Щербицький Володимир Васильович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Щербицький Володимир)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Володимир Васильович Щербицький
Володимир Васильович Щербицький

Emblem of the Ukrainian SSR.svg 10-й Перший Секретар ЦК КПУ Flag of the Ukrainian Soviet Socialist Republic.svg
Час на посаді:
25 травня 1972 — 28 вересня 1989
ПопередникПетро Юхимович Шелест
НаступникВолодимир Антонович Івашко

Народився17 лютого 1918(1918-02-17)
Верхньодніпровськ, Катеринославська губернія, УНР (нині Дніпропетровська область, Україна)
Помер16 лютого 1990(1990-02-16) (71 рік)
Київ, Українська РСР, СРСР
ГромадянствоFlag of the Ukrainian State.svg УНРСРСР СРСР
Національністьукраїнець
Політична партіяКПУ
ДружинаЩербицька Рада Гаврилівна (дівоче прізвище — Жеромська) (1923—2015)
Дітисин Валерій (1946—1991) і дочка Ольга (1953—2014)
Ріднямати — Тетяна Іванівна Щербицька
Особистий підписVolodymyr Shcherbytsky Signature 1978.png
Нагороди
Герой Соціалістичної Праці — 1974 Герой Соціалістичної Праці — 1977
Орден Леніна — 1958 Орден Леніна — 1968 Орден Леніна — 1971 Орден Леніна — 1973
Орден Леніна — 1974 Орден Леніна — 1977 Орден Леніна — 19 Орден Леніна — 19
Орден Жовтневої Революції — 1978 Орден Жовтневої Революції — 1981 Орден Вітчизняної війни I ступеня— 1985
Медаль «За трудову доблесть»
Ленінська премія — 1982
Орден Переможного лютого

Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Секретар ЦК КПУ В. В. Щербицький зустрічає Індіру Ганді у Києві, 1982. Фото О. Т. Бормотова

Володи́мир Васи́льович Щерби́цький (17 лютого 1918, Верхньодніпровськ, Катеринославська губернія, УНР (нині Дніпропетровська область, Україна) — 16 лютого 1990, Київ, Українська РСР, СРСР) — український радянський партійний і державний діяч, поборник зросійщення, активно боровся з дисидентами. Двічі Герой Соціалістичної Праці.

Член Ревізійної Комісії КПУ у 1952—1954. Кандидат у члени ЦК КПУ в 1954—1956. Член ЦК КПУ в 1956—1990. Член Президії (Політбюро) ЦК КПУ у грудні 1957 — вересні 1989. Член Центральної Ревізійної Комісії КПРС у 1956—1961. Член ЦК КПРС у 1961—1990. Кандидат у члени Президії (Політбюро) ЦК КПРС у жовтні 1961 — грудні 1963 і у грудні 1965 — квітні 1971. Член Політбюро ЦК КПРС у квітні 1971 — вересні 1989 року. Депутат Верховної Ради УРСР 4—11-го скликань. Депутат Верховної Ради СРСР 5—11-го скликань. Член Президії Верховної Ради СРСР у 1972—1989 роках. Народний депутат СРСР у 1989—1990 роках.

Входить до числа постатей, які підпадають під закон про декомунізацію[1].

Життєпис[ред. | ред. код]

Народився 17 лютого 1918 в селянській родині.

У 1934—1935 роках — інструктор, пропагандист Верхньодніпровського районного комітету ЛКСМУ Дніпропетровської області.

Навчався на механічному факультеті Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту, після закінчення якого (1941) працював інженером-механіком, заступником головного механіка Верхньодніпровського дослідного заводу.

Член ВКП(б) з 1941.

У 1941—1942 роках — навчання у Військовій академії хімічного захисту.

У 1942—1946 роках — служба в Червоній армії: начальник хімічної служби, бригади, помічник начальника хімічного відділу Закавказького фронту, а потім Закавказького військового округу.

У 1946—1948 роках — завідувач бюро планово-попереджувального ремонту Дніпродзержинського коксохімічного заводу Дніпропетровської області, секретар партійного бюро Дніпродзержинського коксохімічного заводу імені Орджонікідзе.

З 1948 року — на партійній роботі. У січні — серпні 1948 — завідувач організаційно-інструкторським відділом Дніпродзержинського міського комітету КП(б)У Дніпропетровської області.

У серпні 1948 — грудні 1951 — 2-й секретар Дніпродзержинського міського комітету КП(б)У Дніпропетровської області.

У грудні 1951 — серпні 1952 — партійний організатор ЦК ВКП(б) Дніпровського металургійного заводу імені Дзержинського міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області.

У серпні 1952 — лютому 1954 — 1-й секретар Дніпродзержинського міського комітету КПУ Дніпропетровської області.

У лютому 1954 — 23 листопада 1955 року — 2-й секретар Дніпропетровського обласного комітету КПУ. 23 листопада 1955 — грудні 1957 — 1-й секретар Дніпропетровського обласного комітету КПУ.

У грудні 1957 — травні 1961 — секретар ЦК КПУ.

28 лютого 1961 — 28 червня 1963 року — голова Ради Міністрів Української РСР.

5 липня 1963 — грудні 1964 року — 1-й секретар Дніпропетровського промислового обласного комітету КПУ.

У грудні 1964 — жовтні 1965 року — 1-й секретар Дніпропетровського обласного комітету КПУ.

15 жовтня 1965 — 8 червня 1972 року — голова Ради Міністрів Української РСР.

25 травня 1972 — 28 вересня 1989 року — 1-й секретар ЦК КПУ.

З вересня 1989 року — на пенсії.

З ім'ям Щербицького пов'язане посилення зросійщення України (під приводом здійснення процесу «злиття націй»), суворе переслідування діячів українського дисидентства, яке призвело фактично до його розгрому; зокрема з його ініціативи партійні з'їзди в Україні та вся діяльність партійного й державного апарату велася російською мовою. На роботі Щербицький спілкувався виключно російською.[2]

Повністю підтримував політичний курс генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брєжнєва, не чинив опору обмеженню прав УРСР. Після приходу до влади Михайла Горбачова 1 березня 1985 не підтримав «перебудову». Щербицький дозволив будівництво на території республіки низки АЕС, в тому числі й Чорнобильської, у перші дні аварії на ЧАЕС намагався приховати трагедію. У період Щербицького 20 квітня 1978 прийнято нову Конституцію УРСР.

Правління Щербицького припало переважно на період розвиненого соціалізму, в цей час радянська економіка, переважно завдяки налагодженню постачання сировинних енергоносіїв до Західної Європи, функціонувала більш-менш стабільно, тому рівень життя жителів СРСР виріс, у порівнянні з попередніми періодами.

Була здійснена докорінна технічна модернізація легкої та харчової промисловості[джерело?]. Велося інтенсивне містобудування, майже в кожному населеному пункті УРСР будувалися багатоповерхові житлові будинки за типовими проектами, великі міста забудовувалися цілими мікрорайонами та житловими масивами таких будівель. Зазвичай такі житла були позбавлені будь-яких естетичних якостей, низьким був і технічний рівень будівництва. Натомість продовжувалося інтенсивне будівництво монументів та споруд в стилі соцреалізму, що мали пропагандистське значення для диктатури компартії. За наказом Щербицького у Києві було збудовано меморіальний комплекс «Український музей історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945» (відкритий 9 травня 1981), музей В. Леніна, хоча Ленін ніколи не був у Києві, монумент Великій Жовтневій соціалістичній революції на честь Жовтневого перевороту, здійснено реконструкцію Хрещатика. Підтримував розвиток спорту, особливо ФК «Динамо». Депутат Верховної Ради від Верхньодніпровського виборчого округу.

28 вересня 1989 пішов у відставку з посади першого секретаря Компартії України внаслідок звільнення пленумом ЦК КПУ у зв'язку з похилим віком. Наступником став Володимир Івашко.

Помер у 1990 у Клінічній лікарні «Феофанія», офіційно від запалення легенів, за твердженнями деяких істориків (Гаманюк М.I.) ймовірно покінчив життя самогубством.[3] Похований на Байковому кладовищі.

Родина[ред. | ред. код]

Nuvola apps kview.svg Зовнішні зображення
Searchtool.svg Дружина – Щербицька Рада Гаврилівна
Searchtool.svg Сімейне фото – Володимир Васильович з дружиною, донькою та сином
Searchtool.svg Родина Щербицького В.В.
Searchtool.svg Генеральний секретар партії Л.І. Брежнєв з Першим секретарем ЦК КПУ В.В. Щербицьким

Дружина — Щербицька Аріадна Гаврилівна (дівоче прізвище — Жеромська) (1923 — 11 листопада 2015).

Їхній шлюб зареєстровано 13 листопада 1945 о 13 годині у Тбілісі, де в той час 27-річний капітан Щербицький служив у танковій бригаді Закавказького військового округу.

Діти: дочка Ольга (померла у 2014), син Валерій (помер у 1991). Ольга та Валерій померли після тривалої хвороби у клінічній лікарні «Феофанія».

Відзнаки та нагороди[ред. | ред. код]

Вшанування пам'яті[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Список осіб, які підпадають під закон про декомунізацію | Офіційний веб-сайт УІНП. www.memory.gov.ua. Процитовано 2019-02-08. 
  2. спогади Леоніда Кравчука → Якубець О. В. Щербицький та ідеологія: до питання щодо причин «маланчуківщини»… — С. 109.
  3. І. З. Підкова, Р. М. Шуст. Довідник з історії України. У 3-х т.
  4. Історична довідка Верхньодніпровського району
  5. Какие улицы сменили названия в Днепродзержинске. Архів оригіналу за 19 лютого 2018. Процитовано 18 лютого 2018. 

Література[ред. | ред. код]

Публікації[ред. | ред. код]