Яким Сомко

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Яким Сомко
Іоаким Сомко
Yakym Somko (Portrait print).jpg
Сучасна ілюстративна гравюра[ком. 1]
Прапор
Прилуцький полковник
1652
Попередник: Іван Шкурат
Наступник: Семен Герасимович
Прапор
Сотник Переяславської полкової сотні
1654
Попередник: Федір Шкода
Наступник: Степан Сулима
Прапор
Переяславський полковник
1658
(як наказний полковник)
29 жовтня (8 листопада) 1660 —
13 (23) травня 1662
Попередник: Тиміш Цицюра
Наступник: Семен Гладкий
Прапор
Гетьман з Військом його царської величності Запорозьким[ком. 2]
29 жовтня (8 листопада) 1660 —
18 (28) червня 1663
Монарх: Цар Олексій Михайлович
Попередник: Юрій Хмельницький
Наступник: Іван Брюховецький
 
Народження: 1610-ті
невідомо, Річ Посполита
Смерть: 18 (28) вересня 1663
Борзна, Ніжинський полк, Гетьманщина
Країна: Chorągiew królewska króla Zygmunta III Wazy.svg Річ Посполита
Flag of the Cossack Hetmanat.svg Гетьманщина
Релігія: православна церква
Освіта: Київська колегія
Рід: Сомки
Шлюб: Ірина Семенівна
Діти: син і двоє доньок
 
Військова служба
Приналежність: Flag of the Cossack Hetmanat.svg Гетьманщина
Звання: сотник; полковник; гетьман
Битви:
Автограф: Signature of Yakym Somko.jpg

CMNS: Медіафайли у Вікісховищі

Wikiquote-logo.svg Висловлювання у Вікіцитатах

Яки́м Сомко́ (Со́мченко, Самко́, Самко́вич; ст.-укр. Іоаким Сомко[ком. 6]; 1610-ті — 18 (28) вересня 1663, Борзна) — військовий і державний діяч Гетьманщини XVII століття, один з найвідоміших представників городового козацтва та козацької старшини Переяславщини. Наказний Гетьман Війська Запорозького на Лівобережжі.

Представник «клану Хмельницьких». У часи Визвольної війни — сподвижник Богдана Хмельницького, який йому приходився шваґром (перша дружина Богдана, Ганна, була сестрою Якима). На початку Руїни мав конфлікт з Юрієм Хмельницьким, що призвело до розколу Української козацької держави на Правобережжя та Лівобережжя. На Лівобережжі був одним з основних претендентів на гетьманську булаву разом з Іваном Брюховецьким і Василем Золотаренком. Учасник Чорної ради 1663 року, де гетьманом було обрано Брюховецького в результаті інтриг серед козацтва та політики Московії по відношенню до України. Невдовзі інших претендентів, Сомка та Золотаренка, разом з багатьма їхніми сподвижниками, було обвинувачено у зраді перед царем і страчено.

Образ Якима Сомка був використаний письменником Пантелеймоном Кулішем у відомому історичному романі «Чорна рада. Хроніка 1663 року». В екранізації роману на телебаченні роль Сомка виконав Олександр Бондаренко.

Біографія[ред. | ред. код]

До Руїни[ред. | ред. код]

Яким Сомко народився у 1610-х роках[1][2] у заможній міщанській (або купецькій) родині Сомків з міста Переяслава[2], який входив до складу Київського воєводства Речі Посполитої. Батько Якима, Семен Сом, був послом до Московського царства у 1620-х роках.[3] Існує припущення, що Сомко отримав освіту в Київській колегії[2] (пізніше, більш відомій як «Києво-Могилянська академія»).

Близько 1623 року[3] сестра Якима, Ганна (вона ж Гафія), взяла шлюб з молодим шляхтичем Богданом-Зиновієм Хмельницьким, який в подальшому став одним з національних героїв України. Хмельницький суттєво вплинув не лише на історію України, а й на життя Якима Сомка, якому приходився шваґром.[4][5][6] Невдовзі і сам Яким одружився з Іриною Семенівною. Відомо, що в подружжя було не менше трьох дітей: доньки Галина (нар. бл. 1644) та Параска (нар. бл. 1656) і син Василь (нар. бл. 1647).[7]

Перед початком Визвольної війни передчасно померла сестра Ганна, не доживши й до 50-ти років[3], а потім в результаті наїзду шляхтича Чаплинського на хутір Хмельницьких, Суботів, помер один з племінників Якима, Остап Хмельницький[джерело?]. Наприкінці 1647 року Хмельницький вирушив піднімати повстання на Запорозьку Січ і за деякими даними залишив своїх дітей у дядька Якима.[4][2] Майже одразу останній і сам доєднався до повстання під проводом Андрія Романенка, сотника 2-ї Переяславської (Романенкової) сотні.[8]

В подальшому він брав активну участь у Хмельниччині: призначався наказним полковником[8][4] у Переяславському полку[4], а 1652 року ненадовго став Прилуцьким полковником[9], 1654 року очолив Переяславську першу полкову сотню.[10][5] Сомко входив до близького оточення гетьмана, залучався до вирішення державних справ, систематично приймав участь у старшинських радах, виконував дипломатичні доручення. Так відомо, що 15 (25) вересня 1654 року Хмельницький відіслав його з листом до царя. У Москві Яким пробув до 14 (24) жовтня й повернувся з царською грамотою. Це відбулось одразу після Переяславської ради та підписання Березневих статей. Богдан намагався переконати царя в необхідності надсилання військ для спільних дій проти поляків і той факт, що посланцем став саме шваґер Яким підтверджує по-перше наявність в нього освіти, а по-друге довіру зі сторони Богдана.[11]

За гетьманства Виговського (1657—1659)[ред. | ред. код]

По смерті Богдана Хмельницького 1657 року почався період, який історики називають «Руїна». Іван Виговський на старшинській раді обрався наказним гетьманом, що деякі історики козацтва[ком. 7] розглядають як державний переворот проти наступника Богдана, його сина Юрія. Перший час Яким Сомко не виступав проти Виговського. Так, наприклад, під час повстання Пушкаря та Барабаша, таємно підтриманого Московією, новообраний гетьман жалівся:

« Багато хто пристає до Пушкаревої ради; у полковників, які тепер при мені, не багато людей, інші йти не хочуть, і якби я не пішов, то всі пристали б до Пушкаря.
Оригінальний текст (рос.)
Многие пристают к Пушкареву совету; у полковников, которые теперь при мне, не много людей, другие идти не хотят, и если бы я не пошел, то все бы пристали к Пушкарю.
«

— Іван Виговський про збір полковників проти повстання Пушкаря, [12]

Переяславці, на чолі яких був[джерело?] наказний полковник Сомко[5], були одними з небагатьох, хто брав участь в «антипушкарівському поході». Окрім них також брали участь: обозний Тиміш Носач, суддя Федір Лобода, полковники: черкаський Федір Джулай і ніжинський Григорій Гуляницький, а також полки: Чернігівський, Прилуцький, Іркліївський, Канівський, Чигиринський і татари на чолі з Караш-мурзою. В результаті один з ініціаторів повстання, полтавський полковник Мартин Пушкар, загинув у бою.[12]

Виговський круто змінив зовнішню політику держави. Оскільки Березневі статті Богдана Хмельницького перестали діяти, то гетьман 6 (16) вересня 1658 року разом з Річчю Посполитою уклали Гадяцький договір. На його підставі Україна (під назвою «Велике князівство Руське») мала дістати ті ж права, що й Велике князівство Литовське чи Корона Королівства Польського, і приєднатися до Речі Посполитої як рівноправний член конфедерації («Речі Посполитої Трьох Народів»). Однак угода залишилася лише на папері оскільки проти неї виступила і частина шляхти, що ратифікувала на сеймі урізаний варіант договору, і частина козацтва, що повстала проти гетьмана. Московія ж, після поразки підтриманого ного нею повстання Пушкаря та Барабаша, почала військову інтервенцію, яка згодом переросла у громадянську війну на Гетьманщині. Козацька опозиція, що складалася з противників прийнятого Сеймом варіанту угоди, зробила своїм лідером молодшого сина Богдана Хмельницького, Юрася Хмельниченка.[13]

З початком московсько-козацької війни Виговський, намагаючись придушити опозиціонерів, розпочав жорсткі розправи серед полкової та сотенної старшини, що була лояльна до Московії. Наприкінці червня 1658 року було страчено переяславського полковника Івана Сулиму, а через кілька місяців за наказом гетьмана його наступнику, Івану Колюбаці, було відтято голову. У 1659 році було арештовано Кирика Пушкаренка (сина Мартина Пушкаря, одного з очільників повстанців 1658 року) за те, що Кирик спробував стати полтавським полковником після загибелі батька замість гетьманського ставленика Філона Гаркуші. А корсунського полковника Тимофія Оникієнка Виговський наказав розстріляти за те, що «він із полком своїм із ним не ходив»[ком. 8]. Окрім того було розстріляно 12 сотників різних полків «за те що вони листами зсилались з Пушкарем»[ком. 9]. Деякі полковники були вимушені втікати від гетьманського гніву, навіть якщо не виступали відкрито проти Виговського.[14]

Період після підписання Гадяцького договору у біографії Сомка вважається доволі суперечливим.[15] За однією версію він, побоюючись розправ Виговського над старшиною, відправився на Донщину[14][15][16], де деякий час займався чи то торгівлею[4] чи то шинкуванням вина[17][15], а може горілки[18]. Але окрім історії про шинкування побутує думка, що Яким Сомко перейшов чи то на сторону Хмельницького-молодшого[13] чи то на сторону Московії[17][19][9][4]. Існує кілька фактів про перебування Сомка в Україні після підписання Гадяцького договору. Наприклад, 4 (14) вересня 1658 року «бувший наказний полковник переяславський» був присутній під час зустрічі московського представника Кікіна та старшини на чолі з Юрієм Немиричем.[15] Пізніше, вже 8 (18) квітня 1659 року Сомко був нобілітований у шляхту, йому було надано герб і призначено наказним полковником Переяславським. Це було зроблено Виговським як спроба примирення з частиною опозиціонерів, зокрема серед переяславської старшини. Проте, не спрацювало і Яким залишився на стороні ворогів гетьмана.[20] Тож, можливо, невдоволений занадто скромними й несправедливими, на його думку, пожалуваннями він вже після цього відправився на Дон.[15]

Придушити своїх ворогів всередині держави Виговському не вдалося, а оточення, що підтримувало його на початку так само перейшло на сторону Хмельницького-молодшого[джерело?]. Тож гетьман був змушений скласти булаву[13] після козацької ради під Германівкою 10 (20) вересня 1659 року.[21]

Козацькі ради, пов'язані з Якимом Сомком
Місце: Дата:
Германівка — 1659
10 (20 вересня)
Позбавлення булави Виговського
Урочище Маслів Став під Росавою — 1659
23—24 вер. (3—4 жовтня)
Гетьманом обох берегів Дніпра обрано Хмельницького
Жердева долина[ком. 10] — 1659
жовтень
Розроблено «Жердівські статті». Сомко був особисто присутнім з невеликим загоном козаків
Переяслав —
(Друга Переяславська рада)
1659
жовтень
Підписано «Переяславські статті»
Переяслав — 1660
29 жовтня (8 листопада)
Сомка обрано переяславським полковником
Бикове поле[ком. 11] — 1661
28 квітня (8 травня)
Вибори не відбулися через протистояння з Василем Золотаренком
Козелець —
(Козелецька рада)
1662
16 (26) квітня
Гетьманом обрано Сомка, але цар не визнав результати ради
Чигирин —
(Чигиринська рада)
1662
1—2 (11—12) січня
Правобережним гетьманом обрано Павла Тетерю. Люди Сомка були присутніми на раді
Ніжин —
(Чорна рада)
1663
17—18 (27—28) червня
Гетьманом обрано Івана Брюховецького. Сомка, Золотаренка та їхніх сподвижників було ув'язнено

За гетьманства Юрія Хмельницького (осінь 1659 — осінь 1660)[ред. | ред. код]

Після позбавлення Виговського булави Сомко повернувся з Дону[18], сподіваючись очолити державу[ненейтрально][17]. Натомість козацтво на раді в урочищі Маслів Став під Росавою 23–24 вересня (3—4 жовтня) 1659 року[18] «учинили гетьманом Юрія Хмелницького і знам'я і булаву і печатку і всякі справи Військові у Виговського взяли та віддали Юрію»[ком. 12].[22] Пізніше відбулась ще одна старшинська рада неподалік Терехтемирова в Жердевій долині, на яку прибув і Яким з невеликим загоном, набраним із різних лівобережних полків.[18][15] На ній були розроблені так звані «Жердівські статті», які мали б поставити крапку у війні поміж Гетьманщиною та Московією, а також встановити мінімальну залежність гетьманату від царя. Однак, натомість, під час Другої Переяславської ради між Юрієм Хмельницьким та князем Олексієм Трубецьким були підписані Переяславські статті, які значно звузили автономію козацької держави.[джерело?] На початку гетьманування Юрася Сомко підтримав свого племінника, однак не на довго.[8]

1660 року, під час походу на Волинь, війська гетьмана потерпіли поразку спочатку під Слободищем, а потім і під Чудновом. У результаті, 17 (27) жовтня 1660 року, Хмельницький підписав Слободищенський (Чуднівський) трактат з Річчю Посполитою, який, фактично, був урізаним варіантом Гадяцького договору Виговського. За цим документом скасовувалися Переяславські статті, а Гетьманщина ставала частиною Речі Посполитої. Зовнішньополітична переорієнтація з Москви на Варшаву Хмельницького не була підтримана Якимом Сомком.[4][9][5][8][17][15][6]

Рада у Переяславі (осінь 1660)[ред. | ред. код]

Незадовго до підписання «про-польського трактату» він покинув Білу Церкву, де недовгий час пробув гетьманським намісником[8], і 15 (25) жовтня 1660 року повернувся у рідний Переяслав.[15][8] У той час в Переяславі полковником був полонений Тиміша Цицюри. Полк було розгромлено польсько-татарськими військами під Чудновом, а основна частина його старшин[23] і сам Цицюра[24] потрапили в полон. Сомку вдалося швидко зібрати полкову старшинську раду на якій його не тільки було обрано полковником[23][9][5], а й наказним гетьманом[9][5][25][6] (за іншими даними він був призначений універсалом гетьмана Юрія Хмельницьким наказним гетьманом перед походом під Чуднів, восени 1660 року[1]). Власне, у листі до московського урядника, київського воєводи Василя Шереметєва, від 19 (29) жовтня 1660 року Сомко вперше почав себе іменувати гетьманом наказним.[26][15]

У Переяславському полку після поразки під Чудновим довелося відновлювати управління. Цьому сприяло як попередня діяльність Сомка, так і зв'язки з багатьма місцевими козацькими родинами. До полкової старшини увійшли: осавули Семен Гладкий та Іван Воробей, судді Іван Момот та Онисим Товстяченко, а також писар Михайло Бережецький і сотники Опанас Захар'ященко та Федір Петрушенко. Поступово з польського полону повернулася старшина, яка зміцнила антипольські позиції в полку. Так, до прикладу, до полку доєднався ще один осавул, Михайло Пригар.

Як гетьман, Сомко почав укріплювати свою владу, шукаючи підтримки в лояльних до нього полковників.[23] Черкаський полк очолив наказний полковник Кость Федоренко у січні 1661 року[27], а на Остерщині наказним полковником призначено Богдана Білика-Смоловика у січні 1662 року.[28] На Переяславщині полковником був соратник Якима, колишній полковий осавул Семен Гладкий[ком. 13], після призначення генеральним суддею Гладкого його замінив Опанас Щуровський.[23] На Чигиринщині, з метою зміцнення своїх позицій, Сомко створив Кременчуцький полк, полковниками якого у різний час були Кирило Канівець, Гаврило Дубовик, Кость Гавриленко і Сава Канівець.[29] Так само він заснував Коропський полк до якого входив Батурин і околиці, на чолі полку стояв Тихін Гаврилович.[30]

Військова кампанія 1660—1661 років[ред. | ред. код]

Мапа Гетьманщини до розколу:
   центри старожитніх реєстрових полків;
   центри регулярних полків;
   полки, що проіснували кілька років;
   інші міста.

Підтвердивши вірність раніше складеній присязі царю Олексію Михайловичу, Яким остаточно увійшов у конфронтацію зі своїм небожем Юрасем[4][31] і з осені 1660 року почав збройну боротьбу з правобережним козацтвом на стороні яких виступали також коронне військо Речі Посполитої та кримський хан Мехмед IV Ґерай.[4] Сомка підтримали впливові лівобережні полковники: ніжинський Василь Золотаренко і чернігівський Оникій Силич[31] зі сторони Московії проти Юрія виступили також білгородський[ru] воєвода Григорій Ромодановський[32] та слобідське козацтво.[15]

Особливі бої розгорнулися на напрямку січовиків.[29] У листопаді 1660 року Сомко здійснив військові акції поти лівобережних міст, які піддалися Хмельницькому.[33] Спочатку підкорився гадяцький сотник Крисько Семенович, а «старшину, яка… [царю] зрадила та на всяку лиху справу приводила, тримають нині під вартою»[ком. 14].[32] Далі капітулював полковник миргородський Павло Животовський.[32] Після того як Сомко відправив слобожанця, охтирського полковника Івана Гладкого, до Прилук і Лубен[33], лубенський полковник Федір Шамрицький з сотниками, навіть, відвідав наказного гетьмана у Переяславі.[34]. Далі ж Яким Сомко розпочав боротьбу проти непокірного полтавського полковника Федіра Жученка.[33]

Наприкінці 1660 року — на початку 1661 року польське військо за підтримки правобережців Хмельницького та татар перейшли у наступ.[6] У січні-лютому 1661 року Хмельниченко здійсним першу спробу оволодіти основними лівобережними містами — Ніжином, Переяславом та Черніговом.[35] Ніжин опинився в облозі, на міста Переяславського полку також здійснювалися напади. В цій ситуації основну оборону Лівобережжя взяли на себе Золотаренко та Сомко.[6] Останньому вдалося під Переяславом розгромити правобережні загони на чолі з козацькими ватажками Прокопом Бережецьким та Макухою[35], а польський полководець руський воєвода Стефан Чарнецький був вимушений повернутися на правий берег.[6] Розвиваючи наступ, наказний гетьман невдовзі завдав поразки козацько-польським підрозділам під Трахтемировом та Стайками, а 11 (21) березня була відзначена чергова перемога його полків: під Переяславом було розбито загони керовані ставлеником Хмельницького, переяславським полковником Федіром Сулимою. Успішні дії Сомка значно укріпили його становище й авторитет в середовищі козацтва. До квітня 1661 року «сомківцям» вдалося підпорядкувати собі міста Остер, Вериміївку, Жовкву, Іркліїв.[35]

Рада на Биковому полі (весна 1661)[ред. | ред. код]

З кінця 1660 року на Лівобережжі розпочався процес підготовки обрання свого гетьмана. Головними претендентом на булаву став Яким Сомко (бо статус «наказного гетьмана» означав тимчасовість посади, навіть в межах лівого берега Дніпра). У грудні 1660 року до Москви прибув осавул Степан Єнко з проханням дозволити обрати переяславського полковника повним гетьманом, у квітні наступного, 1661, року до Москви було споряджено нове посольство, з інформацією про підготовку у Переяславі ради для обрання гетьмана. При цьому посли стверджували, що більшість лівобережних козацьких полків «…крім Сомка на це місце нікого не чають». Цьому сприяла його активна військова діяльність на півдні городового Лівобережжя. Сомко отримав підтримку з боку полковників: миргородського Животовського, лубенського Шамрицький і зіньківського, Василя Шиманського.[33] У травні 1661 року на Биковому полі неподалік Ніжина (нині це село Новий Биків) було зібрано козацьку раду.[31][33] На ній був присутній ніжинський полковник Василь Золотаренко і полковники прилуцький, миргородський, лубенський, шість сотників з Полтавського полку з козаками, а також московські: князь Григорій Ромодановський з ратними людьми та стольник Семен Змеєв[ru].[31]

Однак, всупереч попереднім заявам прихильників Сомка про відсутність конкурентів, рада не обрала його гетьманом. Основною причиною було категоричне небажання ніжинців приймати когось гетьманом окрім власного полковника Золотаренка.[31][33] Також зіграла свою роль відсутність полтавського полковника Жученка, що й досі залишався вірним Хмельницькому-молодшому.[33] Врешті було вирішено, що вибори необхідно відкласти та передати його на розсуд царя[31] «кого він, великий государ, запросить у гетьмани»[ком. 15].[33][31]

На офіційне прохання депутації 26 квітня (6 травня) 1661 року від присутніх на раді до царя про його згоду «проти звичаю давнього нашого, того гетамана обрати, кого все військо любить, і до нас на обрання гетьмана надіслати від боку свого того, кого в. ц. в. дозволить»[ком. 16], надійшла відповідь 29 травня (8 червня) від царя: «а про обрання гетьманське і за кого вам гетьмана обирати наш великого государя указ буде до вас впрєдь»[ком. 17]. Не поспішаючи давати згоду на обрання гетьмана Лівобережжя, цар відрядив свого посланця, дворянина Федора Протасьєва. В Ніжині той мав зустріч з Золотаренком, вручив йому царську грамоту та соболів, які дістались місцевим сотникам й іншим начальним людям. В Переяславі ж Протасьєв одержав запевнення, що Сомко також «сприяє, де, у всьому великому государю»[ком. 18]. Разом з тим деякі представники правлячої еліти вмовляли посланця не надавати гетьманства жодному з цих двох суперників. Зокрема, ніжинський та ічнянський протопіп Симеон (Адамович) у розмові з царським посланцем пропонував:

« якщо, де, буде наказний гетьман Єкім Самко на Хмелницького місце гетьманом, і полковник, де, Васілєй Золотаренко не буде йому слухняний і буде де над ним який намір чинити, а якщо, де, полковник буде гетьманом, і Самко, де одноосібно стане який намір над ним чинити і з племінником своїм [Хмельницьким] над Васютою заодно і на обидва боки буде великому государю неспора: а щоб, де, великий государ велів гетьманство казати ні Самку, ні Золотаренку, покамьсто втишиться вся Украйна, авося де оберненого під його великого государя руку та Юрась Хмелницькой та із задніпрянськими черкасами
Оригінальний текст (рос.)
естли, де, будет наказной гетман Еким Самко на Хмелницкого место гетманом, и полковник, де, Василей Золотаренко не будет ему послушен и будет де над ним какой умысл чинить, а если, де, полковник будет гетманом, и Самко, де, однолично станет какой умысл над ним чинить и с племянником своим над Васютою заодно и на обе стороны будет великому государю неспора: а чтоб, де, великій государь велел гетманство сказывать ни Самку, ни Золотаренку, покамьсто утишится вся Украйна, авося де обратитца под его великого государя руку и Юрась Хмелницкой и с задньпрянскими черкасы
«

протопіп Симеон (Адамович) про обрання гетьманами Сомка та Золотаренка, [36]

Військова кампанія 1661 року[ред. | ред. код]

Восени 1661 року відбулася чергова спроба Хмельницького підпорядкувати собі лівобережні полки. Основні зусилля були сконцентровані на здобутті Переяслава, де зі своїми військами засів Сомко.[35] При цьому, перед облогою[ru], 10 (20) жовтня 1661 року поставлений Москвою переяславський воєвода Василь Волконський[ru] повідомляв уряду про ненадійність гетьмана[33]. Впродовж 11 (21) жовтня — 14 (24) грудня козаки Сомка успішно обороняли Переяслав від «хмельниченків».[4]

Стольник Івана Пєскова, після облоги, у своєму донесенні зазначав, що Сомко проводив з Хмельницьким таємні переговори. Під час самої облоги відбулися три його зустрічі з небожем. У ході переговорів кожен намагався переконати опонента в необхідності припинення громадянської війни[35] й стати на сторону своїх протекторів: Сомко на сторону царя, а Хмельницький на сторону короля.[37] Як встановили історики, в оточенні Хмельницького було повно шпигунів про-московської партії козацтва. Наприклад чигиринський священник, Василь Бабський, передавав інформацію для Сомка, а той потім передавав її у Москву. Пізніше Бабський став протопіпом козелецьким і прийняв участь у Козелецькій раді. Іншим інформатором був генеральний писар Хмельницького, Семен Голуховський: «…про всі справи… писав e Переяслав до гетьмана до Якима Самка і в Київ[ком. 19]. І провідавши де той Юрась, за те його Семена хотів розстріляти»[ком. 20].[38]

Невдала облога Переяслава змусила Юрія відступити. Полки Сомка та московські війська організували переслідування противника. Значних втрат зазнали правобережні полки й поляки під Кропивною.[37] Тоді ж, за однією із версій, неподалік Ірклієва у полон потрапив колишній переяславський полковник Тиміш Цицюра, що після Чуднова приєднався до Юрася.[39][37]

Козелецька рада (весна 1662)[ред. | ред. код]

Церква Преображення Господнього у Козельці, де відбулася козацька рада 1662 року й Якима Сомка було обрано гетьманом[ком. 21]
Докладніше: Козелецька рада

Після ради на Биковому полі, влітку-восени 1661 року, у Якима Сомка з'явився іще один конкурент[4][33] — новообраний «кошовий гетьман» Іван Брюховецький. Головним об'єктом його «передвиборних нападів» став Яким Сомко.[33] З появою ще однієї опозиції у вигляді запорожців під проводом Брюховецького наказний гетьман переконався у безперспективності допомоги з Москви отримати гетьманську булаву. До того ж московські війська на місці поводили себе так, що доходило до вбивств українських жителів, а урядники не рахувалися з ним в питаннях призначення воєвод у міста.[42] 27 березня (8 квітня) 1662 року місцеблюститель Київської митрополії, єпископ Методій надіслав чолобитну царю, просячи призначити обрання гетьмана, пояснюючи це тим, що Сомко є лише наказним гетьманом, а не повноважним. Також він наполягав на участі Брюховецького. Побоюючись нового конкурента[43] та прагнучи отримати в свої руки повноважне гетьманство, Сомко навесні зібрав чергову раду у містечку Козелець Київського полку.[4][44] До нього з'їхалася більшість лівобережної старшини[42] і 16 (26) квітня 1662 року відбулась так звана «Козелецька рада».[45]

Того ж дня Сомко ввів у Козелець кілька тисяч козацької піхоти, поставив караули і заборонив будь-кого випускати з міста. На відмову полковників брати участь у виборах він погрожував смертною карою. Козацький літописець, Самійло Величко, писав з цього приводу: «Тут він належно домагався гетьманського гонору і вже мав кількох осіб та певну частину товариства, що погоджувалися з тим його бажанням… …[ніжинський протопіп Симеон (Адамович)] не дозволив з іншими особами та військовим товариством лишитися Сомкові цілковитим гетьманом». В листі до царя протопіп прохав прискорити прибуття боярина для гетьманських виборів, щоб ці вибори відбулися у полі, а не в місті, й щоб на них були присутні запорожці на чолі з Брюховецьким.[46] Не зважаючи на застороги царських воєвод стосовно відсутності дозволу царя козаки зібралися у місті. В цей час Сомка підтримували полковники: переяславський Семен Гладкий, миргородський Павло Ілляшенко, лубенський Андрій Пирський, зіньківський Василь Шиманський, прилуцький Федір Терещенко та іркліївський Матяш Папкевич, а також сотник чернігівський Василь Болдаківський. Ця група 16 (26) квітня 1662 року обрала гетьманом Якима Сомка.[34]

Зрештою, акт підписав і полковник Золотаренко, й інші полковники: чернігівський Силич, іркліївський Папкевич, миргородський Ілляшенко, лубенський Пирський, прилуцький Лазар Горленко та зіньківський Шиманський.[34] Місія московського боярина, який був присутнім при цьому, обмежилася лише констатацією факту вибору гетьмана й врученням йому необхідних атрибутів влади.[42] З того часу Яким Сомко вважав себе повноважним гетьманом Лівобережної України і відповідно так же підписувався.[46] Однак, раду не було визнано царським урядом.[47][1][17] Причиною цього стала купа скарг з різних боків на Якима Сомка від конкурентів і духовенства одразу після ради. У них заперечувалася законність обрання. Так, зокрема, Золотаренко й Методій, твердили, що Сомко отримав гетьманство обманом, скликавши полковників нібито для вирішення якихось військових справ, а насправді грубою силою змусив їх голосувати за себе.[42]

Військова кампанія 1662 року[ред. | ред. код]

Влітку 1662 року Юрій Хмельницький здійснив чергову спробу поширити владу на Лівобережжя. 1 (11) червня 15-ти тисячне правобережне козацьке військо за підтримки близько 1-ї тисячі татар та 17-ти польських корогв розпочало другу облогу Переяслава[ru], де обороною керував Сомко. Облога тривала понад чотири тижні. Хмельницький під час облоги «…безперестанно бив з гармат по міським мурам і робив підкопи». Проте, після прибуття під місто загонів ніжинського полковника Золотаренка та воєводи Ромодановського «хмельниченки» змушені були відступити. Перейшовши в наступ, війська Сомка та Ромадановського в середині липня завдали відчутних поразок полкам Хмельницького й полякам у битві під Каневом та Ржищєвом.[37] Однак вже під Бужином козацько-татарські війська Хмельницького нанесли значущих втрат «сомківцям» й останні були вимушені повернутися на лівий берег.[джерело?]

На початку червня воєвода Волконський[ru] повідомляв, що «…у Якима Сомка і у всіх полковників хитання великі». А 27 червня (7 липня) 1662 року вже київський воєвода Іван Чаадаєв[ru] доповідав, що, за обмовкою писаря наказного гетьмана, останній змовляється з Хмельницьким про об'єднання Гетьманщини за підтримки кримського хана.[35]

Напередодні Чорної ради[ред. | ред. код]

Чим більше наближалась «чорна рада» (козацька ради за участі рядового козацтва, черні), тим більше він розумів безвихідь ситуації. Справді, конфлікт між Брюховецьким, Сомком і Золотаренком не завершився Козелецькою радою, а тільки пожвавився. Опоненти продовжували зводити одне на одного наклепи. Дії єпископа Методія, що підтримував то Брюховецького, то Васюту, а також князь Ромодановський, з яким зблизився кошовий, непокоїли наказного гетьмана. У своїх листах до царя Сомко просив, щоб той оборонив його від конкурентів. Згодом він скаржився, що на Лівобережжі є три гетьмани, прохав царя звільнити його від гетьманства і дати охоронну грамоту «щоб на нього та на маєток його наступати не сміли і жодних образ не робили»[ком. 22], скаржився на Ромодановського[48][42] і категорично відкидав участь запорозьких козаків у виборі гетьмана: «Мефодій та Васюта відмовляються від ради відсутністю запорожців; але в нас завжди, за стародавніми правами, гетьманів обирали в містах без запорожців, бо Військо Запорізьке одне, ті що виходять із Запоріжжя повинні по своїх полках розходитися»[ком. 23].[48]

Не безпідставними були звинувачення опозиціонерів у спілкуванні з «правобережцями», адже окрім чолобитних московському самодержавцю Сомко вступив у переговори з наступником Юрія Хмельницького, Павлом Тетерею.[49][17] Під час обрання останнього на гетьманство на Чигиринській раді, що відбулася 1—2 (11—12) січня 1663 року, були присутні представники гетьмана Лівобережжя. Судячи з листувань Тетері та інформації наданої посланцем Сомка, Жилкою, а також свідченнями захопленого тетериного розвідника, Парфентія Прописки, Сомко намагався налагодити стосунки не тільки з Правобережжям. За планом лівобережні полки Якима мали підтримати польсько-правобережне військо[49] разом з кримцями.[4][17][49] Брюховецький, з цього приводу, звинувачував Сомка у зраді.[50][49] Методій, підтримуючи кошового отамана, переконував царя, що Хмельницький — племінник Сомка, а Тетеря — чоловік його племінниці, тож як тільки Сомко одержить «совершенное гетьманство», то відразу ж зрадить царя на користь своєї сім'ї.[50] Однак, план, якщо він й існував, не був реалізований.[49]

За таких умов у березні 1663 року царський уряд дав згоду на скликання у червні ради для обрання на Лівобережжі повноважного Гетьмана Війська Запорозького і відправив для її проведення свого представника, Данила Велико-Гагіна[ru]. Брюховецький з кількома сотнями прибув із Січі до Гадяча, порозумівшись з князем Ромодановським, який доручив йому володіти Україною до Ромен. Туди ж приїхав і Методій, знаючи Москва поставила на кошового. З іншої сторони Золотаренко, примирився з Сомком та погодився на обрання його повноважним гетьманом.[50] Натомість серед простолюду Брюховецький мав набагато більше підтримки ніж заможні полковники. Так, за свідченням драгунського капітана М. Мостікова, «…чернь в розмовах говорить, що їм милий гетьман Брюховецький, тому що він людина смирна та не горда. А Сомко і полковники люди горді і їм чинять утиски, а самі збагатилися». На заклик Брюховецького направитися до Ніжина на раду, за свідченнями Самовидця, «…що живо рушили з домів не тілько козацтво, але усе поспільство купами, а не полками».[51]

Ніжинська чорна рада та страта (1663)[ред. | ред. код]

Ніжинська чорна рада[ком. 24]
Докладніше: Чорна рада (1663)

Нарешті, 17 (27) червня 1663 року під Ніжином зібралася Чорна рада[50][51], що протривала два дні через бійку між «сомківцями» та прихильниками Брюховецького в перший же день. За свідченням самого князя Велико-Гагіна, його солдати під командою майора Страсбуха закидали натовп козаків ручними гранатами та завдяки цьому навели порядок. Ці гранати були застосовані саме проти «сомківців», позаяк саме вони були вимушені відступити. Фактично саме втручання московських військ вирішило результат ради.[51] На наступний день гетьманом Лівобережжя було обрано Брюховецького. Рада завершилася погромом козацької старшини, яка підтримувала Сомка. Кілька днів у Ніжині та його околицях бідні люди грабували й убивали старшину.[52] Літописець Григорій Граб'янка таким чином «…у ті дні не один заможний чоловік покинув свою домівку і страху ради ховався де міг, а всі інші жителі, по містах і селах перебуваючи між смертю і життям, кожен думав, до чого приведе оця ненаситна жадоба крові і коли цьому лиху настане кінець».[51] Сомко і Золотаренко знайшли притулок у московському таборі, де знаходилися дві доби.

Усіх попередніх претендентів на гетьманську булаву чекала розправа. 20 (30) червня їх відправили у Ніжин під арешт.[52] У Переяславі місцевий царський воєвода Василь Волконський[ru] наказав заарештувати соратників наказного гетьмана: осавула Пригара та суддю Гладкого, а також дружину Якима, Ірину, та дітей. У Москві подальша доля Сомка була цілком зрозумілою. Спочатку звідти надійшло розпорядження про опис й арешт майна Сомка і його братчиків, а 8 (18) вересня надійшла грамота на ім'я стольника Кирила Хлопова[ru] з наказом «…гетьману Брюховецькому говорити таємним чином, щоб вони Сомка з товаришами судили за військовими правилами, не очікуючи, щоб ту справу до виконання привести відразу…, щоб у Війську Запорозькому ніяких сум'ять не вчинилося».[51]

На суді проти Сомка було висунуто всі звинувачення, що розповсюджував і Іван Брюховецький і Методій останні роки. Головним доказом «зради Сомка» (що істориками трактується як надумана) стало зберігання останнім тексту Гадяцького договору 1658 року, який підписав Виговський. За вироком суду, наказом Брюховецького і за згодою царя Олексія Михайловича Яким Сомко був засуджений до смертної кари.[1] Страта відбулась у спосіб «порубання мечем» посеред ринку[52] (за іншими даними його обезголовили[17]) 18 (28) вересня 1663 року у місті Борзна Ніжинського полку.[4][53][1][51] В той же день було страчено Золотаренка та багатьох їхніх сподвижників. Ще більша частина старшини була заслана у Сибір.[54][51]

Головний удар прийняла старшина двох полків: Переяславського (який був вотчиною Сомка) та Ніжинського (яким керував Золотаренко). Старшина, втративши частину своїх провідників, з яких семеро були полковниками, зайняла позицію вичікування. Клан «Хмельницьких — Сомків — Золотаренків»[ком. 25] поніс невиправні втрати.[55] Іван Брюховецький був вбитий козаками через п'ять років, у літописі Граб'янки цей епізод супроводжується короткою мораллю про невідворотність Божої відплати[en]:[56]

« …егоже таможде чернь без всякаго пощадіния боєм умертви. Так Бог отмстил на Брюховецкому неповинную кров Сомкову и протчи их… «

Політична діяльність[ред. | ред. код]

Сподвижники[ред. | ред. код]

Головною опорою Сомка в політиці була козацька старшина та інші заможні козаки.[4][9] Основа старшини Сомка почасти була складена з переяславських родин. Він знався з ними ще з часів відбудови полку після розгрому під Чудновом. Деякі зайняли посади за гетьманування Сомка. Так представниками полкової старшини при Сомкові у Переяславі стали:

Про сподвижників Сомка під час його гетьманства відомо не надто багато. Встановлено, що членами генеральної старшини Сомка були:

Відомі полковники на стороні Сомка:

На Козелецькій раді Сомка, окрім згаданого вище Семена Гладкого, також підтримали полковники:

Багато сподвижників Сомка загинуло у протистоянні з Юрієм Хмельницьким. Так канівського полковника, Івана Лизогуба було страчено Хмельницьким за співпрацю з Сомком. Він разом з суботівським сотником Чигиринського полку, Михайлом Капустою, потрапив в полон до Сомка після чого перейшов на його сторону. Наприкінці 1662 року московський урядник Григорій Ромодановський порадив полковнику Лизогубу поїхати з представниками канівчан, корсунців і черкащан до Хмельницького в Чигирин й умовити його перейти на бік царя. Останній же Лизогуба «велел немилостиво розстреляти»[ком. 27].[57] Та сама доля чекала Михайла Гамалію та Івана Кравченка: «старшими до міста Черкаси для оберігання місця та людей… Хмельницький велів вилучати… а вилучавши, до Чигирина велів їх привести, там вони розстріляні без милосердя»[ком. 28].[27]

Показовими є відносини царату до старшини, яка підтримувала курс Сомка. Наприклад, якимось чином у полон московитів потрапив колишній канівський полковник Андрій Бутенко і на початку вересня 1662 року Сомко «бив чолом» про його звільнення.[60] Таке ставлення від Москви було не поодиноке. Зокрема, Тиміш Цицюра потрапив у полон до поляків після битви під Чудновом, звідки зміг втекти. 19 (29) березня 1662 року він з'явився у Переяславі, заявивши, що «сидів у Дубнах у в'язниці, і з в'язниці ніби пішов»[ком. 29]. Після цього його відвезли до в'язниці у Москву, а потім на заслання у Томськ, і звідти не могли визволити його ані Сомко, ані інші впливові діячі.[24] Така ж доля стосувалась і чоловіка сомкової племінниці Степаниди Хмельницької, білоруського полковника Івана Нечая, якого цар звинувачував у зраді. Сомко висловлював готовність переказати в Москву викуп за Нечая, однак це дало результатів.[61]

Відомо, що після Чорної ради, 18 (28) вересня, окрім наказного гетьмана Якима Сомка, у Борзні були страчені: полковники ніжинський Василь Золотаренко, чернігівський Оникій Силич, лубенський Степан Шамлицький, переяславський Опанас Щуровський; полковий ніжинський осавул Павло Килдій і секретарі наказного гетьмана Кирило Ширай[55] й А. Семенов. До Москви[62], а звідти на заслання у Сибір потрапили: генеральний писар Михайло Вуяхевич; полковники київський Семен Третяк, іркліївський Матяш Папкевич, прилуцький Дмитро Чернявський; осавули полкові переяславський Семен Кульженко[55] і київський Анако[58], осавул Леонтій Бут, полковий писар Хома Тризна та переяславський гродський писар Самійло Радич, сотники Іван Воробей і Прокіп Кульженко.[55]

Історик Володимир Кривошея відзначав, що опертям Якима Сомка було Військо Запорозьке Городове, а саме козацькі старшинські роди і сім'ї заможних козаків. Зокрема він відзначав наступні: Калющенки, Щуровські, Берли, Гладкі[23], Лободи, Кульбачки,[63], Кульженки, Барабаші, Бувайли, Бурманки, Горячки, Желєзки, Шуми[64] тощо.

Клейноди[ред. | ред. код]

Печатка Сомка

Серед козацьких клейнод наказного гетьмана Якима Сомка відома печатка, відбитки якої є на документах, що зберігаються в архіві Чернігівської області та Інституті рукопису в Києві.[65] Використання Сомком нової державної печатки почалось з періоду його конфлікту з Хмельницьким і спробами отримати повне гетьманство. Вперше було прикладено до документу від 1 (11) квітня 1661 року. Вважається, що ця печатка була виготовлена самочинно не обраним ще гетьманом, тож і не мала повної правової сили.

Зовнішньо печатка майже всім схожа на одну з печаток Богдана Хмельницького. Відмінності спостерігаються лише в незначних деталях. На думку історика та члена Українського геральдичного товариства, Олега Однороженка, це пов'язано з тим, що «в той час як правобережні гетьмани зберігали у себе автентичну печатку Хмельницького разом з іншими клейнодами гетьмана, лівобережній козацькій еліті необхідно було підкреслити легітимність саме лівобережного гетьманства, зокрема, шляхом наближення державної печатки лівобережної частини Війська Запорозького до печатки часів Хмельницького».[66] Печатка кругла, діаметром 37 мм. В полі — козак вліво, на лівому плечі тримає рушницю, при лівому боці шабля. Напис по колу: [65]

« ✙ ПЕЧАТЬ ° ЕГо ЦАРΣКОГₒ ° ВЕЛИЧЕΣТВА ⦂ АЛОИ ⦂ РₒΣІИ ∘ В°ІΣКА ∘ ЗАПРₒОз ⦂ₒ «

Гетьманські універсали, накази та акти[ред. | ред. код]

  • 27 квітня (7 травня) 1660 року. Табір під Биковом. «Універсал Якима Сомка Козелецькому різницькому цеху про надання пільг»;
  • після 28 червня (8 липня) 1660 року. «Універсал Юрія Хмельницького, підтверджений Якимом Сомком, про дозвіл заслуженому товаришеві Війська Запорозького Данилові Знойці, вибельському обивателеві, вибирати пожитки з власного млина, що на річці Снові в Седневі»;
  • 1 (11) листопада 1660 року. Переяслав. «Проїжджий універсал Якима Сомка Гаврилові, який повертався з татарського полону до Сівська»;
  • 1660 року. «Універсал Якима Сомка вибельському сотникові Степану Шубі на маєтності Орлівку і Грабівку»;
  • 1 (11) квітня 1661 року. Козелець. «Універсал Якима Сомка Козелецькому шевському цеху про порядок урядування і надання пільг у відбуванні повинностей»;
  • 30 квітня (10 травня) 1661 року. «Наказ Якима Сомка своїм послам до царя Олексія Михайловича сотникам Петрові Івановичу Челюскину та Богдану Андрійовичу Ємченку»;
  • 15 (25) травня 1661 року. «Наказ Якима Сомка послу до царя Олексія Михайловича осавулу Ніжинського полку Іванові Воробею з товаришами»;
  • 30 липня (9 серпня) 1661 року. Переяслав. «З універсалу Якима Сомка Ладанському монастиреві на млин, що на міській греблі під містом Варвою»;
  • 16 (26) серпня 1661 року. Переяслав. «Універсал Якима Сомка ігумену Лубенського Мгарського монастиря Віктору Загоровському на два млини в Городищі, надані як винагорода за млин, наданий Юрієм Хмельницьким»;
  • 16 (26) квітня 1662 року. Козелець. «Акт обрання Якима Сомка повним гетьманом»;
  • 17 (27) квітня 1662 року. Козелець. «Універсал Якима Сомка Лубенському Мгарському монастиреві з підтвердженням права володіння Городиськими млинами»;
  • 6 (16) червня 1662 року. Переяслав. «Універсал Якима Сомка про заборону шинкування козакам і міщанам на міському ринку в Чернігові»;
  • 15 (25) червня 1662 року. Переяслав. «Наказ Якима Сомка своєму посланцеві до царя Олексія Михайловича сотникові ічнянському Прилуцького полку Матвію Романовичу»;
  • 24 червня (4 липня) 1662 року. Переяслав. «Наказ Якима Сомка своєму посланцеві до царя Олексія Михайловича Федорові Петрущенку»;
  • 28 лютого (10 березня) 1663 року. Переяслав. «Універсал Якима Сомка Стефану Силичу про підтвердження прав на села Сядрич і Вихвости»;
  • [2 (12) квітня] 1663 року. Козелець. «Універсал Якима Сомка Козелецькому кушнірському цеху про підтвердження прав і привілеїв»;
  • [2 (12) квітня] 1663 року. Козелець. «Універсал Якима Сомка Козелецькому кравецькому цеху про надання пільг у відбуванні повинностей».[67]

Відносини з гетьманами та претендентами на булаву[ред. | ред. код]

BChmielnicki.jpg Ivan Vyhovsky (Portrait, 19th century, after restoration).jpg
Богдан Хмельницький та Іван Виговський[ком. 30]

У часи Хмельниччини Яким Сомко був не тільки родичем Богдана Хмельницького, але й його сподвижником. Він розділяв політику Богдана-Зиновія, займав кілька посад у рідному Переяславському полку, залучався до вирішення державних справ і виконання дипломатичних місій. Зокрема вів перемовини з московитами.

З настанням Руїни козацтво втратило єдність, що мало за Хмельницького, а політика його наступника, Івана Виговського, не всіх влаштовувала. Спочатку проти гетьмана виступили повстанці підбурювані Москвою на кшталт Пушкаря та Барабаша[12], потім й славетні воєначальники як Богун чи Сірко[13], врешті-решт проти нього пішли й найближчі соратники[джерело?]. Цей період життя Якима має багато суперечної інформації.[15] На початку гетьманування останнього Сомко його підтримав і прийняв участі в придушенні виступу Пушкаря[68][12], однак після підписання Годяцького договору відносини між ними не зовсім зрозумілі. Відомо про те, що Яким став противником гетьмана[17][19][13][9][20][4][16] і, навіть, подароване шляхетство, герб та посада наказного полковника не переманили його на сторону Виговського.[20] Отож Сомко, побоюючись за власне життя через масові репресії гетьмана проти старшини покинув Гетьманщину і відправився на Донщину.[14][15][16]

Tymoteusz Cieciura (cropped1).jpg Yurii Khmelnytsky (Portrait, Sumy Art Museum).jpg
Тиміш Цицюра та Юрій Хмельницький[ком. 31]

Після зовнішньополітичної переорієнтації з Москви на Варшаву і підписання Юрієм Хмельницьким Слободищенського (Чуднівського) трактату у 1660 році (що, фактично, був урізаним варіантом Гадяцького договору Виговського) Яким Сомко виступив проти Юрася і підтвердив свою вірність самодержавцю Олексію Михайловичу. Серед істориків досі немає єдиного трактування причин конфлікту зі своїм племінником зі сторони Сомка[16], зважаючи на те, що дядько, очевидно, мав на Юрася великий вплив ще в часи Жердівської ради. Останнє сприяло його кар'єрі[15], а саме отриманню посади наказного гетьмана.[1] Почасти це пояснюється честолюбством Якима та історичним шансом стати Гетьманом (хай, навіть, тільки на Лівобережжі), а також політикою Царя, який зробив все, щоб лівобережні полки не приєдналися до антимосковського виступу Хмельницького.[15] Історик Володимир Кривошея вважає, що цей конфлікт «слід трактувати як внутрішню боротьбу всередині родинного „клану“ Хмельницьких»[ком. 25]. Іншими словами — протистояння між небіжем, Юрієм Хмельницьким, і його дядьком, Якимом Сомком, почасти є більше внутрішньополітичним ніж зовнішньополітичним на думку Кривошеї.[8] Не зважаючи на конфронтацію між двома «претендентами на булаву», відомо також про таємні перемовини між Юрієм і Якимом у 1661—1662 роках.[35][1] Якщо довіряти повідомленню воєводи Івана Чаадаєва[ru][35], то суть перемовин полягала в об'єднанні Гетьманщини під «єдиною булавою»[1][35] за підтримки Криму.[35] На думку історика Володимира Газіна ці зустрічі справили значний вплив на політичні погляди Сомка.[37]

Разом з Сомком, восени 1660 року, проти Хмельницького-молодшого виступив і ніжинський полковник Василь (Васюта) Золотаренко. Він, як і Яким, був шваґром Хмельницького через свою сестру Ганну Золотаренко.[31] Однак і сам Василь вважав себе гідним гетьманської булави зважаючи на свої військові заслуги.[31][6] Заручившись підтримкою місцеблюстителя Київської митрополії, єпископа Методія, він зводив наклепи на Якима перед царем, буцімто той «невірно і несумлінно служить його величності». Крім того, Васюта сподівався на підтримку від запорожців, які, приймаючи від нього подарунки, обіцяли підтримку.[31] Саме конкуренція з ніжинським полковником призвела до того, що на козацькій раді на Биковому полі у травні 1661 року Якима не було обрано гетьманом.[31][33] У відкриту опозицію до Сомка Золотаренко перейшов під час Козелецької ради у квітні 1662 року. Сподвижники Якима писали: «Васюта обіцяв йти до нас у військо, але коли єпископ Мефодій до Ніжина приїхав, то Васюта обіцянку свою і присягу скасував, на службу й. ц. в. йти не хоче, нам усім сумнів, а ворогам потіху зробив; нашу вірну службу принижує, самовільно не кориться владі військовій, упертістю будинку живе, тільки скарбницю збирає та стереже, а кордонів не обороняє»[ком. 32]. Хоча, зрештою, він і підписав акт про обрання гетьманом Якима у Козельці.[46][34] Однак, напередодні Чорної ради, Васюта, розуміючи безперспективність подальшої боротьби, примирився з Сомком та погодився на обрання його повноважним гетьманом.[50]

Bryushovetski Ivan 1.jpg Pavlo Teterya.jpg
Іван Брюховецький та Павло Тетеря

Водночас Яким Сомко був палким супротивником Івана Брюховецького.[4] Восени 1660 року на Січі його було обрану кошовим отаманом, а через рік «кошовим гетьманом». Брюховецький був слугою в Богдана Хмельницького, а у перші роки Руїни він виконував дипломатичні доручення у Семигороді та Польщі, а потім вже поїхав на Запорожжя, виступаючи проти Виговського. Після обрання «гетьманом» Брюховецький відразу ж поїхав у Москву на аудієнцію до Олексія Михайловича. А по поверненню в Україну Івану вдалось встановити тісні контакти з місцевими царськими воєводами[69] (зокрема, Ромодановським[47]) та схилити на свій бік Методія. Брюховецький яскраво виділявся серед лівобережних претендентів на гетьманство Золотаренка та Сомка, які були типовими представниками «заможної старшини». Він наполягав проти зміцнення гетьманської влади й посилення залежності рядових козаків і селян від старшини.[69] Проти своїх конкурентів Брюховецький відразу ж почав зводити наклепи. Золотаренка він звинувачував у любові до грошей та наявності шляхетства[47], але основним об'єктом «передвиборних нападів» став Сомко.[33] У відповідь Золотаренко з Сомком звинувачували Бруховецького в тому, що той має «ляське» походження плекаючи таким чином антипольські настрої після Хмельниччини.[70] Напередодні Чорної ради зусилля кошового дали позитивні результати як серед черні[51], так і серед московських урядовців.[50] У Москві вважали саме «Ивашку» найкращим претендентом та спрямували свої зусилля на моральну, матеріальну та військову підтримку.[51]

Відомо, що під час обрання гетьманом Павла «Тетері» Мошковського на раді були присутні представники Сомка. Павло та Яким були знайомі з часів Богдана бо Тетеря очолював Переяславський полк, в якому Сомко був сотником саме в цей час.[71] Незадовго до отримання гетьманства Тетеря одружився з сомковою племінницею Оленою Хмельницькою[50], вдовою Данила Виговського, якого московити неймовірно жахливим чином замордували у полоні[джерело?]. 27 січня (16 лютого) 1663 року з Правобережжя повернувся сомковий посланець Жилка з листами від новообраного правобережного гетьмана. У відповідь на запити царських воєвод про зміст листування Сомко заявив, що на заклики Тетері розірвати з Москвою він відповів рішучою відмовою, наголосивши на своїй вірності царю, а самого Павла схиляти під царську руку немає сенсу, бо той королем обласканий, зроблений секретарем королівським, стольником полоцьким й отримав від польського керівництва великі маєтки. Хоча, за словами Жилки, між Сомком і Тетерею намітилося порозуміння. Мошковський у листі до короля Яна II Казимира того ж, лютого, місяця повідомляв, що «Сомко готовий схилитися, якщо будуть гарантії Вашої милості», а до хана Мехмеда IV Ґерая писав, що «…і Сомко, і інші схиляються на наш бік і чекають лише прибуття Вашої ханської милості». Інформація про таємні переговори між превобережним і лівобережним гетьманами надходила у Москву й від Брюховецького. 11 (22) квітня він писав до князя Ромодановського, що Сомко й Тетеря таємно змовляються розпочати війну проти царя і що Тетеря татар закликає, а Сомко царських людей грабує. Подібні свідчення дав і, схоплений у квітні у Гадячі, Тетерин розвідник Парфентій Прописко, який підтвердив, що 12 (23) квітня Сомко направив до Тетері листа, в якому було написано, щоб той «…військо своє зібрав та до ляхів відписав, щоб до нього, Тетері, прислав хан з Криму багатьох людей татар,… а як Тетеря військо своє збере та з Криму орда і ляхи прийдуть і він би Тетеря з тим своїм військом і з татари, і ляхи йшов на цей бік Дніпра, а він би Сомко з військом своїм на допомогу до нього буде, воювати великого государя черкаські та окраїнні міста».[49] Проте, існують також дані про зв'язки не тільки з Тетерею, а й з паволоцьким полковником, Іваном Поповичем, що відомий як очільник Паволоцького повстання проти «про-польської» політики правобережного гетьмана саме в той час, коли відбувалась Чорна рада.[72]

Плани виступу проти Московії, якщо й існували, не були реалізовані. Історик Володимир Газін вважає, що в цьому проявились непослідовність й нерішучість наказного гетьмана. Трагізм ситуації полягав у тому, що в разі союзу з Правобережжям Яким втратив би усі надії на власне повноважне гетьманство. Гетьмани тих часів, і Сомко, і Тетеря, і, пізніше, Брюховецький, прагнучи об'єднання держави так і не змогли порозумітися між собою і врешті-решт у цій боротьбі кожен з них загинув.[49]

Відносини з низовим козацтвом[ред. | ред. код]

Після призначення Сомка наказним гетьманом в нього почалось протистояння запорожцями. Загалом, за оцінкою українського історика Дмитра Дорошенка[73], діяльність Війська Запорозького Низового, часто була не на користь єдності та державності України. Воно часто було своєрідним «центром деструктивної політики». Прикладом цього є підтримка запорожцями чи Золотаренка чи Брюховецького замість Сомка. На думку історика Володимира Кривошеї[74], запорозькі козаки з різних причин протистояли Сомку та Виговському. Однією з причин цьому було те, що вони взяли активну участь у приведенні до влади Юрія Хмельницького, а після підписання Слободищенського (Чуднівського) трактату, що переорієнтував Хмельницького з Московії на Річ Посполиту, запорожці не змінили своєї думки. Якщо виступ Пушкаря кваліфікувався січовиками як «справедливий» проти «незаконного гетьмана» (Виговського), то виступ Сомка проти Юрія Хмельницького в їх очах виглядав як «бунт» проти «законного гетьмана».[74] Окрім того «кошовим гетьманом» Брюховецьким Сомко трактувався як «зрадник» (по відношенню до Московського царства), про «зраду» також писав й легендарний очільник Коша, Іван Сірко, у листі від 1662 року, коли Сомко намагався заручитися його підтримкою.[35] Власне, через це більшість низового козацтва між представниками городового козацтва, Сомком і Золотаренком, з однієї сторони і низовим ватажком Брюховецьким з іншої, обрали останнього.

Для придушення опозиції січовиків та, загалом, об'єднання Української козацької держави, на думку наказного гетьмана, необхідно було надіслати близько 20 тис. війська в основні правобережні міста: Чигирин, Корсунь, Умань, Канів, Білу Церкву та Брацлав, що мало б змусити польський уряд піти на укладення миру. Для дій проти Кримського ханства наказний гетьман пропонував, зокрема, на Запорожжі побудувати містечка і послати туди 10 тис. московського війська з гарматами для оборони від татар. Таким чином зменшився б вплив Коша на Півдні, а отже й низова опозиція на кшталт Барабаша, Сірка чи Брюховецького не мала б такого впливу на усю Гетьманщину.[42]

Відносини з духовенством[ред. | ред. код]

Відносини між Якимом Сомком та єпископом Мстиславським й Оршанським[be-tarask] Метоідєм зіграли важливу роль у житті наказного гетьмана. Методій (в миру — Максим Филимонович) був ніжинським протопопом поки 1661 року не був висвячений в єпископи та призначений місцеблюстителем Київської митрополії представником Московської патріархії митрополитом Питиримом. Висвячення в єпископи та призначення місцеблюстителем відбулось в порушення процедури, «за государевим царовим указом», за останнє, до речі, патріарх Никон наклав на Питирима анатему пізніше.[джерело?] Роль Методія у політичних процесах Української козацької держави значно збільшилася після призначення єпископом навесні 1661 року, якраз напередодні козацької ради на Биковому полі.[33] Особливо негативну роль Методія демонструє конфлікт між Золотанеком і Сомком. Єпископ удавав, що підтримує і першого і другого, хоч насправді робив все щоб їх нацькувати одне на одного, а також пишучи на них доноси у Москву. 27 березня (8 квітня) 1662 року, напередодні ради у Козельці, Филимонович надіслав чолобитну царю, просячи призначити обрання гетьмана.[6] Окрім іншого Методій наполягав на участі Брюховецького.[75]

Перед Чорною радою Сомко, у листах до царя, робив все, щоб Методій не прийняв участь у раді бо «…від віку не було, щоб єпископу гетьмана обирати».[51]

Відносини з Московським царством[ред. | ред. код]

Московський цар (1645—1676) Олексій Михайлович Романов
(Ймовірно, портрет 1657 року)

Сомко не був вельми шанованим у Москві і викликав підозри щодо своєї відданості.[4][5][42] Це яскраво проявилося ще з ради на Биковому полі 1661 року, коли суперництво Якима Сомка та Василя Золотаренка за гетьманську булаву не сподобалося московитам. Царські урядовці тішилися надією, що в московське підданство, зрештою, перейде й Юрій Хмельницький, за яким лишилося б гетьманство[31][33], про що Яким отримав спеціальне доручення: спробувати переконати Хмельницького відступитися від поляків і знову присягнути царю.

Історик Володимир Газін вважає, що була іще одна причина, чому царат не влаштовували фігури ані Сомка, ані Золотаренка: «І один, і другий були представниками старої козацької еліти, що формувалася ще Б.Хмельницьким. І якими б сильними не були у них корисливі інтереси, як би вони не клялися у вірності царю, все ж час від часу в їхніх діях проявлялися незалежність поглядів і бажання встановити в Україні владу, яка б якомога менше залежала від Москви.»[33] Схожої думки про «клятви царю» дотримується дослідник проблем політичної свідомості, культури та історії України XVII—XVIII століть, Олексій Струкевич. На його думку під «службою», гетьмани XVII—XVIII століть мали на увазі: опікуватися інтересами України, захищати укра­ї­н­сь­ку зе­м­лю, а за­од­но, те­ри­то­рію й держа­ву про­те­к­то­ра. Струкевич у своїй публікації ставить в один ряд і службу Мазепи, і слова Хмель­ни­ць­ко­го царському по­слу у 1654 році і, так само, слова Сомка в листі до полтавців із за­кли­ком при­пи­ни­ти за­ко­лот: «воювати з неприятелями царя означає ні що інше, як обороняти самих себе».[76]

Недовіра у Москві підживлювалася листами різних служивих людей. 16 (26) липня 1661 року у відписці до царя воєвода князь Григорій Куракін[ru] писав, що наказний гетьман хоче вчинити з царськими людьми те саме, що зробили з Василем Шереметєвим після капітуляції під Чудновом. Про «ненадійність» Сомка перед першою облогою Переяслава[ru] повідомляв переяславський воєвода Василь Волконський[ru].[33] Урядовці писали про бездіяльність та підозрілі дії зі сторони гетьмана під час облоги: «…під час облоги пив і промислу від нього ніякого не було… кого з татар козаки візьмуть, він від нас беріг і всякі відомості приховував», а стольник Іван Пєсков запевняв, що якби на той час не підійшло поповнення московських військ, то Яким «зрадив» би і здав Переяслав Юрасеві[37] бо між ними велися таємні перемовини. Про такі ж перемовини повідомляли 1662 року воєводи переяславський Волконський і київський Іван Чаадаєв[ru].[35]

Не менше турбувала московських урядовців і критика з боку Сомка переможних для них, Переяславських статтей. У розмові зі стольником Федором Ладиженським[ru] Яким казав: «…в Юрасевих пунктах[ком. 33] поганого що написано, — гетьману не вільно за провини карати горлом, — це потрібно відмінити». Така позиція Якима була спрямована на встановлення сильної гетьманської влади з незалежним від Московського царства судом. Це дозволило б вирішити питання з опозицією: Брюховецьким, Методієм і Золотаренком (на кшталт того як Богдан Хмельницький придушував повстання у свої часи[ком. 34]). Навіть запропонований компромісний варіанта («право гетьмана чинити суд у присутності представника московського уряду») не міг влаштувати московське керівництво, котре, користуючись «Руїною», посилювало свою владу на Україну.[37]

Розуміючи, що «арбітром» боротьби за гетьманство, є Москва, Яким намагався схилити царський уряд на свою сторону не тільки військовими успіхами впродовж 1660—1662 років. Протягом 1661—1662 років наказний гетьман систематично споряджав туди посольства. Він намагався продемонструвати свою вірність (направляв до Москви полонених татар та поляків як доказ його старанності), а також спростовував наклепи суперників чи скаржився на поведінку московських військ.[35] Зокрема, писав, що у Переяславі, Кременчуку та інших містах людям «утиски й різні кривди чинять». Він наголошував, що вони доходять до вбивств українських жителів, і що «…жити разом з ними немає ніякої можливості». Нарікання з його боку викликали не тільки військові, а й конкретні урядники. Наказний гетьман вимагав, щоб воєвода Григорій Ромодановський «…без відома гетьмана від себе воєвод в міста не надсилав, що від цього людям є велике обтяження».[42]

1662 року цар Олексій Михайлович не визнав результатів Козелецької ради, на якій лівобережне козацтво обрало Якима Сомка Гетьманом Війська Запорозького. Через рік, вже на Чорній раді, за наказом воєводи Велико-Гагіна[ru] Сомка було заарештовано а потім засуджено за зраду і страчено.[4]

Родина та особисте життя[ред. | ред. код]

Походження та особистість[ред. | ред. код]

Про перші роки життя Якима Сомка та, загалом, період до Руїни (тобто до 1657 року) мало що відомо. В першу чергу це пов'язано з тим, що особа Сомка, на відміну від багатьох інших українських гетьманів, недостатньо вивчена.[2] Ба більше, в різних джерелах існують різні варіації прізвища гетьмана, наприклад: «Сомченко»[4][2], «Самко»[4][17][67] чи «Самкович»[4]. Іноді, навіть, помилково вживається ім'я «Яків»[77]. Власне, в документах XVII століття Яким Сомко записаний різним чином:

Дата народження Сомка точно не відома[6] і викликає дискусії серед істориків. Вважається, що на момент своєї смерті (1663 року) він ще був достатньо молодою людиною 40—50 років, якщо приймати до уваги описи в козацьких літописах його краси та статури.[2] Історик Тарас Чухліб наводить 1610 рік[1]. Володимир Газін, що спробував окреслити біографію Сомка, наводить період між 1615 та 1620 роками, коли той міг народитися.[2]

Іноді місцем народження Якима вказується місто Переяслав[9], хоча це не підтверджено. Вважається, що Сомки були переяславською міщанською[4][9][5][2][6] або купецькою[2][26] родиною. Водночас, на думку історика В'ячеслава Липинського, він належав до «старинних» козаків.[2] Це підтверджується і дослідженнями Володимира Кривошеї[2]. Спираючись на поминальний ряд синодики Якима, встановлено, що його батька звали Семен і існує припущення, що це був Семен Сом, посол до Московії у 1620-х роках.[3] У вересні 1618 року до московського полону потрапив Федько Сом[81] (можливо дід чи дядько Якима), а тітка Якима невідомого імені була дружиною відомого гетьмана реєстрових козаків, Каленика Андрійовича[3] Усі дослідники відзначають заможне становище родини Якима.[4][2] Очевидно, це дало йому змогу здобути гарну освіту. За життя Якима Сомка 8 (18) квітня 1659[20] року його було нобілітовано у шляхту і надано герб («рука, оголений меч тримаюча, і на верху шлем»).[15][20]

Післясмертні портрети Якима Сомка
Yakym Somko (Portrait, 19th century, color).jpg Yakym Somko (Portrait, 19th century, black and white).jpg Yakym Somko (Portrait print).jpg
Невідомий художник, XVIII ст.[82] або копія 1-ї пол. XIX ст.[4]
Образ з «сарматським» чубом у червоному жупані[ком. 38]
Сучасна ілюстративна
гравюра[ком. 1]

Зовнішність Якима Сомка особисті риси наказного гетьмана не дійшли до нашого часу. Єдине відоме зображення гетьмана було намальовано вже після його смерті невідомим художником у XVIII столітті[82]. Нині зберігається у Музеї рідкісної книги імені Г. П. Васильківського[82], що діє на базі бібліотеки Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя. За іншою версією — це копія першої половини XIX століття.[4] Єдиний опис зовнішності Якима також був записаний після смерті Григорієм Граб'янкою в його літописі: «А Сомко ж був воїном відважним і сміливим, рослим, вродливим і краси надзвичайної…».[2] Описуючи картину страти, Граб'янка стверджував, що коли кат татарчук підійшов з оголеним мечем і:[72]

« …подивився на нього і з подивом та жалем у голосі запитав: „Невже і цього рубати треба?“ І околи почув у відповідь, що цей також має померти, вигукнув: „О нерозумні й немилосердні голови! Та цього чоловіка Господь створив на подив людям… ви ж, тупоголові, і його не жалієте, смерті віддаєте!“ «

Родина[ред. | ред. код]

Докладніше: Сомки
  • Семен Сом — батько Якима, посол до Московії у 1620-х роках.
  • Ірина Семенівна (дівоче прізвище невідоме) — дружина Якима. Діти Якима та Ірини:

Найближчі представники сім'ї Якима Сомка і загалом «Сомки» є частиною так званого «клану Хмельницьких»[ком. 25]. Через свою сестру, Ганну, Яким Сомко перебував у кровних чи свояцьких зв'язках з багатьма представниками козацької старшини і, насамперед, з гетьманами. Окрім, власне, свого шваґра Богдана і племінника Юрія Хмельницьких, слід відзначити також гетьмана реєстрових козаків Каленика Андрійовича, що був чоловіком тітки Якима по батьку[3]. А також одна з племінниць Якима, Олена Хмельницька, мала шлюб спочатку з Данилом Виговським (рідним братом гетьмана Івана Виговського), а після його смерті вийшла заміж за майбутнього правобережного гетьмана Павла Тетерю.[83]

Серед визначних представників старшини, з якими Яким був у свояцтві: білоруський полковник Іван Нечай (чоловік племінниці Сомка, Степаниди Хмельницької[84]), що відзначився під час облоги Старого Бихова 1659 року під час московсько-козацької війни, а також брати Іван та Василь Золотаренки (рідні брати третьої дружини Богдана, Ганни)[83]. Й Іван й Василь були ніжинськими полковниками. Перший відзначився як наказний Гетьман Сіверський і помер під час першої облоги Старого Бихова 1654 року[джерело?], а другий — у часи Руїни був серед найближчих сподвижників Сомка (і, в той же час, конкурентів у 1661—1663 роках). З Золотаренками Яким, ймовірно, був не тільки у свояцтві. За даними Юрія Мицика, під час гетьманування Сомка останньому допомагав брат, Василь Титаренко, котрий водночас був братом мачухи Юрія Хмельницького. Отож, можливо, що Ганна (Гафія) і Яким Сомки з однієї сторони та Ганна, Іван і Василь Золотаренки з іншої — двоюрідні брати та сестри. В такому разі, Яким ще й був свояком майбутнього гетьмана Петра Дорошенка оскільки першим чоловіком Ганни Золотаренко був Яким Тарасенко, рідний дядько Петра по матері.[83]

Генеалогічне дерево родини Сомків:
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Федько
Сом
(?-1618-?)
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Жирним текстом
позначені гетьмани
 
 
Сомки
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Каленик
Андрійович
 

ім'я невідоме
 
 
 
 
Федько
Сом
(?-1618-?)
 
 
 
 
 
 
 
Семен
Сом
(?-1620-ті-?)
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Калющенки
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Богдан
Калениченко
Калющенко

(?-1649—1659-?)
 
Богдан
Хмельницький

(1596—1657)
 
Ганна (Гафія)
Сомко (Сомченко)

(?-1608—1647)
 
 
 
 
 
 
 
 
Яким Сомко
(Сомченко)

(1610-ті—1663)
 
Ірина
Семенівна
?

(?1623–?)
 
Сава
Сомченко
(?-1648—51-?)
 
 
 
Хмельницькі
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ім'я невідоме
(1625—?)
(др. Луки Мовчана)
 
 
 
 

ім'я невідоме
(?-1634—1649-?)
(др. Павла Безштанька)
 
 
 
 
Юрій (Юрась)
Хмельницький
(Хмельниченко)

(1640/42–1685)
 
 
 
 
Данило
Короп
(?1638–?)
 
Галина
Сомко
(?1644–?)
 
Василь
Сомко
(?1647–1682–?)
 
Іван Берло
(?1654–1711–?)
(Вороньківський
сотник
, 1676–1682)
 
Параска
Сомко
(?1656–?1678)
 
Коропи
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Тиміш
Хмельницький

(1630-ті—1653)
 
 
 
Григорій
Хмельниченко
(пом. малолітнім)
 
 
 
Марія
Хмельницька
(?-1647—51-?)
(др. Івана Стороженка)
 
 
 
 
Андрій
Короп
(?1662–?)
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Берли
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Степанида
Хмельницька

(?-1635—58-?)
(др. Івана Нечая)
 
 
Олена
Хмельницька

(?-1641—60-?)
(др. Данила Виговського
та Павла Тетері)
 
 
Катерина
Хмельницька

(?-1647—57-?)
(др. Олександра
Скородкевича)

Джерело:

Приватна власність[ред. | ред. код]

Яким Сомко у свій час був великим землевласником Переяславського полку. Він володів селом Дем'янці Першої полкової Переяславської сотні.[3] У червні 1655 році отримав від Богдана Хмельницького слободу у містечку Воронькові і землі у Рогозові, що входили до складу Вороньківської сотні:

« Їж отдал до скарбу нашого войскового Яким Сомкович, товариш наш, сумму певную за вси грунти панские, так воронковские, яко й рогозовские, за которыми нивами сумму отобравши, ониї в посесію і в вечное уживанье поимененому Якимови надаем «

— з універсалу Богдана Хмельницького, [3]

Оцінки[ред. | ред. код]

Сучасники[ред. | ред. код]

Одними з найяскравіших прикладів характеристик за життя Якима Сомка (особливо по відношенню до Московського царства) є доноси полковника Золотаренка, єпископа Методія та «кошового гетьмана» Брюховецького. Особливо останній часто писав, що Сомко — є «зрадником» царя. У листі Методію наступне: «пуще цигана всіх людей морочить, а він і є головний зрадник, на викриття лист посилаю до вашої святині»[ком. 40].[47] Ту ж думку він висловлював під час зустрічі зі стольником Федором Ладиженським[ru]: «…а коли Я. Сомко гетьманство обійме, тоді ж від Великого Государя відійде до ляхів».

Окремої уваги вартують відносини між Якимом Сомком та не менш легендарним діячем козацької епохи Іваном Сірком. Сірко, будучи опозиціонером до Виговського та противником Переяславських статтей, підписаних Хмельницьким-молодшим, був лояльним до Якима. Однак навесні 1662 року легендарний отаман різко змінив своє ставлення до нього в гіршу сторону[ком. 41]. Так, у відповідь на спробу наказного гетьмана заручитися його підтримкою, Сірко 20 (30) березня 1662 року в різкій формі заявив йому, щоб той більше не писав: «Кинь мудрувати лукаво і зрада твоя уже явна всьому Війську Запорозькому».[35][75]

Козацькі літописці, що писали свої історико-літературні твори трохи пізніше життя Якима Сомка (здебільшого, починаючи з XVIII століття), загалом позитивно його описували. Так Григорій Граб'янка в своєму літописі характеризував наказного гетьмана як сміливого та відважного воїна «краси надзвичайної».[2] Він же й записав легенду про татарського ката, який не хотів страчувати Сомка бо «…цього чоловіка Господь створив на подив людям!…».[72] В той же час літописець проводить паралель між Сомком та паволоцьким полковником Іваном Поповичем. Граб'янка писав:[72]

« Воістину, коли б ці два дружніх чоловіки — Попович та Сомко — ще трошки пожили, то вони перевершили б діяння старого Хмельницького, бо, невтомно займаючися військовою справою, вони не лише ляхів, що спрагли панування на Україні, а і татар, котрі під личиною братерства брали людей у ясир, безжально били, так розбивали, що ті не могли отямитися «

Російська та радянська історіографія[ред. | ред. код]

В історіографії поширені (насамперед російській[ru][17][19]) твердження в про те, що на початку осені 1659 року, після програшу у Конотопській битві та зречення булави самопроголошеним про-московським наказним гетьманом, Іваном Безпалим, Яким Сомко був обраний на його місце і «на чолі 10-ти тисячного війська козаків воював проти Виговського».[4] А, нібито, разом з ніжинським полковником Василем Золотаренком ще й допоміг московському війську зайняти Лівобережжя.[9] Ймовірно, це пов'язано з діяльністю іншого переяславського полковника, Тиміша Цицюри, яку приписано Сомку. Станом початок осені 1659 року, на думку російської дослідниці Руїни, Тетяни Таїрової-Яковлевої, в українському старшинському політикумі було три сили: Виговський і його соратники (здебільшого, з правого берега Дніпра); полковник Цицюра, якого підтримувала частина лівобережного козацтва; та Іван Безпалий, що був послідовником «пушкарівців». При чому останні дві сили претендували на гетьманську булаву Виговського, спираючись на царських воєвод.[85] Цицюра у вересні 1659 року звинуватив Виговського у «спустошення землі … від орди і від ляхів»[ком. 42] і підняв антигетьманське повстання у Переяславі.[86] Власне, саме Цицюру Яковлева характеризує як такого, хто «подав цареві „на блюдці“ майже все Лівобережжя». Поряд з Тимішем московські війська зустрічали полковники Василь Золотаренко, Оникій Силич та Федір Терещенко.[87]

Українська історіографія[ред. | ред. код]

В сучасній українській історіографії постать Якима Сомка недостатньо висвітлена. Позаяк відсутні будь-які ґрунтовні біографічні дослідження щодо цієї особи[2]. Не зважаючи на це його характеристика сучасними істориками дещо змінилася в порівнянні з минулими уявленнями. Сомко представляється як людина, що походила з заможної міщансько-купецької родини, що мала зв'язки зі старожитнім козацтвом. Він і сам частину свого життя займався торгівлею на Донщині. Отримав гарну освіту в чи не найкращому освітньому закладі тогочасної України. А також, безумовно, він входив до так званого «клану Хмельницьких»[ком. 25].

В той же час Сомко трактується як честолюбний і амбітній до влади політик. У вирі громадянської війни він намагався втримати свій авторитет і становище в суспільстві.[16][2] Володимир Кривошея характиризує це як «спробу виправити ситуацію і взяти владу в свої руки».[8] Опертям в політиці Сомко вважав еліту Української козацької держави: таку ж саму як він, городову козацьку старшину та інших заможних статечних[77] козаків. Будучи типовим представником і провідником свого суспільного стану, гетьман говорив про необхідність виділення козаків й чіткого відмежування його від посполитих: «Козаки окремо по своїх лієстрах переписані, а мужики собі переписані будуть…».[42]

Саме ставка на «елітарність старшини» призвела до того, що поряд з ним з'явився демогогічний[37] та популіський[69] конкурент Брюховецький, що набагато більше мав підтримки серед широких мас населення: тогочасних дейнеків[ком. 43] та покозачених селян[ком. 44], а також «деструктивних»[73], на той час, запорожців. Окремішно слід виділити оцінку сучасних українських істориками питання «проросійської орієнтації[6]» Якима Сомка:

  • Віктор Горобець[ком. 45]: «Сомко виступав за збереження протекції російського монарха над Україною, але за умови суворого дотримання автономного статусу козацтва Гетьманату, непорушності принципів васальних відносин»[4].
  • Володимир Газін[ком. 46]: «Він був яскравим представником тієї непокірної козацької старшини, котра зберігала вірність до тих пір, поки їй це було вигідно й завжди болісно реагувала на будь-які спроби Москви урізати її суверенітет і намагалася будувати свої відносини з московським урядом на суворо договірній основі»[37].
  • Тарас Чухліб[ком. 47]: «…московський цар Олексій Михайлович не затвердив цього рішення [обрання повноправним гетьманом на Козелецькій раді] через незалежницьку політику наказного гетьмана, який виступав не лише проти влади короля Речі Посполитої, а й проти засилля царських воєвод на Лівобережжі»[1]

Вшанування пам'яті[ред. | ред. код]

Вулиці, названі на честь Якима Сомка присутні у населених пунктах:

У мистецтві[ред. | ред. код]

Nuvola apps kview.svg Зовнішні зображення
Searchtool.svg Актор Олександр Бондаренко в образі Якима Сомка,
мінісеріал «Чорна рада», 2000 рік

Коментарі та цитати[ред. | ред. код]

  1. а б З книги «Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657—1687)», виданій завдяки Науковому товариству імені Шевченка. Див. Бутич, Ринсевич і Тесленко, 2004, с. 194.
  2. Див. Бутич, Ринсевич і Тесленко, 2004, с. 16. До 16 (26) квітня 1662 року був наказним гетьманом Війська Запорозького, але після Козелецької ради почав іменувати себе повноважним, хоча де-факто контролював лише Лівобережжя.
  3. На початку як козак 2-ї Переяславської (Романенкової) сотні у війську Богдана Хмельницького, а далі як сотник 1-ї полкової Переяславської сотні і наказний полковник Переяславський.
  4. На стороні гетьмана Івана Виговського.
  5. З 1660 року — на стороні Московського царства.
  6. Один з варіантів написання ім'я староукраїнською мовою, записаним козацьким скорописом з виносними літерами[ru]. Див. Бутич, Ринсевич і Тесленко, 2004, с. 197
  7. Наприклад Володимир Кривошея. Див. Кривошея, 2008, с. 119.
  8. рос. он с полком своим с ним не ходил
  9. рос. за то что они писмами ссилались с Пушкарем
  10. Неподалік Трахтемирова.
  11. Село Новий Биків, неподалік Ніжина.
  12. рос. учинили гетманом Юрья Хмелницкого, и знамя и булаву и печать и всякие дела Войсковие у Виговского взяли и отдали Юрью
  13. Обрався 13 (23) травня 1662 року.
  14. рос. старшину, которая … [царю] изменила и на всякое злое дело приводила, держут ныне за сторожею
  15. рос. кого он, великий государь, пожалует в гетманы
  16. рос. против обычаю давнаго нашего, того гетамана обрать, кого все войско любит, и к нам на избраніе гетмана прислать от боку своего того, кого в. ц. в. изволит; в. ц. в.[ru] — ваша царська величність (рос. Ваше царское величество).
  17. рос. А о избраніи гетманском и при ком вам гетмана обирать наш великого государя указ будет к вам впредь
  18. рос. радеет, де, во всем великому государю
  19. Київ з початку московсько-козацької війни був під владою царських воєвод. Зокрема в той час — Юрія Барятинського.[джерело?]
  20. рос. ...обо всех делах... писав в Переяслав к гетьману к Якиму Самку и в Киев. И проведав де то Юрась, за то ево Семена хотел расстрелять
  21. Оригінальна церква, де було обрано Сомка, була дерев'яною. Зруйнована 1679 року і 1720 року відновлена мурованою з повторенням структури дерев’яного тридільного храму з восьмибічною середньою частиною. Пізніше поряд з нею було побудовано дзвіницю у псевдоросійському стилі. Малюнок Георгія Лукомського, 1911 рік. Храм зруйновано комуністами.[40][41]
  22. рос. чтоб на него и на имение его наступать не смели и никаких обид не делали
  23. рос. Мефодий и Васюта отговариваются от рады отсутствием запорожцев; но у нас всегда, по стародавным правам, гетманов выбирали в городах без запорожцев, потому что Войско Запорожское одно, выходящие из Запорожья должны по своим полкам расходиться
  24. Малюнок з книжки Аркаса «Історія України-Русі»
  25. а б в г Термін «клан Хмельницьких», що ввів відомий український історик Ярослав Дашкевич[54], часто використовується істориками та позначає групу сімей довкола особи Богдана Хмельницького. Вони прийшли до влади на хвилі Визвольної війни і в подальшому, вже після смерті гетьмана, часто відігравали значну роль в історії України.
  26. рос. покинув жену свою и детей
  27. рос. велел немилостиво розстреляти
  28. рос. старшими в город Черкасы для оберегания места и людей… Хмельницкий велел изымать… а изымав, в Чигирин велел их привести, там они разстреляны без милосердия
  29. рос. сидел в Дубнах в тюрьме, и ис тюрьмы будто ушел
  30. * Копія портрету Богдана Хмельницького XVII століття. Художник невідомий. Експозиція Державного історичного музею, Москва, Росія.
    * Портрет Івана Виговського XIX століття. Художник невідомий. Експозиція Національного музею історії України, Київ.
  31. * Фотокопія портрету Тиміша Цицюри. Художник невідомий. Експозиція Центрального музею Збройних сил[ru], Москва, Росія.
    * Парсуна Юрія Хмельницького XVIII або XIX століття, експозиція Сумського художнього музею імені Никанора Онацького.
  32. рос. Васюта обещал идти к нам в войско, но когда епископ Мефодий в Нежин приехал, то Васюта обещание свое и присягу отменил, на службу в. ц. в. идти не хочет, нам всем сомненье, а неприятелям потеху сделал; нашу верную службу уничижает, самовольно не повинуется власти войсковой, упрямством дома живет, только казну сбирает и стережет, а границ не обороняет; й. ц. в.[ru] — його царська величність (рос. Его царское величество).
  33. Мається на увазі „статті“.
  34. Наприклад Білоцерківське повстання 1651 року.
  35. Архаїчний варіант сучасної російської мови, що використовувався протягом XIV—XVII століть. Не плутати з поняттями «руська мова» та «давньоруська мова»
  36. Типове написання імені для джерел, пов'язаних з Московським царством у XVII столітті. Варіант ім'я має зменшувально-принизливу форму перед царем. Наприклад, так само: Ивашка де Выговской (Іван Виговський)[78][21], Гришка Лесницкий (Григорій Лісницький)[79], Ивашка Нечай (Іван Нечай)[80] тощо.
  37. З поминального ряду Межигірського монастиря, де записано рід дружини, Ірини. Див. Бутич, Ринсевич і Тесленко, 2004, с. 195
  38. Типове вбрання козацької старшини середини XVIII століття. Зокрема сотників згідно літографій Тимофія Калинського з книги «Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі» Олександра Рігельмана:
  39. Портрет з експозиції Запорізького краєзнавчого музею, написаний за реконструкцією зовнішності кошового отамана на основі черепа, виконаною Галиною Лебединською.
  40. рос. пуще цыгана всех людей морочит, а он и есть главный изменник, на обличеніе лист посылаю к вашей святыне
  41. На думку Володимира Газіна це було пов'язано з пропагандиською діяльністю Брюховецького.
  42. рос. испустошеньи земли … от орды и от ляхов
  43. Дейнеки — представники збіднілих верств населення, що повставали проти шляхти, старшини та заможних верств. Відомі за повстанням проти Івана Виговського наприкінці 1650-х років.
  44. кількість покозачених після Хмельниччини значно збільшилася.[джерело?]
  45. Доктор історичних наук, професор кафедри історії Росії історичного факультету Київського університету та дослідник ранньомодерної історії.
  46. Доктор історичних наук, доцент кафедри історії України Кам'янець-Подільського університету.
  47. Доктор історичних наук, директор Науково-дослідного інституту козацтва.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г д е ж и к л Чухліб, 2011.
  2. а б в г д е ж и к л м н п р с т у Газін, 2008, с. 45.
  3. а б в г д е ж и Кривошея, 2008, с. 67.
  4. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг Горобець, 2012.
  5. а б в г д е ж и Оглоблин, 1976.
  6. а б в г д е ж и к л м Бутич, Ринсевич і Тесленко, 2004, с. 195.
  7. а б Кривошея, 2008, с. 67—68.
  8. а б в г д е ж и Кривошея, 2008, с. 160.
  9. а б в г д е ж и к л Прилуцький, 2003.
  10. Кривошея, 2008, с. 92.
  11. Газін, 2008, с. 45—46.
  12. а б в г Кривошея, 2008, с. 138.
  13. а б в г д Мицик, 1998, с. 50.
  14. а б в Кривошея, 2008, с. 139.
  15. а б в г д е ж и к л м н п р с Газін, 2008, с. 46.
  16. а б в г д Іваненко. До питання промосковської орієнтації переяславського полковника та наказного гетьмана Якима Сомка, 2020, с. 81.
  17. а б в г д е ж и к л м ЭСБЕ, 1900.
  18. а б в г Кривошея, 2008, с. 150.
  19. а б в РБС, 1904.
  20. а б в г д Кривошея, 2008, с. 144.
  21. а б Кривошея, 2008, с. 147.
  22. Кривошея, 2008, с. 148.
  23. а б в г д е ж Кривошея, 2008, с. 160—161.
  24. а б Кривошея, 2008, с. 157.
  25. Востоковъ, 1887, с. 271.
  26. а б Яковлева, 2003, с. 140.
  27. а б в г д Кривошея, 2008, с. 155.
  28. а б Кривошея, 2008, с. 162.
  29. а б в Кривошея, 2008, с. 163.
  30. а б Кривошея, 2008, с. 169.
  31. а б в г д е ж и к л м н п Панашенко, 1998, с. 157.
  32. а б в г Кривошея, 2008, с. 163—164.
  33. а б в г д е ж и к л м н п р с т у Газін, 2008, с. 47.
  34. а б в г д е ж и к л Кривошея, 2008, с. 164.
  35. а б в г д е ж и к л м н п р Газін, 2008, с. 48.
  36. Панашенко, 1998, с. 157—158.
  37. а б в г д е ж и к Газін, 2008, с. 49.
  38. Кривошея, 2008, с. 159—160.
  39. Eugeniusz Latacz. Cieciura Tymofiej († po 1669) // Polski Słownik Biograficzny. — Kraków, 1938. — Т. IV, zeszyt 16. — С. 40-41. (пол.)
  40. Архітектурна велич Козельця / Упоряд.: А. Г. Пенський, В. М. Дещенко. — Чернігів : Козелецька центральна б-ка; Козелецька район, орг. Укр.т-ва охорони пам’яток історії та культури, 2002. — 44 с. (укр.)
  41. Георгій Лукомскій. Украинскій барокко // Аполлонъ. — 1911. — Вип. 2. (рос. дореф.)
  42. а б в г д е ж и к Газін, 2008, с. 50.
  43. Бутич, Ринсевич і Тесленко, 2004, с. 195—196.
  44. Панашенко, 1998, с. 158.
  45. Бутич, Ринсевич і Тесленко, 2004, с. 203—205.
  46. а б в Панашенко, 1998, с. 159.
  47. а б в г Панашенко, 1998, с. 160.
  48. а б Панашенко, 1998, с. 160—161.
  49. а б в г д е ж Газін, 2008, с. 51.
  50. а б в г д е ж Панашенко, 1998, с. 161.
  51. а б в г д е ж и к л Газін, 2008, с. 52.
  52. а б в Панашенко, 1998, с. 162.
  53. Дашкевич, 1998, с. 357.
  54. а б в Кривошея, 2008, с. 42.
  55. а б в г д Кривошея, 2008, с. 183.
  56. Яковенко Наталя. Дзеркала ідентичності. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI — початку XVIII століття. — К. : Laurus, 2012. — С. 421. — (Золоті ворота) — ISBN 978-966-2449-20-4. (укр.)
  57. а б Кривошея, 2008, с. 153—154.
  58. а б Кривошея, 2008, с. 172.
  59. Кривошея, 2008, с. 171.
  60. Кривошея, 2008, с. 153.
  61. Горобець, 1998, с. 275.
  62. Газін, 2008, с. 52—53.
  63. Кривошея, 2008, с. 191.
  64. Кривошея, 2008, с. 240.
  65. а б Однороженко, 2009, с. 193.
  66. Однороженко, 2009, с. 52.
  67. а б в г Бутич, Ринсевич і Тесленко, 2004, с. 195—214.
  68. Оглобин, 1976.
  69. а б в Горобець В. М. Брюховецький Іван Мартинович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — 688 с. : іл. — ISBN 966-00-0734-5. (укр.)
  70. Korduba M. Brzuchowiecki Iwan Martynowicz (1623—1868) // Polski Słownik Biograficzny. — Kraków : Nakładem Polskiej Akademii Umiejętności, 1937. — Т. III/1, zeszyt 11. — С. 70—71. (пол.)
  71. Кривошея, 2004, с. 6.
  72. а б в г Газін, 2008, с. 53.
  73. а б Іванов В. М. Історія держави і права України: Підручник. — К. : МАУП, 2007. — С. 151. — ISBN 966-608-695-6. (укр.)
  74. а б Кривошея, 2008, с. 159.
  75. а б Бутич, Ринсевич і Тесленко, 2004, с. 196.
  76. Олексій Струкевич. Іван Мазепа на соціокультурному тлі свого часу // Гетьман Іван Мазепа: постать, оточення, епоха. Зб. наук. праць / Відп. ред. В. А. Смолій, відп. секр. О. О. Ковалевська. — К. : Інститут історії України НАН України, 2008. — С. 131—142. (укр.)
  77. а б Сомко Яків // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1965. — Т. 7, кн. XIV : Літери Сен — Сті. — С. 1804. — 1000 екз. (укр.)
  78. Яковлева, 2003, с. 13.
  79. Яковлева, 2003, с. 21.
  80. Яковлева, 2003, с. 41.
  81. Документи російських архівів з історії України. — Львів, 1998. — Т. 1. Документи до історії запорозького козацтва 1613–1620 рр. — С. 182. — ISBN 966-02-0088-9. (укр.)
  82. а б в Морозов Олександр (4 липня 2013). До 350-річчя Ніжинської "Чорної ради". Політична діяльність української православної ієрархії в добу «Руїни»: єпископ Мефодій Филимонович. Музей рідкісної книги імені Г. П. Васильківського (укр.). Процитовано 10 січня 2023. 
  83. а б в Кривошея, 2008, с. 69.
  84. Кривошея, 2008, с. 68.
  85. Яковлева, 2003, с. 11—12.
  86. Кривошея, 2008, с. 145—146.
  87. Яковлева, 2003, с. 12.

Джерела[ред. | ред. код]

Енциклопедії[ред. | ред. код]

Рекомендована література[ред. | ред. код]