1-й український корпус

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
1-й український корпус
На службі 19171918
Країни  Російська республіка →
 УНР
Вид Армія УНР
Тип армійський корпус
Чисельність 60 000 вояків
Війни/битви Радянсько-українська війна
Командування
Визначні
командувачі
генерал-лейтенант
Павло Скоропадський

1-й украї́нський ко́рпус — українське військове з'єднання у лавах армії Російської республіки, а потім армії Української Народної Республіки в період української революції та радянсько-української війни.

Сформовано восени 1917 року генерал-лейтенантом Павлом Скоропадським на базі українізованого 34-го корпусу російської армії (перейменованого в серпні 1917 року на «1-й Український»).

Перестав існувати на початку 1918 року через масове дезертирство українських солдатів під час радянсько-української війни.

Опис[ред. | ред. код]

Генерал-лейтенант Павло Скоропадський, засновник корпусу.

1-й український корпус було створено в складі російської армії згідно з наказом верховного головнокомандувача російськими військами Лавра Корнілова від 18 (31) липня 1917 року про українізацію 34-го корпусу 7-ї армії Південно-Західного фронту[1]. Військові частини корпусу було переведено до Меджибожа, де вони проходили доукомплектацію та реорганізацію. Відповідальним за формування корпусу було призначено генерал-лейтенанта Павла Скоропадського.

1 (13) жовтня 1917 року, після реорганізації, 1-й український корпус нараховував близько 60 тисяч вояків. Він складався з двох дивізій:

Корпус складався з 8 піхотних та 2 гарматних полків[1]. Полки були названі іменами козацьких гетьманів:

Командиром корпусу став Павло Скоропадський, начальником штабу корпусу — генерал-майор Яків Сафонов. Командування корпусу було звітним перед Генеральним секретаріатом військових справ Української Центральної Ради. Старшини корпусу мали окремі погони з жовтими смугами по блакитному полю.

1-й український корпус був найбільш боєздатною частиною Української Народної Республіки наприкінці 1917 року. Він дислокувався в районі Білої Церкви, Бердичева, Фастова і Вінниці. Під час більшовицького повстання в Києві він перекрив шлях червоним частинам 2-го гвардійського корпусу, який прямував на Київ. В районі Вінниці українці роззброїли більшовизованих солдат і відправили їх ешелонами в Росію.

На початку січня 1918 року, через розходження з політикою Центральної Ради і Генерального секретаріату, Павло Скоропадський подав у відставку з поста командира корпусу. Його заступив Яків Гандзюк, але дисципліна в корпусі різко впала. Незважаючи на розпал радянсько-української війни, більшість українських солдат розчарованих в діях УНР самовільно полишила корпус і він перестав існувати.

Знищення українського війська[ред. | ред. код]

3 (16) січня 1918 року було видано «Закон про створення українського народного війська», згідно з яким українізовані полки регулярної армії належало розпустити, замінивши їх "народною міліцією". 4 (17) січня Микола Порш віддав розпорядження про повну демобілізацію армії ( українізовані частини, де українські солдати складали понад 95% особового складу), яке остаточно дезорієнтував і деморалізував українізовані частини. При формуванні нових "боєздатних" частин уряд УНР зіткнувся з рядом проблем. Якщо в кінці листопада - на початку грудня 1917 року могли розраховувати на мало не 400 тис. бійців [2], то до кінця грудня 1917 - січня 1918 року процеси розкладання армії привели до того, що проти 12 тисячного більшовицького війська, що наступав на Київ, уряд УНР зміг виставити розрізнені частини загальною чисельністю близько 15 тисяч бійців[3].

Протягом усього 1917 року Центральна Рада робила все можливе для морального розкладання і знищення української армії. З цією метою в боєздатні формування засилали агітатори, які закликали солдатів не підкорятися наказам офіцерів і розходитися по домівках. У частинах, де пропаганда не спрацьовувала і дисципліна залишалася на рівні, припинялися поставки продуктів, боєприпасів та обмундирування. [4]

В.Винниченко 1917 року активно протидіяв розбудові українського війська, заявляючи: "Не своєї армії нам соціал-демократам потрібно, а знищення всяких постійних армій".

В кінцевому результаті політика уряду УНР та особисто М. Грушевського "без армії та війни", "мирній країні не потрібна армія", призвела до втрати боєздатних частин, деморалізації армійців і до того, що довелось в скрутний час більшовицького наступу відправляти студентів під Крути, замість солдат загартованих в боях Першої Світової.

Командування[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Буравченков 2011:171.
  2. Солдатенко В. Ф. Українська революція. Історичний нарис. — К., 1999. — C. 383. 
  3. Солдатенко В. Ф. Українська революція. Історичний нарис. — К., 1999. — C. 415—416. 
  4. Гай-Нижник П.П. УНР та ЗУНР: становлення органів влади і національне державотворення (1917-1920 рр.). - К.: "ЩеK", 2010. - 304 с. 

Джерела та література[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]