Яблонська Софія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Софія Яблонська
Sofiya Yablonsjka ukr.jpg
Народилася 15 травня 1907(1907-05-15)
Тарасівка, Львівський повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Долитавщина, Австро-Угорщина
Померла 4 лютого 1971(1971-02-04) (63 роки)
острів Нуармутьє, Франція
Поховання Вернує і Нуармутьє
Громадянство Франція Франція
Національність українка
Діяльність журналістка, письменниця
Мова творів українська[1]
У шлюбі з Жан Уденd
Діти Жак Уденd

Q:  Висловлювання у Вікіцитатах

Софія Іванівна Яблонська (15 травня 1907, Германів, нині Тарасівка, Пустомитівський район, Львівська область4 лютого 1971, острів Нуармутьє, Франція) ― українська та французька письменниця, журналістка, мандрівниця, фотографиня.

Життєпис[ред. | ред. код]

Народилася 15 травня 1907 р. у с. Германів (тепер Тарасівка Пустомитівського р-ну Львівської обл.) в сім'ї священника і лікаря Івана Яблонського та його дружини Модести (доньки отця Антона та Олімпії Ульварських).

Мала сестер Марію (нар. 21.03.1898), яка емігрувала до Австралії, Ольгу (нар. 22.05.1901), братів Ярослава (нар. 23.05.1900), який емігрував до Австралії та Мирона (нар. 20.05.1903).

Раннє дитинство Софії пройшло в селі поряд з батьком і нянею Юстиною. На початку Першої світової війни 1915 року батько повіз сім'ю до Росії, оскільки був переконаним москвофілом. В Таганрозі Софія відвідувала гімназію. У 1921 р. сім'я Яблонських повернулася до рідного краю, а батько переглянув свої погляди, пройшов перевірку та отримав парафію на Львівщині. Лише брат Мирон помер від тифу на чужині.

Навчання[ред. | ред. код]

Софія відвідувала учительську семінарію та курси крою і шиття в «Труді», де познайомилася з Оленою Кисілевською, пізніше вчилася книговедення та вступила до драматичної школи, яка відкрила їй двері до театру, де вона з успіхом дебютувала.

1922 року вступила на перший курс учительської семінарії.

1922—1923 роки ― Софія відвідує курс комерційної діяльності для жінок від Національної комерційної академії у Львові (Panstwowa Akademia Handlu we Lwowie).

1924—1925 роки ― Софія навчається в Драматичній школі на курсах акторського мистецтва. 1926 року займається кінопрокатом, керує двома кінотеатрами в Тернополі, співпрацює з маляром Романом Турином.

Подорожі по світу[ред. | ред. код]

Софія покинула Галичину і у 1927 р. поїхала до Парижа, де планувала стати акторкою. Її навіть доводилося мити вікна офісів задля заробітку. Але свої мрії дівчина не забувала, встигала знятися у невеликій ролі в одній зі стрічок компанії Pathé-Natan, попрацювати моделлю для художників та манекенницею. Деякий час жила у цивільному шлюбі з художником Крістіаном Кальяром.

Від 1927 року навчається у Парижі техніки знімання документального кіно. В Парижі потоваришувала з Степаном Левинським, українським письменником, мандрівником і дипломатом, який був захоплений культурою Сходу. С. Яблонській вдалося в Парижі отримати працю кінорепортера. Перебуваючи у богемному середовищі французьких митців, зацікавилась ідеями подорожей до екзотичних країн. Вона вивчила французьку мову, техніку фільмування і вирушила в дальші світові мандри, щоб якомога пізнати культуру інших народів.

У грудні 1928 року вирушає в першу далеку мандрівку до Північної Африки, в Марокко. Касабланка — Маракеш — Маґадор — Тарудан — Аґадір — такий маршрут здійснила Софія за чотири місяці. У Мароко Софія побувала на землях берберів у Сахарі, куди її застерігали їздити знайомі, оскільки та територія ще не була зайнята французьким іноземним легіоном. Проте Софія поїхала та описала надзвичайну гостинність арабів, яким не можна було відмовляти, бо “нічого більше не ображає арабів, як небажання до їжі”.

В кінці березня 1929 року повертається до Парижу. Побачені звичаї, колорит, отрмані емоції Яблонська яскраво описує у книзі «Чар Марока», яка побачила світ у 1932 році.

Літо-осінь 1929—1930 років Софія проводить в місті Криниця-Здруй, яке було відомим курортом (теперішня територія Польщі). Там удвох з мамою Модестою орендують пансіонат і здають відпочивальникам номери. Цим невеличким бізнесом заробляють гроші. На сторінках газети “Діло” за ті роки можна віднайти, приміром, таке оголошення: “Всякі недуги, навіть найбільш задавнені, можна вилікувати лише в Криниці, пансіонах п. Яблонської”. Пансіони мали назви: “Зніч”, “Флора”, “Татрянська вілла”, “Владислава”. На початку 1930-х рр. Софія сама вела пансіони “Зніч”, “Владислава”, “Зют”. (Ім’я художника Никифора Дровняка, що із Криниці, відкрила світові саме Яблонська. Навпроти її пансіону німий митець малював картини і продавав їх туристам. Невдовзі друг Софії – Роман Турин влаштував чоловікові першу персональну виставку у Парижі).

У грудні 1931 року підписала контракт з товариством «Опторг Юнан-Фу» щодо створення документальних нарисів та їде в навколосвітню подорож. Через Порт-Саїд, Джибуті, Цейлон у французький Індокитай, відвідала Лаос, Камбоджу, провінцію Юньнань (Китай), Сіам, Малайський архіпелаг, Яву та Балі, острів Таїті, Австралію й Нову Зеландію, Північну Америку (США та Канаду).

Після навколосвітньої подорожі, в січні 1935 року, Софія Яблонська приїздить до Криниці та відвідує маму, сестру і брата. Проводить творчі зустрічі та публічні виступи. Жіноче товариство школи ім. Шевченка запрошує Софію виступити перед старшими ученицями. На прохання тогочасних часописів С. Яблонська почала писати репортажі і нариси, які були опубліковані протягом 1930-их років в часописах Жіноча доля (Коломия), Нова Хата та «Нові Шляхи», «Ми і Світ», «Назустріч», «Діло». Її постать була популярною серед феміністично налаштованої молоді тодішньої Галичини.

1939 року Софія востаннє приїздить до Галичини, встигає побачитись з родиною та друзями. В липні покидає українську землю назавжди. На прощання українки зі Львова подарували їй українську ляльку-гуцулку, і з нею Софія ніколи не розлучалася. Лялька перебула з нею всі інші малі та великі подорожі, лихоліття війни.

Кілька місяців живе в Парижі, а 29 вересня 1939 року прибуває в Індокитай.

29 жовтня 1939 року батько Софії Яблонської, отець Іван Яблонський, дізнавшись про окупацію радянськими військами і анексію Галичини, вчинив самогубство. Він уже відчув на собі більшовицький режим перебуваючи в Росії у 1918—1921 рр.

П'ятнадцять років Софія прожила в Китаї, де познайомилася і одружилася з французом Жаном Уденом. Народила і виховала трьох синів — Алана, Данка Мішеля і Жака Мірка.

Старший син Алан був військовим лікарем, помер на Алжирській війні 1961 року.[2]

Молодший син Жак Мірко Уден Jacques Oudin (homme politique) був відомим у Франції політиком, двічі обирався сенатором, протягом двох термінів засідав у Фінансовому комітеті країни, має наукову ступінь з права, лицар Почесного Легіону, лицар ордену Palmes academiques, нагороджений орденом за заслуги в сільському господарстві.

1946 року сім'я повернулася до Європи й оселилися спочатку в Парижі. В цей період Софія пережила кілька важких втрат: 1946 року помер Степан Левинський, потім трагічна смерть сестри Ольги, згодом смерть матері, 1955 року важко переживає трагічну смерть чоловіка Жана Удена. Після всіх втрат Софія покидає Париж і виїздить на о. Нуармутьє (Франція). Там жінка захопилася архітектурою і дизайном, побудувала віллу за власним проектом у вандейському стилі, самостійно облаштовувала і декорувала її. Вийшло так вдало, що почала проектувати будівлі на замовлення. Один із будинків за її проектом був відзначений місцевою комісією архітекторів як художня цінність острова.

Співпрацювала із поетесою Мартою Калитовською, яка стала їй вірним другом і помічником. Знову повернулася до літературної творчості написала повість-спогад «Розмова з батьком», в якій торкнулася свого дитинства і всього рідного.

4 лютого 1971 році загинула у автокатастрофі, в яку потрапила, коли везла до видавництва свою нову книгу оповідань і нарисів «Дві міри – дві ваги». Спершу Софію поховали біля чоловіка у містечку Вернує, але у 1973-му їх обох перепоховали на Нуармутьє. До кінця свого життя Софія берегла три речі: “Кобзаря” Шевченка, гуцульську ляльку, що її подарували на Галичині,  і дерев’яну різьблену мищину

Марта Калитовська впорядкувала, переклала французькою і видала посмертно книги Софії Яблонської: «L'Année ensorcelée, Les Horizons lointains» (1972), «Le charme du Maroc» (1973), «Mon enfance en Ukraine» (1981), «Au pays du riz et de l'opium» (1986), і українською «Дві міри, дві ваги» 1972 рік.

Творчість[ред. | ред. код]

Авторка збірки епічних творів: «Чар Марока» (1932), «З країни рижу та опію» (1936), «Далекі обрії» (у 2 ч., 1936 і 1939), збірки нарисів і оповідань «Дві ваги ― дві міри» (1972, посм.), книги спогадів «Книга про батька. З мого дитинства» (1977, Едмонтон, посм.).

У всіх виданнях вміщувала власні фотографії, які вдало ілюстрували побут і культуру екзотичних країв і народів.

Окремі видання:
  • Яблонська С. Далекі обрії. Львів, 1939. 169 с.
  • Яблонська С. Дві ваги — дві міри. Оповідання та нариси. Париж, 1972. 105 с.
  • Яблонська С. Книга про батька: З мого дитинства. Едмонтон — Париж: Слово, б. р. 237 с. // https://diasporiana.org.ua/memuari/17069-yablonska-s-kniga-pro-batka/

Посмертні видання[ред. | ред. код]

Твори французькою мовою[ред. | ред. код]

L'Année ensorcelée, Les Horizons lointains (1972), Le charme du Maroc (1973), Mon enfance en Ukraine (1981), Au pays du riz et de l'opium (1986), всі твори українською переклала Марта Калитовська.


Свої репортажі з подорожей друкувала в журналах «Жіноча доля» і «Нова хата», «Ми і світ», «Назустріч», «Діло», «Нові шляхи».

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Czech National Authority Database
  2. Хромова, Анна (2018). Це зробила вона (українська). Київ: Видавництво. с. 49. ISBN 978-966-97574-4-9. 

Література[ред. | ред. код]

  • Забужко О. Теура Софія Яблонська. // Київ: «Родовід», 2018. 232 с.
  • Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995.
  • Калитовська М. Софія Яблонська: подорожник і людина // Сучасність. 1971. № 5. С. 51-59.
  • Клиновий Ю. Софія Яблонська — її найкращий твір // Сучасність. 1977. № 6. С. 20-27.
  • Передерій В. Світ Софії Яблонської // Дзвін. 1998. № 8/9. С. 98-105.
  • Погребенник Ф. Софія Яблонська: «Чар Марокко» та інші перлини // Всесвіт. 1990. № 3. С. 151.
  • Поліщук Я. Далекі обрії Софії Яблонської // Всесвіт. 2006. № 11-12. С. 187—192 // http://www.vsesvit-journal.com/old/content/view/237/41/
  • Поліщук Я. Навколосвітня мандрівка Софії Яблонської // Український журнал (Прага). 2007. № 3. С. 6-7.
  • Штуль К. З життя українців у світі. Замітка // Сучасність. 1974.№ 7/8. С. 254.
  • Українська діаспора: літературні постаті, твори, біобібліографічні відомості / Упорядк. В. А. Просалової. Донецьк: Східний видавничий дім, 2012. 516 с.

Посилання[ред. | ред. код]