Югославські війни

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Югославські війни
Vukovar water tank.jpg
Вуковарська водонапірна вежа пошкоджена в ході битви за Вуковар - один з символів Югославських воєн
Дата: 19912001
Місце: Боснія і Герцеговина,
Північна Македонія,
Словенія,
Хорватія,
Сербія,
Чорногорія,
Косово
Результат: утворення нових незалежних держав
Сторони
Хорватія Хорватія
Прапор Хорватської республіки Герцег-Босна Хорватська республіка Герцег-Босна

Прапор Боснії і Герцеговини Боснія і Герцеговина

Словенія Словенія

Албанія Албанські військові структури
Косово Армія визволення Косова
Північна Македонія Армія національного визволення
Албанія Армія визволення Прешева, Медведжу та Буяноваца

НАТО НАТО
Югославія Югославія
Прапор Республіки Сербської Республіка Сербська
Прапор Сербської Країни Республіка Сербська Країна
Сербія Сербія
Прапор Чорногорії Чорногорія
Прапор Четників Четники
АО Західна Боснія АО Західна Боснія
Північна Македонія Північна Македонія
Командувачі
Словенія Мілан Кучан
Словенія Янез Янша

Flag of Bosnia and Herzegovina (1992–1998).svg Алія Ізетбегович
Flag of Bosnia and Herzegovina (1992–1998).svg Сефер Халілович

Хорватія Франьо Туджман
Flag of the Croatian Republic of Herzeg-Bosnia.svg Мате Бобан
Хорватія Янко Бобетко

Косово Ібрагім Ругова
Косово Алі Ахметі
Косово Агім Чеку
Косово Хашим Тачі

НАТО Хав'єр Солана
США Веслі Кларк
США Білл Клінтон
Велика Британія Джон Мейджор
Велика Британія Тоні Блер
Flag of Serbia (1992–2004).svg Югославія Слободан Милошевич
Flag of Montenegro (1994–2004).svg Югославія Момір Булатович
Югославія Велько Кадієвич
Югославія Бранко Костич
Flag of the Republika Srpska.svg Радован Караджич
Flag of the Republika Srpska.svg Ратко Младич
Flag of Serbian Krajina (1991).svg Мілан Мартич
Flag of Serbian Krajina (1991).svg Мілан Бабич
Югославія Драголюб Ойданич
Югославія Небойша Павкович
Flag of Serbia (1992–2004).svg Воїслав Шешель

Фікрет Абдич
Втрати
Flag of Bosnia and Herzegovina (1992–1998).svg понад 64.000 убитих
Албанія понад 14.000 убитих
Словенія 18 убитих
Хорватія понад 20.000 убитих
Flag of Serbia (1992–2004).svg понад 35.000 убитих

Північна Македонія 66 убитих

Югославські війни або Війна в Югославії  — низка збройних конфліктів, що відбувалися на території колишньої республіки Югославії у період між 1991 та 2001 роками і були проявом дезінтеграційних процесів в державі, що полягали у прагненні народів Югославії здобути свою державну незалежність та у прагненні переважно сербських сил не допустити цього. Завершились війни утворенням нових незалежних держав.

Югославські війни головним чином відбувались між сербами, які прагнули зберегти Югославську державу, та народами, що добивались незалежності від неї — хорватами, боснійцями, словенцями та албанцями, а також між хорватами і боснійцями у Боснії і Герцеговині, македонцями та албанцями в Північній Македонії. Війни відбувались на території усіх шести колишніх республік Югославії і призвели до перетворення їх на незалежні держави. Безпосереднім результатом конфлікту стало проголошення сьомої незалежної держави Косово. Югославські війни стали одним з наймасштабніших збройних конфліктів XX століття, вони супроводжувались значними руйнуваннями, великими людськими жертвами та великою кількістю скоєних військових злочинів.

Югославські війни можна розділити на дві основні групи:

1. Війна Словенії за незалежність (1991) (Десятиденна війна)
2. Війна Хорватії за незалежність (1991—1995) (хорв. Domovinski rat, Вітчизняна війна)
3. Боснійська війна (1992—1995)
1. Війна в Косові (1998—1999)
2. Конфлікт у Південній Сербії (2000—2001)
3. Конфлікт у Македонії (2001)

Причини та історичні передумови конфлікту[ред. | ред. код]

В XIX ст. сербську інтелігенцію почали охоплювати ультранаціоналістичні шовіністичні ідеї Великої Сербії. Найрадикальніші ідеологи подібних концепцій — Мілош Мілоєвич, Стоян Новакович та деякі інші стверджували, що майже всі слов'янські народи Балканського півострова є сербами, які з тих чи інших причини віддалилися від «єдиного» сербського народу. До сербів зараховувались не лише боснійці та хорвати, які мають мови наближені до сербської (а в комуністичній Югославії їх взагалі вважали однією мовою і називали сербохорватською або хорватосербською), а й словенці, македонці та навіть болгари. Стверджувалось, що деякі з цих народів це серби, які зазнали іноземного впливу і «покатоличились» (як хорвати та словенці) або прийняли мусульманство (як боснійці). Деякі інші народи (наприклад болгари та македонці) є наслідком історичного розділення з «єдиним» сербським народом. В різні часи доктрина Великої Сербії ставала чи не головним напрямком державної політики Югославії.

Проект Великої Сербії Мілоша Мілоєвича 1874 року. На карті як серби позначені не лише боснійці та хорвати, а навіть словенці, македонці та болгари

По завершенню Першої світової війни внаслідок розпаду Австро-Угорської імперії Словенія та Хорватія увійшли до складу Королівства сербів, хорватів і словенців, яке згодом було перейменоване у Королівство Югославія, де панівною нацією були серби, а решті народів відводилась роль пригнобленої меншості. Ці території фактично стали винагородою сербам за участь у Першій світовій війні. Незважаючи на набагато вищий економічний розвиток Словенії і Хорватії, вся повнота влади належала лише представникам сербської еліти. Вперше за тисячолітню історію був розпущений хорватський парламент (який не працював з 1920 по 1939 рр.), а адміністративний поділ держави на бановини був сформований таким чином, аби забезпечити повне домінування сербів: зокрема територія з хорватським населенням була поділена одразу на декілька бановин; території населені іншими не сербськими народами об'єднувались у бановини з територіями населеними сербами для того, аби серби складали там більшість або значну меншість. В цьому югославська держава була аналогом СРСР, де формальна рівноправність народів була засобом збереження панування однієї нації (росіян в Радянському Союзі та сербів в Югославії), яка здійснювала ультранаціоналістичну та шовіністичну політику і пригноблювала решту народів держави. В Югославії протягом майже всього XX століття деякі народи позбавлялись права на власну рідну мову. Зокрема стверджувалось, що не існує окремих хорватської, боснійської та чорногорської мов, що майже всі південнослов'янські народи розмовляють сербською (сербо-хорватською) а хорватська, боснійська та чорногорська просто є її діалектами (подібні твердження існують в Сербії і досі). Посилення національного гноблення народів викликало активний рух спротиву та загострило ситуацію в країні. 20 червня 1928 року сербами був вбитий лідер хорватського національно-визвольного руху Степан Радич, якого вбили прямо в залі югославського парламенту. У відповідь на заворушення в країні король Александр І Карагеоргієвич лише посилив гніт. У 1934 році хорватами і македонцями в Марселі був убитий вже Александр І Карагеоргієвич. Об'єднання у 1939 році хорватських земель в єдину бановину та надання їй автономії вже не могло врятувати ситуацію.

Адміністративний поділ Королівства Югославія у 1920 р. покликаний забезпечити домінування сербів в державі

Під час Другої світової війни німецькі нацисти прагнули використати хорватське бажання помсти і відплати за національне гноблення сербам, створивши Незалежну Державу Хорватія під керівництвом уряду усташів не лише на хорватській етнічній території. Однак по завершенню війни в новоствореній Йосипом Тіто комуністичний Югославії час мститися настав уже для сербів, які бездоказово і безпідставно звинувачуючи усташів у злочинах нацизму масово їх знищували. Також під приводом боротьби з тими, хто співпрацював з німецькими фашистами розпочалася розправа з хорватською інтелігенцією та інтелігенцією інших не сербських народів Югославії, внаслідок чого було знищено величезну кількість невинних людей. Сьогодні в Хорватії громадськість вимагає визнати знищення усташів та пов'язаного з цим терору злочином проти людства, покарати винних в ньому і засудити постать Тіто.

В післявоєнний період югославська влада активно заохочувала заселення сербами Хорватії, Боснії та Герцеговини та інших регіонів, де серби не становили більшість (зокрема Косова) за рахунок різноманітних пільг, привілей та кращих умов оплати праці за межами власне Сербської союзної республіки.

У 80-х роках після смерті Тіто в Югославії настала економічна та моральна криза, що зрештою призвело до появи вкрай негативних явищ у суспільній свідомості. Зокрема сербська інтелігенція (більша частина якої сповідувала радикальні ультранаціоналістичні погляди) вирішила, що настав час для вирішального наступу на права не сербської меншості. Екстремістські настрої були виражені у Меморандумі сербської академії наук і мистецтв який оцінюють як такий, що містить фашистські заяви і заклики, серед яких заклики до перетворення Югославії з федеративної на сербську національну державу, а також заклики до геноциду певних етносів, зокрема заклик до «деалбанізації» Косова. Вважається, що саме цей Меморандум, який був оприлюднений в белградській газеті «Вечірні новини» у 1986 році, зробив ключовий внесок у розпад Югославії та початок Югославських воєн. За іронією долі, попри те, що майже всі сербські політичні лідери засудили Меморандум, їхні подальші дії були фактично впровадженням основних його положень на практиці.

В останні роки існування Югославії стосунки між союзними республіками погіршились. Економічно розвинені Словенія та Хорватія виступали за розширення своїх автономій, натомість Сербія за більш унітарну державу. Усвідомивши, що згоди не дійти Словенія та Хорватія розпочали дії спрямовані на здобуття незалежності. На 14-му з'їзді компартії Югославії словенська та хорватська делегації залишили з'їзд на знак протесту. 23 грудня 1990, Словенія провела референдум про незалежність, на якому за підтримку незалежності проголосувало 96 % виборців. Після цього Белград заявив про наміри ліквідувати Республіканські територіальні сили оборони, запровадивши централізовану систему оборони. За цим послідувало проголошення Словенією незалежності у червні 1991 року і початок війни.

Війни під час розпаду Югославії[ред. | ред. код]

Війна Словенії за незалежність[ред. | ред. код]

Докладніше: Десятиденна війна

Оголосивши державну незалежність 25 червня 1991 року Словенія очікувала від Белграда спроб вирішення конфлікту військовою силою. 26 червня сили Югославської Народної Армії дислоковані в хорватській Рієці дістали наказ висунутись до Словенії та захопити прикордонні пункти пропуску на кордоні з Італією. Станом на 27 червня майже всі головні об'єкти Словенії (практично всі прикордонні пункти пропуску, столиця Словенії Любляна та міжнародний аеропорт в столичному передмісті Брніку) були захоплені югославською армією без опору та жодного пострілу. Однак рішучість словенського керівництва на чолі з президентом Міланом Кучаном, яке вирішило чинити збройний опір, відіграла вирішальну роль. Таємно розбудовуючи власні збройні сили напередодні війни, словенці використали переважно гірський ландшафт країни для успішного ведення спочатку партизанської, а згодом і відкритої війни, і в ході бойових дій, що місцями переросли в жорстокі бої (особливо в містечку Горня Радгона), зуміли завдати армії Югославії вирішальної поразки, заподіявши своєму супротивнику значних втрат — 44 убитих, 146 поранених та 4.944 полонених. Натомість словенці зазнали втрат у 19 осіб убитими (з яких 9 військових, а решта цивільні особи) та 182 пораненими. Зазнавши поразки і не маючи можливості продовжувати бойові дії, Югославський уряд пішов на укладання Бріонського мирного договору 7 липня 1991 року, за яким Югославська Народна Армія припиняла ведення бойових дій на території Словенії; натомість Словенія та Хорватія на три місяці відкладали проголошення незалежності.

Війна Хорватії за незалежність[ред. | ред. код]

Хорватські танки в бою

22 грудня 1990 року парламент Хорватії ратифікував нову Конституцію (в якій закладались основи майбутньої незалежної Хорватії), проти якої одразу виступили серби, що становили 12 % населення Хорватії (хорвати натомість 78 %). У квітні 1991 року серби проголосили створення Республіки Сербської Країни (яка включала чверть хорватської території) та бойкотували хорватський референдум про незалежність, що відбувся 19 травня 1991 року. Це призвело до того, що на референдумі 94 % висловились за незалежність Хорватії. 25 червня 1991 року (в один день зі Словенією) Хорватія оголосила про свою незалежність. Югославська Народна Армія (скорочено ЮНА) на той час становила досить таки потужну силу в Європі і мала на своєму озброєнні 2000 танків та 300 бойових літаків, однак у той самий час мала нестачу сучасного озброєння. До того ж головною проблемою стало масове дезертирство не сербських військовиків, яке значно послаблювало югославську армію. Хорвати натомість мали ще складнішу ситуацію, оскільки лише розпочинали створення власних збройних сил, зіткнувшись з суттєвими ускладненнями на цьому шляху, позаяк на території Югославії тоді діяло ембарго ООН на постачання озброєння. Активні бойові дії розпочалися битвою за Далмацію, що була спробою сербів відрізати південно-східні території Хорватії, які розташовані вздовж морського узбережжя, від решти території країни, однак серби були зупинені хорватськими військовими і не пробились до моря. 25 серпня 1991 року сербські війська обложили прикордонне місто Вуковар. Таким чином розпочалась одна з ключових битв усіх Югославських воєн та одна з найбільших битв XX століття — битва за Вуковар, в ході якої невеликий хорватський гарнізон (близько 2 000), що майже не мав важкого озброєння, майже три місяці тримався в облозі, завдаючи великих втрат значно чисельнішим сербським силам (залежно від фази битви від 30 000 до 80 000 вояків), які мали на озброєнні близько 1 500 танків, майже тисячу одиниць артилерії та багато іншої військової техніки. Успішна оборона Вуковара відіграла ключову роль у подальшому розвитку бойових дій. Змушені зосередити великі військові сили для штурму Вуковара серби втратили нагоду швидкого захоплення Хорватії; натомість хорвати виграли час для розбудови власної регулярної армії. Битва за Вуковар викликала небачений патріотичний підйом в Хорватії та сприяла хорватській загальнонаціональній мобілізації і єднанню. Хорватську війну за незалежність у Хорватії назвали Domovinski rat, що можна перекласти як Вітчизняна війна, а Вуковар називали «Хорватським Сталінградом». Зрештою, взяти місто сербам вдалося, лише майже повністю його зруйнувавши. Після входу до Вуковара серби проводили етнічні чистки та масові вбивства хорватського цивільного населення та поранених військовополонених. Однак натхненні вдалим для себе розвитком бойових дій у Вуковарі та Далмації хорвати продовжили свої військові успіхи — їм вдалося не лише зупинити сербів на майже всіх напрямках, а й розпочати власний контрнаступ. Проте у розпал бойових дій за посередництва міжнародних організацій у січні 1992 року було укладено угоду про припинення вогню.

Хорватські солдати готуються обстріляти сербський танк під час Атаки на Мілевицьке Плато 21 червня 1992 року
Напівзруйнована водонапірна башта у Вуковарі

Майже повному припиненню бойових дій сприяло також направлення основних сил Югославської армії до Боснії, де військовий конфлікт лише розпочинався. Згодом спорадичні бойові дії часто поновлювались внаслідок частого порушення миру обома сторонами, проте військовою ініціативою вже володіли хорвати, які внаслідок багатьох вдалих битв та військових операцій поступово відновлювали контроль над своєю територією. В цей самий час хорвати неодноразово надавали військову та матеріально-ресурсну допомогу боснійським хорватам та мусульманам (боснійцям) під час Боснійської війни, проте бойові дії в цей період не були тривалими та інтенсивними. Однак у 1995 році війна розгоряється з новою силою: під тиском міжнародного співтовариства Сербська Країна позбавляється підтримки Белграда. На це миттєво відреагували хорвати, які скористались нагодою відновити територіальну цілісність своєї країни: під час операції Блискавка, що розпочалася 1 травня 1995 року, хорватам вдалося миттєво розгромити сербські війська в Західній Славонії та відновити контроль над цією територією. Сербам не допоміг навіть обстріл Загреба та інших мирних хорватських міст, скоєний ними у відчаї. А під час проведення хорватськими військами операції «Буря» (4-7 серпня 1995 року) Республіка Сербська Країна була остаточно ліквідована, а більша її частина взята хорватами під свій контроль. Після підписання Дейтонського миру (14 грудня 1995 року) решта території Хорватії мирно реінтегрувалася до складу держави.

Протягом війни обома сторонами проводились етнічні чистки та масові вбивства цивільного населення. Однак більшість воєнних злочинів було все-таки скоєно сербами. Серед найбільших — масові вбивства сербами мирних хорватів у Далі, Вуковарі, Ловасі, Бачині, Вочині, Церовлянах, Саборському та Шкабрні, а також вбивство хорватами цивільних сербів у Госпичі.

Хронологія основних подій

Події, що відбулися до початку бойових дій

Події, що відбулися після початку війни