видавництві «Discursus» роман «Дідо Иванчік» вийшов повним виданням (з віднайденими розділами) гуцульським говором і в перекладі Івана Андрусяка сучасною літературною мовою.

У 2023 р. видавництво «Discursus» видало книжку Петра Шекерика-Дониківа «Опришки. Народні оповідання».

Він був чи не першим, і точно найвидатнішим журналістом Гуцулії того часу. Для щорічного «Гуцульского калєндаря» писав про побут, традиції до свят, видатні події. Сам і видавав часопис у Жаб'ї (теперішня Верховина).

Сім'я

[ред. | ред. код]

Син Андрій (9 вересня 1912 — 20 грудня 1980) — громадський діяч. 15 травня 1940 був заарештований більшовиками разом із батьком, засуджений до розстрілу. У тюрмі вдало імітував хворобу, через що його перевели до психіатричної лікарні, звідки він утік. Під час німецької окупації працював у Київській управі (1941). У 1944 році виїхав до Баварії, а в 1950 — до США. Похований на українському кладовищі у Фокс Чейзі[en], Філадельфія.[2][10][11]

Вшанування пам'яті

[ред. | ред. код]

У червні 2018 року у будинку селища Верховина, де проживав Петро Шекерик-Доників, створено музей його пам'яті[12].

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. а б в г д Czech National Authority Database
  2. а б в Шекерик-Доників, Петро (2007). Дідо Иванчік. Верховина: Гуцульщина. с. 477.
  3. Романенчук Богдан. Володимир Гнатюк, 1871—1926 // Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник / ред. колегія Михайло Островерха та інші. — Ню Йорк — Лондон — Париж — Сидней — Торонто : НТШ, Український архів, 1972. — Т. XXVII. — С. 142.
  4. Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР… — С. 87.
  5. Там само. — С. 101.
  6. Там само. — С. 280.
  7. Лариса Стрельська До життєпису Вільгельма Габсбурґа (Василя Вишиваного)
  8. Шекерик-Доників, Петро (2007). Дідо Иванчік. Верховина: Гуцульщина. с. 489.
  9. Хто такий дідо Иванчік і чому він мусить говорити до всіх. chytomo.com (укр.). 25 жовтня 2020. Архів оригіналу за 25 травня 2021. Процитовано 25 травня 2021.
  10. Ольга Свідзинська. Шекерик-Доників Андрій, громадський діяч [Архівовано 21 жовтня 2019 у Wayback Machine.] — 100 кроків, 12.09.2017.
  11. Фото могили Андрія Шекерика-Дониківа — Facebook. Архів 21.10.2019
  12. "Тут живуть історії про мольфарів". Репортаж з музею Петра Шекерика-Доникового. Процитовано 19 листопада 2022. {{cite web}}: Cite має пустий невідомий параметр: |1= (довідка)

Джерела

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]