Ягільниця

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
село Ягільниця
Jagelnic.gif
Герб
Ягільниця Костел.jpg
Країна Україна Україна
Область Тернопільська область
Район/міськрада Чортківський район
Рада/громада Ягільницька сільська рада
Код КОАТУУ 6125589800
Locator Dot2.gif
Розташування села Ягільниця
Основні дані
Засноване 1448
Колишня назва Ягольниця
Населення 1200 (2014)
Територія 36,99 км²
Густота населення 355,23 осіб/км²
Поштовий індекс 48542
Телефонний код +380 3552
Географічні дані
Географічні координати 48°56′29″ пн. ш. 25°44′59″ сх. д. / 48.94139° пн. ш. 25.74972° сх. д. / 48.94139; 25.74972Координати: 48°56′29″ пн. ш. 25°44′59″ сх. д. / 48.94139° пн. ш. 25.74972° сх. д. / 48.94139; 25.74972
Водойми Черкаська
Найближча залізнична станція Ягільниця
Місцева влада
Адреса ради с. Ягільниця
Карта
Ягільниця is located in Україна
Ягільниця
Ягільниця
Ягільниця is located in Тернопільська область
Ягільниця
Ягільниця

CMNS: Ягільниця на Вікісховищі

Ягі́льниця (до 1944 — Яго́льниця) — село Чортківського району Тернопільської області. Центр сільради. До Ягільниці приєднано село Салівка.

Розташування[ред.ред. код]

Розташоване на берегах р. Черкаська (права притока Серету, басейн Дністра), за 10 км від районного центру, залізнична станція (у селищі Нагірянка).

Через село пролягає автошлях М19 (E85) Луцьк —Тернопіль — Чернівці,

Територія – 3,7 км². Дворів – 460.

Назва[ред.ред. код]

За твердженням польських дослідників, назва «Ягільниця» походить від прізвища королівської династії Ягелло. У книжці Топоніміка Тернопільщини (2011) Михайло Крищук подав версії: від литовського імені слов’янського язичницького божества Ярила (Ягело; від нього ягілки – гаївки), а від татарського слова «яґел» – пекельне, неприступне місце.

Салівка[ред.ред. код]

Колишнє село Салівка, відоме від XVII ст., було приєднане до села Ягільниця.

Назва походить, імовірно, від прізвища першопоселенця козака Сала.

1785 р. в селі проживали 443 особи; 1880 — 609 осіб; велика земельна власність належала Каролеві Лянцкоронському. У 1948 р. примусово створено сільськогосподарську артіль, яку в 1950 р. приєднано до колгоспу села Ягільниця.

У 1950-х рр. на базі Салівської бібліотеки, що мала найбагатший книжковий фонд району, було відкрито школу передового досвіду, де студенти бібліотечного відділу Харківського інституту культури (нині Харківська державна академія культури) проходили навчальну практику. Було видано бюлетень «Про роботу бібліотеки села Салівка Чортківського району».

Улітку 1955 р. внаслідок сильної зливи вода затопила будинки, що тулилися біля підніжжя салівських гір. Діє клуб.

У селі проживав педагог, майстер різьблення по дереву Степан Батюк (1891–1965).[1]

Історія[ред.ред. код]

Давні часи[ред.ред. код]

Територія сучасного села заселена в 3 тис. до н. е., про це свідчить виявлене тут поховання доби міді.

У 1966 році археологічна експедиція Львівського історичного музею виявила біля мурів Ягільницького замку бомби кулястої форми (XVII ст.).

Середньовіччя, Новий Час[ред.ред. код]

Перша письмова згадка датована 1448.

Ягельниця (іноді Ягольниця) згадана в документах у XV століття. На той час поселення належало до Галицької землі Руського воєводства. Володарем Ягільниці від 1454 р. був Теодорик із Бучача. Цього ж року тут перебував кілька днів під час переїзду до Кам'янця польський король Казимир Яґелончик. У житті Південно-Західної України Ягільниця відігравала неабияку геополітичну роль. Завдяки своєму розташуванню на прикордонні населений пункт був ніби форпостом України.

Протягом XV—XVI cт. посаджено лісовий масив «Дача Галілея», який захищав замок маґнатів Лянцкоронських у селі від татарських набігів. Масив простягається дугоподібною смугою від східної околиці села Росохач та південної околиці села Угринь (обидва нині — Чортківського району) до села Озеряни Борщівського району (1865 га).

У 1518 р. Ягільниця отримала статус містечка з правом проведення одного ярмарку на рік і торгів щоп'ятниці (втратила міські права у 1934 р.).

1581 р. польський король Стефан Баторій віддав містечко у володіння скальському старості Станіславові Лянцкоронському — за вірну службу королеві та військову доблесть у боротьбі з турками і татарами на Поділлі. Тут звели 157 будинків, у яких проживало 785 осіб.

У 1630 р. Станіслав Лянцкоронський, майбутній воєвода руський і польний гетьман коронний, перебудував колишній дерев'яний замок на мурований, що став одним із найміцніших оборонних укріплень на Західному Поділлі.

Під час національно-визвольної революції українського народу 1648—1676 рр. містечко стало ареною запеклих боїв, їхніми учасниками були місцеві жителі, які прагнули позбутися засилля на своїх землях польських маґнатів і турецьких поневолювачів. Військо під орудою гетьмана Богдана Хмельницького не змогло взяти замок у Ягільниці.

1655 р. фортецю захопили московські козаки Івана Бутурліна через зраду в гарнізоні.

Після Андрусівського перемир'я 1667 р. містечко залишилось у складі Польщі. За Бучацьким мирним договором (1672) Ягільниця підпала під владу Туреччини, замок став резиденцією турецького паші.

Протягом 1672—1683 рр. у містечку й навколо нього точилися бої між турками та поляками. Деякий час замок — резиденція турецького паші Ібрагіма «Шайтана».

1684 р. в Ягільницькому замку відпочивав король Польщі Ян ІІІ Собєський, повертаючись із походу на Кам'янець.

22 жовтня 1747 р. граф Мацей Лянцкоронський власноручно підписав дарчу грамоту церкві й виділив її 22 морґи землі та 20 морґів сіножатей у заплаві річки Травна. Храм зведений навпроти дерев'яного оборонного ансамблю — Ягільницького замку, що, очевидно, започаткував поселення у цій місцині. Після втрати оборонно-стратегічного значення замок Лянцкоронських у селі було продано і перебудовано.

Після 1772 р. Ягільниця належала до Заліщицького округу.

Відомо, що 1785 р. в містечку проживала 761 особа. 1817 р. Антоній Лянцкоронський продав замок австрійському урядові, який перебудував його на сушарню і склад тютюну, згодом — на тютюнову фабрику. 1844 р. в містечку відкрили для підвищення врожайності тютюну фабрику поташу, в якій у 1914 р. працювали близько 500 робітників. Під час реконструкції замку рів засипали, знесли два бастіони і в'їзну браму.

XX століття[ред.ред. код]

За статистикою, у містечку в 1900 році – 3111 жителів, 1910 – 3070, 1921 – 2702, 1931 – 2795; у 1921 році – 527, 1931 – 588 дворів.

Під час Першої світової війни, на початку жовтня 1914 році російські війська зайняли Ягільницю, яка тривалий період перебувала в прифронтовій зоні.

У липні 1917 р. російські частини внаслідок прориву фронту під Тернополем змушені були відступити, містечко захопили австро-угорські війська.

В листопаді 1918 р., після розпаду Австро-Угорської імперії, в Ягільниці проголошено владу Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР), а за Ризьким трактатом від 18 березня 1921 р. містечко – в межах нової Польської держави.

Улітку 1919 р. Ягільниця стала ареною великої битви, так званої Чортківської офензиви (наступу), що відкинула польські війська на захід. Але незабаром УГА змушена була відступити за р. Збруч.

Після розпаду Австро-Угорської монархії А. Бандеру обрали послом до парламенту ЗУНР. У зв’язку з відступом УГА під ударами польського війська в 1919 р. проборство о. В. Антоновича в Ягільниці стало притулком родини Бандери, серед дітей був десятирічний Степан – згодом відомий діяч національно-визвольного руху.

Під час пацифікації (1930) польська влада у Ягільниці забороняла жителям називатись українцями – тільки русинами, не можна було виконувати українські патріотичні пісні, в хатах не дозволяли мати портрети Тараса Шевченка й Івана Франка.

Діяльність читальні перебувала під постійним контролем війта.

Протягом 1939–1941 роках органи НКВС знищили у Чортківській тюрмі жителів села Андрія Кропельницького, Михайла Мартиновського, Михайла Побуринного;

20–21 липня 1941 році розстріляли в Умані Євстахія Міруса та Осипа Теслюка.

У січні 1940 році Ягільниця переведена до розряду сіл.

Від 6 липня 1941 до 24 березня 1944 роках – під нацистською окупацією. Між селом та містом Чортків у 1942 році сталася Ягільницька трагедія (27 листопада нацисти розстріляли 52-х в’язнів, заарештованих за співпрацю з ОУН, яких перевозили з тюрми міста Коломиї до Чорткова; 1992 року на цьому місці встановлено пам’ятний хрест).[2] Ягільниця була одним із локальних центрів здійснення Голокосту стосовно єврейського населення (євреї містечка та околиць примусово працювали на тютюновій фабриці). Під час німецько-радянської війни відбулося дві масові акції розстрілу євреїв.

Під час німецько-радянської війни загинули або пропали безвісти у Червоній армії:

  • Володимир Багрій (нар. 1902),
  • Іван Багрій (нар. 1915),
  • Іван Михайлович (нар. 1909),
  • Іван Батюк (нар. 1913),
  • Йосип Батюк (нар. 1911),
  • Петро Білоус (нар. 1916),
  • Михайло Будзинський (нар. 1903),
  • Юзеф Будзинський (нар. 1902),
  • Йосип Вненк (нар. 1905),
  • Іван Войталюк (нар. 1911),
  • Самійло Волько (нар. 1919),
  • Йосип Галабала (нар. 1907),
  • Лейзор Гвібах (нар. 1914),
  • Федір Гедеон (1902 р. н.),
  • Григорій Герасимів (1910 р. н.),
  • Іван Гнидишин (нар. 1907),
  • Азнаш Гусе (нар. 1902),
  • Антон Гуцуляк (нар. 1906).

В УПА воювали Данило Драч, Антін Конол, Віктор Побуринний та інші місцеві жителі.

У 1948 році 167 господарств Ягільниці примусово об’єднано у колгосп. Через два роки до нього приєднано артіль сусіднього села Салівка.

У 1970 році почесного звання «Заслужений агроном УРСР» удостоєний голова правління колгоспу К. Копейкін.

Релігія[ред.ред. код]

Наприкінці XV ст. започатковано православну парафію. Згодом з тесаного дуба збудували на кам’яному підмурівку церкву на лівому горбистому березі р. Черкаська; храм належав Ягільницькому деканату Заліщицької округи та іменований – Святого Вознесіння Господнього.

Церква Вознесіння Ісуса Христа (УГКЦ, 1855 р., мурована);[ред.ред. код]

У 1855 році зведено церкву (мурована, у візантійському стилі, 2001 – реконструйована).

В 1478 році в Ягільниці було засновано римо-католицьку парафію і споруджено дерев’яний костел Успіння Пресвятої Богородиці (фундатор – місцевий багатій Зиґмунд). На початку 19 століття храм за нез’ясованих обставин згорів.

Костел Успіння Пресвятої Діви Марії[ред.ред. код]

У 1842 році за сприяння родини Лянцкоронських зведено кам’яний костел у стилі бароко (1898; згорів; 1899, відновлений).

За радянської влади в ньому був розташований спортивний зал, від 1974 році – склад крамниці меблів.

4 липня 1992 року храм повернуто для потреб віруючих, завдяки фундації Кароліни Лянцкоронської його відремонтовано.

У селі є дві каплички Божої Матері (обидві – 1900).

Освіта[ред.ред. код]

1852 — відкрито тривіальну (звичайну) школу;

15 квітня 1885 — «Нижчу Крайову рільничу школу» з польською мовою навчання; згодом австрійські власті відкрили 4-класну школу, за Польщі – реорганізована у 7-класну.

На початку 1900-х роках в Ягільниці споруджено нове приміщення школи. Значний внесок у його побудову зробила родина ґрафа Кароля Лянцкоронського.

1923 — Ягільницькій семирічній школі присвоєно звання Станіслава Конарського.

У 1925–1926— навчальному році в семирічній та утраквістичній (двомовній) школі навчалися 290 дітей.

1930 — створено добровільну організацію дітей і молоді – харцери, що базувалася на основі скаутизму (організатор – директор школи Владислав Сойка).

У вересні 1944 р. відновлено навчання в школі, яка відтоді отримала статус середньої (директор Гаврило Денисенко).

1974 — побудовано нові приміщення школи (директор Є. Гресько).

Нині діє Ягільницька загальноосвітня школа I—III ступенів.[3]

Пам'ятки[ред.ред. код]

Пам'ятники[ред.ред. код]

  • споруджено пам’ятник воїнам-односельцям, полеглим у німецько-радянській війні (1975);
  • пам’ятний хрест Борцям за волю України (1992);
  • встановлено 20 «фігур» і пам’ятних хрестів місцевого значення.

Соціальна сфера, господарство[ред.ред. код]

У XX столітті діяли церква, костел і дві єврейські божниці; три релігійні громади: греко-католицька, римо-католицька та юдейська. В містечку було шість корчм, два млини, дві цегельні.

8 березня 1899 р. українська громада містечка заснувала читальню «Просвіти» (очільник Антон Кропельницький). Напочатку читальня не мала власного будинку, згодом притулок для неї на тривалий час дав Іван Германський у садибі в передмісті Ягольниці (Нагірянці).

У кінці XIX на початку XX столітті в містечку збудовано броварню, маслосирзавод, відкрито сільськогосподарську школу (директор Станіслав Розвадовський).

У містечку діяли філії товариств «Просвіта», «Січ», «Сокіл», «Рідна школа», «Союз Українок» та інших, бібліотека, хоровий, театральний і оркестровий гуртки, семикласна школа з польською мовою викладання та двокласна мішана, дитячий садок, кооператива. Польське населення також об’єднувалося в товариства. Велику допомогу в просвітницькій роботі читальні надавали у першій половині XX століття оо. Дмитро Колодницький і Володимир Антонович та сестра останнього Мирослава, яка була дружиною Андрія, брата Степана Бандери – майбутнього визначного українського політичного діяча.

Восени 1939 року, після приходу Червоної армії, діяльність філій «Просвіти» та інших українських товариств більшовицька влада заборонила.

У березні 1990 р. місцеві освітяни відродили осередок товариства «Просвіта» (голова – заступник директора школи Євген Якель).

Нині працюють дитячий садочок, Будинок культури, бібліотека, амбулаторія загальної практики та сімейної медицини, відділення зв’язку, народний музей історії Ягільниці (директор Степан Бубернак), фабрика «Галичанка», торгові заклади; кінний завод, філія ЗАТ «Тютюн Імпекс «Ягільницький тютюново-ферментаційний завод».

Відомі люди[ред.ред. код]

Народилися[ред.ред. код]

Проживають[ред.ред. код]

Проживали[ред.ред. код]

Перебували[ред.ред. код]

У літературі[ред.ред. код]

Степан Бубернак видав книги «Читальня «Просвіти» в Ягільниці» (Чортків, 2001), «Мала сакральна архітектура Ягільниці» (2002), «Церква Вознесіння Господнього» (2005), «Школо моя, ти священна колиско науки, любові й добра» (2005),«Таємниці Ягільницького замку» (2008; усі – Тернопіль).

Печера[ред.ред. код]

У селі є печера «Тризуб» досліджена вона 17 липня 2015 року археологом В. Добрянським.[5]

Примітки[ред.ред. код]

  1. В. Уніят. Ягільниця // Тернопільщина. Історія міст і сіл : у 3 т. — Тернопіль : ТзОВ «Терно-граф», 2014. — T. 3 : М — Ш. — С. 528. — ISBN 978-966-457-246-7.
  2. Україна повинна про них знати
  3. Ягільницька школа
  4. Maciej hr. Lanckoroński z Brzezia h. Zadora (ID: 13.619.527). (пол.)
  5. Добрянський, В. Печера Тризуб: таємниці розкриває земля / Володимир Добрянський // Голос народу. — 2016. — № 45 (4 лист.). — С. 5. — (Археологія).

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]


Україна Це незавершена стаття з географії України.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.