Що робити? (Ленін)
 Титульна сторінка книги 1902 року | |
| Автор | Володимир Ленін |
|---|---|
| Назва мовою оригіналу | Что делать? Наболевшие вопросы нашего движения |
| Країна |  Росія  |
| Мова | російська мова |
| Тема | ленінізм і revolutionary vanguardd |
| Жанр | політична література |
| Видано | 1902 |
| Ця стаття є частиною серії статей про |
| Комунізм |
|---|
 |
| Портал:Комунізм |
«Що роби́ти? Наболі́лі пита́ння на́шого ру́ху» (рос. Что делать? Наболевшие вопросы нашего движения) — політична брошура Володимира Леніна, написана наприкінці 1901 – напочатку 1902 року і вперше опублікована у березні 1902 року в Штутгарті (Німеччина) окремою книгою[1]. Ця праця стала одним із програмних документів раннього ленінізму і вважається фундаментальним його текстом[2]. У ній Ленін обґрунтував необхідність створення революційної марксистської партії нового типу — централізованої організації професійних революціонерів — здатної очолити пролетарський рух. Брошура містить гостру критику так званого «економізму» в російській соціал-демократії[ru] та відстоює тезу, що робітничий клас сам по собі спроможний виробити лише профспілкову свідомість, тоді як справжню соціалістичну свідомість може привнести лише партія революціонерів ззовні. Відома ленінська формула з цієї праці — «Без революційної теорії не може бути революційного руху»[3].
Основні ідеї «Що робити?» зводяться до необхідності злиття робітничого руху з марксистською теорією; активної політичної боротьби проти самодержавства (на противагу лише економічній боротьбі); створення авангардної партії професійних революціонерів, побудованої на принципах демцентралізму і дисципліни; вироблення єдиної партійної програми та газети для керівництва рухом[4].
Спадщина праці «Що робити?» була предметом численних дискусій. Ідеї, висунуті у брошурі щодо складу та організації успішної революційної партії, вважають такими, що спричинили розкол Російської соціал-демократичної робітничої партії 1903 року на більшовиків і меншовиків[5].
Ленін розпочав роботу над брошурою восени 1901 року, маючи на меті розгорнути тези своєї статті «З чого почати?» (опублікованої в газеті «Искра» №4 у травні 1901) у ширшому вигляді[6]. Первісно планувалося обмежитися викладом практичних питань організації й агітації без розгорнутої полеміки, одначе події 1901 року змусили автора суттєво розширити рамки роботи. Зокрема, в червні 1901 року відбулася спроба об'єднання закордонних соціал-демократичних гуртків, яка завершилася невдачею. Водночас у грудні 1901 року група «Рабочее дело[en]» знову відкрито повернулася на позиції «економізму», що переконало Леніна в необхідності дати рішучу відсіч цій впливовій тоді течії[7].
«Що робити?» було завершено в лютому 1902 року і видано навесні того ж року. Видавцем стала німецька соціал-демократична друкарня Dietz у Штутгарті, що дозволило обійти царську цензуру[7]. Наклад нелегально перевозили в Російську імперію. За свідченням Надії Крупської, брошура відразу набула значного резонансу серед російських марксистів: «“Що робити?” мало величезний успіх, — згадувала Крупська. — Воно дало відповіді на низку нагальних питань; кожен відчував потребу в підпільній організації, що діє за планом»[8]. Брошура стала своєрідним підсумком і узагальненням ідей, які обговорювалися в російській соціал-демократії на зламі століть, та програмою дій для ленінської фракції. Сам Ленін пізніше, в 1907 році, перевидав «Що робити?» у збірці «За дванадцять років» із незначними скороченнями, вилучивши деякі полемічні деталі організаційного характеру[1].
Назва праці навмисно відсилає до однойменного революційного роману Миколи Чернишевського 1863 року. Ленін високо цінував Чернишевського і його ідеї. За спогадами сучасників, Ленін навіть у 1910-і роки захоплено захищав роман Чернишевського перед молодими більшовиками, які вважали його застарілим: він наполягав, що ті «зрозуміють його глибину, коли самі досягнуть сорока років»[9].
Ленін полемізує з представниками течії «економістів», котрі пропонували звести робітничий рух переважно до економічної боротьби за покращення умов праці, віддаючи керівну роль у політичній боротьбі ліберальній буржуазії. Натомість Ленін наполягав, що соціал-демократи не можуть «підлаштовуватися» під стихійні вимоги моменту, а мусять підносити робітничий рух до рівня політичної свідомості та революційної боротьби за повалення самодержавства[10]. Він критикує «рабське плазування перед стиихійністю» й, дорікає «економістам» за те, що ті перетворюють недоліки і відсталість руху на доблесть та намагаються теоретично виправдати покладення лише на «спонтанність»[1].
Центральною ідеєю брошури є необхідність поєднання робітничого руху з соціалістичною теорією через діяльність організованої революційної партії. Ленін доводить, що сам по собі стихійний робітничий рух (страйки, економічні вимоги) хоча і свідчить про «пробудження мас», все ж обмежується тільки зародковою, елементарною свідомістю. Без цілеспрямованого втручання революціонерів він так і залишиться на рівні боротьби за економічні поступки ― тобто на рівні тред-юніоністської (профспілкової) свідомості[11].
|
Історія всіх країн свідчить, що виключно власними силами робітничий клас здатен виробити тільки свідомість тред-юніоністську, тобто переконання в необхідності об'єднуватися у спілки, вести боротьбу з господарями, домагатися від уряду видання тих чи інших потрібних для робітників законів тощо. Учення ж соціалізму виросло з тих філософських, історичних, економічних теорій, які розроблялися освіченими представниками заможних класів, інтелігенцією | 
|
— Володимир Ленін, «Що робити?», Розділ II | ||
Тому соціалістична свідомість повинна бути внесена в робітничий рух ззовні ― через пропаганду марксизму революційними інтелігентами і партійними організаторами[11]. Ленін посилається на те, що засновники наукового соціалізму (Маркс й Енґельс) самі були інтелігентами, які озброїли робітничий клас теорією. Таким чином, за Леніним, завданням соціал-демократів є підняти робітничий рух до рівня політичної революційної боротьби, навчаючи робітників всебічному розумінню класової боротьби та необхідності повалення самодержавного ладу[1].
Ленін категорично заявляє, що для успіху революції потрібна міцна теоретична підготовка: «Без революційної теорії не може бути революційного руху»[3]. Він застерігає, що в умовах Росії початку ХХ ст., коли партія тільки формується і існує багато конкуруючих течій, навіть незначні теоретичні помилки можуть мати фатальні наслідки. Тому партія повинна не допускати «розмитості» принципів і проводити чітку межу між марксизмом й опортуністичними відхиленнями[12].
Ленін різко критикує тогочасний стан марксистських гуртків як аматорський і неефективний перед обличчям царської поліції[1]. Він наводить картину розрізнених студентських гуртків, що стихійно залучають робітників до пропаганди, але легко розгромлюються жандармами через відсутність професійної конспірації та єдиного плану боротьби. Цю «примітивність» революційного руху необхідно подолати через створення дисциплінованої організації, яка б діяла на загальнонаціональному рівні[12]. Ленін пропонує конкретний план: заснувати загальноросійську нелегальну газету як колективного організатора і центр, що зв'яже розпорошені місцеві групи в єдину мережу[1]. Він зазначає: «Газета ― не лише колективний пропагандист і колективний агітатор, але також колективний організатор»[11].
Ленін вводить поняття «професійних революціонерів», тобто людей, які зроблять революційну діяльність своєю фаховою справою і на яких мають опиратися організація та керівництво рухом[11]. Умови підпілля в автократичній державі вимагали саме такого ядра конспіративних, високоідейних кадрів, здатних уникати арештів і вести постійну роботу. Ленін обґрунтовує, що централізована, дисциплінована партія життєво необхідна, щоб очолити масовий рух: імпровізувати партійне будівництво під час революційного вибуху вже запізно ― організацію треба збудувати заздалегідь, у відносно спокійний період[12]. Він наполягає на принципі демократичного централізму: внутрішньопартійна демократія (вільна дискусія, виборність керівництва) поєднується з тим, що рішення більшості обов'язкові для виконання всіма членами[11].
Вихід праці «Що робити?» спричинив жваву дискусію в соціал-демократичному русі. Прихильники «Искры» (ленінська фракція) зустріли її з ентузіазмом. За словами Крупської, в марксистських гуртках Росії книга мала великий успіх, оскільки «дала відповіді на низку життєво важливих питань». Багато молодих революціонерів сприйняли працю як практичний посібник з партійного будівництва[8]. Фактично, ідеї Леніна лягли в основу рішень II з'їзду РСДРП (1903) щодо організаційної структури партії. Хоча саме на цьому з’їзді явилася знаменита розбіжність між ленінцями (більшовиками) та меншовиками, багато принципів з «Що робити?» були прийняті партією. Зокрема, було підтверджено необхідність централізованого керівництва і програми (хоча виникла суперечка навколо формулювання партійного статуту про членство, де Ленін обстоював суворіше визначення активного члена партії)[13].
Водночас критика ленінських ідей пролунала як з боку конкурентів усередині соціал-демократії, так і від інших марксистів за кордоном. Уже в 1904 році Лев Троцький ― тоді позафракційний марксист ― виступив із різкою відповіддю Ленінові. У своїй брошурі «Наші політичні задачі» (1904) Троцький звинуватив ленінську концепцію партії у надмірному централізмі та «якобінстві». Він застерігав, що курс на жорстку організацію професійних революціонерів загрожує переростанням партійної диктатури в диктатуру вузького керівництва або навіть однієї особи. Троцький також дорікав, що ленінська модель придушує внутрішньопартійну демократію і творчу ініціативу пролетаріату. Після 1917 року, одначе, Троцький визнав неправоту своїх тодішніх заяв і приєднався до ленінців. У 1940 році Троцький назвав «Наші політичні задачі» «незрілою й помилковою» працею[14], проте у 1904 році вона активно використовувалася під час фракційних протистоянь[15].
Свої застереження висловила польсько-німецька марксистка Роза Люксембурґ. У статті «Організаційні питання російської соціал-демократії» (1904) вона піддала критиці «ультрацентралістські» тенденції ленінського підходу[16][17]. Люксембурґ застерігала від концентрації влади в руках Центрального Комітету і вимагала більшої демократичності в партії. Хоча вона підтримувала Леніна у його боротьбі з опортунізмом «економістів», все ж у питаннях організації Люксембург відстоювала погляд, що партія має зростати без жорстких структур згори[18][14]. Ленін відкидав ці звинувачення, наголошуючи, що його організаційні пропозиції продиктовані конкретними умовами підпільної боротьби в самодержавній Росії, а не бажанням узурпувати владу[11].
З боку меншовицьких кіл Леніну також закидали «елітизм», вбачаючи у роботі недовіру до спонтанної ініціативи робітників й установку на диктат інтелігенції над пролетаріатом[19]. Мартов та інші меншовики стверджували, що ленінська концепція звужує партію до змови професіоналів і відштовхує від неї широкі маси[20]. Ці розбіжності особливо проявилися в дебатах про визначення партійного членства на II з'їзді РСДРП (1903): Ленін наполягав, що членом партії має бути той, хто активно працює в одній з її організацій, тоді як поміркованіші соціал-демократи хотіли допустити й просто «співчуваючих». Розкол між більшовиками і меншовиками великою мірою відображав різні підходи, закладені в «Що робити?»[21].
- ↑ а б в г д е Lenin: What Is To Be Done?. www.marxists.org. Процитовано 3 жовтня 2025.
- ↑ What Lenin's Critics Got Right. Dissent Magazine. Процитовано 3 жовтня 2025.
- ↑ а б Ленин о революционной теории. Политштурм (рос.). 2 грудня 2018. Процитовано 3 жовтня 2025.
- ↑ В.И. Ленин. Что делать? - What Is To Be Done?. www.marxists.org. Процитовано 3 жовтня 2025.
- ↑ Malia, Martin (1994). The Soviet Tragedy: A History of Socialism in Russia, 1917–1991. New York: Free Press. pp. 74–75. ISBN 978-0-02-919795-0.
- ↑ Le Blanc, Paul (2008). Revolution, Democracy, Socialism: Selected Writings of Lenin. London: Pluto Press. pp. 9, 128.
- ↑ а б И., Ленин В. Что делать. Предисловие. leninism.su (рос.). Архів оригіналу за 14 травня 2025. Процитовано 3 жовтня 2025.
- ↑ а б Sewell, Rob (14 червня 2018). The revolutionary lessons of Lenin’s ‘What is to be Done?’. In Defence of Marxism (брит.). Процитовано 3 жовтня 2025.
- ↑ Ali, Tariq (25 березня 2017). How Lenin’s love of literature shaped the Russian Revolution. The Guardian (брит.). ISSN 0261-3077. Процитовано 3 жовтня 2025.
- ↑ Cheng, Yen-shin. Lenin's fight against revisionism and opportunism (PDF).
- ↑ а б в г д е Lenin’s Revolutionary Theory of Organisation | Peoples Democracy. peoplesdemocracy.in. Процитовано 3 жовтня 2025.
- ↑ а б в ussectionwebdev (30 січня 2022). What Is to Be Done: A Reading Guide. Revolutionary Communists of America (амер.). Процитовано 3 жовтня 2025.
- ↑ Ленин и большевизм: значение второго съезда РСДРП. Официальный сайт Марксистской тенденции | МТ (рос.). 15 червня 2022. Процитовано 3 жовтня 2025.
- ↑ а б Rosa Luxemburg & Trotsky. Against the Current (амер.). 31 серпня 2021. Процитовано 3 жовтня 2025.
- ↑ Leon Trotsky: Our Political Tasks (1904). www.marxists.org. Процитовано 3 жовтня 2025.
- ↑ Rosa Luxemburg: Organizational Questions of the Russian Social Democracy (1904). www.marxists.org. Процитовано 3 жовтня 2025.
- ↑ ЧОГО ЩЕ НАМ ВИМАГАТИ ВІД СЕБЕ?. Rosa Luxemburg Stiftung в Україні (укр.). 16 лютого 2024. Процитовано 3 жовтня 2025.
- ↑ Elliott, Charles F. (1965-11). Lenin, Rosa Luxemburg and the Dilemma of the Non-Revolutionary Proletariat. Midwest Journal of Political Science. 9 (4): 327. doi:10.2307/2109232. ISSN 0026-3397.
- ↑ The myth of Lenin's elitism | International Socialist Review. isreview.org (англ.). Процитовано 3 жовтня 2025.
- ↑ James O’Toole: Lenin’s “What is to be Done?” – a defence (Summer 2015). www.marxists.org. Процитовано 3 жовтня 2025.
- ↑ International Socialist Review. isreview.org. Процитовано 3 жовтня 2025.