Шклянка Григорій

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Григорій Шклянка
Григорій Шклянка.jpg
Прізвисько «Куліш»
Народження 20 листопада 1920(1920-11-20)
с.Поториця, Сокальський район, Львівська область
Смерть 6 травня 1945(1945-05-06) (24 роки)
с. Любленець Новий, Польща Польща
Країна Україна Україна
Приналежність OUN-B-01.svg ОУН
UPA-Zaslugy1.png УПА
Роки служби 1944—1945
Звання УПА погон 09 - Сотник.svg Сотник
Нагороди Бронзовий Хрест Бойової Заслуги — 7.05.1945

Григорій Шклянка (псевдо: «Куліш»)  (20 листопада 1920, с. Поториця, Сокальського району — 6 травня 1945, с. Любленець Новий, Польща Польща) — сотник УПА, командир сотні «Галайда ІІ» ТВ-12 «Климів», ВО-2 «Буг».

Лицар Бронзового Хреста Бойової Заслуги.

Біографія[ред.ред. код]

Григорій Шклянка народився 20 листопада 1920 року в с. Поториця Сокальського району Львівської області. Навчався у сільській школі, брав участь у драматичному гуртку, був членом гуртка «Просвіта». Коли прийшла радянська влада, так звані «визволителі» у 1939 році забрали його в армію. Під час наступу німецьких військ на радянський союз потрапив у полон до німців десь під Уманю. Там зголосився до німецького війська, і його відправили на передову фронту. Коли отримав поранення в ногу, його відпустили на два тижні до дому лікуватися. І більше він до німців не повернувся. Коли Григорій був у дома, йому принесли записку від повстанців, в якій було вказано, щоб він з’явився до них. З Михайлом Гаврилюком, який уже був членом ОУН, придумали план, як вчинити, щоб не накликати біди на сім’ю. Після відпустки Григорій зробив вечерю і на неї запросив п’ять німецьких офіцерів, які були адміністраторами на цьому терені. Коли вже офіцери добре попоїли і попили, провели його на залізничний вокзал і посадили на поїзд. В Кристинополі (тепер Червоноград) зійшов з поїзда і пішов у підпілля ОУН.

На чолі сотні «Галайда-2»[ред.ред. код]

14 серпня 1944 року був призначений сотенним рейдово-пропагандивної сотні «Галайда II». Він був відважним, хорошим командиром, добре ставився до своїх підлеглих, його поважали. Великий бій за участі сотень «Куліша» та «Беркута» та Самооборонних Кущових Відділів сіл Нестаничі, Павлів, Станин відбувся за кілометр від Нестанич 17 вересня 1944 року. Більшовики зазнали великих втрат у порівнянні з повстанцями. Тобто усіх загиблих повстанців було 14 і поранено 10 чоловік, а більшовики втратили вбитими близько 200 чоловік і близько 300 чоловік було поранено. Повстанцями протягом дня було відбито 16 наступів більшовиків, а увечері прорвали кільце оточення й відступили. Одного разу, як «Куліш» і його сестра Ганна на псевдо «Думка» (була зв’язковою) переховувалися в с.Волиця у родини Омелянів, москалі вчинили облаву. Ходили з хати до хати з металевими шпиками шукаючи повстанців. Важко уявити, що було на душі в брата і сестри, коли вони розуміли, що смерть дихає їм у спину. Можливо, не так переживали за себе, як за людей, які їх переховували, бо не було сумніву, що вбивці їх не пожаліють. Григорій сказав сестрі: «Я маю пістоля, я у їхні руки живим не дамся, а ти що будеш робити?». Але Богу дякувати, рейд закінчився не дійшовши до їхньої схованки лише дві хати. Вранці, 13 грудня 1944 року «Куліш» разом з хлопцями і сестрою перебували у с.Розжалові Радехівського району, коли почалася облава. Енкаведисти ходили від хати до хати із смолоскипами і палили. Тоді згоріло 63 хати і загинуло близько 60 людей. Декільком повстанцям, серед яких були «Куліш» і «Думка» вдалося прорватися з оточення. 19 січня 1945 року в Григорія і Євгенії народилася дочка, яку за проханням батька назвали Наталкою. Але «Куліш» так і не побачив свою донечку. Він продовжував боротьбу у підпіллі, а щоб не наражати рідних на небезпеку не навідувався додому. Проте, Євгенію часто викликали на допити до Сокальського НКВД. А одного разу, на допиті енкаведист розлив чорнило на стіл і дав Євгенії вишитий рушник з тризубом і сказав, щоб вона витерла. Але жінка зняла з голови хустину і нею витерла чорнило. Озвірілий енкаведист так побив Євгенію, що вибив зуба і на її чолі на все життя залишилася гуля.

Обставини загибелі[ред.ред. код]

У квітні 1945 року сотня «Галайди II» перейшла через радянсько-польський кордон, який йшов по річці Західний Буг, на так зване Закерзоння (Польща). Там залишилися українське населення, яке потерпало як від москалів так і від поляків. Наближалися Великодні свята, і в цей час поверталася сотня «Куліша» через північну Ярославщину з рейду в Польщі. Саме у с.Охрапи зав’язався бій з большевицьким спецвідділом. Ворога було розбито, але в бою був важко поранений «Куліш» і двоє його стрільців. В той час до його мами, як згодом вона розказувала, прилетів голуб і стукав у її вікно. «Куліша» лікували у священика в Любленці Новому. Але поранення було не сумісне із життям… Помирав він при повній свідомості. В останній розмові із друзями-повстанцями дуже жалкував, що не судилося йому побачити вільної України, просив передати останні поздоровлення для своїх рідних, а як буде змога – тобто як буде вже вільна Україна – перевезти його тіло на рідну землю. З’їв освячене пасхальне яйце і відійшов у вічність. При його домовині стояла почесна варта стрільців з його сотні. Інші стрільці і місцеві дівчата сплітали вінки для покійного командира. Один з поранених стрільців із його сотні, на псевдо «Ніс», коли почув про смерть улюбленого командира, так тим перейнявся, що дістав крововилив у голову і помер. Надвечір Воскресної неділі відбувся величавий похорон полеглого командира «Куліша» і стрільця його сотні «Носа». У похоронах взяли участь сотні «Куліша» і «Шума», Самооборонні Кущові Відділи з Люблинця, Горайця, Лівчі, боївки СБ, провід ОУН Любачівщини, курінний командир «Залізняк» і майже все населення Люблинця Нового і Люблинця Старого. Тіла двох героїв із Сокальщини – сотенного «Куліша» і стрільця «Носа» спочили на цвинтарі в Люблинці Новому поряд із братською могилою членів проводу ОУН Любачівщини, що полягли у бою на саме Різдво того ж року. У жалю і смутку відійшла осиротіла сотня, без улюбленого командира, в Сокальщину, на дальші бої.

Пам'ять[ред.ред. код]

Куліш.jpg

Українці, нарешті, у 1991 році все ж таки діждались Незалежності України. В рідному селі «Куліша» Поториці на його честь названо вулицю Куліша. Кожного року, як стала вільна Україна, 19 серпня на Спаса, у село Люблинець Новий (Польща) з’їжджаються люди, яких примусово було виселено з рідних домівок і їхні родичі. Приїжджають провідати батьківські землі і могили близьких людей. Дочка «Куліша» вже за України відвідала могилу батька, привезла йому жменьку рідної землі. Нажаль, остання воля сотенного «Куліша» - спочивати на рідній і вільній землі - за яку він віддав своє молоде життя, ще не виконана. Проте, 70 - літня дочка «Куліша» пані Наталка, зі сльозами на очах, плекає надію, що буде мати можливість доглядати за могилою батька у рідному селі і його прах спочине на рідних землях над Бугом…

Нагороди[ред.ред. код]

Нагороджений 7 травня 1945 року Бронзовим Хрестом Бойової Заслуги.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]