Юрій Львович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Юрій I Львович
Regis Rusie, Princeps Ladimerie
Юрій I.png
портрет Юрія на основі його зображення на оригінальній печаті поч. ХIV ст.
Король Русі
Правління 1301-1308 або 1315
Попередник Лев I Данилович
Наступник Андрій Юрійович
Лев II Юрійович
Інші титули Князь Холмский
Князь Белзький
Князь Галицький
Князь Володимирський
Біографічні дані
Імена Георгій
Народження 24.4.1252, або 1258
Смерть 21.4.1308 або кінець 1315
Дружина Ксенія
Другий шлюб Євфимія Куявська
Діти Михайло, Андрій, Лев, Марія, Анастасія
Династія Рюриковичі
Рід Романовичі
Батько Лев I Данилович
Мати Констанція Угорська
Yuri I of Galicia arms.gif
Медіафайли у Вікісховищі?

Ю́рій I Льво́вич (1252/1257 — 21 квітня 1308/1315) — Король Руський (1301 - 1308/1315), князь Белзький (1264-1301), князь Галицько-волинський (1301-1308/1315), син Лева I Даниловича і Констанції Угорської. Відносно мирний період правління Юрія Львовича часто вважається останньою епохою блиску, добробуту, багатства і слави Галицько-Волинської Держави.[1][2][3]

Біографія[ред. | ред. код]

Ранні роки[ред. | ред. код]

Перша згадка про Юрія у Галицько-Волинському літописі належить до 1262 року, коли описується його хрещення у Галичі. Церемонія відбувалась, ймовірно, в Успенському соборі міста, який після розорення київського Софійського собору, залишався найбільшим храмом Русі. Хрещеним батьком Юрія був литовський князь Войшелк.[4] Під 1277 роком вміщено повідомлення про участь Юрія у поході князів Володимира Васильковича і Мстислава Даниловича на Литву, якого замість себе відправив його батько князь Лев[5]. В 1280 році Юрій бере участь у кампанії Лева в Польщі, котра велась за допомогою татар.[6] В наступному 1281 році Юрій відправляється до Суздаля на весілля із донькою тверського князя Ярослава Ярославича.

Князь Холмсько-Белзький[ред. | ред. код]

Володіння Юрія Львовича в межах держави Лева на кінець ХІІІ ст.[a]

Немає точних відомостей про те, коли саме Юрій отримав від свого батька Холмську та Белзьку волості. Найімовірніше, пов'язувати початок самостійного княжіння можна із періодом близьким до його одруження. Вперше про власні території Юрій говорить через сім років після нього, як про вже існуючий стан. Крім того, із княжінням Юрія у Холмі можна пов'язувати той факт, що саме там через три роки після весілля, був похований його перший син, що помер у дитячому віці. Відповідно до даних Галицько-Волинського літопису, до володінь Юрія належали також найвіддаленіші Північні території Волинського князівства Дорогочин та Мельник. У 1282 Юрій, разом із Левом та Мстиславом бере участь у татарському поході на Угорщину.[7] Наступного 1283 року Юрій разом із батьком Левом, а також із Володимиром і Мстиславом беруть участь у татарському нападі під командуванням Телебуги на Польщу.[8] Взимку 1284 року помирає перший малолітній син Юрія Михайло, котрий був похований у церкві Богородиці в Холмі. Через три роки, Юрій разом з іншими галицько-волинськими князями бере участь у черговому поході Телебуги на Польщу. В цьому ж поході Юрій зробив невдалу спробу захопити Люблін. У 1288 році він із батьком Левом роблять першу спробу отримати Берестя від Володимира Васильковича, в якого прогресувала важка хвороба. Наступного року, після смерті Володимира, Юрій осідає у Бересті та посилає залоги у Кам'янець та Більськ, не дивлячись на те що ці міста, разом із всією Волинню були передані Володимиром Мстиславу. Однак, під загрозою втручання татар, до яких звернувся Мстислав, Юрій покидає зайняті ним берестейські міста.[9]

У 1293 році, в період політичної кризи у Польщі, Люблін був здобутий татарсько-руськими військами[10] і долучений до земель Львової Руси, очевидно, з огляду на територіальну близькість, як частина уділів Юрія. В цей час вмирає Мстислав Данилович, і практично вся Волинська земля входить до складу володінь Лева. Ймовірно в цей час, Берестейська земля також була долучена до уділів Юрія.

Король Руси[ред. | ред. код]

Після смерті батька, князя Лева Даниловича, близько 1301 року, під владою Юрія опинились усі землі Королівства Русі (Галицько-Волинського князівства). Судячи із збережених автентичних грамот Юрія, його столицею було місто Володимир. В цей час, однак, у 1302 році Люблінська земля була відвойована Польщею під керівництвом нового чеського короля Вацлава, давнього противника союзного із Юрієм Владислава Локетка[11][12], а Закарпаття знову стало частиною Угорщини, в період від 1307 до 1310.[13] Проте, судячи із невеликої кількості документів, які збереглись із часу одноосібного правління Юрія, не дивлячись на ці втрати, Галицько-Волинська держава перебувала у стані миру, переживала розквіт і економічний добробут. Юрій Львович титулував себе «королем Русі, князем Володимирії» (Regis Rusie, Princeps Ladimerie), його держава користувалася добрими міжнародними зв'язками. Фрагмент літопису, що дійшов до нас у складі більш пізньої хроніки свідчить, що Юрій „муж мудрий, ласкавий і для духовенства щедрий; за його управи Руська земля тїшила ся спокоєм і славила ся своїм богацтвом”.[14] Зокрема, Юрій Львович тримав союз з Куявською лінією польських князів, був одружений (другим шлюбом) з Єфимією, сестрою Владислава I Локетка.

Значним досягненням Юрія Львовича стало заснування в 1303 році Галицької митрополії, до складу якої увійшли єпархії: Галицька, Володимирська, Перемиська, Луцька, Холмська і Турівська. Митрополичий статус Галича був затверджений грамотою імператора Андроника ІІ та константинопольського патріарха Атанасія І. У структурі православної церкви новоутворена церковно-адміністративна одиниця отримала 81 місце.[15] Першим галицьким митрополитом став Ніфонт.[16] Однак, Галицька митрополія, створена у часи Юрія, проіснувала не довго. Через два роки, відісланий у Константинополь на поставлення у нові митрополити Петро Ратенський, отримав там титул митрополита Київського, тим самим, стара еклезіальна структура, була знову відновлена, а галицький предстоятель повернувся до статусу єпископа.

Від початку ХХ століття, в історіографії існують суперечки про останній період життя Юрія та дату його смерті.[17] Ці суперечки були спричинені записом у одній із редакцій хроніки Длугоша, в якій вказана дата 1308 рік, як час смерті Юрія.[18] Історики, зокрема М. Грушевський, відзначали походження цього запису із руського першоджерела та, як наслідок, непевність його коректності, оскільки Длугош відомий своїми грубими помилками у перекладі візантійсько-руської хронології "від створення світу" на датування "від Різдва Христового".[19] Разом із тим, литовсько-руські літописи, що також ґрунтуються на давньоруських джерелах, подають більш повну картину останнього періоду життя Юрія[b]. Стан миру тривав перше десятиліття правління Юрія - до 1311 - 1312 років. Саме від того часу між Литвою та Тевтонським орденом розпочинається чергова війна. Тевтонські війська стали здійснювати напади в глибину Литовської території доходячи до Гродна та Новгородка. Держава Юрія, як союзниця Ордену, і очевидно у координації із ним, почала здійснювати свої власні атаки на Новгородок та його землі.[20][21] Вступ Юрія у війну на боці Ордену, очевидно, був пов'язаний із посиленням литовської присутності на північних кордонах володінь Юрія. На цей час, не лише Гродненська земля знаходилась під литовською владою, вона стала поширюватись і на Мінську землю, таким чином пряма загроза нависла над Підляшшям[22] та загалом всією Волинню, Київщиною та Галичиною.[23] У цей час, із 1314 по 1315 роки, через тривалі зими та слабкий урожай, настав брак продуктів та різкий ріст цін на всі товари.[24] В Польщі та Галицько-Волинській Русі настав голод, за яким послідувала епідемія. Військові дії Юрія проти Литви отримали інший оборот. Поки великий литовський князь Вітень воював з Орденом, його брат (або син) Гедимін здійснив похід на ослаблені голодом та мором руські землі, здобувши Дорогочин та Берестя. В цей час Вітень, провівши успішну кампанію проти Ордену та уклавши із ним перемир'я,[22] помирає, а Гедимін стає, таким чином, його наступником на велико-князівському престолі. Не дивлячись на це, Гедимін продовжує наступ на південь, досягає столиці - Володимира та бере його в облогу. В цей час Юрій, привівши на допомогу татар, намагається врятувати місто під стінами якого відбувається вирішальний бій. Руська кавалерія не витримує удару литовської піхоти і починає відступати. Не дивлячись на всі спроби князя відновити стрій та повернути війська, бій закінчується повною поразкою русько-татарської армії та загибеллю Юрія.[25] Після бою, Гедимін відправився у Литву на церемонію вступу на велико-княжий стіл. Хоча, Галицько-Волинська держава продовжила існувати, вона втратила Берестейську землю, яка тепер відійшла до Литовської держави.

Печатка Юрія Львовича[ред. | ред. код]

Опис[ред. | ред. код]

Прорис печатки Юрія І (маєстат)
Прорис печатки Юрія І (герб)

Цінним артефактом, що свідчить про постать та епоху Юрія Львовича є його маєстатична печатка, котра вважається найзначнішою сфрагістичною пам’яткою Галицько-Волинського князівства.[26] Печатка збереглась у п’яти воскових екземплярах, що прикріплені до грамот Андрія Юрійовича (з 1316 року) та Юрія ІІ Тройденовича (з 1325, 1327, 1334, 1335 років)[c]. Діаметр печатки з чітким рельєфом близько 90 міліметрів. На її лицевому боці зображено самого короля на троні із написом коло країв “s……. domini Georgi regis Rusie” (“п[ечать]) господаря Георгія короля Руси”).[1] На зображенні голова Юрія увінчана короною на якій видно три зубці. Волосся довге і спадає на плечі, зливаючись із довгою хвилястою бородою. Мантія тримається на плечах, ймовірно за допомогою ланцюга, який кріпиться до неї двома шпильками. Мантія на грудях розчіпнута і з-під неї видно королівську туніку, що мальовничими складками спускається до самого низу крісла. У правій руці Юрій тримає скіпетр, який має завершення у формі лілії та хреста, а вказівний палець лівої руки він заклав за шийний ланцюг, відтягуючи його донизу. Ноги взуті в гострокутні черевики. Трон, на якому сидить князь, розтягнений горизонтально, має декор у вигляді готичних арок та великі дугоподібні ручки, що виступають вверх і ймовірно мають на кінцях прикраси у формі звіриних голів. Плоске сидіння покрито подушкою. Фоном всього зображення служить полотно декороване ліліями чи розетками.[27]

На зворотному боці зображено вершника в обладунку з щитом і прапором, якого оточує напис: “s……. domini Georgi ducis Ladimirie” (“п[ечать]) господаря Георгія князя Володимирського”). Голова вершника покрита гострокутним шоломом. У правій руці, він тримає спис, на верхній частині древка якого прикріплено трикутний прапор. Щит, який тримає вершник, трикутний із зображенням лева. Передні ноги лева опираються на верхній лівий кут щита. Кінь у збруї іде кроком по кам’янистій поверхні на якій розташовані стилізовані рослини. Навколо вершника небо усіяне зорями.[28]

Особливості[ред. | ред. код]

Печатка Юрія Львовича, свідчить про тісну інтегрованість тодішньої руської культури у центрально-європейський контекст. Схожі сюжети - форма трону, особливості одягу та інсигній влади, зустрічаються у сфрагістичних зображеннях чеських, німецьких, данських, польських, угорських володарів. Щоправда, деякі їх деталі мають більш давню візантійську генезу.[29] Разом із тим, у постаті Юрія є свої особливості, до яких належить вільна постава тіла не скутого симетрією, що наближає печатку ближче до німецьких та угорських аналогів. Царська мантія, яка є традиційним атрибутом такого роду зображень, на печатці Юрія частково розчіпнута і князь підтримує пальцем ланцюг, за допомогою якого вона кріпиться. Це надає ще більшої розкутості та правдивості зображенню. Загострені широкі черевики, відрізняються від колишніх вузьких візантійських, які на той момент ще зображені на печатках польських володарів, і свідчать про те, що Юрій одягався за найактуальнішою тоді модою Західної Європи. Зокрема, такого роду взуття можна побачити на зображеннях імператора Фрідріха ІІІ.[30]

Королівський титул[ред. | ред. код]

В пост-радянській історичній літературі, набула популярності тенденція підкреслювати королівську титулатуру останніх галицько-волинських князів і таким чином, їх тісну інтеграцію у західно-європейське політичне поле. Про королівський титул Юрія свідчить відразу кілька джерел. Крім відомої печаті із написом “короля Руси і князя Володимирії”, так його називає хроніст Іоанн із Віктрінґа (“Ruthenorum regis filiam”)[31], хроніст монастиря Хейлінґеркройц (“rege Ruscie”)[32], Томас Ебендорфер у “Хроніці Австрії” (“regi Ruscie”).[33] У "Кельнській всесвітній хроніці" країна Юрія називається “королівством” (“regna Ruthenorum”)[34], так само вона називається у записах монаха Альберта (~Штутена).[35] Разом із тим, немає жодних даних про будь-яких акт коронування Юрія, відповідно до традицій латинської Європи, що передбачала участь папи та його представників. Варто відзначити, що у цей час, королівський титул, а точніше грецька калька з латини у вигляді слова ρήξ (рекс), став використовуватись і у рамках політичної культури Візантії. Зокрема, королем “рексом” названо князя Семена Гордого в одній із грамот імператора Іоанна VI Кантакузена, середини XIV ст.[36] В такому випадку, королівський титул не потребував спеціального обряду коронації, а був лише іншим словом, яке передавало значення традиційного титулу - “князь”. Разом із тим, розділення на печатці Юрія понять “королівства Русі” і “князівства Володимира”, може також вказувати на акцептацію тих маєстатично-топонімічних зворотів, котрі склались у латино-європейському світі в зв’язку із короткотривалим правлінням Арпадів у Галичі в домонгольську добу[d], або, також, на особливе підкреслення ролі міста Володимира, як найбільш давнього центру влади Руської держави Рюриковичів у регіоні.

Характеристика правління[ред. | ред. код]

Зовнішня політика[ред. | ред. код]

Мирний характер правління, яким, як прийнято вважати, відзначалась епоха Юрія, може бути пов’язаний як із його особистими якостями, так із винятково сприятливою завнішньо-політичною кон’юнктурою, котра склалась на той час навколо Галицько-Володимирської Русі. Основний чинник міжнародного та внутрішнього життя - Золота Орда тоді переживала правління хана Тохти, перебування якого на ханському престолі майже повністю збіглось із періодом княжіння Юрія. У 1300 році Тохта перемагає беклярбека Ногая, який з 1270 року правив у Північному Причорномор’ї.[37][38] В цей самий час (найпізніше на наступний рік) Юрій наслідує своєму батьку Леву[e]. Смерть Тохти датується 1312 роком, за два роки до загибелі Юрія (відповідно до пізньої дати його смерті). Від часу перемоги над Ногаєм і до кінця свого правління Тохта був зосереджений, в основному, справами пов’язаними з Азербайджаном і боротьбою з італійцями у Криму. Наступний ключовий сусід Галицько-Волинської держави - Угорське королівство, якраз у перший рік правління Юрія увійшло у, майже, двадцятирічний період боротьби за спадщину династії Арпадів, останній представник якої Андрій III помер у 1301 році. Із початком правління Юрія також збіглась активна фаза внутрішньої боротьби у Польщі, пов’язаної із коронацією на польський престол чеського короля Вацлава ІІ та втечі за кордон Владислава Локєтка - обидві події відбулись у 1300 році. Після цього в Польщі почався період тривалої боротьби за владу між різними претендентами, котра завершилась лише у 1314 році утвердженням влади Локєтка[39], що теж збіглось у часі із смертю Юрія. Міцніюча Литовська держава на чолі із Вітенем була зайнята війною із Тевтонським орденом; фактично, на кожен рік правління Юрія припадав, принаймні, один литовський похід на Захід.[40] Зовнішньополітична діяльність Юрія характерна переглядом тих зв’язків, котрі склались у епоху Лева.[41][42] Якщо раніше Лев виступав у ролі союзника чеського короля Вацлава II, що у 1300 році став одночасно і королем Польщі, то Юрій, навпаки, підтримував суперника Вацлава - князя Владислава Локєтка. Союз Лева із Вацлавом, давав можливість, по-суті, поділити між ними Сандомирське князівство, внаслідок чого до Русі відійшла Люблінська земля. Переорієнтація політики Юрія могла мати пояснення як у родинних зв’язках (його жінка була сестрою Локетка), так і побоюваннями отримати надто сильного сусіда на Заході у особі Вацлава ІІ, який володів двома королівствами, а його син Вацлав III, на той час, успішно боровся за владу в Угорщині. Подальші успіхи чехів могли б в майбутньому створити серйозні загрози, передовсім для Галичини, яка була давнім об’єктом претензій угорських королів.[43] Крім того варто відзначити, що Вацлав ІІ був внуком Ростислава Чернігівського - колишнього суперника Романовичів за владу в Галичині. Розрив союзу із Чехією, відобразився і у політиці Юрія щодо боротьби за владу в Угорщині, після смерті останнього Арпадовича. Серед трьох претендентів - Вацлава ІІІ, Карла Роберта Сицилійського та Отто ІІІ Баварського, Юрій підтримав останнього.[44] Відповідно до тогочасних джерел, Отто перебуває на Русі у 1308 році, після свого повернення з полону в Угорщині[45][46] де отримує прихильний прийом Юрія[47] який і сприяв його визволенню.[48]

Внутрішня політика[ред. | ред. код]

Головною внутрішньо-політичною подією пов’язаною із правлінням Юрія Львовича можна вважати утворення окремої Галицької митрополії. Після монгольського завоювання більша частина Русі: як Київщина так і Залісся (Суздальщина), опинились у прямій залежності від ординських ханів та були включені у їхню систему регулювання релігійних відносин. До складу цієї системи були включені також і предстоятелі Руської церкви - Київські митрополити, які стали селитись у Володимирі Заліському - князям якого в Орді видавали ярлик на велике княжіння і які, у рамках монгольського правління, займали провідний статус. В результаті, ті руські землі, які не входили у сферу безпосереднього монгольського правління - Галицько-Волинське князівство та коло-литовські землі (Гродненське, Мінське князівства), опинились у становищі еклезіального вакууму. Вже 1291 та 1300 роками датується початок існування Литовської митрополії із центром у Новгородку.[49][50] В цих обставинах, Юрій робить кроки до утвердження власної митрополії, центром якої стає Галич. Хоча в післямонгольський період головними княжими резиденціями були Холм, Львів та Володимир, Галич, очевидно, зберігав важливе сакрально-символічне значення, про що свідчить, наприклад, обряд хрещення самого Юрія, проведений у Галичі вже у післямонгольський період, коли він втратив значення політичного центру. Крім того, факторами вибору саме його як центру нової митрополії могли бути наявність тут одного із найбільших храмів Русі - Успенського собору, а також традиційно тісні зв’язки Галича із Константинополем. У 1302(3) році з’являються відомості про висвячення константинопольським патріархом Атанасієм І, першого галицького митрополита Ніфонта[51] період предстоятельства якого тривав, однак, досить коротко. Такий крок Константинополя був досить не типовий для Візантійської політики того часу, яка була спрямована на союз із Ордою та використання Київської митрополії як засобу для його функціонування та зміцнення. Тому висвячення Ніфонта свідчить про значний успіх Юрія у галицько-волинській дипломатії, шляхи досягнення якого досі залишаються невідомими.[52] Після смерті Ніфонта Юрій зробив ще один крок для зміцнення внутрішньої безпеки своєї держави відправивши на поставленя у Константинополь місцевого руського монаха Петра. Таким чином, вдруге (після кандидата Данила Галицького - Кирила ІІІ) в історії Руської церкви митрополичу кафедру повинен був, канонічним чином, посісти не грек а русин. Хоча подальші події розійшлись із початковими намірами Юрія, монополія греків в управлінні Руською митрополією, що тривала з часів Хрещення Русі, була ослаблена. В історичній літературі, поставлення Петра на митрополита Київського із резиденцією у Володимирі Заліському, часто сприймається як невдача Юрія, однак, таке тлумачення цього історичного епізоду, пов’язане із пізнішою літературою про Петра, створеною у Москві та позначеною московським патріотизмом.[52] Немає ніяких даних про те що Петро, будучи предстоятелем, діяв всупереч інтересам Юрія, чи церковним справам Галицько-Волинської Русі, хоча, знаходився у повній згоді із монгольським правлінням та політикою ханів Тохти та Узбека.

Будівельна діяльність[ред. | ред. код]

Дані про будівельну діяльність Юрія Львовича базуються на непевному історичному матеріалі, та мають приблизний характер. Найбільш давньою є традиція пов’язувати із його ініціативою спорудження львівського храму святого Юрія[53] котрий, згодом, став головним катедральним собором Галичини. Причетність Юрія до будівництва цієї будівлі існує у двох варіантах: як результат його одноосібної діяльності, або як храм споруджений на його честь батьком Левом - будівничим Львова.[54] З діяльністю Юрія пов’язують також будівництво церкви апостолів Петра і Павла у Львові[55][56], котра згодом, в часи угорського управління Галичиною, була передана католицькому ордену Домініканців, та стала основою розвитку їхнього монастирського комплексу.[57] Відповідно до аналізу окремих джерел, львівський історик І. Мицько висунув гіпотезу про те, що побудована Юрієм церква Петра і Павла у Львові, пов’язана із тісною співпрацею князя із митрополитом Петром Ратенським і функціонувала як його митрополича катедра.[56][58] На основі середньовічного джерела початку XIV під назвою “Книга знань про всі королівства, землі і володіння, які є у світі” де описується королівство Лева (Leon) із головним центром у Львові, ряд вчених запропонували розглядати епоху Юрія як період не лише будівництва окремих споруд, але також і розширення та розбудови всього нового столичного міста загалом.[56][59][60][61]

Сім'я[ред. | ред. код]

Юрій Львович був одруженим двічі. Першою його дружиною була Ксенія (?) — донька князя Ярослава Тверського, яка померла 1286 року. Від цього шлюбу був син:

  1. Михайло (1283 — бл.1286).

Вдруге Юрій одружився у 1287 році[62] з княжною Єфимією (? — 1308) — донькою Казимира I Куявського. Четверо дітей:

  1. Андрій (пом. 1323), князь Волинський і король Руський (1308 або 1315 — 1323)
  2. Лев (пом. 1323), князь Луцький, (можливо король Галицький разом з Андрієм) (1308 або 1315 — 1323)
  3. Марія (пом. 1341), княжна Галицько-Львівська, одружена з мазовецьким князем Тройденом I, мати Земовита III
  4. Анастасія (пом. бл. 1364), дружина князя Олександра Тверського, її внуками є король Польщі Владислав II Ягайло та Великий князь Руський Свидригайло.

Вшанування пам'яті[ред. | ред. код]

  • На честь нього названа Благодійна громадська фундація імені Короля Юрія.

Література[ред. | ред. код]

Зауваги[ред. | ред. код]

  1. Відповідно до даних Галицько-волинського літопису
  2. З цією картиною були згідні цілий ряд провідних спеціалістів з історії Галицько-Волинського князівства, зокрема Антонович, Стаднїцкий, Шараневич, Дашкевич, Андріяшів, Ржежабек, Іванів, Кордуба
  3. Відомий дослідник галицько-волинської сфрагістики Лаппо-Данилевський заперечував належність всіх цих печаток Юрію Львовичу, однак його думка не отримала загальної підтримки
  4. Тут мається на увазі правління в Галичі угорських королевичів Коломана 1214-1219, та Андрія 1227-1230, 1232-1233, з титулами “короля Галичини та Володимирії”
  5. Відхід Лева до монастиря, з одного боку, та зміна татарської влади після смерті Ногая - з іншого боку, можуть бути пов’язаними подіями. Лев як давній союзник (і можливо васал) Ногая більше не вписувався у політичну конструкцію, означену перемогою Тохти - ногаєвого ворога.
  6. за В. Січинським
  7. за І. Качором
  8. за М.Ґруневеґом
  9. за І. Качором

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Грушевскій М. (1913) Илюстрированная исторія Украины, С-П.: "Просвѣщение", -С. 120
  2. Крип'якевич І. (1990) Історія України / Відп. редактори Ф.П. Шевченко, Б.3. Якимович — Львів: Світ, -С. 83
  3. Аркас М. (1912) Історія України-Русі. Друге видання, Краків: Накладом О. Аркасової, - С. 83
  4. ПСРЛ. — Т. 2. Ипатьевская летопись. — СПб., 1908. — Стб. 859
  5. ПСРЛ. — Т. 2. — Стб. 876
  6. ПСРЛ. — Т. 2. — Стб. 881
  7. ПСРЛ. — Т. 2. — Стб. 888
  8. ПСРЛ. — Т. 2. — Стб. 891
  9. ПСРЛ. — Т. 2. — Стб. 929-930
  10. Шараневич І. (1863) Исторія Галицко-Володимирской Руси, от найдавнѣйшихъ временъ до року 1453. Львовъ: Печатня Ставропигійского института, -С.119
  11. Kojałowicz A. (1650) Historiae Lithuanae pars prior, de rebus Lithuanorum ante susceptam Christianam religionem conjunctionemque… cum regno Poloniae, Wilnae, p. 224
  12. Шараневич І. -С.123
  13. Войтович Л. (2001) Юрій Львович та його політика. Галичина та Волинь у добу середньовіччя, до 800-річчя із дня народження Данила Галицького, Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'яквича НАН України, - С.75
  14. М. Грушевський. Історія України-Руси. Том III. Розділ I. Стор. 7
  15. Geizer H. (1900) Ungedrückte und ungenügend veröffentlichte Texte der Notitiae episcopatum. München, Akademie der Wissenschaften, Hist., l, Abhandlungen, XXI, Bd. Ill, ABTH p. 599.
  16. Miklošich F., Müller I. (1860) Acta et diplomata graeca medii aevi sacra et profana. Vol. I. Vindobonnae. Akt CCCXVIII, p. 577.
  17. Войтович Л. Юрій Львович та його політика. - С.76-77
  18. Długosz J. (1869) Opera omnia, ed. Przezdziecki A., Polkowski I, P. Żegota, T.12, Cracoviae: "Czas" F . Klurzycki, -P. 39
  19. Грушевський М. Історія України-Руси. Том III. Примітки. Стор. 1, Примітка 10
  20. Антоновичъ В. (1878) Очеркъ истории Велакого княжества Литовскаго до половины XV столѣтия. Выпускъ І, Киевъ: В университетской типографіи, - С. 58
  21. Stryjkowskiego Kronika. Kseiga XI str. 247
  22. а б Филевич И. (1899) Борьба Польши и Литвы-Руси за галицко-владімирское наслҍдіе, С.-Петербургъ, - С. 42
  23. Шебульдо Ф. (1987) Земли Юго-Западной Руси в составе Великого Княжества Литовского, Киев: Наукова думка, -С. 5
  24. Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. — М.-Л., 1950. — С. 85-96
  25. Шараневич І. -С.127
  26. Книш Я. (2010) Sigillum Leonis; Княжа доба: історія і культура. – Львів:. – Вип. 3. – С. 258
  27. Лаппо-Данилевский А. (1907) Печати последних галичско-владимирских князей и их советников. Болеслав-Юрий II, князь всей Малой Руси. Сборник материалов и исследований. Санкт-Петербург: - С. 247–248
  28. Лаппо-Данилевский А. (1907) Печати последних галичско-владимирских князей и их советников. Болеслав-Юрий II, князь всей Малой Руси. Сборник материалов и исследований. Санкт-Петербург: - С. 247–248
  29. Лаппо-Данилевский А. (1907) Печати последних галичско-владимирских князей - С. 250–280
  30. Лаппо-Данилевский А. (1907) Печати последних галичско-владимирских князей - С. 253–254
  31. Johannes Victoriensis (1909) Scriptores rerum Germanicarum in usum scholarum ex monumentis Germaniae historicis separatim editi, ed. F. Schneider Impensis bibliopolii Hahniani,Т.І Libri I-III -P.373
  32. Wattenbach W. (1851) Monumenta Germaniae Historica. Scriptores. T. 9. Hannoverae,. - P. 559
  33. Ebendorfer Thomas (1967) Chronica Austriae; Hrsg. A. Lhotsky ; MGH. SS rer. Germ. N.S. T. XIII. Berlin, Zürich, - S. 205
  34. R. Sprandel hrsg. (1991) Die Kölner Weltchronik 1273/1278–1376, Monumenta Germaniae Historica. Scriptores rerum Germanicarum. Nova series. T. 15. München, -Р. 65
  35. R. Sprandel hrsg. (1994) Die Weltchronik des Mönchs Albert 1273/1277–1454/56, Monumenta Germanie Historica. Scriptores rerum Germanicarum. Nova series. – T. 17. – München : Monumenta Germaniae Historica, – S. 211
  36. Русская историческая библиотека издаваемая археографическую комиссиею (1880) Т.6., Памятники древнерусского канонического права. Ч.1., Памятники русского канонического права XIII-XV вв. сохранившиеся в греческом подлиннике, С-Пб. -С.25-30
  37. Baybars al-Mansuri al-Dawadar (1998) Zubdat al-fikra fi ta rikh al-hijra. History of the Warly Mamluk Period; Вerlin: Klaus-Schwarz-Vlg, - Р. 355
  38. Войтович Л. (1996) Удільні князівства Рюриковичів і Гедиміновичів у ХІІ - XVI століттях, - Львів, - С. 106
  39. Зашкільняк Л., Крикун М. (2002) Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів: - Львів: Львівський національний університет ім. І. Франка, - С. 63
  40. Gudavičius, Edvardas; Rokas Varakauskas (2004). "Vytenis". In Vytautas Spečiūnas. Lietuvos valdovai (XIII-XVIII a.): enciklopedinis žinynas (in Lithuanian). Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas. pp. 32–33
  41. Исаевич Д. (1989) Галицко-Волынское княжество в конце ХІІІ - начале ХIV веков; Древнейшие государства на территории СССР. Материалы и исследования, 1987; -С. 72
  42. Włodarsky B. (1966) Polska i Rus 1194 - 1340. Warszawa: Wydawnictwo Naukowe PWN, - S. 229
  43. Кійко В. (2007) Військово-політична діяльність галицько-волинських князів у другій половині XIII - на початку XIV ст., Вісник НУ”ЛП” №584, Львів: Видваництво НУ”ЛП”, - С. 35
  44. Грушевський М. Історія України-Руси. Том III. Розділ I. -С. 7.
  45. Annales Osterhovenses / Letopisy osterhofenské(1966) Magnae Moraviae fontes historici, Vyd. 1. Pragae: Státní pedagogické nakladatelství, - p. 555
  46. Andreas presbyter Ratisbonensis (1918) Cronica de principibus terrae Bavarorum Scriptores rerum Germanicarum in usum scholarum Edd. Leidinger, Bayerische Chroniken des XIV Jahrhunderts, Hannover; - P.151
  47. Ottokars Österreichische Reimchronik (1893) Monumenta Germaniae Historica. Deutsche Chroniken, Deutsche Chroniken 5, Hannover: IBH, p. 1154-1155
  48. Паршин И. (2012) Король Юрий Львович на страницах западноевропейских хроник. Русин №4(30), Кишинев. - С.78
  49. Gelzer H. (1900) Ungedruckte und ungenugend veroffentlichte Texte der Notitiae Episcopatuum, ein Beitrag zur byzantinischen Kirchen — und Verwaltungsgeschichte, Munchen: Akademie der Wissenschaften, Hist., l, Abhandlungen, XXI Bd. III, ABTH
  50. Павлов А. (1894) О начале Галицкой и Литовской митрополий и о первых тамошних митрополитах по византийским документальным источникам XIV в. 40 стр., Русское обозрение. кн. 5 (май). с. 236—241
  51. Miklošich F., Müller I. (1860) Acta et diplomata graeca medii aevi sacra et profana. Vol. I. Vindobonnae, Akt CCCXVIII, p. 577.
  52. а б Карташев А. (1959) Очерки по истории Русской Церкви. Том 1, Париж: YMSA-PRESS, - С. 297
  53. Крип'якевич І. (1991) Історичні проходи по Львові. — Львів : Каменяр, — С. 123 с.
  54. Диба Ю. (1991) Загадки Святоюрської гори (міф та реальність), Вісник НТШ.ч 39, Львів:НТШ, -С.16
  55. Wielądko W. (1794) Heraldyka, czyli opisanie herbów, w jakim który jest kształcie, oraz familie rodowitej szlachty polskiej i W.X. Litewskiego z ich herbami. t. 3 Warszawa, -S. 415
  56. а б в Мицько І. (2014) Львівська українська катедральна церква святих Петра і Павла, Збруч Відвідано:31.10.2018
  57. Barąncz S. (1859) Rys dziejów zakonu kaznodziejskiego w Polsce. T.2. Lwów, - S.443
  58. Мицько І. (2013) Свята ікона Петра РатенськогоВідвідано:1.11.2018
  59. Климкевич Р. (1954) Львів і Україна в найдавнішому геральдичному творі, Київ. – Філадельфія, №4. – С. 178–183
  60. Книш Я. (2006) Столичне місто короля Юрія та його спадкоємців, Історія Львова. У трьох томах. 1256 – 1772. – Львів: – С.59
  61. Giejsztor A. (1965) Polska w “El libro del Consoscimiento” z połowy XIV wieku. Przegląd historyczny. Warszawa, T.56.,Zesz.3. – S.400-406
  62. Войтович Л. Юрій Львович та його політика. - С.73
Королівство Русі за правління Юрія І Львовича та Андрія Юрійовича (1301—1323)
Попередник
Лев I Данилович
Alex K Halych-Volhynia.svg Король Русі
1301-1308
Alex K Halych-Volhynia.svg Наступник
Андрій Юрійович
Лев II Юрійович
Попередник
Лев Данилович
Coat of Arms of Belz Principality.svg Князь Белзький
1269-1301
Coat of Arms of Belz Principality.svg Наступник
Юрій Наримунтович
Попередник
Лев I Данилович
Alex K Halych 2.svg Князь галицький
1301-1308
Alex K Halych 2.svg Наступник
Лев II Юрійович
Попередник
Лев I Данилович
Alex Volhynia.svg Князь володимирський
1301-1308
Alex Volhynia.svg Наступник
Андрій Юрійович