Ґеорґе Ґіка
| Ґеорґе Ґіка рум. Gheorghe Ghika | ||
 | ||
| ||
|---|---|---|
| 3 березня 1658 — 2 листопада 1659 | ||
| Попередник: | Георгій Штефан | |
| Наступник: | Константин Щербан | |
| ||
| 20 листопада 1659 — 1 вересня 1660 | ||
| Попередник: | Міхня III | |
| Наступник: | Григоре I Гіка | |
| Народження: |
3 березня 1600 Велес, Велес, Північна Македонія | |
| Смерть: |
2 листопада 1664 (64 роки) Константинополь[1] | |
| Країна: | Волощина і Молдовське князівство | |
| Рід: | Ґіка[d] | |
| Батько: | Mateu Gjikad[2] | |
| Мати: | NN[d][2] | |
| Діти: | Григоре I Гікаd[2] | |
Ґеорґе Ґіка (рум. Gheorghe Ghica) — господар Молдавії з 13 березня 1658 по 2 листопада 1659 та Волощини з 20 листопада 1659 по 1 вересня 1660.
Життєпис[ред. | ред. код]
Ґеорґе Ґіка є засновником родини Ґіка. Мав албансько-грецьке походження. Мав незначні статки. Є предком різних гілок родини, які відіграли значну роль в історії Румунії та Молдови.
Ґеорґе Ґіка приїхав до Молдови ще до початку правління Василя Лупула, займаючись торгівлею. За часів Василя Лупула він був приведений до двору і отримав у підпорядкування дрібних бояр, потім став ворником, а згодом — капукегаєм (постійним представником румунських правителів) був відправлений до Константинополя. Георгій Штефан, наступник Лупу, тримає його як агента, і, щоб зробити його гідним цієї посади, він віддає свою племінницю за свого сина[3].
З ласки Георгія Штефана він отримує правління Молдавією. Намагаючись повернути собі трон, Георгій Штефан, союзник Константина Щербана, колишнього господаря Волощини, і Георге Ракоці II, князя Трансильванії, зазнав поразки від Гіки під Струнгою. У грудні 1658 року разом з турецько-татарськими військами брав участь у пограбуванні Трансильванії. Але наступного року Константин Щербан, тепер у супроводі Міхні III, господаря Волощини, атакує сили Ґіки на річці Жижії. Кримські татари змогли поновити його на посаді господаря, переслідуючи війська Щербана в горах, і Міхні III в Мунтенії (березень 1659), де він остаточно втратив князювання, яке отримав сам Ґіка[4][5].
У листопаді 1659 року Стефаніца Лупу призначається правити Молдовою, а Ґіка переїжджає до Волощини. Там згідно з турецьким розпорядженням він переносить столицю до Бухареста, зруйнувавши резиденцію в Тирговіште. Він був сповнений рішучості навести лад у країні, але Константин Щербан знову завдає йому удару та переганяє його за Дунай у травні 1660 року. Хоча турецько-татарські війська повертають його на посаду, виганяючи Щербана, який після смерті Ракоці переходить до козаків, Ґіка недовго протримується на троні. Це пов'язано з тим, що візир Купрулі планував перетворити країну на еялет, а Ґіка більше не був спроможним платити данину, оскільки країна була бідною, страждала від голоду та епідемій. Ґіка спробував втекти, але був схоплений, зв'язаний і доставлений до Адріанополя, звідки його перемістили до Константинополя.
У нього були дві дружини: Катерина Ґіка і Смарагда Ґіка. Від шлюбу з останньою народився Григоре I Гіка (1628—1675).
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ http://www.ghika.net/Branches/Gheorghe.pdf
- ↑ а б в Pas L. v. Genealogics.org — 2003.
- ↑ Oliver Jens Schmitt: Herrschaft und Politik in Südosteuropa von 1300 bis 1800. Walter de Gruyter GmbH & Co KG, 2021, ISBN 978-3-11-074443-9
- ↑ Michal Wasiucionek: The Ottomans and Eastern Europe: Borders and Political Patronage in the Early Modern World. Bloomsbury Publishing, 2019, ISBN 978-1-78831-857-0
- ↑ Peter F. Sugar: Southeastern Europe under Ottoman Rule, 1354—1804. University of Washington Press, 2012, ISBN 978-0-295-80363-0
- ↑ (PDF) Ethnic solidarity in the wider Ottoman Empire revisited:'cins' and local political elites in 17th-century Moldavia and Wallachia (англ.). 14 квітня 2022.
Джерела[ред. | ред. код]
- Alexandru Dimitrie Xenopol. Histoire des Roumains de la Dacie trajane: Depuis les origines jusqu'à l'union des principautés. E Leroux Paris (1896).
- Nicolae Iorga. Histoire des Roumains et de la romanité orientale. (1920).
- Constantin C. Giurescu & Dinu C. Giurescu Istoria Românilor volume II (1352—1606). Editura Științifică și Enciclopedică Bucarest (1976).
- Gilles Veinstein, Les Ottomans et la mort (1996) ISBN 9004105050.
- Joëlle Dalegre Grecs et Ottomans 1453—1923. De la chute de Constantinople à la fin de l'Empire Ottoman, L'Harmattan Paris (2002) ISBN 2747521621.
- Jean Nouzille La Moldavie, Histoire tragique d'une région européenne, Ed. Bieler (2004), ISBN 2-9520012-1-9.
- Traian Sandu, Histoire de la Roumanie, Perrin (2008).
| ||||||||
|
