Міжнаро́дний валю́тний фонд, МВФ (англ.International Monetary Fund, IMF) — спеціальне агентство Організації Об'єднаних Націй (ООН), засноване 29-ма державами[1][2], з метою регулювання валютно-кредитних відносин країн-членів і надання їм допомоги при дефіцитіплатіжного балансу шляхом надання коротко- і середньострокових кредитів в іноземній валюті.[3] Фонд має статус спеціалізованої установи ООН. Має 190 країн-членів.
МВФ є інституційною основою сучасної світової валютної системи. Кожна країна-член вносить свою частку до фонду відповідно економічному потенціалу, в свою чергу кожна з цих країн має право позичати гроші у фонду в разі виникнення негараздів з платіжним балансом. Резервними валютами МВФ є долар США, євро, британський фунт, японська єна та китайський юань[4]. Штаб-квартира МВФ знаходиться в м. Вашингтон, США. Із 1 жовтня 2019 року, поточною директоркою-розпорядницею Фонду, є Кристаліна Георгієва[5].
Деякі члени мають дуже складні взаємини з МВФ і, навіть, все ще перебуваючи членами, вони не дозволяють контролю над собою з боку МВФ. Наприклад, Аргентина відмовляється від участі в консультаціях за Статтею IV.
Всі держави-члени беруть в МВФ безпосередню участь. Держави-члени представлені 24 членами правління (п'ять виконавчих директорів призначаються п'ятьма членами з найбільшими квотами, решту дев'ятнадцять виконавчих директорів обирають інші члени), а також, всі члени призначають Керівника Радою керівників МВФ. Вплив інших країн в рамках організації, формується відповідно до їх населення та економічного рейтингу у світі.
Історія
Міжнародний валютний фонд виділяє п'ять етапів своєї історії:
«Суспільні зміни у Східній Європі та економічний розвиток Азії» (1990—2004);
«Глобалізація та економічна криза» (з 2005 року)[11].
Основні завдання МВФ
сприяння міжнародній співпраці в грошовій політиці
розширення світової торгівлі
кредитування
стабілізація грошових обмінних курсів
Офіційні цілі МВФ
«сприяти міжнародній співпраці в валютно-фінансовій сфері»;
Штаб-квартира МВФ, Вашингтон (округ Колумбія)«сприяти розширенню і збалансованому росту міжнародної торгівлі» в інтересах розвитку виробничих ресурсів, досягнення високого рівня зайнятості і реальних доходів держав-членів;
«забезпечити стабільність валют, підтримувати упорядковані співвідношення валютної системи серед держав-членів» і не допускати «знецінення валют з метою отримання конкурентних переваг»;
надавати допомогу в створенні багатосторонньої системи розрахунків між державами-членами, а також в ліквідації валютних обмежень;
тимчасово надавати державам-членам кошти в іноземній валюті, з метою «виправлення порушення рівноваги їх платіжного балансу».
Структура органів управління
Рада керівників
Вищий керівний орган МВФ — Рада керівників (Board of Governors), в якій кожна країна-член представлена керівником та його заступником. Зазвичай це міністри фінансів або керівники центральних банків. До повноважень Ради належить — вирішення ключових питань діяльності Фонду: внесення змін до Статей Угоди, прийняття і виключення країн-членів, визначення і перегляд їх часток в капіталі, вибори виконавчих директорів. Керівники збираються на сесії, зазвичай один раз на рік, але можуть проводити засідання, а також голосувати через пошту в будь-який час.
В МВФ діє принцип «зваженої» кількості голосів: можливість країн членів впливати на діяльність Фонду через голосування визначається їх часткою в його капіталі. Кожна держава має 250 «базових» голосів незалежно від величини її внеску в капітал і додатково по одному голосу за кожні 100 тис. СДР суми цього внеску. Такий порядок забезпечує більшість, яка спроможна приймати рішення, провідним державам.
Рішення, Радою керівників зазвичай, приймаються простою більшістю (не менше половини) голосів, з важливих питань, які мають оперативне або стратегічне значення, — «спеціальною більшістю» (відповідно 70 або 85 % голосів країн-членів). Попри скорочення питомої ваги голосів США і ЄС, вони, як і раніше, можуть накладати вето на ключові питання Фонду, оскільки для прийняття їх необхідна максимальна більшість (85 %). Це значить, що США разом з провідними західними державами мають можливість здійснювати контроль над процесом прийняття рішень в МВФ і спрямовувати його діяльність виходячи з власних інтересів. Стосовно країн які розвиваються, то за наявності скоординованих дій, теоретично, вони також мають можливість блокувати прийняття рішень які їх не влаштовують. Але досягти узгодженості великій кількості різнорідних країн досить складно. На зустрічі керівників Фонду в липні2004 року прозвучав намір «розширити можливість країн які розвиваються та країн з перехідними економіками більш ефективно брати участь у механізмі прийняття рішень в МВФ».
Міжнародний валютний і фінансовий комітет
Міжнародний валютний і фінансовий комітет МВФК (International Monetary and Financial Committee, IMFC) відіграє важливу роль в організаційній структурі МВФ. З 1974 р. до вересня1999 р. його попередником був Тимчасовий комітет з питань міжнародної валютної системи. Він складається з 24 керівників МВФ і збирається на сесії двічі на рік. Цей комітет є дорадчим органом Ради керівників і не має повноважень для прийняття директивних рішень. Але він виконує важливі функції: спрямовує діяльність Виконавчої ради; формує стратегічні рішення, які стосуються світової валютної системи і діяльності МВФ; вносить на розгляд Раді керівників пропозиції про внесення поправок до статей Угоди МВФ. Схожу роль відіграє також Комітет з розвитку — Об'єднаний міністерський комітет Рад керівників Світового Банку і Фонду Joint IMF — World Bank Development Committee.
Виконавча рада
Рада керівників делегує більшість своїх повноважень Виконавчій раді (Executive Board), тобто директорату, який несе відповідальність за ведення справ МВФ, які охоплюють широке коло політичних, оперативних і адміністративних питань, а саме надання кредитів країнам-учасникам і здійснення нагляду за їх політикою валютного курсу.
Виконавча рада складається з 24 директорів, 5 з яких призначаються країнами з найбільшими квотами: США, Німеччиною, Японією, Великою Британією та Францією. Рада засідає тричі на тиждень та керує поточною діяльністю Фонду, у тому числі й розподілом кредитів країнам-учасницям. Крім того до повноважень Виконавчої ради МВФ входить обрання на п'ятирічний термін директора-розпорядника (Managing Director), який очолює штат співробітників Фонду (на вересень 2004 р. — близько 2700 осіб з більш ніж 140 країн). Директор-розпорядник (з 1 жовтня 2019 р.) — Крісталіна Георгієва (Болгарія), друга в історії фонду жінка-голова МВФ.
З 4 листопада 2014 року Головою Європейського департаменту МВФ є Пол Томсен (Данія), колишній керівник місій МВФ в Ісландії, Португалії та Греції[12].
Комітет з розвитку
Комітет з розвитку є спільним органом МВФ та МБРР, що займається питаннями щодо надання коштів країнам, що розвиваються. Комітет складається з 24 членів — міністрів фінансів країн-учасниць. Основною функцією комітету є підготовка аналітичних доповідей стосовно цих країн та надання рекомендації Раді керівників МВФ та МБРР.
Ресурси МВФ
Формування ресурсів МВФ відбувається шляхом внесення державою коштів до статутного капіталу Фонду відповідно до її квоти, та за рахунок позичених коштів.
Квоти
Розмір квот для кожної країни-члена встановлюється на підставі її ваги у світовій економіці. При розрахунках квот застосовується спеціальна формула, що являє собою середньозважене значення ВВП (50 %), відкритості (30 %), економічної мінливості (15 %) та міжнародних резервів (5 %). Квоти виражаються в спеціальних правах запозичення (СДР, від англ.special drawing rights), розрахунковій одиниці Фонду. Найбільша сума квот припадає на США, Японію, Німеччину, Велику Британію та Францію. Частка 25 найбільш розвинутих країн становить близько 63 %.
Внесок кожної країни в статутний капітал МВФ здійснюється на 25 % СДР або твердій іноземній валюті (долари США, євро, єні, фунті стерлінгів) та на 75 % в національній валюті. Кожні п'ять років квоти переглядаються у зв'язку з тим, що змінюється місце країни у світовій економіці.
Квота визначає кількість голосів країни-учасниці. Голоси країни складаються з базової кількості голосів плюс одного голосу за кожні 100 тис. СДР. Згідно з реформою 2008 року базова кількість голосів країни-учасниці становить 5,502 % від загальної кількості голосів, що дозволило збільшити число базових голосів з 250 до 677 на кожного учасника. Кількість базових голосів ростиме разом зі сплатою підвищення квот державами, що мають право на спеціальне підвищення. Крім того розмір квоти визначає об'єм фінансування, на який країна може розраховувати.
Перегляд розмірів квот відбувається кожні п'ять років. Зміна квоти держави відбувається за попередньою домовленістю з нею та ухвалюються 85 % від усієї кількості голосів. При загальному перегляді квот вирішуються питання щодо загального розміру збільшення та його розподіл між країнами-членами.
Загальний перегляд квот дозволяє МВФ оцінити адекватність квот відносно потреб держави-члена у фінансуванні її платіжного балансу та її здатності самостійно забезпечити цю потребу.
Розподіл квот дозволяє збільшити квоти країн-учасниць з урахуванням зміни їхнього місця у світовій економіці.
Запозичені кошти
МВФ у своїй діяльності використовує й запозичені кошти. Фонд користується кредитом групи десяти в межах 17 млрд. СДР. Фонд також одержує позики центрального банку і скарбниці Саудівської Аравії та деяких інших країн. Загальна сума позик не повинна перевищувати 60 % загального обсягу квот.
Основні механізми кредитування
1. Резервна частка. Перша порція іноземної валюти, яку країна-член може отримати в МВФ в межах 25 % квоти, називалася до ямайської угоди «золотою», з 1978 р. — резервною часткою (Reserve Tranche). Резервна частка визначається як перевищення величини квоти країни-члена над сумою, яка перебуває на рахунку Фонду національної валюти даної країни. Якщо МВФ використовує частину національної валюти країни-члена для надання кредиту іншим країнам, то резервна частка такої країни відповідно збільшується. Непогашена сума позик, наданих країною-членом Фонду в рамках кредитних угод ГСЗ і НСЗ, формують її кредитну позицію. Резервна частка і кредитна позиція разом складають «резервну позицію» країни-члена МВФ.
2. Кредитні частки. Засоби в іноземній валюті, які країна-член може отримати понад розмір резервної частки (у випадку її повного використання авуари МВФ в валюті країни досягають 100 %), поділяються на чотири кредитні частки, або (Credit Tranches), які становлять по 25 % квоти. Доступ країн-членів до кредитних ресурсів МВФ в межах кредитної частки є обмеженим: сума валюти країни в активах МВФ не може перевищувати 200 % її квоти (враховуючи 75 % квоти, яка внесена відповідно до підписки). Таким чином, гранична сума кредиту, яку країна може отримати в Фонді завдяки використанню резервної і кредитної частки, становить 125 % її квоти. Але угода надає МВФ право призупиняти це обмеження. На цій підставі ресурси Фонду у багатьох випадках використовується в розмірах, які перевищують зафіксовану в уставі межу. Тому поняття «верхні кредитні частки» (Upper Credit Tranches) стало значити не лише 75 % квоти, як в початковий період діяльності МВФ, а суми, які перевищують першу кредитну частку.
3. Домовленості про резервні кредити стенд-бай (Stand-by Arrangements) (з 1952 р.) забезпечують країні-члену гарантію того, що в межах визначеної суми і протягом терміну дії угоди вона може при умові дотримання обумовлених в угоді умов безперешкодно отримувати від МВФ іноземну валюту в обмін на національну. Така практика надання кредитів являє собою відкриття кредитної лінії. Якщо використання першої кредитної частки може бути здійснено у формі прямого придбання іноземної валюти після схвалення Фондом її запиту, то виділення коштів понад верхню кредитну частку відбувається шляхом домовленості з країнами-членами про резервні кредити. З 50-х і до середини 70-х рр. угоди про кредити стенд-бай укладалися строком до 1 року, з 1977 р. — до 18 місяців і навіть до 3 років в зв'язку з збільшенням дефіцитів платіжних балансів.
4. Механізм розширеного кредитування (Extended Fund Facility) (з 1974 р.) доповнив резервну і кредитні частки. Він призначений для надання кредитів на триваліший період і в більших розмірах по відношенню до квот, ніж в рамках звичайних кредитних часток. Підставою для звернення країни до МВФ з проханням про надання кредиту в рамках розширеного кредитування є серйозні порушення рівноваги платіжного балансу, які були спричинені несприятливими структурними змінами в виробництва, торгівлі або цін. Розширені кредити зазвичай надаються на три роки, за необхідністю — до чотирьох, визначеними порціями (траншами) через певні проміжки часу — раз на півріччя, щоквартально або (в деяких випадках) щомісячно. Головним призначенням кредитів стенд-бай і розширених кредитів є сприяння країнам-членам МВФ в реалізації макроекономічних стабілізаційних програм або структурних реформ. Фонд вимагає від держави-позичальника виконання певних умов, до того ж їх жорсткість збільшується поступово з переходом від однієї кредитної частки до іншої. Деякі умови необхідно виконати до моменту отримання кредиту. Зобов'язання країни-позичальника передбачають проведення нею відповідних фінансово-економічних заходів, фіксуються в Листі про наміри (Letter of intent) або Меморандумі про економічну і фінансову політику (Memorandum of Economic and Financial Policies), які подаються до МВФ. Процес виконання зобов'язань країною, яка отримала кредит контролюється шляхом періодичної оцінки передбачених домовленістю спеціальних цільових критеріїв реалізації (Performance criteria). Ці критерії можуть бути або кількісними (відносяться до певних макроекономічних показників) або структурними (відображають певні інституційні зміни). Якщо МВФ прийме рішення, що країна використовує кредит не за призначенням, не виконує взятих на себе зобов'язань, то в цьому випадку Фонд має право обмежити її кредитування або відмовити в наданні наступного траншу. Таким чином, цей механізм дозволяє МВФ здійснювати економічний тиск на країни-позичальники.
На відміну від Світового банку, діяльність МВФ зосереджена на відносно короткострокових макроекономічних кризах. Світовий банк надає кредити тільки бідним країнам, МВФ може кредитувати будь-яку країну з числа членів, яка відчуває нестачу іноземної валюти для покриття короткострокових фінансових зобов'язань.
Системи розповсюдження даних
Використання Систем розповсюдження даних:
Члени МВФ, які використовують SDDS
Члени МВФ, які використовують GDDS
Члени МВФ, не використовують стандартів
Не члени МВФ, які використовують SDDS
Не члени МВФ, які використовують GDDS
Не взаємодіють з МВФ
У 1995 році Міжнародний валютний фонд почав роботу по створенню стандартів розповсюдження даних. Метою було створення однотипних систем поширення економічних і фінансових даних в країнах-членах МВФ. Міжнародний валютний і фінансовий комітет (англ.International Monetary and Financial Committee, IMFC) схвалив основні принципи для стандартів розповсюдження даних, які були розділені на два рівні: Загальна система розповсюдження даних (ЗСРД, англ.General Data Dissemination System, GDDS) і Спеціальний стандарт розповсюдження даних (ССРД, англ.Special Data Dissemination Standard, SDDS).
Головною метою ЗСРД є сприяння країнам-членам МВФ у створення основи для підвищення якості даних і підвищення статистичного потенціалу. Це повинно включати підготовку метаданих, що описують поточні статистичні методи збору та встановлення планів модернізації. Після створення бази, країни можуть оцінити статистичні потреби, визначити пріоритети в підвищенні оперативності, прозорості, надійності і доступності фінансових та економічних даних.
Деякі організації, які не є членами МВФ, також надають статистичні дані у відповідних системах:
1-й етап — 1994—1995. Програма системної трансформаційної позики на суму 498,7 млн. СПЗ (763.1 млн дол. США.), метою якої була підтримка платіжного балансу України.
2-й етап — 1995—1998. Трирічна програма Stand by, загальна сума кредиту на 1318,2 млн. СПЗ. (1 935 млн дол. США.), метою цих кредитів була підтримка курсу національної валюти і фінансування дефіциту платіжного балансу України
3-й етап — 1998—2002. Програма розширеного фінансування «Extended Fund Facility» (EFF), яка передбачала надання кредиту обсягом 2,6 млрд дол. США. У рамках цієї Програми EFF Україна отримала 1.193,0 млн. СПЗ (1.591,0 млн дол. США.), які були спрямовані на поповнення валютних резервів Національного банку України.
4-й етап — 2002—2008. Співпраця, на безкредитній основі, в межах річної програми «попереджувальний стенд-бай», яка надавала можливість отримати від МВФ зарезервований кредит у сумі, еквівалентній 411,6 млн. СПЗ (30 % квоти України), у разі погіршення ситуації з платіжним балансом або валютними резервами країни. Проте, до кінця березня 2005 року співробітництво стало неможливим через невиконання умов програми. 2005—2008 роки: Співробітництво України з МВФ зосереджено у сфері технічної допомоги.
5-й етап — 2008—2013 Нова дворічна програма співробітництва Stand by загальним обсягом в 802 % від квоти України в МВФ, або 11 млрд. СПЗ (приблизно 16,4 млрд дол. США). 3 млрд. СПЗ були в терміновому порядку зараховані до золотовалютних резервів Національного банку України.
6-й етап — 2014—2015 Нова позика Stand by обсягом 16,5 млрд дол. США (10,976 млрд. СПЗ). В рамках цієї програми Україна отримала два транші обсягом 3 млрд дол. США (2,058 млрд. СПЗ) та 1,3 млрд дол. США (914,7 млн. СПЗ), але влітку 2014 року макроекономічні показники було значно кореговано, через розгортання в Україні масштабної економічної кризи, в тому числі з причини військової агресії Російської Федерації.
11 березня 2015 року МВФ ухвалив заміну програми Stand by на нову, чотирирічну програму «Механізм розширеного фінансування» (EFF). Перший транш обсягом 5 млрд дол. США за новою програмою було отримано одразу після її ухвалення. Надання другого траншу обсягом 1,7 млрд дол. США (що було повністю спрямовано на поповнення резервів Національного банку) було ухвалено Радою директорів МВФ 31 липня 2015 року.
У вересні 2016 року надійшов третій транш (1 млрд дол. США). У квітні 2017 року — четвертий транш (1 млрд дол. США)[17].
Після цього програму «Механізм розширеного фінансування» було призупинено. МВФ наполягав на виконанні умов, зокрема про створення Антикорупційного суду та впровадження ринкової ціни на газ для населення[18]. Останнє зобов'язання Україна вперше взяла на себе ще 31 жовтня 2008 року, підписавши Меморандум про економічну та фінансову політику[19][20].
7-й етап — у жовтні 2018 року домовлено про нову 14-місячну програму Stand by, що замінила попередній EFF і мала завершитися у березні 2019 року[21][22]. Передбачено обсяг фінансування в 3,9 млрд дол. США. Угоду укладено за тісної співпраці з ЄС і Світовим банком[23][24].
8-й етап. 7 грудня 2019 року за підсумками телефонної розмови президента Володимира Зеленського та директора-розпорядника МВФ Крісталіни Георгієвої було оголошено про початок нової програми кредитування терміном на 3 роки і обсягом у 5,5 млрд. дол. США[25].
9-й етап. 9 червня 2020 року Міжнародний валютний фонд затвердив 18-місячну програму підтримки України на 5 млрд дол. Перший транш у розмірі 2,1 млрд дол. Україна отримала 12 червня. Решта грошей надходитиме впродовж 18 місяців чотирма платежами[26][27].
Постійний представник в Україні
30 червня 2017 року постійним представником МВФ в Україні призначено Йоста Люнгмана[28].
↑Republic of Kosovo is now officially a member of the IMF and the World Bank. The Kosovo Times. 29 червня 2009. Архів оригіналу за 22 червня 2013. Процитовано 29 червня 2009. Kosovo signed the Articles of Agreement of the International Monetary Fund (IMF) and the International Bank for Reconstruction and Development (the World Bank) on behalf of Kosovo at the State Department in Washington.
↑Brazil calls for Cuba to be allowed into IMF. Caribbean Net News. 27 квітня 2009. Процитовано 7 травня 2009. Cuba was a member of the IMF until 1964, when it left under revolutionary leader Fidel Castro following his confrontation with the United States.{{cite web}}: Недійсний |deadurl=404 (довідка)[недоступне посилання з квітня 2019]
↑
Andrews, Nick; Bob Davis (7 травня 2009). Kosovo Wins Acceptance to IMF. The Wall Street Journal. Процитовано 7 травня 2009. Taiwan was booted out of the IMF in 1980 when China was admitted, and it hasn't applied to return since.
В. Батрименко. Міжнародний валютний фонд // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.453 ISBN 978-966-611-818-2.
США
.png)
.jpg)
.svg){kind=small}
Бельгія
Швеція
Франція
Нідерланди
Німеччина
Іспанія
Болгарія
