Шкляр Василь Миколайович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Василь Миколайович Шкляр
Василь Шкляр на 18-му Форумі видавців (2011)
Василь Шкляр на 18-му Форумі видавців (2011)
Дата народження 10 червня 1951(1951-06-10) (65 років)
Місце народження с. Ганжалівка, Лисянський район, Київська область, Українська РСР, СРСР СРСР
Національність Українець
Громадянство (підданство) Flag of the Soviet Union.svg СРСР
Flag of Ukraine.svg Україна
Alma mater Єреванський державний університет
Мова творів українська[К 1]
Рід діяльності письменник, політичний діяч
Жанр роман
Magnum opus: Залишенець (2009)
Премії «Золоте перо»
«Коронація слова»
«Шевченківська премія»
shkliar.com.ua
Wikiquote-logo.svg Висловлювання у Вікіцитатах

Васи́ль Микола́йович Шкляр (* 10 червня 1951, с. Ганжалівка Лисянського району Черкаської області) — український письменник, політичний діяч. Один із найвідоміших і найбільш читаних сучасних українських письменників (деякі оглядачі називають його «батьком українського бестселера»)[1].

Рішенням Комітету з Національної премії України ім. Т.Шевченка визнаний лауреатом Шевченківської премії 2011 року.[2]

Біографія[ред.ред. код]

Народився в селі Ганжалівка Лисянського району на Черкащині, де й пішов до початкової школи. Пізніше родина переїхала до міста Звенигородки, де Василь Шкляр закінчив 10-річну школу зі срібною медаллю (1968), а відтак вступив на філологічний факультет Київського університету. Звідти його хотіли вигнати за те, що під час трудового семестру в колгоспі грався бомбою (див. повість В.Шкляра «Стороною дощик іде»), але він перевівся до Єреванського університету, де 1972 року отримав диплом про вищу освіту.

Працював у пресі, 1986 року перейшов на творчу роботу.

Писав прозу, видав більше десятка книжок, зокрема романи «Тінь сови», «Ностальгія», збірки повістей та оповідань «Сніг», «Живиця».

Член Спілки письменників України з 1978, Асоціації українських письменників з 1999.

19881998 — займався політичною журналістикою, бував у «гарячих точках». Цей досвід (зокрема, подробиці операції з врятування сім'ї генерала Дудаєва після його загибелі) потім відтворив у романі «Елементал» (2001)[1],[3].

1991 — стає членом Проводу Української республіканської партії та прес-секретарем УРП (до 1998 р.)[4].

У березні 1998 був кандидатом в народні депутати України від виборчого блоку «Національний фронт».

Василь Шкляр на акції «Рукописи горять», лютий 2004

Популярність як письменника прийшла з виходом роману «Ключ» (1999), який зібрав низку нагород. Це був перший твір автора після тривалої паузи — з 1990 року. Сам Шкляр пояснює цю паузу так: «Далася взнаки різка зміна епох»[5]. Роман писався 1998 р., після того як автор потрапив до реанімації зі смертельним діагнозом, але вижив і у лікарні почав писати «Ключ». Роман неодноразово був виданий в Україні (станом на 2009 р. — 12 разів) та за кордоном (перекладений зокрема шведською, російською, вірменською).[6]

20002004 — головний редактор видавництва «Дніпро»[4]

Володіє вірменською мовою. Перекладав з вірменської та новогрецької. Значного розголосу набув його переклад «Тараса Бульби» М.Гоголя, зроблений з 1-го видання повісті (1835; збірка «Миргород»). В цьому виданні була відсутня додана пізніше Гоголем під тиском російських критиків хвала російському цареві. За переклад «Тараса Бульби» Шкляра критикував посол РФ в Україні Віктор Черномирдін[7].

2011 — входить до складу журі літературного конкурсу «Юне слово»

Наприкінці 2011 року Василь Шкляр створив Міжнародну благодійну організацію «Фонд Василя Шкляра „Холодноярська Республіка“, головна мета якої є здійснення благодійної діяльності, спрямованої на розвиток українського кіномистецтва, надання благодійної допомоги на створення, прокат і популяризацію художнього кінофільму та його можливої наступної телеверсії за твором лауреата Шевченківської премії Василя Шкляра „Залишенець“ („Чорний Ворон“).

Роман „Залишенець. Чорний ворон“[ред.ред. код]

Особливий резонанс викликав роман Шкляра „Чорний ворон“. Він вийшов наприкінці 2009 року у видавництві „Ярославів Вал“ (Київ) і майже одночасно (під назвою „Залишенець“) — у видавництві „Клуб сімейного дозвілля“ (Харків). Книжковому виданню передувала газетна публікація фрагменту „Суд“.[8] У липні 2011 року вийшла аудіоверсія „Залишенця“ у видавництві Мистецької агенції „Наш Формат“. Озвучив книгу Петро Бойко, заслужений артист України, протоієрей Української православної церкви КП.

Роман відтворює одну з найдраматичніших і найбільш замовчуваних сторінок української історії — боротьбу українських повстанців проти окупаційної влади у 1920-х роках. Відразу після виходу роману в світ з'явилося багато рецензій[9] і навіть з трибуни Верховної Ради промову про цей роман виголосив народний депутат України Володимир Яворівський.[10]

Бібліографія[ред.ред. код]

Романи[ред.ред. код]

Шкляр Василь Кров кажана.jpg

Переклади автора[ред.ред. код]

Василь Шкляр виконав переклад на українську наступних творів:

Редагування[ред.ред. код]

  • Панас Мирний. Повія. За редакцією Василя Шкляра. Львів: ЛА "Піраміда". 2005. 271 стор. ISBN 966-8522-43-5

Переклади творів автора[ред.ред. код]

Роботи Шкляра перекладено англійською, болгарською, вірменською, шведською, словацькою, російською мовами тощо.

Нагороди[ред.ред. код]

4 березня 2011 року В.Шкляр звернувся до Президента України Віктора Януковича із заявою, у якій просив «врахувати в Указі з нагоди нагородження лауреатів Шевченківської премії моє прохання про перенесення нагородження мене Шевченківською премією на той час, коли при владі в Україні не буде українофоба Дмитра Табачника».[11]

У невдовзі потому оприлюдненому указі Президента України В. Ф. Януковича № 275/2011 від 4 березня 2011 року «Про присудження Національної премії України імені Тараса Шевченка», Василь Шкляр не згаданий.[12][13][14] Подальша доля премії залишається невідомою.

17 квітня 2011 р. у Холодному Яру Василю Шкляру вперше в історії України була вручена Народна Шевченківська премія. Вручення відбулося біля пам'ятника на місці останнього бою отамана Василя Чучупака. Кошти на неї були зібрані меценатами та звичайними громадянами України.[15]

Сім'я[ред.ред. код]

  • Батько — Микола Степанович (1925—1995), службовець
  • Мати — Оксана Олександрівна (1925—1990), службовець
  • Дружина — Валентина Миколаївна (* 1961), журналіст
  • Дочка — Наталя (* 1982).

Захоплюється рибальством.

Коментарі[ред.ред. код]

  1. Примітка: у творах Шкляра епізодично трапляються репліки написані російською, зокрема у прямій мові російськомовних персонажів, цитуванні оригінальних російськомовних документів тощо.

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б Василь Шкляр // Клуб сімейного дозвілля
  2. Названі Шевченківські лауреати 2011 року. Неофіційно // День, № 27, 16.02.2011
  3. Василь Шкляр: «Коли російські спецслужби розшукували Аллу Дудаєву, ми з нею пили каву в Карпатах» (інтерв'ю) // Літакцент, 7.04.2008)
  4. а б Василь Шкляр передбачив загибель Євгена Кушнарьова//Багнет, 14.02.2008
  5. а б Василь Шкляр: «Нестерпна легкість жанру для наших письменників виявилася найтяжчою» // Дзеркало тижня, № 15 (440) 19.04.2003
  6. Василий Шкляр презентовал новый «антироссийский» роман // Багнет, 16.11.2009
  7. Василь Шкляр: «Черномирдін був „трійочником“, а то б я подав на нього в суд» // imi.org.ua, 21.04.2004
  8. Літературна Україна, № 37, 12 листопада 2009, с. 4
  9. Дзеркало тижня», № 45, 21 листопада 2009, с. 14; Літературна Україна, № 39, 26 листопада 2009, с. 6; Літературна Україна, № 41, 10 грудня 2009, с.7; Українська літературна газета, № 4, 19 лютого, с. 5
  10. Літературна Україна, № 38, 19 листопада 2009, с. 1
  11. Письменник Василь Шкляр просить Президента перенести вручення йому Шевченківської премії на післятабачниківський час // Українська правда, 4.03.2011
  12. Янукович не дав Шкляру Шевченківську премію // Газета по-українськи, № 1187, 10.03.2011
  13. Білий ворон // Україна молода, 10.03.2011
  14. Василь Шкляр: «Наші вимоги повинні бути виконані» // Україна молода, 10.03.2011
  15. Шкляру вручили 255 тис. грн Народної Шевченківської премії

Посилання[ред.ред. код]