Ять

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Літера кирилиці Ѣ
Cyrillic letter Yat.png
Unicode (hex)
велика: U+0462
мала: U+0463
Кирилиця
А Б В Г Ґ Д Ѓ
Ђ Е Ѐ Є Ё Ж З
Ѕ И Ѝ І Ї Й Ј
К Л Љ М Н Њ О
П Р С Т Ћ Ќ У
Ў Ф Х Ц Ч Џ Ш
Щ Ъ Ы Ь Э Ю Я
Неслов'янські літери
Ӑ А̄ А̊ Ӓ Ӓ̄ Ә Ә́
Ә̃ Ӛ Ӕ Ғ Г̧ Г̑ Г̄
Ӻ Ӷ Ԁ Ԃ
Ԫ Ԭ Ӗ Е̄ Е̃ Ё̄ Є̈
Ӂ Җ Ӝ Ԅ Ҙ Ӟ
Ԑ Ԑ̈ Ӡ Ԇ Ӣ И̃ Ҋ
Ӥ Қ Ӄ Ҡ Ҟ Ҝ Ԟ
Ԛ Ӆ Ԯ Ԓ Ԡ Ԉ Ԕ
Ӎ Ӊ Ң Ԩ Ӈ Ҥ Ԣ
Ԋ О̆ О̃ О̄ Ӧ Ө Ө̄
Ӫ Ҩ Ԥ Ҧ Р̌ Ҏ Ԗ
Ҫ Ԍ Ҭ Ԏ
У̃ Ӯ Ӱ Ӱ́ Ӳ Ү Ү́
Ұ Х̑ Ҳ Ӽ Ӿ Һ Һ̈
Ԧ Ӽ Ҵ Ҷ Ӵ
Ӌ Ҹ Ҽ Ҿ
Ы̆ Ы̄ Ӹ Ҍ Э̆ Э̄ Э̇
Ӭ Ӭ́ Ӭ̄ Ю̆ Ю̈ Ю̈́ Ю̄
Я̆ Я̄ Я̈ Ԙ Ԝ Ӏ  
Застарілі літери
Ѕ Џ Ҁ Ѻ
Ѹ Ѡ Ѽ Ѿ
Ѣ ІЯ Ѥ Юси
Ѧ Ѫ Ѩ Ѭ Ѯ
Ѱ Ѳ Ѵ Ѷ
           
Літери кирилиці

Ѣ, ѣ («ять» — чоловічого роду) — літера кирилиці та глаголиці. На теперішній час відсутня в усіх цивільних варіантах кирилиці, використовується лише у церковнослов'янській мові. В українському письмі вживалася до кінця XIX ст, у російському — до початку XX ст., довше за все протрималася у Болгарії та Закарпатті — до 1945 року. У сучасній українській мові у словах на місці «ѣ» ([ě]) вимовляється у більшості випадків голосний [і] («і»)[1].

Історія[ред.ред. код]

У староцерковнослов'янській кирилиці мала накреслення Early Cyrillic letter Yati.png, числового значення не мала.

У глаголиці мала вигляд Глаголиця. Буква ять. Glagolitic letter Yati і також не мала числового значення.

Український правопис[ред.ред. код]

Тривалий час зберігалася в українському правописі — починаючи з давньоруських пам'яток. У XVI і особливо XVII ст. ять широко використовувався для позначення звука [і] в іншомовних словах (мѣнута, фѣґура тощо), бо літери и/і були позначали сучасне українське [ɪ] («и»). В українських етимологічних правописах кінця XVIII — 1-ї половини XIX ст. вона позначала звук [і] та звукосполучення [ji]. Символ ѣ використовували не тільки ярижка (у ранній ярижці — етимологічно, у пізніх її варіантах — для позначення звука ['e], [je], який зараз позначають літерою є), але й правопис Русалки Дністрової, кулішівка, максимовичівка. У правописі Павловського (1818) літера вживалася як у пізній ярижці (для позначення звука [е] після м'яких приголосних). З української абетки ять уперше вилучено в 1857 році — у правописі Гатцука. У желехівці, драгоманівці, правописі Грінченка літера також відсутня. Отже, ять перестав використовуватися в українській графіці в середині (у Галичині — в кінці) XIX ст. На Закарпатті він використовувався в етимологічних правописах аж до 1945.

У графічних системах інших мов[ред.ред. код]

Болгарська мова
У болгарському правописі ять уперше скасовано під час реформи 1921 року. Проте, два роки по тому літеру відновлено й остаточно вилучено лише у 1945 році. Після 1989 року з'явилися пропозиції відновити його в абетці. У сучасній Болгарії спостерігається використовування літери в торгівельних знаках, візитках тощо, іноді її помилково вживають на місці ъ у старому правописі.

Російська мова
З російської цивільної абетки ять вилучено під час реформи 1918 року — із заміною його на «е». На хвилі інтересу до всього, що стосується дореволюційного минулого, у сучасній Росії теж спостерігають випадки його неофіційного вжитку — у назвах комерційних підприємств, рекламі, причому нерідко з помилками. Окрім того, ять пропонували як знак рубля.[2]

Сербська мова
У сербській абетці не вживається з першої половини XIX ст. — після переходу на вуковицю.

У білоруських абетках ніколи не використовувався.

Звук ѣ[ред.ред. код]

Походження[ред.ред. код]

У фонетичній реконструкції праслов'янської мови звук ѣ умовно відновлюють як [æ] — звук, середній між [a] і [ɛ].

У транскрипції він позначається символом ě, взятим з чеської абетки, де літера «ě» передає звук на місці праслов'янського ятя. Рідше для цієї мети вживають символ «ä» («а-умлаут»), котрий використовують у німецькому правописі для позначення звука [æ].

Походження праслов'янського може бути різним, це підтверджується як морфологічним аналізом деяких слов'янських слів, так і шляхом порівняння слов'янських мов з іншими індоєвропейськими:

  • ě — від праіндоєвропейського ē (довгого е): прасл. *viděti («видіти», «бачити») — лат. vīdēre; прасл. *sěděti («сидіти») — лит. sēdēti і лат. sīdēre; прасл. *zvěrь («звір») — лит. žvėrìs і грец. θήρ. Короткий варіант праіндоєвропейського е започаткував іншу праслов'янську фонему — *e.
  • ě — від праіндоєвропейського дифтонга oi̯ у закритому складі при висхідній інтонації: пор. *věmь (раніша форма *vědmь) — грец. οίδα («знаю»); для праслов. *cěna («ціна») відновлюють ранішу форму *koi̯na — пор. лит. kaina (звук *c виник пізніше з *k унаслідок другої палаталізації). Походження ě від oi̯ підтверджують і дані внутрішньої реконструкції: праслов. *pěti («співати», «пі́ти») походить від ранішої форми *poi̯ti — пор. форма першої особи однини *pojǫ < *poi̯ǫ («співаю», «пію»); дієслово *děliti («ділити») походить з ранішої форми *doi̯liti — пор. іменник *dolja («доля»)[3].
  • ě — від праіндоєвропейського дифтонга ai̯: пор. праслов. *sněgъ («сніг») — гот. snaiws.

Окрім того, ě міг виникати з носового : прасл. pěnędzь («пінязь») < давн.в-нім. pfenning («пфеніг»)[4][5], де другий дисимілював перший.

Під час метатези плавних у південнослов'янських мовах відбувалося подовження праслов'янських *e та *o. Відповідно до законів слов'янської фонетики ē (подовжений праслов'янський *e) перейшов у , а ō — в *a. Цим пояснюється відповідання східнослов'янських -е-, -о- і південнослов'янських -ѣ-, -а-: давньорус. полонъ, шеломъ, веремѧ, городъ, ворота — стцерк.-слов. плѣнъ, шлѣмъ, врѣмѧ, градъ, врата.

Питання про те, як же звучав ять у праслов'янській мові, досі остаточно не розв'язане. Головною проблемою є широкий діапазон звуків, у які перейшов у різних слов'янських мовах — від [æ] до [i]. Засновник слов'янського порівняльного мовознавства О. Х. Востоков утруднявся дати точне визначення вимови; Ф. І. Буслаєв вважав його простим довгим [e] (тобто ē), але небагато науковців поділяли його погляди; Ф. П. Фортунатов убачав у ньому дифтонг [ie], Х. Педерсен — широкий монофтонг [æ], тоді як інші лінгвісти — відкритий дифтонг типу [ia]. Нарешті, існує думка, що праслов'янський ять вимовлявся по-різному в різних праслов'янських діалектах і навіть у межах одного діалекту — наприклад, могла розрізнюватися вимова ě на місці праіндоєвропейського ē і ě з дифтонгів oi̯, ai̯. На користь вимови як [æ] зазначають, що лат. rapa («ріпа») було запозичене до праслов'янської як *rěpa. У низці найдавніших фінських запозичень зі східнослов'янських діалектів слова з ятем передаються через ӓ, ӓӓ (втім, це може бути особливістю давньоновгородського діалекту). Проте, припускають, що на території східнослов'янського мовного ареалу ě стали вимовляти закрито — [ẹ] або [ie], внаслідок чого він збігся з часом з [e] > [je] (білоруська й російська мови), або [i] (українська мова, деякі північноросійські діалекти)[6]. Підтвердженням цієї версії є передавання нім. Wien через ять (укр. Відень < Вѣдень, рос. Вена < Вѣна, пол. Wiedeń, чеськ. Vídeň); а також передавання рос. совет, совѣтъ як «soviet» (ять транслітерувався як «ie» і після того, як збігся з «е»).

Звук був успадкований з праслов'янської всіми давніми слов'янськими мовами, але його вимова стала різнитися від праслов'янської. У староцерковнослов'янській мові (що виникла на основі солунського говору давньоболгарської мови) звук ě, очевидно, вимовляли як [æ], близьке до [ja]. Це підтверджується тим, що у глаголиці кириличним літерам Early Cyrillic letter Yati.png і Early Cyrillic letter Ya.png відповідав єдиний символ Глаголиця. Буква ять. Glagolitic letter Yati. За допомогою цієї букви передавали як ě, так і *ja. Це може свідчити про те, що для укладача глаголиці звуки ě і *ja були настільки близькі за артикуляцією, що він навіть не створив окремих символів для кожного з них. Навіть у пам'ятках, написаних кирилицею (що вже містила окремі літери для цих звуків), спостерігають як вживання Early Cyrillic letter Yati.png замість Early Cyrillic letter Ya.png, так і змішування цих букв[7].

У східному ареалі праслов'янської мови ě вимовлялася як [ẹ] або як дифтонг [ie]. Історія цієї фонеми була неоднаковою у різних східнослов'янських діалектах[8].

Вплив на вимову приголосних[ред.ред. код]

  • «Ять» з праіндоєвропейських дифтонгів oi̯ і ai̯ викликав під час другої палаталізації пом'якшення попередніх приголосних [g], [k], [x] і їхній перехід у звуки [d͡z] > [z], [c] і [s].
  • Праіндоєвропейський ē (з якого надалі теж розвинувся «ять»), спричинив під час першої палаталізації пом'якшення попередніх приголосних [g], [k], [x] і їхній перехід у [ž], [č] і [š]. При цьому ē після палаталізованих задньоязикових приголосних перейшов не в «ять», як в інших позиціях, а в [a]: *vidēti («бачити», «видіти») > *viděti, але *krikēti («кричати») > *kričati/*kričeti, а також слово з різними рефлексами того ж звука *bēgēti («бігти») > běžati («бігти», «біжати»)[9].

Подальший розвиток у слов'янських мовах[ред.ред. код]

У білоруській мові у більшості випадків ять збігся з [ɛ] (праслов. *e) і перейшов у [je] («є»), що позначається на письмі літерою «е». Рідше спостерігають перехід ятя в [ja] (святло).

У російській мові звук перетворився на [je] («є»). У московському говорі, що ліг в основу російської літературної мови, ять вимовляли як [ie:]. Надалі ять збігся з [ɛ] (праслов. *e) і перейшов у [je] («є»). Колишня відміність між звуками тривалий час зберігалася в орфографії: слова, де колись звучав ě, писали через «ѣ», де звучав e — через «е». Втім, правило правопису було непослідовним, тому іноді «ѣ» писали на місці праслов'янського e (рѣдька) і навпаки.

У польській мові ě перед приголосними t, d, n, s, z, ł, r перейшов у [ja], де передається буквосполученням ia (biały, wiara), а після м'яких приголосних — літерою a (las). В інших випадках ě збігся у вимові з [je], і передається на письмі літерою e (na ręce, na nodze, chleb) або буквосполученням ie (Wiedeń).

У чеській мові ě став вимовлятися як [ɛ], [jɛ] (на письмі — ě), або [iː] (на письмі — í).

У словацькій мові ě, очевидно, перейшов у [jɛ], і позначається на письмі як ie (biely, viera) або e (les).

У лужицьких мовах ě, очевидно, перейшов у [e], і позначається на письмі як ě.

У болгарській літературній мові вимова ě схожа із староцерковнослов'янською, і близька до [ja], ['a] перед твердим приголосним (хляб, бял, вяра), і [е] — перед м'яким (бѐли). У діалектах вимова може сильно різнитися. У зв'язку з тим виділяють два діалектних ареали, розділених ізоглосою — так званою «ятовою границею». У заходноболгарських і македонських говорах на місці ě вимовляють [е] (бел, бѐла, бѐло, бѐли), у східноболгарських — на місці ě перед твердим приголосним вимовляють [а], перед мя'ким — [е] (б'ал, б’àла, б’àло, але бѐли), у низці східноболгарських говорів [а] звучить у всіх позиціях (б'ал, б’àла, б’àло, б’àли). Літературна фонетична норма бере основу з східноболгарської вимови[10].

У македонській мові на місці ě вимовляють [е] — як у західноболгарських говорах. Фонетична норма македонської мови основуєть ся на фонетиці македонських діалектів[10].

У літературній сербській мові ě перейшов у [je]. У діалектах рефлекси давнього ятя можуть різнитися залежно від типу вимови:

У хорватській ě став вимовлятися як [je].

У словенській мові ě перетворився на [e].

В українській мові[ред.ред. код]

Літера «ять» у прямому шрифті, курсиві та півуставі.
Рукописна літера «ять»

У сучасній українській мові у словах на місці «ѣ» ([ě]) трапляється голосний [і][11]. Очевидно, що перехід [ě] у [і] відбувся вже після злиття звуків [і] і [ɨ] — інакше б [ě] збігся у вимові з новим звуком [ɪ][12].

У руських пам'ятках взаємозаміна літер ѣ/и стає поширеною з XIII ст. У південноукраїнських говорах звук перейшов у закритий [e] (é) у першій половині XI ст., який звузився до і в Галичині й на Буковині на кінець XIII ст., а на Волині не пізніше 1434 р. У північноукраїнських говорах дифтонгічна вимова ятя утрималася під наголосом, а в ненаголошених складах відбулася монофтонгізація в [e] або [ɪ] не пізніше початку XV ст.

Голосний [і] на місці [ě] зустрічається у південно-західних та південно-східних говірках і становить норму сучасної української літературної мови (літо, ріка). У північних (поліських) говірках у наголошеній позиції найчастіше вживається дифтонг [ie], а в частині говорів — монофтонги [ɪ], [e], [ê]. У ненаголошеній позиції трапляються [e] або [ɪ] з твердим попереднім приголосним, порівняймо: діед — дедóк, дидóк.

Перехід ятя в «и»[ред.ред. код]

У деяких словах ě у ненаголошеному складі з наступним наголошеним перейшов в [і], а надалі — в [ɪ] (на письмі — «и»): дитина, сидіти, а також діал. мизинець (прасл. *dětina, *sěděti, *mězinecь). У наголошеному стані й у випадках, коли склад з ятем був закритим, переходу ě > і > ɪ не відбувалося — пор. діти, сідниці[13][14].

«Новий ять»[ред.ред. код]

Докладніше: Новий ять

Руські пам'ятки, починаючи з XII ст., засвідчують так званий «новий ять», який позначав подовжений (або «звужений» за Ю. В. Шевельовим) голосний [ē], що постав з [e] в новозакритих складах після занепаду редукованих (камѣнь, матѣрь — з раніших камень, матерь). У сучасних українських говорах ареали рефлексів голосного [e] в новозакритих складах у цілому збігаються з ареалами рефлексів [ě][15]. Термін «новий ять» уперше запропонований російським мовознавцем О. І. Соболевським[16].

Цікаві факти[ред.ред. код]

  • Згідно з літописними джерелами, ім'я «Володимир» 1000 років тому писалося не через «и», а через «ять» — Володимѣръ.
  • Фразеологізм «притча во язиціх» академічний «Словник української мови в 11 томах» подає як «притча во язицех»[17][18] — незважаючи на те, що оригінальне церковнослов'янське написання цього вислову з біблійної книги «Повторення закону» є во языцѣхъ, а ѣ згідно з українською вимовою правильно передавати не як «е», а як «і». Варіант «во язицех», певно, запозичений з церковнослов'янської через посередництво російської мови.
  • В «Енциклопедії історії України» (2003—2013) назва стародавньої монети пінязь (стцерк.-слов. пѣнѧsь) передана як «пенязь» — з транлітерацією «ятя» сучасною українською «е». Примітно, що старі словники завжди подають це слово через «і» (пінязь, піняз)[19].

Примітки[ред.ред. код]

  1. Глущенко В. А. Ять // Українська мова. Енциклопедія. — Київ, 2002.
  2. http://index.ru/event/actions/ruble/froma/index.html
    http://www.directdesign.ru/rubl/people/S_Dobrydnev.html
  3. Етимологічний словник української мови: В 7 т. / АН УРСР. Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні; Редкол. О. С. Мельничук (головний ред.) та ін. — Т. 2: Д — Копці / Укл.: Н. С. Родзевич та ін. — 1985. — 572 с.
  4. Л. П. Павленко Історична граматика української мови: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Лариса Петрівна Павленко.. — Луцьк : Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки, 2010. — С. 48.
  5. Етимологічний словник української мови: В 7 т. / АН УРСР. Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні; Редкол. О. С. Мельничук (головний ред.) та ін. — Т. 4: Н — П / Уклад.: Р. В. Болдирєв та ін.; Ред. тому: В. Т. Коломієць, В. Г. Скляренко. — 2003. — 656 с. ISBN 966-00-0590-3.
  6. Ф. П. Филин Происхождение русского, украинского и белорусского языков. М.: КомКнига, 2006, стр. 163 слл.
  7. Т. А. Иванова. Старославянский язык. Учебник. С.-П.: Авалон, Азбука-классика, 2005. — С. 71
  8. Иванова Т. А. Старославянский язык. — Москва: Высшая школа, 1997. — с. 56.
  9. Т. А. Иванова. Старославянский язык. Учебник. С.-П.: Авалон, Азбука-классика, 2005. — С. 92
  10. а б Стойков С. (2002). Българска диалектология. II. Териториални диалекти. Б. Географско разпределение на българските диалекти. 4. Класификация на българските диалекти. Класификация по ятовия изговор (bg). София: Книги за Македония. 
  11. Глущенко В. А. Ять // Українська мова. Енциклопедія. — Київ, 2002.
  12. Юрій Шевельов. Історична фонологія української мови. Харків: «Акта», 2002. — С. 543
  13. Юрій Шевельов. Історична фонологія української мови. Харків: «Акта», 2002. — С. 552
  14. Етимологічний словник української мови: В 7 т. / АН УРСР. Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні; Редкол. О. С. Мельничук (головний ред.) та ін. — Т. 5: Р — Т / Уклад.: Р. В. Болдирєв та ін. — 2006. — 704 с. — ISBN 966-00-0785-X.
  15. Юрій Шевельов. Історична фонологія української мови. Харків: «Акта», 2002.
  16. Л. П. Павленко Історична граматика української мови: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Лариса Петрівна Павленко.. — Луцьк : Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки, 2010. — С. 68-87.
  17. Притча // Словник української мови : в 11 т. — К. : Наукова думка, 1970—1980.
  18. Язик // Словник української мови : в 11 т. — К. : Наукова думка, 1970—1980.
  19. Піняз // Словарь української мови : в 4 т. / за ред. Бориса Грінченка — К.: Кіевская старина, 1907-1909

Джерела[ред.ред. код]

  • Глущенко В. А. Ять // Українська мова. Енциклопедія. — Київ, 2002.