Перейти до вмісту

Ґорук Семен Васильович

Перевірена версія
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Горук.
Сень Ґорук
Семен Васильович Ґорук
 Сотник (гауптман)
 Отаман
Загальна інформація
Народження13 вересня 1873(1873-09-13) Редагувати інформацію у Вікіданих
Снятин, Королівство Галичини та Володимирії, Цислейтанія, Австро-Угорщина Редагувати інформацію у Вікіданих
Смерть10 липня 1920(1920-07-10) (46 років) Редагувати інформацію у Вікіданих
Соловецькі острови, Архангельська губернія, РСФРР[1] Редагувати інформацію у Вікіданих
(вибух на баржі)
ПохованняБіле море
ГромадянствоАвстро-Угорщина Австро-Угорщина
ЗУНР ЗУНР
 УНР
Національністьукраїнець
Alma MaterЛьвівський університет
ПсевдоСтарий
ПартіяХристиянсько-суспільна партія
Військова служба
Роки служби1896—1908; 1914—1920
ПриналежністьАвстро-Угорщина Австро-Угорщина
ЗУНР ЗУНР
Вид ЗСЗбройні сили Австро-Угорщини Збройні сили Австро-Угорщини
 УГА
ЧУГА
Рід військ Сухопутні війська
Формування УСС
Війни / битви
Перша світова війна
Польсько-українська війна
Польсько-радянська війна Радянсько-українська війна
Командування
1914—1915 Командир сотні УСС
1915—1916 Командир куреня УСС
1918 Комендант Львова
1918 Начальник штабу НКГА УГА
1919 Комбриг 3-ї Бережанської бригади УГА
1920 Співробітник польового штабу ЧУГА
Автограф
Нагороди та відзнаки
Ювілейна пам'ятна медаль 1898
Ювілейна пам'ятна медаль 1898
 Хрест «За військові заслуги» 3-го класу (Австро-Угорщина)
CMNS: Ґорук Семен Васильович у Вікісховищі

Семе́н Васильович Ґору́к, або Сень Ґорук[2] (Горук[3]) (пол. Szymon Goruk[4], нім. Simon Goruk[5] або Simeon Goruk[6]; 12 вересня 1873, Снятин — 10 липня 1920, Біле море) — український військовий, громадсько-політичний діяч, журналіст. Один із найпомітніших представників покоління галицьких українців початку XX століття, що поєднали культурно-просвітницьку діяльність із військовою службою. Отаман Легіону українських січових стрільців, начальник штабу та комендант Львова в період Західноукраїнської Народної Республіки, командир 3-ї Бережанської бригади Української галицької армії, співробітник польового штабу Червоної української галицької армії.

У довоєнні роки — журналіст, останній довоєнний редактор газети «Руслан» (1907—1914), активний діяч «Молодої України» та Християнсько-суспільної партії, член Головної управи товариства «Сокіл». Виступав організатором культурного та спортивного життя Львова і Галичини, приятелював із Марком Черемшиною та Василем Стефаником.

Під час Першої світової війни брав участь у боях УСС на Маківці, Стрипі та Лисоні, потрапив у російський полон (1916—1918). У листопаді 1918 року як один із керівників Українського генерального військового комісаріату брав участь у підготовці Листопадового чину, після якого обіймав ключові командні посади в УГА. Відзначався організаторським талантом, принциповістю та високим авторитетом серед стрілецтва.

У 1920 році, після входження УГА до складу Червоної армії, обіймав посаду начальника відділу кадрів польового штабу ЧУГА. Заарештований більшовиками у квітні 1920 року в Києві, згодом переведений до Соловецького табору особливого призначення. Загинув під час транспортування арештантів у Білому морі 10 липня 1920 року. Є жертвою червоних репресій.

Вшановується як борець за незалежність України у XX столітті відповідно до чинного законодавства України. Його ім’ям названо вулиці в Снятині та Коломиї, встановлено меморіальні знаки. Образ Ґорука відтворено в живописі Осипа Куриласа й у художній літературі.

Життєпис

[ред. | ред. код]

Ранні роки

[ред. | ред. код]

Народився в Снятині (нині — Івано-Франківська область) в родині Василя та Магдалини Ґоруків[7], які були українськими греко-католиками[8]. Українець[9][10]. Батько був сільським вчителем[11], а родина — незаможною, тому з раннього дитинства Ґорук мусив посилено допомагати батькам вести домогосподарство[12]. До 13 років був єдиною дитиною в родині, адже молодші брати Микола та Іван померли в малолітньому віці. В 1886 році в родині народився син Іван, а в 1892 році наймолодша дитина — донька Марія[13]. У виділовій реальній школі у Снятині сформувався як національно свідомий український підліток[14]. Опісля виділової школи, яку закінчив з відмінними оцінками, навчався в Коломийській гімназії (1887—1895)[15]. Серед товаришів Ґорука по гімназії були Марко Черемшина та Василь Стефаник. Саме з Іваном Семанюком (справжнє ім'я письменника Черемшини) і ще з кількома гімназистами Ґорук жив в одній кімнаті в бурсі в Коломиї[16]. З Марком Черемшиною дружба Сеня Ґорука тривала від гімназійного часу та аж до смерті отамана в 1920 році[17]. В 1893 році Ґорук, учень шостого класу гімназії, відзначився як єдиний у своєму класі відмінник[4].

В юні роки був помічником дяка церкви Чуда Архистратига Михаїла в Снятині Івана Гоїва, якому допомагав писати ноти для композицій, які виконували співці хорових міщанських та церковних колективів Снятина[15]. 18 липня 1895 року Сень Ґорук отримав посвідчення про закінчення Коломийської цісарсько-королівської гімназії[18].

Львівський період

[ред. | ред. код]

У першому семестрі 1895—1896 навчального року навчався на теологічному факультеті Львівського університету, який згодом покинув через повне ним розчарування і перевівся на філософський[10]. В 1895—1903 роках Ґорук кілька семестрів навчався на філософському факультеті у Львівському університеті. Вільно володів польською та українською (русинською) мовами, а німецькою — на рівні, достатнім для офіційного вживання. У 1896 році був мобілізований до австро-угорської армії. Служив у 19-му Імператорському та Королівському ландверному піхотному полку. Там же відслужив добровольчий 1897—1898 рік. 1 січня 1899 року йому надали звання кадета резерву — офіцирсштельфертретера (заступника офіцера, нім. Offiziersstellvertreter)[19][8]. У 1899, 1902, 1904 та 1906 роках брав участь у 28-денних навчаннях зі зброєю у 35-му Імператорському та Королівському ландверному піхотному полку, який дислокувався у Золочеві[8][20]. За час служби був нагороджений бронзовою Ювілейною пам'ятною медаллю[21].

Сень Ґорук — член товариства «Сокіл»

У довоєнний період був активним членом «Молодої України» та Християнсько-суспільної партії[3], редагував часопис «Руслан» (1907—1914). Став одним з організаторів товариства «Сокіл» у Галичині[22]. На той час винаймав помешкання у флігелі будинку, що на вул. Оссолінських, 7 у Львові (нині — вулиця Стефаника, 7-А)[23]. 20 червня 1909 року Сень Ґорук як представник «Сокола-Батька» виголошував промову на відкриті філії товариства «Сокіл» у Зашкові поблизу Львова. Ним же було проведено лекцію про пожежну справу і були проведені за його ж керівництва гімнастичні вправи. Секретарем новоутвореної філії було обрано Євгена Коновальця[24]. У 1912 році він також проводив стрілецькі навчання та військові вправи, який пізніше при «Соколі-Батьку» зорганізували в «Стрілецький Курінь» під його командою[25].

Участь у Першій світовій війні

[ред. | ред. код]

Служба на Буковині

[ред. | ред. код]

Через початок Першої світової війни був призваний як фенрих[к 1] резерву до лав австро-угорської армії в перших числах серпня 1914 року. Станом на 6 серпня 1914 року був командиром піхотного взводу, який охороняв переправу через річку Прут та залізничну станцію Неполоківці на Буковині. Бійці цього взводу попередньо проходили військовий вишкіл у філіях товариства «Січ» у Снятинському повіті[27].

Командир підрозділів Українських січових стрільців

[ред. | ред. код]

5 серпня 1914 року Ґорук увійшов до складу організаційної секції Української боєвої управи, підпорядкованої Головній Українській Раді як заступник голови. 7 вересня став командиром 5-ї сотні Українських січових стрільців (УСС) під командуванням другого куреня Григорія Коссака, а 10 вересня 1914 року йому надали військове звання лейтенанта ландштурму[28][29][27][8][30]. Згідно зі списком офіцерів Українського добровольчого корпусу (УСС) від 28 вересня 1914 року, числився командиром 1-ї роти (сотні) 2-го батальйону (куреня) УСС[8][к 2]. 22 вересня був одним із тих старшин, які не підтримали план австрійського командування розділити січові сотні на стежі (розвідувальні загони) по 20 стрільців на чолі зі старшинами. За планом командування стеж мали сформувати 50. Через провал кількома стежами УСС бойових завдань у тилу ворога, план було відхилено[35]. Перед відхиленням плану 26—27 вересня Ґорука було обрано командиром «двадцяток», після чого вони вирушили з Волівця до залізничої станції Бескид. Після наступу військ Російської імператорської армії (РІА) на австрійські позиції частини опинилися відрізаними від основних сил, що змусило більшість підрозділів повернутися до Волівця. Лише кілька «двадцяток» вирушили далі різними маршрутами через Карпати до Галичини, зокрема частина під проводом Ґорука прямувала горами на схід до Волового[36].

Протягом листопада 1914 — лютого 1915 років Легіон УСС переважно утримував оборонну лінію на гірському хребті Бескиди. Одним із його основних завдань була розвідувальна служба на лінії Ужок — Лихобора — Верб'яж — Лавочне — Сенечів — Вишків. У цей період сотня під командуванням Ґорука протягом п'яти днів здійснила 108 розвідок в районі Тухольки[37][38]. Сотня Ґорука також за цей період в листопаді взяла участь в боях в районі Нижнього Синьовидного[39]. 11 листопада сотня Ґорука разом із сотнею Осипа Букшованого та Івана Чмоли перейшли до групи Плявеца, яка вела оборону панівних висот здовж шляху Воловець — Верецьки, проте незабаром відступили до околиць Сваляви[40]. 24—25 листопада разом із першим куренем з боєм перейшов із Бескидів до Завадки[38]. 23—31 грудня курінь під командуванням Ґорука перебував у резерві бригади в районі вершини Темнатик. Новорічну ніч сотня провела у Сваляви[41].

1—2 лютого 1915 року сотня Ґорука перебувала в районі вершини Станеще, після чого разом з іншими сотнями першого куреня рушила в обхід ворога в напрямі Тарнавки, що на північ від Лавочного. Тоді Ґорук як командувач куреня успішно виконав завдання зі взяття Лавочного[42]. Протягом лютого та березня 1915 року курінь Ґорука стояв у резерві 130-ї бригади. Чисельність його куреня до якого входило чотири сотні за лютий через військові втрати налічувало 242 стрільців[к 3]. З 9 лютого курінь Ґорука з 129-ю бригадою перебував на лінії Лавочне — Славсько — Тухлі — Либохори — Магура — Нижня Рожанка. Також за цей період сотні Осипа Букшованого та Зенона Носковського перебували у розпорядженні 131-ї бригади[44]. 10 березня, він та його сотня перебувала у селищі Славсько[45]. 14 березня 1915 року згідно з наказом Начальної команди (штабу) Південної армії було скасовано всю командну структуру УСС, унаслідок чого курінь (батальйон) Ґорука підпорядкували 130-й австрійській бригаді 55-ї піхотної дивізії ЗС Австро-Угорщини[46]. Наказом відділу ближньої розвідки штабу Південної армії від 20 березня 1915 року Ґорука призначили офіцером легіону IX класу (легіон-гауптман[47]) та доручили командування 2-м батальйоном (куренем за січовою термінологією)[к 4]. Разом з цим Ґорук в цьому ж місяці став курінним отаманом УСС[49][50]. 1 травня 1916 року призначений оберлейтенантом ландштурму[8][51]. Станом на травень 1916 року командував 2-м куренем полку УСС[52]. Влітку 1916 року ініціював ведення штабами сотень УСС чіткого документообігу та полегшеного адміністрування штабів в цілому[53].

За час 1915—1916 років Ґорук лише з кількома перервами, спричиненими перебуванням у лікарнях Лавочного та Мукачева через хворобу[54], брав участь у всіх битвах Легіону УСС. Згідно із клопотанням про нагородження від 6 листопада 1915 року, він особливо відзначився під Семиківцями в ніч з 1 на 2 листопада 1915 року. Тоді після прориву РІА фронту на відкритій місцевості він із куренем зайняв відсічну позицію та обійшовши ворога з флангу, зупинив його подальше просування до прибуття підкріплення. Цими діями Ґорук запобіг оточенню куреня. На чолі свого куреня він потім провів ще три атаки проти військ РІА, що прорвалися, і при цьому завдав їм значних втрат[8]. За це через рік, у квітні, він отримав Хрест «За військові заслуги» 3-го класу з військовою відзнакою[55]. Стрілецькі підрозділи під командуванням Ґорука відзначилися в боях на Маківці, над Стрипою і на Лисоні[56][57].

Битва за Лисоню

[ред. | ред. код]

Початок серпня 1916 року 2-й курінь УСС під командуванням Сеня Ґорука зустрів в районі гори Лисоня поблизу Бережан[к 5]. Бої за Лисоню, панівну висоту біля Бережан, яка перепиняла вступ військ РІА у місто, стали найбільшою і трагічною битвою легіону[59][60][61][62]. Битва розпочалась вранці 14 серпня 1916 року з російської артилерійської підготовки. Особливо зосереджено били по австро-угорських позиціях біля річки Ценівки і на пагорбах на схід від Потуторів, зайнятих двома батальйонами 35-го ландверного піхотного полку і куренями полку УСС. На той час ця ділянка оборони не була захищена дротяними загородженнями й це відкривало військам РІА вільний шлях для атаки. Вони цим скористалися і з настанням темряви частини російської 113-ї піхотної дивізії пішли на штурм, доки українці ще перебували під щільним артилерійським вогнем. В момент атаки РІА дві сотні 1-го куреня саме очікували заміну ротами 35-го піхотного полку, але заміна не відбулася, а на стрільців навалилися штурмові лави РІА. Під їхнім натиском січовики були вимушені поспіхом відступити[63]. Тоді Ґорук як командувач 2-го куреня, дізнавшись про прорив на лівому крилі стрілецької лінії, наказав розгорнути свій резерв і відправити його на північний захід від Потутор. Проте відділам 2-го куреня тоді участь в бою на горі не довелось взяти, бо перший курінь за допомогою сотень 81-го піхотного полку[к 6] вибили війська РІА зі своїх становищ[64]. Хоча полк УСС за підтримки австрійського піхотного полку вибив надалі війська РІА з українських позицій, ця подія викликала вкрай «недружню» реакцію командира корпусу Петера фон Гофмана. На його думку, сотні 1-го українського куреня чинили надто слабкий опір та передчасно залишили свої позиції, тим самим не виконавши його наказ. Увесь легіон, як наслідок, був переведений до резерву 55-ї дивізії, що перебував у селі Посухів, де його реорганізували, а 2-й курінь Ґорука зробили допоміжним. Також за розпорядженням Гофмана 1-й курінь поповнили до повної чисельності чотирьох сотень людьми з ґоруківського куреня, а ослаблений 2-й курінь Ґорука зняли з фронту і направили на окопні роботи. У цьому становищі курінь Ґорука перебував недовго, тому що бойова обстановка зажадала повної мобілізації всіх підрозділів корпусу Гофмана[63][65].

На початку березня 2-й курінь було перекинуто з Посухова на Лисоню як останній резерв. Підрозділ зумів зупинити наступ військ РІА та двічі спробував повернути втрачені позиції, однак через ворожий артилерійський вогонь реалізувати це не вдалося[66]. Незадовго до цього, 3 вересня один із підрозділів куреня Ґорука, яким командував хорунжий Євген Ясеницький, зумів звільнити командування 1-го куреня[к 7] та частину сотні Осипа Будзиновського, що перебували в полоні[68]. 3—4 вересня Ґорук виконував обов’язки командира осередку фронту. Вранці 4 вересня близько 05:30 ранку отримав наказ від бригади через легіонову команду — розпочати наступ із позиції біля вершини 348. У наступ мали йти частини 81-го, 22-го і 310-го піхотних полків, розташованих поряд. Тоді наступ почався о шостій ранку. Цей наступ тривав до вечора та завершився успіхом[69].

З настанням затишшя на фронті Легіон УСС 15 вересня був знову переведений до резерву в Посухово. Однак у зв'язку наступу військ РІА вже наступного дня частини легіону знову висунули на передову[70]. Тоді, 16 вересня, війська РІА розпочали новий масований штурм австро-угорської лінії оборони коло Бережан. Піхота 3-го Кавказького і частини 16-го корпусів (449-й, 450-й, 452-й полки[71]) вдарила по позиціях турецького 15-го армійського корпуса на Диких Ланах. Опівдні війська РІА відтіснили війська Османської імперії із частини окопів, що пролягали на південний захід від Потутор, і змусили їх відійти на другу лінію оборони. Внаслідок пролому підрозділи РІА вийшли в тил і фланг полку УСС. У ході бою штаб 2-го українського куреня був оточений, але в рукопашній сутичці командиру чоти Михайлу Яблонському з групою легіонерів вдалося прорвати оточення та врятувати штаб від захоплення. 2-й курінь УСС та підрозділи 35-го та 19-го піхотних полків контратакували війська РІА із села Посухів. Окопні бої тривали до пізнього вечора, допоки позиції українців не були остаточно очищені[72][73]. В ті дні Ґорука можна було часто побачити з картою в руках, з біноклем на грудях і за вказівками, які він оперативно давав своїм стрільцям[74]. Після успіху на Диких Ланах Легіон УСС було переведено до Потутор на свої колишні позиції на околицях села[75].

До кінця вересня полк січових стрільців кілька днів утримував ділянку оборони у Потутор довжиною близько 1800 метрів, маючи всього близько 670 одиниць стрілецької зброї. Зліва від нього на Лисоні розташовувався 310-й гонведський піхотний полк, а праворуч на пагорбі Дикі Лани — турки[76]. 30 вересня після ураганного артилерійського вогню(інші мови) російська 7-ма армія приступила до вирішального штурму позицій Південної армії у напрямку на Рогатин[77][76][71]. Шість полків російського 16-го корпусу атакували оборону Корпуса Гофмана на північ від дороги Літятин — Бережани, прорвали оборону угорського 310-го полку і вийшли до Потуторів у тил малочисельного полку УСС. Скоро полк був оточений, а зв’язок із дивізією втрачений. Представлені самим собі та атаковані з усіх боків військами РІА січові стрільці билися «до останнього патрона», перш ніж були зламані. Як пише Рутковський, — «вони виконали наказ і утримали позицію». Проте покинутий австрійським командуванням на свавілля долі український полк фактично припинив своє існування. Лише кільком легіонерам вдалося уникнути загибелі або полону біля Золотої Липи[78][71][77][к 8]. Наказ Сеня Ґорука прорватись з оточення навіть на ножах (без боєприпасів прорватись в рукопашнім бою) не міг бути реалізованим через надто нерівні сили[74]. Тоді січові стрільці здалися після 4-годинної оборони, не дочекавшись допомоги та боєприпасів[79][80]. Серед полонених опинився і Семен Ґорук разом з багатьма своїми стрільцями та іншими старшинами полку[81][56]. Свою дружину Стефанію він зміг повідомити про факт полону лише наприкінці жовтня 1916 року. В листі Ґорук прохав її забрати його особисті речі в очільника Львівської збірної станиці УСС сотника Михайла Волошина[74].

У полоні та після нього

[ред. | ред. код]
Будинок на Оссолінських 7 (Стефаника 7-А), де перед Першою світовою жив Сень Ґорук.

Станом на липень 1917 року Ґорук із 37 усусами перебував у таборі для військовополонених в місті Симбірськ (сучасний Ульяновськ)[82]. Перебуваючи в полоні активно займався самоосвітою. Тут він зміг вивчити англійську, а згодом розпочав і вивчення французької. В полоні активно переписувався з дружиною та професором Кирилом Студинським, якого неодноразово просив опікуватись Стефанією. Саме Студинський і сповістив у телеграмі Ґоруку 26 серпня 1916 року про трагічну смерть його дружини та її сестри[83].

Польськомовна львівська газета «Kuryer Lwowski» в № 354 писала, що наприкінці липня 1917 року у Львові стався трагічний випадок отруєння грибами, який набув широкого розголосу в місцевій пресі. Три сестри Гузар, мешканки міста, під час прогулянки в парку Кілінського зібрали дикорослі гриби, які згодом зварили та спожили. Уже невдовзі після цього всі троє зазнали тяжкого отруєння. Найстарша сестра, 28-річна заміжня Стефанія Горук, та наймолодша — 22-річна Марія Гузар — померли, тоді як середня сестра залишилася живою, хоча перебувала у важкому стані. Похорон сестер відбувся у Львові 30 липня 1917 року, від анатомічного моргу на вулиці Пекарській[84]. Того ж дня їх було поховано на Личаківськім цвинтарі[85].

У неділю мав можливість відвідувати богослужіння; під час відвідин римо-католицького костелу (вибрали його, а не православну церкву) восени 1916 року в Симбірську разом із Зеноном Носковським зустрілися з вивезеним до Сибіру отцем Володиславом Носковським[86]. Повернувся з російського полону у Львів 8 вересня 1918 року[87]. 28 жовтня 1918 року склав заповіт, де розділив своє майно на три частини. Першу залишив родині брата Івана, другу — сестрі Марії, а третю заповів товариству «Сокіл»[88].

У Галицьких арміях

[ред. | ред. код]

Українська галицька армія

[ред. | ред. код]
Сотня УСС під командуванням Сеня Ґорука, вересень/жовтень 1914. Ґорук сидить по центру

1 вересня 1918 року по дорозі з Сибіру до Львова зупинявся у Володимирі-Волинському. Шлях тримав у становище Коша УСС. 8 вересня 1918 року повернувся до Львова разом з іншими українськими полоненими[74]. У жовтні 1918 року входив до складу Українського генерального військового комісаріату, який очолив підготовку і проведення Листопадового чину 1918 року у Львові[89]. Тоді ж Сень Ґорук увійшов до Віденського революційного гуртка, який попередньо був створений в УСС ще в травні 1917 року[90]. В рамках підготовки до революційної події він спільно з Дмитром Вітовським через кур'єрів (переважно студенти й гімназисти) відправляли до військових та впливових людей на місцях відозву до взяття влади українцями у свої руки[91]. У наказах Вітовського і Ґорука, де також була віза, вказувалось, що владу на місцях мають очолити міські та повітові українські комісари[92].

Старшини Українських січових стрільців. У першому ряді зліва направо — 8-й: Іван Боберський, 9-й: Сень Ґорук, 10-й: Степан Шухевич, 11-й: Дмитро Вітовський, 1915.

З 5 листопада до 10 грудня 1918 року — начальник штабу Начальної команди Галицької армії (НКГА)[53]. Свою службу у штабі НКГА розпочинав за команданта Гриця Коссака[93]. За словами Олекси Кузьми, Ґорук відзначався невтомною працьовитістю та рідкісною порядністю. Він опікувався численними адміністративними справами, координував діяльність складного організаційного апарату та особисто контролював ключові процеси, працюючи по багато годин щодня і вночі[94]. Кузьма також згадує, що відносини наступника Коссака, командувача Української галицької армії (УГА) Гната Стефаніва з його підлеглим Сенем Ґоруком не склались. Цьому активно сприяла певна конкуренція і різниця у менталітеті обох вихідців з Покуття[95].

Окрім керування штабом УГА, Ґорук з 1 листопада — до початку грудня 1918 року був і комендантом міста Львова. Як комендант міста, саме Ґорук оголосив стан облоги у Львові для того, щоб покращити безпекову ситуацію в місті. За наказами Сеня Ґорука було заборонено будь-які багатолюдні зібрання, заборонено пересуватися містом увечері без спеціального посвідчення та наказано здати до поліції всю зброю й боєприпаси[96]. З січня по червень 1919 року був командиром 3-ї Бережанської бригади УГА. З червня 1919-го і до лютого 1920-го був начальником відділу кадрів при НКГА[53].

Червона українська галицька армія

[ред. | ред. код]

У лютому 1920 року Українська галицька армія опинилася в критичному становищі: близько 15 тисяч її вояків і старшин перебували в лікарнях Вінниці та околиць, хворі на тиф та інші захворювання; боєздатною залишалася лише приблизно 5-тисячна група. Армія була оточена стрілецькими частинами Червоної армії. З цих причин, 12 лютого 1920 року з метою уникнення розгрому командування УГА уклало угоду про об'єднання з Червоною армією та реорганізацію в Червону українську галицьку армію (ЧУГА). Серед старшин, які пішли на це вимушене об'єднання, був і Сень Ґорук[97].

В березні 1920 року був призначений начальником одного із відділів польового штабу ЧУГА за особистим наказом її командарма Василя Порайка, який був земляком Сеня Ґорука. Попри отриманий в ЧУГА високий пост, Ґорук в більшості не був згоден з численними новими армійськими реформами Порайка та його оточення. Ґорук критикував денаціоналізацію символіки в ЧУГА, введення виборності командирів, скасування усіх наявних військових у колишній УГА звань та ін.[97]

Під час служби в ЧУГА за політичними поглядами був симпатиком українських боротьбистів[98]. 23 квітня 1920 року Сень Ґорук взяв участь в роботі 1-ї галицької партійної конференції, де було сформовано Галицький організаційний комітет КП(б)У (Галоргком)[99]. Напередодні арешту він доручив своєму помічнику, сотнику Олексі Кузьмі не залишатись на ніч у будинку штабу і тим самим врятував останньому життя[100].

Арешт і смерть

[ред. | ред. код]

Опісля виступу 2-ї та 3-ї бригад ЧУГА проти РСЧА під проводом комбрига Юліана Головінського 23 квітня 1920 року, більшовики це розцінили як зраду[101]. Спроба переходу (повернення) галичан з двох бригад ЧУГА до складу військ УНР обернулась катастрофою для понад 1200 галичан, які не перейшли на бік польсько-українських військ. Серед тих, хто підпав під репресії ВЧК в Києві та Одесі, був і Сень Ґорук. Він був заарештований більшовиками в ніч з 23 на 24 квітня 1920 року у своєму робочому кабінеті у Києві[102].

Попри те, що Василь Порайко намагався врятувати Сеня Ґорука від репресій і перевести до 14-ї армії РСЧА, з травня 1920 року С. Ґорук перебував у більшовицькому полоні в концтаборі Кожухов недалеко від Москви[103]. 16 червня 1920 року разом з іншими галичанами був відправлений для етапування у табір особливого призначення на Соловецьких островах[к 9]. Загинув під час етапування у Білому морі на баржі з галицькими арештантами, яка попередньо вирушила з Архангельська, була замінована і вибухнула 10 липня 1920 року[105].

Нагороди

[ред. | ред. код]

Родина

[ред. | ред. код]
  • Батьки.
    • Батько — Василь Іванович Ґорук (6.03.1845, Снятин — 1917, там само)[107].
    • Мати — Магдалина Дмитрівна Ґорук, у дівоцтві Глушкевич (1848, Снятин — ?)[107].
  • Брати та сестри.
    • Молодший брат — Дмитро Ґорук (26.09.1876, Снятин — 28.09.1876, там само)[107].
    • Молодший брат — Микола Ґорук (25.03.1883, Снятин — 1885, там само)[107].
    • Молодший брат — Іван Ґорук (21.06.1886, Снятин — ?)[107] — служив в 36-му піхотному полку у званні єфрейтора, станом на 30 жовтня 1917 року перебував в полоні в Миколаївську Самарської губернії Російської імперії[108].
    • Молодша сестра — Марія Ґорук (17.07.1892, Снятин — ?)[107].
  • Дружина.
    • Стефанія-Владислава Гузар (1889—1917). Була одружена з Сенем Ґоруком з 1916 по 1917-й роки. Дітей у подружжя не було. Померла 27 липня 1917 року від харчового отруєння грибами. Похована у Львові на Личаківськім цвинтарі, могила не збереглась[85].

Особисте життя

[ред. | ред. код]

Шлюб

[ред. | ред. код]

23 березня 1916 року 43-річний Сень Ґорук повінчався у церкві Петра і Павла у Львові з 27-річною Стефанією Гузар, яку знав ще з 1911 року. Певний період часу він не наважувався зізнатись у коханні дівчині, яка була значно за нього молодшою. З усім тим, відповівши взаємністю майже 41-річному журналісту, вони мали намір побратись в 1914 році[109]. Через війну, цей задум вдався лише під час короткотривалої відпустки Ґорука, яка відбувалась у перерві між боями[110].

Захоплення

[ред. | ред. код]

Захоплювався верховою їздою, катанням на велосипеді, добре їздив на лижах і був вправним плавцем[111].

Погляди та оцінка діяльності

[ред. | ред. код]

Зі спогадів Степана Гайдучка, Сень Ґорук вирізнявся скромністю й спокоєм, лагідною усмішкою та водночас енергійним виразом обличчя. Завдяки творчому ентузіазму він впливав як на молодь, так і на старше покоління, спрямовуючи їх у щоденній праці до національного ідеалу. У своїй діяльності він дотримувався принципу «не для зиску й не для слави», працюючи на благо Батьківщини[9].

Осип Думін характеризував Ґорука як взірцево обов’язкового вояка та справедливу людину, яка не втручалася в конфлікти між старшинами обох куренів, але, розуміючи шкоду від них, наскільки міг, намагався залагоджувати міжусобиці серед стрілецтва[112]. З невідомих причин критикував Пресову кватиру УСС. Був лояльним до Григорія Коссака, та підтримував його збереження як команданта легіону та 2-го куреня УСС[113].

Пам'ять

[ред. | ред. код]
Меморіальна таблиця на рідній хаті діяча в Снятині по вулиці Ґорука.

Як учасник військових формувань Українських січових стрільців і Української галицької армії[2], Ґорук, згідно із Законом України «Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у XX столітті», є борцем за незалежність України у XX столітті[114]. На його честь названі:

  • вулиця Семена Ґорука — у його рідному Снятині; по тій же вулиці встановлена меморіальна таблиця на будинку, де він провів свою юність[103];
  • вулиця отамана Семена Ґорука — у Коломиї[103].

Ґорук зображений на картині Осипа Куриласа[115] «Портрет Сеня Горука», виконаній олійною технікою на полотні (Стрипа, грудень 1916). Твір станкового живопису зберігається у Національному музеї у Львові[116].

Ґорук зображений на листівках УСС. Німецький фотограф Карл Яґерспахер(інші мови) 9 березня 1916 року зробив портретну фотографію Ґорука, за якою за рік виготовили поштові листівки УСС, що увійшла до серії «Серпень 1917»[117] та «Берлін»[118]. Фотограф Пресової Кватири Теофіл Мойсейович у 1916 році зробив знімок Ґорука, який перебував на коні на лінії бою над Стрипою, вона також увійшла до серії «Серпень 1917» та «Берлін»[119]. Образ Ґорука також є на поштовій листівці УСС «Веде Ґорук Військо» з серії «Червона калина» (1917)[120].

Ґорук зображується у віршах. 16 листопада 1915 року відбулася старшинська «Чорна рада» на якій підіймалась питання усунення Григорія Коссака на той час команданта Легіону та 2-го куреня УСС, в якій Ґорук брав участь. На честь цієї наради був складений вірш.

Доморослі віршомази з трену [Пресова кватира УСС], ужали з нагоди цієї наради пісню, де, перекрутивши мій останній вислів, подали його зовсім інакше.
—Сень Ґорук в своєму деннику про цю нараду та вірш[113]

Ґорук є одним з героїв історичного роману Миколи Рябого «Березовий хрест» (Вінниця, 2008)[121].

Коментарі

[ред. | ред. код]
  1. ↑ За іншими даними, як лейтенант[26]
  2. ↑ У Легіоні українських січових стрільців курінь був тактичним підрозділом, аналогом батальйону. Основною військовою одиницею легіону була сотня, що входила до складу куреня. Легіон/полк УСС складався з 2 куренів, кожен із яких включав 4 сотні (по 100—150 осіб у кожній). Кожна сотня складалася з чет (чета — не чота, як було прийнято в деяких формуваннях пізнішого часу; назву введено засновником січового стрілецького руху Кирилом Трильовським, запозичено із сербської мови, означало взвод, відповідно командир називався четар, не чотар[31]), а ті у свою чергу з 4 роїв (відділень). Штаб-офіцерів призначали лише з кадрового корпусу австро-угорської армії. Кандидатів на легіонерські звання до гауптмана включно обирали добровольці-легіонери. Такі звання мали доповнення «легіон-». Усі австрійські військові звання мали відповідно до козацької традиції власні еквіваленти: полковник (нім. Oberst), підполковник (нім. Oberstleutnant), отаман (нім. Major), сотник (нім. Legion-Hauptmann), поручник (нім. Legion-Oberleutnant), підпоручник (нім. Legion-Leutnant), хорунжий (нім. Legion-Fahnricht), підхорунжий (нім. Legion-Feldwebel), десятник (нім. Legion-Zugsführer), вістун (нім. Legion-Korporal). Звання рядових додатків не мали[31][32][33][34].
  3. ↑ 1 — Осип Букшований (55 бійців), 2 — Зенон Носковський (66 бійців), 3 — Роман Дудинський (68 бійців) 4 — Осип Семенюк (53 бійців)[43].
  4. ↑ Згідно із повідомленням істориків Миколи Литвина і Кіма Науменка, Сень Ґорук був командиром 1-го куреня Легіону Українських січових стрільців з листопада 1914 року[48]
  5. ↑ Чисельність його куреня за 25 травня 1916 року становила 727 бійців (20 старшин і 707 стрільців), проте боєздатними були 625 осіб (17 старшин і 608 стрільців). Тоді Ґорук командував 4-ма сотнями (Василя Кучабського, Андрія Мельника, Осипа Будзиновського та Осипа Семенюка)[52]. Після 14 серпня польову формацію було реорганізовано у 7 сотень, 3 з яких очолював Ґорук (5 — Романа Дудинського, 6 — Зенона Носковського, 7 — Осипа Семенюка)[58].
  6. ↑ За іншими даними: 2-го батальйону 88-го піхотного полку[63].
  7. ↑ Омелян Лисняк, Осип Будзиновський, Осип Суховерський, Михайло Дяків, Людвік Розенберґ-Чорний[67].
  8. ↑ Полковнику Антіну Вариводі, його помічнику четарю Василю Панчаку та ще приблизно двадцатьом стрільцям на чолі з четарем Грицею Трухом, які прорвалися крізь ворожий заслін та добралися до Бережан[75].
  9. ↑ Хоча Соловецький табір особливого призначення був організований 1923 року, перші концентраційні табори для політичних ув'язнених були відкриті на Соловецьких островах ще у 1918 році[104]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б Єлисейович Н. К. Горук Сень — Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2006. — Т. 6. — ISBN 966-02-2075-8
  2. ↑ а б Науменко, 2004.
  3. ↑ а б ЕСУ, 2006.
  4. ↑ а б Sprawozdanie Dyrekcyi, 1893, с. 101.
  5. ↑ а б Oesterreichische Morgenzeitung und Handelsblatt, 1916, S. 3.
  6. ↑ Schematismus der K. K. Landwehr und der K. K. Gendarmerie, 1899, S. 173, 420.
  7. ↑ Науменко, 2013, с. 4.
  8. ↑ а б в г д е ж Rutkowski, 2009, S. 130.
  9. ↑ а б Гайдучок, 1935, с. 1.
  10. ↑ а б Попович,а, 2006, с. 87.
  11. ↑ Rutkowski, 2009, S. 87.
  12. ↑ Науменко, 2013, с. 4-5.
  13. ↑ Королько, Гуйванюк, 2022, с. 35.
  14. ↑ Королько, Гуйванюк, 2022, с. 36.
  15. ↑ а б Бажанський, 1984, с. 113.
  16. ↑ Черемшина, 1987, с. 347.
  17. ↑ Науменко, 2013, с. 5.
  18. ↑ Королько, Гуйванюк, 2022, с. 40.
  19. ↑ Попович,а, 2006, с. 88.
  20. ↑ Тимченко, 2022, с. 178.
  21. ↑ а б Schematismus der K. K. Landwehr und der K. K. Gendarmerie, 1899, S. 173, 453.
  22. ↑ Бажанський, 1983, с. 168.
  23. ↑ Мельник, 2012, с. 95.
  24. ↑ Хома, 2025, с. 106.
  25. ↑ Думін, 1936, с. 19.
  26. ↑ Думін, 1936, с. 27.
  27. ↑ а б Попович,а, 2006, с. 94.
  28. ↑ Думін, 1936, с. 27; 44; 280-281.
  29. ↑ Лазарович, 2005, с. 348-349.
  30. ↑ Czernowitzer Allgemeine Zeitung, 1914, S. 3.
  31. ↑ а б Лазарович, 2005, с. 100.
  32. ↑ Монолатій, 2008, с. 31, 38.
  33. ↑ Пилипчук, 2016.
  34. ↑ Rutkowski, 2009, S. 66.
  35. ↑ Литвин, Науменко, 1991, с. 19.
  36. ↑ Думін, 1936, с. 57-58.
  37. ↑ Лазарович, 2005, с. 106.
  38. ↑ а б Думін, 1936, с. 93.
  39. ↑ Литвин, Науменко, 1991, с. 21.
  40. ↑ Думін, 1936, c. 99.
  41. ↑ Думін, 1936, с. 99.
  42. ↑ Думін, 1936, с. 103-104.
  43. ↑ Думін, 1936, с. 104.
  44. ↑ Думін, 1936, с. 104-105.
  45. ↑ Думін, 1936, с. 106.
  46. ↑ Лазарович, 2005, с. 110.
  47. ↑ Rutkowski, 2009, S. 69.
  48. ↑ Литвин, Науменко, 1991, с. 22.
  49. ↑ Лазарович, 2005, с. 379.
  50. ↑ Думін, 1936, с. 278; 284.
  51. ↑ Думін, 1936, с. 160.
  52. ↑ а б Лазарович, 2005, с. 138.
  53. ↑ а б в Лазарович, 2018, с. 461.
  54. ↑ Думін, 1936, с. 113.
  55. ↑ а б Tagespost <Graz>, 1916, S. 25.
  56. ↑ а б Науменко, 2013, с. 16.
  57. ↑ Думін, 1936, с. 92.
  58. ↑ Думін, 1936, с. 289-290.
  59. ↑ Луговий, Богдан; Лугова, Олена, 2016, с. 178.
  60. ↑ Лазарович, 2005, с. 152.
  61. ↑ Троханяк, 2011, с. 8, 44—45.
  62. ↑ Rutkowski, 2009, S. 71—72.
  63. ↑ а б в Rutkowski, 2009, S. 67—69.
  64. ↑ Думін, 1936, с. 175.
  65. ↑ Лазарович, 2005, с. 142.
  66. ↑ Лазарович, 2005, с. 146.
  67. ↑ Лазарович, 2005, с. 148; 425; 488.
  68. ↑ Лазарович, 2005, с. 147-148.
  69. ↑ Думін, 1936, с. 188-190.
  70. ↑ Лазарович, 2005, с. 150.
  71. ↑ а б в Луговий, Богдан; Лугова, Олена, 2016, с. 181.
  72. ↑ Rutkowski, 2009, S. 70—71.
  73. ↑ Керсновский, 1994, с. 91—92.
  74. ↑ а б в г Попович,б, 2006, с. 81.
  75. ↑ а б Лазарович, 2005, с. 151.
  76. ↑ а б Rutkowski, 2009, S. 72.
  77. ↑ а б Horstenau et al., 1934, с. 143/248.
  78. ↑ Rutkowski, 2009, S. 72—73.
  79. ↑ Троханяк, 2011, с. 48.
  80. ↑ Лазарович, 2005, с. 151-152.
  81. ↑ Лазарович, 2005, с. 151—152.
  82. ↑ Науменко, 2013, с. 17.
  83. ↑ Попович,б, 2006, с. 82.
  84. ↑ Kuryer Lwowski, 1917, с. 3.
  85. ↑ а б Науменко, 2013, с. 18.
  86. ↑ Навроцький, 1972, с. 381.
  87. ↑ Народна часопись, 1918, с. 2.
  88. ↑ Науменко, 2013, с. 19.
  89. ↑ Лазарович, 2005, с. 212.
  90. ↑ Литвин, Науменко, 1995, с. 31.
  91. ↑ Литвин, Науменко, 1995, с. 35.
  92. ↑ Литвин, Науменко, 1991, с. 67.
  93. ↑ Кузьма, 1960, с. 155.
  94. ↑ Кузьма, 1960, с. 269.
  95. ↑ Кузьма, 1960, с. 269-270.
  96. ↑ Кузьма, 1960, с. 79.
  97. ↑ а б Науменко, 2013, с. 24.
  98. ↑ Сіреджук, 2024, с. 139.
  99. ↑ Рябий, 2008, с. 89.
  100. ↑ Науменко, 2013, с. 24-25.
  101. ↑ Бойда, 2022, с. 101.
  102. ↑ Науменко, 2013, с. 25.
  103. ↑ а б в Тимченко, 2022, с. 179.
  104. ↑ История СЛОН | Научно-информационный центр Мемориал. memorial-nic.org. Процитовано 20 вересня 2025.
  105. ↑ Науменко, 2013, с. 41-42.
  106. ↑ Сіреджук, 2024, с. 184.
  107. ↑ а б в г д е Королько, Гуйванюк, 2022, с. 38.
  108. ↑ Verlustliste, 1917, с. 10.
  109. ↑ Науменко, 1999, с. 1-2.
  110. ↑ Науменко, 1999, с. 3.
  111. ↑ Сіреджук, 2024, с. 138.
  112. ↑ Думін, 1936, с. 108.
  113. ↑ а б Думін, 1936, с. 154-155.
  114. ↑ Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у XX столітті. zakon.rada.gov.ua (укр.). Архів оригіналу за 18 липня 2025. Процитовано 29.08.2025.
  115. ↑ Лазарович, 2005, с. 238.
  116. ↑ Курилас, Осип. Портрет Сеня Горука. museum.mcsc.gov.ua. Національний музей у Львові імені Андрія Шептицького. Архів оригіналу за 23 вересня 2025. Процитовано 23 вересня 2025.
  117. ↑ Дубиняк та Цибаняк [7-17], 2005, с. 18.
  118. ↑ Дубиняк та Цибаняк [1-6], 2005, с. 37.
  119. ↑ Дубиняк та Цибаняк [1-6], 2005, с. 48.
  120. ↑ Дубиняк та Цибаняк [7-17], 2005, с. 56.
  121. ↑ Рябий, 2008, с. 89, 97-98.

Джерела

[ред. | ред. код]
  • Бажанський М. Творчий динамізм патріотизму моїх земляків. Гаслова енциклопедія. — Детройт, 1983. — 260 с.
  • Бажанський М. Вічно житимуть... Постаті від зарання історії, аж до найновіших часів: біографічний словник. — Детройт, 1984. — 525 с.
  • Бойда А. Причини фізичної ліквідації Василя Івановича Порайка в 1937 р. // Сіверянський літопис. — 2022. — № 4. — С. 99–114.
  • Вернули з полону // Народна часопись. — 1918. — № 198. — С. 2–3.
  • Гайдучок С. Ні для зиску, ані для слави // Український Сокіл. Часопис Союзу Українського Сокільства за кордоном : жур. — Прага, 1935. — № 8–9 (14–15). — С. 1.
  • Гуцал П. Ґорук Сень (Семен) Васильович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т.. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004. — Т. 1 : А — Й. — С. 453. — ISBN 966-528-197-6.
  • Ґорук Семен // Універсальний словник-енциклопедія (4-те вид.). — Київ : Теза, 2006.
  • Думін О.О. Історія лєґіону Українських Січових Стрільців. 1914-1918. — Львів, 1936. — 375 с.
  • Дубиняк Р.; Цибаняк П. 1-6 // Поштові листівки Українських Січових Стрільців = Ukrainian Legion Postcard. — Лідс, 2005. — 86 с.
  • Дубиняк Р.; Цибаняк П. 7-17 // Поштові листівки Українських Січових Стрільців = Ukrainian Legion Postcard. — Лідс, 2005. — 81 с.
  • Керсновский, А. А. История русской армии. В 4 томах. Том 4. 1915—1917 гг.. — Москва : Голос, 1994.
  • Королько А. Гуйванюк М. Особистісне становлення та формування світогляду Сеня Горука // Науковий вісник Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича: Історія. — Чернівці : Чернівецький університет, 2022. — № 1 (55). — С. 34–41.
  • Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. — Нью-Йорк : Червона Калина, 1960. — 467 с.
  • Лазарович М. Леґіон Українських січових стрільців: формування, ідея, боротьба / Лановик, Б. Д. (науковий редактор). — Тернопіль : Джура, 2005. — 592 с.
  • Лазарович М. Ґорук Семен (Сень) Васильович // Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Енциклопедія : До 100-річчя утворення Західно-Української Народної Республіки. Т. 1: А–Ж. — Івано-Франківськ : Манускрипт-Львів, 2018. — Т. 1. — С. 460–461.
  • Литвин М., Науменко К. Історія галицького стрілецтва. — Львів : Каменяр, 1991. — 200 с.
  • Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. — Львів : Інститут українознавства НАН України; видавнича фірма «Олір», 1995. — 368 с. — ISBN 5-7707-7867-9.
  • Луговий, Богдан; Лугова, Олена. Велич і трагедія Лисоні // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Сер. Історія : журнал. — Тернопіль, 2016. — № 2, ч. 3. — С. 178—183. — ISSN 2307-7778.
  • Мельник І. В. Галицьке передмістя та південно-східні околиці Королівського столичного міста Львова. — Львів : Апріорі, 2012. — 350 с.
  • Монолатій, Іван. Українські легіонери. Формування та бойовий шлях Українських Січових Стрільців, 1914-1918. — Київ : Темпора, 2008. — 85 с. — ISBN 978-966-8201-43-1.
  • Навроцький О. Зустріч батька з сином // Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник / ред. колегія Михайло Островерха та інші. — Ню Йорк — Лондон — Париж — Сидней — Торонто : НТШ, Український архів, 1972. — Т. XXVII. — С. 380–381.
  • Науменко, Кім (2004). Ґорук Сень. Енциклопедія історії України (ЕІУ). НАН України. Інститут історії України. Архів оригіналу за 16 березня 2022. Процитовано 14 жовтня 2025.
  • Науменко К. Сень і Стефанія // Наше життя : жур. — 1999. — № 11. — С. 1–5.
  • Науменко К. Славний син Снятинищин отаман Сень Горук. — Миколаїв : ПП «Ощипок М. М.», 2013. — 56 с.
  • Пилипчук Р. В. Курінь // ЕСУ / редкол. : І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] — [Електронний ресурс]. — Київ : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2016.
  • Попович С. Отаман Сень Горук: Розповідь про славного командира Українських Січових Стрільців // Дзвін : жур. — 2006. — № 2. — С. 87–104.
  • Попович С. Отаман Сень Горук: Розповідь про славного командира Українських Січових Стрільців // Дзвін : жур. — 2006. — № 3. — С. 77–90.
  • Рябий М. Березовий Хрест // Вінницький край : жур. — 2008. — № 2. — С. 49–104.
  • Сіреджук П. Січові стрільці і старшини Снятинщини і Заболотівщини. Бібліографічний довідник. — Львів : Галич-Прес, 2024. — 208 с.
  • Тимченко Р. Ґорук Семен (Сень) Васильович. — Енциклопедичний довідник «Діячі Української революції 1917–1921 рр.» Зошит 1. Науково-довідкове видання. — Київ : Інститут історії України НАН України, 2022. — С. 178–179.
  • Троханяк, Олександра Степанівна. Бережанщина в роки Першої світової війни та Української революції (1914—1921 рр.) / Добржанський Олександр Володимирович (науковий керівник). — Чернівці : Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, 2011.
  • Хома І. Я. Національно-державницька діяльність Євгена Коновальця. Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.01 «Історія України» / Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. — Львів, 2025. — 522 с.
  • Черемшина М. Новели; Посвяти Василеві Стефанику; Ранні твори; Переклади; Літературно-критичні виступи; Спогади; Автобіографія; Листи / Вступ, стаття, упоряд. й приміт. О. В. Мишанича; ред. тому В. М. Русанівський. — К. : Наук. думка, 1987. — 448 с.
  • Glaise von Horstenau, Edmund; Brauner, Josef; Czegka, Eduard; Heydendorff, Walther; Kiszling, Rudolf; Klumpner, Carl; Wisshaupt, Ernst. Österreich-Ungarns letzter Krieg : 1914—1918. Bd. 5, Das Kriegsjahr 1916. Teil 2, Die Ereignisse von August bis zur Jahreswende : mit 35 Beilagen / Glaise von Horstenau, Edmund (Herausgeber). — Wien : Verlag der Militärwissenschaftlichen Mitteilungen, 1934.
  • Sprawozdanie Dyrekcyi C. K. Wyższego Gimnazyum w Kołomyi za rok szkolny 1893. — Kołomyja, 1893. — 108 с.
  • Czernowitzer Allgemeine Zeitung 18. August : [нім.]. — 1914. — S. 8.
  • Schematismus der K. K. Landwehr und der K. K. Gendarmerie 1899 : [нім.] / Amtliche Ausgabe. — Wien : DRUCK UND VERLAG DER K. K. HOF- UND STAATSDRUCKEREI., 1899. — S. 799.
  • Schematismus der K. K. Landwehr und der K. K. Gendarmerie 1900 : [нім.] / Amtliche Ausgabe. — Wien : DRUCK UND VERLAG DER K. K. HOF- UND STAATSDRUCKEREI., 1900. — S. 907.
  • Schematismus der K. K. Landwehr und der K. K. Gendarmerie 1901 : [нім.] / Amtliche Ausgabe. — Wien : DRUCK UND VERLAG DER K. K. HOF- UND STAATSDRUCKEREI., 1901. — S. 879.
  • Die Zeit 22. September : [нім.]. — 1914. — S. 12.
  • Fremden-Blatt 15. August 1916 : [нім.]. — 1916. — S. 16.
  • Neues Wiener Journal 28. Dezember : [нім.]. — 1900. — S. 12.
  • Oesterreichische Morgenzeitung und Handelsblatt 26. April : [нім.]. — 1916. — S. 8.
  • Rutkowski, Ernst. Die k.k. Ukrainische Legion 1914–1918. — Österreichische militärhistorische Forschungen. 9/10 Heft. — 2009. — 400 с.
  • Tagespost <Graz> 23. April : [нім.]. — 1916. — S. 52.
  • Листа втрат, видана дня 30.10.1917. — Verlustliste. — 1917. — № 622. — S. 10.
  • Wypadek otrucia grzybami trzech osób. — Kuryer Lwowski. — 1917. — № 354. — S. 3.

Посилання

[ред. | ред. код]
Ця сторінка належить до вибраних статей української Вікіпедії.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Ґорук_Семен_Васильович&oldid=46561786