Юліуш Лукасевич

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Юліуш Лукасевич
Народився 6 травня 1892(1892-05-06)[3][2]
Соколівка, Крижопільський район, Україна
Помер 6 квітня 1951(1951-04-06)[1][2] (58 років)
Вашингтон, США
Країна  Республіка Польща
Діяльність дипломат
Знання мов польська[3]
Посада посол Польщіd
Нагороди
орден Трьох зірок Командорський Хрест із зіркою ордена Відродження Польщі Командорський хрест ордена Відродження Польщі Медаль «Десятиліття здобутої незалежності»
Могила Юліуша Лукасевича на кладовищі Повонзки

Юліуш Лукасевич (пол. Juliusz Łukasiewicz; нар. 6 травня 1892, Соколівка[4], пом. 6 квітня 1951, Вашингтон) — польський дипломат, посол. Масон[5]. Батько польського інженера Юліуша Лукасевича.

Життєпис[ред. | ред. код]

Закінчивши гімназію в Житомирі, розпочав навчання в Політехнічному університеті Санкт-Петербурга, беручи активну участь у діяльності польських самостійницьких організацій. З 1914 року входив до Польської військової організації[6]. Після утворення Польської ліквідаційної комісії з питань Царства Польського був особистим секретарем голови комісії Олександра Ледницького, а потім першим секретарем Представництва Регентської ради у Москві.

Після відновлення польської державності в листопаді 1918 вступив на дипломатичну службу Другої Речі Посполитої і 1921 року очолив Східний департамент Міністерства закордонних справ, підтримуючи проєкт федерації Пілсудського[6].

З 1 вересня 1921 до 1 вересня 1922 року був секретарем польської дипмісії у Парижі, після чого повернувся на посаду глави Східного департаменту Міністерства закордонних справ. Із 16 травня по 1 серпня 1924 року входив до польської делегації в Лізі Націй, повернувся до керівної ланки МЗС, де 1925 року піднявся по кар'єрних щаблях до посади директора Політичного-економічного департаменту Міністерства закордонних справ. 12 жовтня 1926 року призначений посланником Польської Республіки в Ризі, виконував місію до 23 січня 1929 р. Потім, до 22 травня 1931 р., працював директором Консульського департаменту. У 1931–1932 роках був посланником Польської Республіки у Відні, з 1933 по 1934 рік — посланником Польської Республіки у Москві, де потім у 1934—1936 рр. був послом Польщі в СРСР (після взаємного підвищення цими двома державами рангу своїх дипломатичних місій до рівня посольства). З 20 липня 1936 по 7 листопада 1939 року — посол Польської Республіки в Парижі.

1938 року опублікував том есеїв під назвою «Польща — велика держава» (пол. Polska jest mocarstwem)[6].

Після вторгнення Німеччини у Польщу у вересні 1939 р. дуже енергійно вимагав від французьких цивільних і військових органів виконувати союзницькі зобов'язання Франції щодо Польщі, викладені в договорі та підтверджені військовою конвенцією, затвердженою 4 вересня 1939 року. Був причетний до присяги Владислава Рачкевича як президента у вигнанні, і саме він рекомендував генералу Владиславу Сікорському командувати польською армією у Франції[6]. Після створення в Парижі польського уряду у вигнанні під головуванням Владислава Сікорського французька сторона змусила Лукасевича до відставки з посади польського посла. Він виїхав у Велику Британію, не прийнятий на державну службу людьми генерала Сікорського.

Після відставки став у жорстку опозицію до уряду Сікорського[6]. Після поразки Франції (1940 р.) у липні 1940 в Лондоні написав листа президенту Владиславові Рачкевичу, в якому звинуватив генерала Сікорського у направленні відкритого листа[6] про створення 300-тисячної польської армії на боці СРСР, розвалі підрозділів Польської армії у Франції[6], втраті золота Банку Польщі, а також зайнятті двох посад — голови Ради Міністрів і верховного головнокомандувача — внаслідок чого той не міг виконувати державних обов'язків. Цей відкритий лист Лукасевича був основною причиною тимчасової урядової кризи в уряді Польської Республіки у вигнанні, коли президент відправив у відставку генерала Сікорського з посади прем'єр-міністра, але вже наступного дня призначив Сікорського на цю посаду[6] під тиском групи польських офіцерів і після невдалої спроби сформувати уряд Августа Залеського.

Після Другої світової війни Лукасевич залишився у вигнанні. Був, зокрема головою Ліги незалежності Польщі, створеної послідовниками Пілсудського, заступником голови 3-ї Національної ради Польської Республіки [6], віце-президентом Інституту досліджень міжнародних справ у Лондоні (1947—1950). З грудня 1947 року перебував у США, намагаючись заручитися підтримкою американських політиків. Під час президентства Августа Залеського був серед своїх прихильників. 1950 року знову поїхав у США, але не зумів зацікавити американську адміністрацію польськими справами і навесні наступного року повідомив еміграційну владу в Лондоні про провал своєї місії. У цей період він також упав у депресію через безсилля щодо американської адміністрації, що зокрема відзначав Вацлав Єнджеєвич. Лукасевич боявся повернутися в Лондон, уважаючи свою поїздку до США ганьбою[6].

Помер від самогубства близько 2-ї години ночі, повісившись у квартирі, яку винаймав. Він не залишив записки про самогубство, що породило необґрунтовані чутки про вбивство, скоєне радянськими спецслужбами [6].

Відзнаки[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. ↑ а б в Internetowy Polski Słownik Biograficzny
  3. ↑ а б Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  4. ↑ Wacław Jędrzejewicz, Juliusz Łukasiewicz w: Juliusz Łukasiewicz. Dyplomata w Paryżu 1936-1939, Londyn 1989, Wyd. Polska Fundacja Kulturalna, ISBN 0-85065-169-7, с. 8., Łukasiewicz Juliusz у книжці: Kto był kim w Drugiej Rzeczypospolitej (redakcja naukowa Jacek M. Majchrowski przy współpracy Grzegorza Mazura i Kamila Stepana), Warszawa 1994, wyd. BGW, ISBN 8370665691 s.103.
  5. ↑ Cezary Leżeński, Legiony to braterska nuta... czyli od Legionów do masonów, Wolnomularz Polski, nr 40, listopad-grudzień 2003, s. 15.
  6. ↑ а б в г д е ж и к л м Krzysztof Tarka (8 квітня 2019). Śmierć ambasadora Juliusza Łukasiewicza. Samobójstwo czy zabójstwo bezpieki? (пол.). wyborcza.pl. Процитовано 9 квітня 2019.
  7. ↑ Odznaczenia. „Dziennik Urzędowy Ministerstwa Spraw Zagranicznych Rzeczypospolitej Polskiej”. Nr 11, s. 300, 1936. 
  8. ↑ Order Odrodzenia Polski. Trzechlecie pierwszej kapituły 1921–1924. Warszawa: Prezydium Rady Ministrów, 1926, s. 19. 
  9. ↑ а б в г д е ж и к Stanisław Łoza (red.): Czy wiesz kto to jest?. Wyd. II popr. Warszawa: Główna Księgarnia Wojskowa, 1938, s. 446. 
  10. ↑ Polski Czerwony Krzyż. Sprawozdanie za 1935. Warszawa: 1936, s. 11. 
  11. ↑ а б в г д е ж Odznaczenia. „Dziennik Urzędowy Ministerstwa Spraw Zagranicznych Rzeczypospolitej Polskiej”. Nr 19, s. 262, 1932. 

Література[ред. | ред. код]

  • Łukasiewicz Juliusz w: Kto był kim w Drugiej Rzeczypospolitej (redakcja naukowa Jacek M. Majchrowski przy współpracy Grzegorza Mazura i Kamila Stepana), Warszawa 1994, wyd. BGW, ISBN 8370665691 s.103-104.
  • Łukasiewicz J.: Dyplomata w Paryżu, 1936-1939: wspomnienia i dokumenty Juliusza Łukasiewicza, ambasadora Rzeczypospolitej Polskiej, wyd. rozszerz. oprac. Wacław Jędrzejewicz i Henryk Bułhak. Londyn 1989 Wyd. Polska Fundacja Kulturalna, ISBN 0-85065-169-7; wyd. 1 krajowe Dyplomata w Paryżu Warszawa 1995 Wyd. Warszawska Oficyna Wydawnicza Gryf i Instytut Historii Polskiej Akademii Nauk, ISBN 83-85209-43-3
  • Drymmer W. T.: W służbie Polski, Warszawska Oficyna Wydawnicza "Gryf", Instytut Historii PAN, Warszawa 1998

Посилання[ред. | ред. код]

Перегляд цього шаблону
  Генеалогія та некрополістика
Література та бібліографія
Словники та енциклопедії
Нормативний контроль
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Юліуш_Лукасевич&oldid=37546438