Black Sabbath

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Black Sabbath
фотографія
Black Sabbath в 1970 році.
Основна інформація
Жанр Хеві-метал
Роки 1969 — 2006
З 2011 року
Країна Велика Британія Велика Британія
Місто Вест-Мідлендс, Бірмінґем
Мова Англійська
Лейбл Sony Music Entertainment
Склад Оззі Осборн
Тоні Айоммі
Гізер Батлер

Black Sabbath — хеві-метал гурт з Англії, що вважається одним із засновників хеві-металу як музичного жанру, та засновником дум-металу. «Black Sabbath», що взяли за основу блюз-рок кінця 60-х років («Cream», «Blue Cheer», «Vanilla Fudge»), задали нового напрямку для розвитку рок-музики: вони уповільнили темп, підсилили звучання бас-гітари та почали вибудовувати свої композиції на базі важких рифів. У текстах гурт відмовився від любовної лірики і характерних фразеологічних штампів блюз-року, створивши абсолютно новий для свого часу поетичний світ, у якому переважали найпохмуріші образи та мотиви. Перший альбом «Black Sabbath» часто називають найпершим хеві-метал альбомом. Крім того, «Black Sabbath» заклали фундамент і для подальшого розвитку дум-металу; багато їхніх альбомів називають прототипами сучасного дум-металу.

Історія гурту[ред.ред. код]

Заснування і перші дні (1968-69)[ред.ред. код]

1968 року, після розпаду Mythology(en), гітарист Тоні Айоммі і ударник Білл Ворд вирішили зібрати новий колектив, який би грав важкий блюз. Вони запросили до складу Ґізера Батлера та Оззі Осборна, на той час — учасників гурту Rare Breed, — після того, як помітили в місцевому музичному магазині написане останнім оголошення: «Оззі-Зіґ шукає группу “ — підсилювач в наявності»[1]. Спочатку гурт назвали The Polka Tulk Blues Band (на честь дешевого різновиду талькової пудри, яку Осборн бачив у ванній кімнаті своєї матері)[2]. До його складу входили також слайд-гітарист Джиммі Філіпс і саксофоніст Алан Кларк. Потім назву гурту скоротили до Polka Tulk, а потім (всупереч протестам Осборна) перейменували його на Earth[3]; на той час Філіпса і Кларка в складі гурту вже не було[4][5]. До періоду, коли гурт називався Earth, належать і кілька демо: гурт записав декілька композицій Норманна Ґейнса, зокрема, «The Rebel», «Song for Jim», и «When I Came Down»[6].

У грудні 1968 року Айоммі несподівано покинув Earth і приєднався до Jethro Tull[7]; участь гітариста в цьому складі була нетривалою, але він встиг з'явитися з гуртом у телешоу The Rolling Stones Rock and Roll Circus. Вже у січні 1969 року, розчарувавшись у напрямку розвитку в Jethro Tull, він повернувся до Earth. «Було відчуття, що все не так … Спочатку мені здалося, Tull — класна команда, але мені якось не припала до душі ідея, що в гурті має бути явний лідер, яким, власне, і був Ян Андерсон. З Tull я повернувся з абсолютно зміненим ставленням до справи. Вони навчили мене тому, що якщо хочеш рушити з місця, слід над цим добре попрацювати», — пізніше згадував Айоммі[8].

Тим часом з'ясувалося що в Англії багато хто плутає їх з іншим, утвореним раніше, гуртом Earth, а це означало, що прийшов час змінювати назву. На той час в репертуарі гурту вже з'явилася пісня «Black Sabbath», на створення якої надихнули роботи майстра окультної прози Денніса Вітлі(ru), до якої Осборн написав текст, частково під впливом переказаного Батлером епізоду, що був трапився з ним невдовзі після того, як він прочитав книгу XVI-го століття про чорну магію. («… Я прокинувся серед ночі: по той бік ліжка стояла фігура у чорному. А кілька секунд потому вона немовби розчинилася, змусивши мене пережити момент незабутнього жаху…» — звідси перші рядки пісні: «What is this that stands before me? Figure in black which points at me…»). Композиція, створена з використанням горезвісного трітона[9] (в тональності G; ідея ця, ​​як стверджували Айоммі та Батлер, прийшла до них одночасно)[10], надала музиці гурту нового напрямку розвитку[11][12]. Вражені власним оновленим звучанням, у серпні 1969-го року музиканти вирішили перейменувати гурт у Black Sabbath[13] і в подальшому зосередитися на створенні саме такого роду пісень, які б могли бути свого роду рок-аналогом фільмів жахів.

Black Sabbath та Paranoid (1970–1971)[ред.ред. код]

У грудні 1969 року Black Sabbath підписали контракт з Philips Records[14]. Місяць потому Fontana Records, дочірній лейбл Phillips, видав дебютний сингл «Evil Woman», кавер-версію пісні, яка незадовго до цього стала американським хітом Crow (гурту, що ніяк більше в історії року себе не проявив). Незважаючи на те, що сингл до чартів не увійшов, Vertigo Records (щойно створений лейбл, що спеціалізувався на жанрі прогресив-рок, і якому гурт «дістався» від Fontana) надав Black Sabbath два студійних дні в кінці січня, аби записати дебютний альбом з продюсером Роджером Бейн. «Дізнавшись про те, що у нас є два дні на запис і один день на мікшування, ми вирішили зіграти все в концертному режимі. Оззі записував вокал паралельно — ми тільки посадили його в іншу кабінку, і почали. Переважно, так все з першої спроби й було записане»,[15]:34 — згадував пізніше Айоммі.

У п'ятницю 13 лютого 1970 року Black Sabbath вийшов у світ. Він піднявся до 8-ї сходинки у рейтингу UK Albums Chart,[16] чотири місяці потому був випущений (на Warner Bros. Records) в США, де піднявся до 23-ї сходинки в Billboard 200, протримався в Top 40 приблизно рік і розійшовся за цей час мільйонним накладом.[17] Попри те, що альбом мав комерційний успіх (а згодом став — як у США, так і в Великобританії — платиновим),[18][19] в 1970 році він піддався серйозній критиці; зокрема, був вкрай невисоко оцінений Лестером Бенґсом, рецензентом Rolling Stone[20]. Скептичне ставлення до гурту з боку музичних критиків зберігалося протягом багатьох років. Як зазначав 1973 року альманах «Rock Files», «… Будь-який третьосортний "гурт для розігріву" мав більше шансів потрапити до програми Джона Піла, ніж Black Sabbath».[21] Гурт, що до виходу Осборна 1979 року спромігся продати 8 мільйонів альбомів[22], своїм злетом був зобов'язаний виключно відданості фанів. Сам Оззі Осборн згодом так пояснював витоки музичного світогляду свого колективу: «У чартах < кінця 1960-х років > лише й чулося: ' Якщо ви рушите до Сан-Франциско, не забудьте, що у вас мають бути квіти у волоссі… ' Ми ж, в Астоні, якщо й бачили квіти, то лише у вінках на трунах, що прямували до цвинтаря»[21].

Не маючи бажання втрачати темп, що вже був взятий і про що свідчили успіхи в чартах, Black Sabbath повернулися до студії вже у червні 1970-го року і записали матеріал другого альбому. Спочатку передбачалося назвати його War Pigs (за однойменною піснею, що очолювала платівку і що була свого роду коментарем до теми В'єтнамської війни), але Warner Bros., Побоюючись можливих політичних ускладнень, наполягли на зміні заголовку. У вересні 1970-го року вийшов другий альбом, Paranoid: він й очолив британський хіт-парад. Учасники гурту заперечували проти випуску титульного треку в якості окремого синглу і не зраділи звістці про те, що він видерся на 4-те місце у UK Singles Charts, вивівши їх таким чином, як вони вважали, «на підлітковий ринок». Згодом критики відзначали, що трек в чомусь випередив свій час і тяжів радше до панк-року, аніж до хеві-металу. Проте, наскільки випадковою виявилася ця новація, свідчить й той факт, що пісня «Paranoid» була записана останньої миті, виключно заради того, аби зробити альбом довшим за звучанням.

Американський реліз був відкладений до січня наступного року; компанія вирішила зачекати, допоки перший альбом не покине чартів. Paranoid піднявся до 12-ї сходинки в США[23]. Комерційний успіх альбому дозволив гурту рушити у грудні 1970-го року в своє перше американське турне, після чого компанія звукозапису вирішила видати другий сингл «Iron Man»; до Top 40 він не увійшов, але пісня стала однією з найпопулярніших у концертному репертуарі гурту[17]. Альбом Paranoid увійшов до історії музики не тільки як найбільш комерційно вдалий альбом гурту, що лише тільки в США розійшовся 4-мільйонним накладом[24], але й (згідно з Allmusic) як один з «найвідоміших та найвпливовіших з хеві-метал альбомів усіх часів».[25]

Master of Reality і Volume 4 (1971—1973)[ред.ред. код]

В лютому 1971 року Black Sabbath повернулись в студію і приступили до роботи над третім альбомом. Комерційний успіх забезпечив музикантів готівкою, достатньою для того, щоб задовольнити їхню різко збільшену потребу в наркотиках. Білл Ворд згадав, що основним в «меню» був кокаїн, але в діло йшли будь-які препарати: «виходило так що нові музичні ідеї просто забувалися тільки через те, що ми були постійно не собі»[26].

В квітні року студійна робота над альбомом була закінчена і в серпні гурт випустив Master of Reality. Протягом двох тижнів Master of Reality отримав статус «золотого», як в Великобританії, так і в США, де в кінцевому результаті він став платиновим двічі[27].

До моменту роботи над альбомом Тоні Айоммі приспустив струни свого «Гібсона» з стандартного E до Db (ре бемоль), оскільки, ще в 1960-х роках, працюючи на заводі, позбувся кінчиків двох пальців і, грав з протезами-наконечниками. Відповідно перенастроювався і Гізер Батлер. Новий, нижчий стрій і був випробуваний на матеріалі третього альбому. Платівка, в якій разом з швидко увійшовшими в «важкий» репертуар речами («Children of the Grave», «Sweet Leaf»), вперше з'явилися акустичні композиції, в котре була розгромлена в пресі: Rolling Stone (вустами того ж Лестера Бенгса) назвав її «наївною, примітивною, монотонною — і взагалі, досконалою нісенітницею». Цей же журнал через 32 роки після такої заяви включив Master of Reality в свій список 500 найбільших альбомів всіх часів (#298).

Провівши світові гастролі на підтримку альбому в 1972 році, Black Sabbath взяли паузу, першу за три роки. «Гурт став відчувати серйозну втому. Протягом декількох років ми знаходились в безперервному русі, чергуючи концерти і студійну роботу. Master of Reality в якомусь сенсі закінчив еру трьох перших альбомів, і ми вирішили взяти канікули перед роботою над новим альбомом», - розказує пізніше Білл Ворд.

Усесвітня популярність практично не змінила відношення учасників гурту до себе і навколишньому світу.

В червні 1972 року квартет зібрався разом в студії Record Plant, Лос-Анджелес для того, щоб почати роботу над четвертим альбомом[28]. Процес виявився ускладнений проблемами, пов’язаними, в основному, зі зловживанням різними препаратами. Білл Ворд згадував, як перед початком роботи над «Cornucopia» музиканти накачали себе наркотиками, просто всівшись посередині кімнати, після чого він сповнився до композиції такою огидою, що пізніше через це майже був звільнений. «Я врешті-решт добив-таки <пісню>, але потім довго до мене відносилися з прохолодою. Мовляв - ну і їдь додому: від тебе все одно тут ніякого толку»[29], - згадував барабанщик.

Спочатку альбом планувалося назвати Snowblind, але записуюча компанія, побоюючись кокаїнового підтексту однойменної пісні, в останню мить змінила заголовок, вибравши, на думку Білла Ворда, украй невдалий варіант[30]. Black Sabbath Vol. 4 вийшов у вересні 1972 року[31], знову піддавшись критиці[32], проте золотий статус (у США) отримав менш, ніж за місяць і став четвертим поспіль релізом гурту, тираж якого перевалив за мільйон[32]. В Британії альбом досяг 8 рядка[30]. З альбому вийшов сингл «Tomorrow’s Dream» (перший після «Paranoid») але до чартів він не увійшов. Після тривалого туру по США гурт вперше в своїй кар'єрі вилетів до Австралії, після чого продовжив гастролі в Європі[33]. Маючи можливість провести в студії більше часу, ніж до того, команда дозволила собі експерименти з текстурою і аранжуваннями, в яких були використані струнні інструменти, фортепіано і оркестровка. Проте щодо якості матеріалу і історичної значущості Vol. 4 існують різні думки. Оззі Осборн вважає його слабшою з ранніх робіт гурту, що записувалася спішно і в стані наркотичного хаосу. Позначилася, крім того, відсутність продюсерського дуету Роджер Бейн - Томмі Аллом: звучання вийшло відносно полегшеним. Тим часом, в ретроспективних оглядах пластинка оцінюється достатньо високо, особливо центральні речі: «Changes», «Supernaut», «Snowblind» і «Tomorrow’s Dream».

Sabbath Bloody Sabbath і Sabotage (1973—1975)[ред.ред. код]

Тоні Айоммі и Оззі Осборн на концерті в Мельбурні 13 січня 1973 року.

Закінчивши турне на підтримку Volume 4, Black Sabbath повернулись в Лос-Анджелес, знову в Record Plant, для того щоб почати роботу над наступним альбомом[33]. На свій подив музиканти виявили, що кімната, в якій вони записувалися, зайнята «гігантським синтезатором». Знявши будинок в Бель-Ейр, літом 1973 року вони почали готувати матеріал нової платівки, але, з різних причин, перш за все, через втому і все тих же проблем з наркотиками, вияснили що не можуть закінчити жодну пісню. Айоммі сказав: «Ідеї не виникали <самі собою>, як це було під час роботи над Volume 4 і ми впали в депресію. Всі сиділи і чекали, поки я що-небудь не придумаю. Але ні в мене ні у кого-небудь іншого нічого не виходило»[34].

Провівши в Лос-Анджелесі безплідний місяць, гурт повернувся в Англію і розквартирувався в поселенні Ліс Діна[35]. Тільки тут, в похмурих підвалах замку Кліарвелл, де почались репетиції, у Black Sabbath під впливом моторошнуватої атмосфери почали з'являтися відповідні ідеї[36]. Тут то і з'явився Айоммі «рятівний рифф», поклавши початок пісні «Sabbath Bloody Sabbath» (в честь якої і був названий альбом): з цієї миті робота тільки почалася[35]. Вона була продовжена в лондонській Morgan Studios за участю продюсера Майка Бутчера, що узявся за оформлення експериментів, початих в Volume 4; звучання гурту збагатилось синтезаторним звучанням і струнними аранжуваннями. У записі композиції «Sabbra Cadabra» взяв участь запрошений як сесійний музикант Рік Вейкман, клавішник Yes[37].

Вийшовши 8 грудня 1973 року Sabbath Bloody Sabbath став першим альбомом гурту, що отримав позитивні рецензії, в тому числі і від Rolling Stone, рецензент якого Гордон Флетчер назвав пластинку такою, що «незвичайно захоплює» і «поза сумнівом вдалою». Альбом, названий рецензентом Allmusic «шедевром» і «невід'ємною частиною будь-якої хеві метал-колекції», став п’ятим релізом Black Sabbath, отримавши в США статус платинового, і піднявшись до 11 сходинки, а також до 4 в Британії[38].

В січні 1974 року Black Sabbath почали всесвітнє турне, закінчивши його на фестивалі California Jam в Онтаріо, Каліфорнія 6 квітня перед 200 000 глядачів виступивши на одній сцені з Deep Purple, Eagles, Emerson, Lake & Palmer, Rare Earth, Seals and Crofts, Black Oak Arkansas і Earth, Wind & Fire[39]. Частково концерт транслювався телекомпанією ABC, для широкої телеаудиторії, котрій Black Sabbath були представлені вперше. Того ж року підписавши контракт з Доном Арденом, гурт був втягнутий в судову тяганину з попередніми менеджерами, яка тривала протягом двох років[40].

Робота над альбомом почалася в лютому 1975 році, знову в Morgan Studios в Віллесдені[41]. Музиканти вирішили свідомо змінити напрям, заданий попередньою платівкою. Айоммі казав: «Ми могли б продовжувати і далі, удосконалюючись технічно, використовуючи оркестри і інше, але саме цього нам зовсім і не хотілося. Ми поглянули один одному в очі і вирішили, що хочемо зробити рок-альбом, а Sabbath Bloody Sabbath рок-альбомом за своєю суттю не був»[42]. Альбом Sabotage, записаний з Майком Бутчером, вийшов в липні 1975 року і був високо оцінений критиками: Rolling Stone, зокрема, назвав його кращим в кар'єрі гурту, хоча рецензент Allmusic визнав, що «особливі зв'язки, що зумовили унікальність звучання таких альбомів, як Paranoid і Volume 4, почали тут розпадатися». Sabotage, хоч і увійшов до Топ 20 альбомів США і Великобританії, в цілому продавався гірше (зокрема, в Америці став першим, який не отримав статус платинового). Єдиний сингл з нього, «Am I Going Insane (Radio)» у чарти не потрапив, але як мінімум два треки: «Hole in the Sky» і «Symptom of the Universe» міцно увійшли до концертного репертуару Black Sabbath. Команда вийшла в турне запросивши Kiss в якості розігріву, але була вимушена перервати виступи в листопаді 1975 року після того як в аварії на мотоциклі Осборн порвав м'яз спини. В грудні без участі гурту обидва лейбли випустили збірник We Sold Our Soul for Rock 'n' Roll, який в врешті-решт в США розійшовся двомільйоним тиражем і став міжнародним хітом[43].

Technical Ecstasy і Never Say Die! (1976–1979)[ред.ред. код]

Black Sabbath на концерті, 1976 рік

До роботи над наступним альбомом Black Sabbath взялися в березні 1976 року в Маямі, Флорида, орендувавши Criteria Studios і запросивши до участі клавішника Джеральда Вудроффа, який уже брав участь у записі альбому Sabotage (хоча в значно меншому обсязі)[44]. До цього часу в групі назрівав конфлікт. Тоні Айоммі пропонував урізноманітити аранжування і стиль гурту, зокрема, використовуючи духові інструменти. Осборн рішуче настоював на тому, щоб гурт не зраджував принципам хеві-метала. В Technical Ecstasy, який вийшов у вересні 1976 року Black Sabbath пішли шляхом, по якому їх вів гітарист: наситили музику струнами і синтезаторами. Наголошувалось, що Джезз Вудрофф не просто зіграв помітну роль в оформлені нового звуку, а (за власним твердженням) був співавтором як мінімум половини композицій в альбомі; втім з незрозумілих причин він був виключений із «титрів». На Technical Ecstasy відзначені пресою були дві пісні, які стали популярні на концертах: «Dirty Women» і «It's Alright», де Білл Ворд дебютував в якості вокаліста[45]. В цілому робота, повністю позбавлена елементів дум-метала і насичена синтезаторним звучанням, викликала неоднозначну реакцію, а в ретроспективі отримала навіть ще нижчі оцінки, ніж ті, що дали їй критики того часу. Зокрема, рецензент AllMusic (оцінка 2/5) помітив, що альбом став початком «лякаючи швидкого розпаду» ансамблю. Technical Ecstasy в британському чарті досяг 13 місця[46], але в США не увійшов навіть в Топ 50, хоч і став золотим в 1997 році. В листопаді 1976 року Black Sabbath почали в США турне на підтримку альбому, запросивши Boston і Теда Ньюджента, закінчивши його в Європі з AC/DC в квітні 1977 року[47].

В листопаді 1977 року в ході репетицій незадовго до початку студійної роботи над наступним альбомом Оззі Осборн, розчарований вибраним напрямком розвитку, покинув гурт. На заміну йому був терміново запрошений співак Дейв Вокер, відомий участю в Fleetwood Mac і Savoy Brown: з ним гурт і почав працювати над новим матеріалом[48]. 8 січня 1978 року Black Sabbath єдиний раз виступили з Вокером, зігравши «Junior's Eyes» в телепрограмі BBC «Look! Hear!»[48].

В січні, коли гурт знову приступив до репитицій, Осборн, який раніше збирався створити сольний проект (з учасниками Dirty Tricks Джоном Фрезером-Бінні, Террі Горбері і Енді Бірном), раптом передумав і повернувся до Black Sabbath[49]. «Але він відмовився співати те, що ми записали з тим іншим хлопцем, що створило труднощі. У студію ми прийшли практично не маючи пісень. Ми писали їх вранці, а записували вечорами, що було нелегко, тому що осмислити створюване не було можливості… Мені було дуже важко видавати нові ідеї і реалізовувати їх з такою швидкістю», — говорив Тонні Айоммі. П'ять місяців гурт провів в Sounds Interchange Studios в Торонто, працюючи і записуючи матеріал, який склав згодом альбом Never Say Die![50]. Як згадував Айоммі, процес затягнувся, знову таки через зловживання наркотиками: «Ми приїжджали на сесію і вимушені були розходитися, тому що були занадто накачані наркотиками. Ні у кого нічого не виходило, ми були ніякі, кожен грав своє. Ми поверталися, намагалися проспатися і наступного дня повторити спробу»[51].

Never Say Die!, стилістично різнорідний альбом насичений елементами джаз-, сінт-, блюз- і прог- року, вийшов в вересні 1978 року, досягши 12 у Великобританії і 69 рядків США, відповідно. Синглами з альбому вийшли «Never Say Die» і «Hard Road». Обидва потрапили в британський Топ 40 і дозволили гуртові знову виступити в програмі Top of the Pops (з «Never Say Die»)[52]. В цілому Never Say Die мав мало спільного з тими ідеями, які зробили Black Sabbath піонерами свого жанру. Музична преса розкритикувала альбом, і згодом критики не виявили в ньому достоїнств: згідно Allmusic, «ці росфокусовані пісні ідеально відобразили в собі внутрішню напруженість в гурті, що розривається особистими конфліктами і зловживанням наркотиками». Гастролі Black Sabbath на підтримку Never Say Die! розпочалися 1978 році[53]. Журналісти відзначили, що гурт на сцені виглядав «втомленим і позбавленим натхнення», в неприємному контрасті з «юнацьким завзяттям» розігрівальників Van Halen, для яких це усесвітнє турне було першим[53]. Концерт в Hammersmith Odeon був знятий на плівку і пізніше вийшов на DVD під назвою Never Say Die. Завершальний концерт турне, в якому Осборн в останній раз (перед багаторічною відсутністю) вийшов із гуртом на сцену, відбувся в Альбукерке, Нью-Мексико, 11 грудня[54].

Закінчивши тур, Black Sabbath повернулися в Лос-Анджелес, знову зняли будинок в Бель-Ейр і провели рік, готуючи матеріал до наступної платівки. Процес йшов тяжко, і напруга наростала, підігріта вимогами записуючої компанії прискорити його. Осборн був не в стані запропонувати нові ідеї, і Айоммі звільнив його. «На цей час Оззі підійшов до кінця. Всі ми багато приймали наркоти, кокаїну, всього взагалі, але Оззі ще і пив безперервно. Вважалося, що ми репетируємо. Але нічого не відбувалося. Типу: „Ну що, порепетируєм сьогодні? Давай краще завтра“. Так нічого і не вийшло: гроші розчинилися»[55], — згадував Айоммі. «Алкоголь безумовно був бичем Black Sabbath. У нас просто долею було зумовлено, щоб ми себе знищили», — визнавав Ворд, якому в той момент, як другу Оззі, доручили повідомити вокалісту звістку про те що його звільнено із складу групи[56].

Heaven and Hell и Mob Rules (1979–1982)[ред.ред. код]

Black Sabbath на концерті в Кардіффі, 1981 рік.

В 1979 році Шерон Арден (пізніше Шерон Осборн), дочка Дона Ардена, менеджера Black Sabbath, запропонувала Ронні Джеймсу Діо, вокалісту Rainbow, замінити Осборна. В червні Діо став офіційним учасником гурту і приступив до роботи над новим альбомом. Прихід Діо, співака абсолютно іншого вокального стилю, ознаменував собою радикальну зміну звучання гурту. "Вони були абсолютно різними, і не тільки по тембру голосу але й в манері виконання. Оззі був блискучим шоуменом, але Діо приніс з собою абсолютно нове відношення до музичного рішення, в вокалі. Якщо Оззі співав слідуючи рифу, як в 'Iron Man', то Діо 'всупереч' рифу. Його прихід приніс абсолютно новий погляд на сам процес створення пісень.[57], — казав Айоммі. Багато в чому завдяки Діо і його знаменита «коза» (спочатку покликана нейтралізувати «дурний погляд», але яка потім стала його звичним вітанням, зверненим до аудиторії) отримала популярність в метал-субкультурі, ставши жестом, загальноприйнятим серед — музикантів так і серед фанів.

В вересні 1979 року Гізер Батлер тимчасово покинув склад: його замінив Джефф Ніколс з гурту Quartz[58]. Такий склад повернувся в листопаді в Criteria Studios і почав запис матеріалу[58]. В січні до гурту повернувся Батлер, після чого Ніколос перейшов за клавіші[58]. Альбом Heaven and Hell, спродюсований Мартіном Бірчем[59], вийшов 25 квітня 1980 року і був добре прийнятий критиками[60]. Через десятиліття після виходу рецензент Allmusic назвав реліз одним з найкращих альбомів Sabbath, який ніс в собі всі признаки відродження і присутності нової енергії. Heaven and Hell досяг 9 в Виликобританії[60] і 28 рядків США, успіх в чартах мали і два його сингли: «Neon Knights» і «Die Young» які стали хітами[61]. Гурт вирушив у велике всесвітнє турне, давши свій перший концерт з Діо в Німеччені 17 квітня 1980 року[60]. Весь 1980 рік Black Sabbath гастролювали разом з Blue Oyster Cult в рамках туру Black and Blue. Концерт в Nassau Coliseum (Юніондейл, Нью-Йорк) був знятий на плівку і вийшов фільмом в 1981 році під заголовком «Black and Blue». 26 липня 1980 року Black Sabbath виступили перед 75 000 натовпом фанів, заповнивши весь лос-анджелеський Memorial Coliseum (разом з Journey, Cheap Trick і Molly Hatchet)[61]. Приблизно в цей час на Vertigo Records вийшов концертний альбом Black Sabbath Live at Last, куда увійшли записи, зроблені на протязі попередніх семи років; він був майже зразу знятий з продажу, але встиг потрапити в Топ 5 (пере випущений сингл «Paranoid» увійшов в першу двадцятку)[61].

Поміж тим, батьки Ворда померли один за другим протягом дуже короткого часу, і він тяжко пережив удар[61]. «Я стрімко йшов на дно: п'яний був 24 години на добу. І коли виходив на сцену, вона здавалась мені не такою вже яскравою, Ніби почала помирати з середини. Концерти здавалися блідими, Рон стояв там, і робив свою роботу, а я думав про себе: 'Все закінчено'. Мені подобався Ронні, але в музикальному відношенні він — не по мені» — згадував барабанщик. 18 серпня 1980 року після концерту в Міннеаполісі, штат Міннесота, Білл Ворд був звільнений з Black Sabbath, на заміну йому був запрошений Вінні Еппіс[62]. «Мене просто стусаном вибили із стільця, навіть не попередивши. Я розумів що їм потрібен був ударник, щоб врятувати тур, але я грав з групою багато років, майже з дитинства. Це було боляче» признавався Ворд.

В січні 1981 року Black Sabbath завершили турне Heaven and Hell і повернулись в студію для роботи над новим альбомом. Записаний з продюсером Мартіном Бірчем, Mob Rules, вийшов в листопаді 1981 року. і був добре прийняти фанами. Натомість критики оцінювали його гірше. Рецензент Rolling Stone Дж. Д. Консідайн оцінив його однією зіркою, зауваживши, що гурт тут звучить «так само тупо і пихато, як звучав завжди». Вже після кількох років оцінки критиків змінилися: Е. Рівадавіа, рецензент з AllMusic назвав альбом «прекрасним». Mob Rules отримав статус золотого в Великобританії і досяг Топ 20 їхніх чартів[63]. Головний трек, записаний в старому англійському будинку Джона Леннона, увійшов в звукову доріжку мультиплікаційного фільму 1981 року Heavy Metal, але в версії яка відрізнялася від альбомної[64]. Успіх в Британії мали і два сингла: «Mob Rules» і «Turn up the Night».

Незадоволений якістю альбому Live at Last, гурт підготував ще один концертний альбом, Live Evil, складений із записів, зроблених під час турне Mob Rules в Далласі, Сан-Антоніо і Сиэтлі, в 1982 році. Під час мікшування матеріалу у Айоммі і Батлера стався конфлікт з Діо, отримавши (як вияснилось помилкову) інформацію від звукорежисера, вони звинуватили вокаліста в тому, що він в ночі прокрався в студію і збільшив гучність своєї партії вокалу. Діо, в свою чергу, не задовольнила якість його фотографій на обкладинці. «Ронні хотів розширити свою сферу впливу, Гізера це дратувало, це і поклало початок розладу. Під час запису Live Evil все і розвалилось. студійний звукорежисер просто не знав кого слухати: ми говорили йому одне, а Ронні — друге. В кінцевому результаті ми сказали досить: з гуртом покінчено» — згадував Айоммі. До моменту виходу платівки в січні 1983 року Діо вже покинув Black Sabbath; за ним пішов і Еппіс, які разом заснували гурт Dio[60].

1983—1985[ред.ред. код]

Кадрову проблему, яка з'явилась в результаті виходу з гурту Діо, група вирішила, вмовивши повернутися до склад Ворда і (на здивування багатьох метал-фанів) запросивши Ієн Гіллан (Ian Gillan), колишнього вокаліста Deep Purple (обидві групи на початку 70-х жорстоко конкурували на концертній сцені). Новий склад записав і випустив Born Again (ще один Тор-5-хіт). В світове турне Black Sabbath вийшли з барабанщиком Бівом Біваном (Bev Bevan, 25 листопада 1946 року), відомим до того моменту по роботі в Electric Light Orchestra. Ворд повернувся в гурт весною 1984 року. По приході Ворда з гурту йде Гіллан, приєднавшись до своєї старої групи. «Я і не збирався входити в склад Black Sabbath, - пізніше говорив він. - просто ми напилися з Гізером і Тоні, а на наступний день я дізнався про свою згоду. Крім цього вони такі милі хлопці. Я добре повеселився , прекрасно провів рік, так що авантюра вдалася».

Після виходу Гіллана гурт пробував різних вокалістів, таких як Дэвід Донато, Рон Кіл, Джефф Фенхольт але по деяких причинах ніхто з них не підходив. Врешті-решт Ворд вирішує покинути групу, пізніше він скаже: Під час репетицій з Дейвом Донато я зрозумів, чому відчував себе таким нещасним і чому не міг повністю зануритись в роботу з групою. Все тому, що там не було Оза... і в цьому була безжалісна правда. Доводилось з нею миритися, і на самому початку 1984 року в мене вийшло. Мені вистачило чесності признати той факт і пояснити це Тоні і Гізеру. Ось так, дуже і дуже засмученим я покинув „Black Sabbath". Тоді я не запив. Я не повторив помилки, допущеної роком раніше, і залишався тверезим. Тому я пішов з гордо піднятою головою і гідністю .[65] Слідом за Вордом групу покидає і Батлер для роботи у власному проекті «The Geezer Butler Band».

1985—1995[ред.ред. код]

13 липня 1985 року Black Sabbath доли концерт в рамках добродійного заходу Live Aid з Оззі Осборном (були виконані три композиції: «Children Of The Grave», «Iron Man» і «Paranoid» ). Після цього з групи пішли Оззі Осборн і Батлер (останній створив Geezer Butler Band, яка так і не випустила жодної платівки), залишивши Айоммі єдиним учасником оригінального складу. Після таких подій сам гітарист приступив до запису сольного альбому, запросивши до студії Гленна Хьюза, Джеффа Ніколса, басиста Дейва «The Beast» Спітца і ударника Еріка Зінгера, співробітників по цеху метал-діви Літи Форд, з якою Айоммі був тоді заручений.

Вийшовши у лютому 1986 року альбом Seventh Star був сольним проектом Тоні Айоммі, він був автором музики і тексту, але в останній момент записуюча компанія наполягла на тому, щоб альбом вийшов під іменем Black Sabbath, в результаті чого на обкладинці появився надпис «Black Sabbath featuring Toni Iommi». Альбом, в який були добавлені східні мотиви, став іще менше нагадувати первиний стиль гурту, а потужний вокал Гленна Хьюза не підходив під матеріал Black Sabbath. Сам Гленн казав, що він не був учасником гурту, а перебував в сольному проекті Айоммі. Альбом зайняв двадцять сьоме місце в Великобританії.

З альбомом зв’язана ще одна дивна історія: Джефф Фенхольт стверджував, що на протязі семи місяців був вокалістом Black Sabbath, і що пішов з релігійних міркувань. Учасники гурту кажуть, що офіційно він не ввійшов в склад, а лише записав демо для сольника Айоммі. Проте є підстави припускати що в Seventh Star дійсно увійшов матеріал, співавтором якого був Фенхольт, як такий не згаданий. Платівка (в записі якої офіційно взяли участь Хьюз, Спітц, Ніколс і Зінгер), мала комерційний успіх, але склад продовжував мінятися. Незадовго до початку Seventh Star-туру в 1986 році Гленн Хьюз вплутався в бійку, і серйозно пошкодив горло що змусило його поступитися місцем біля мікрофону маловідомому американському співакові на ім’я Рей Гілле. Останній залишив гурт під час запису альбому The Eternal Idol (це було пов’язано з тим що гурт несподівано опинився в центрі фінансових проблем) і пізніше з гітаристом Осборна Джейком Є. Лі створив Badlands, де також узяв участь Ерик Зінгер. На зміну йому прийшов уродженець Бірмінгема Тоні «Кот» Мартін (екс - The Alliance ), перезаписавши всі плівки з гілленівським вокалом. По закінченню роботи над альбомом в складі групи залишились Айоммі, Мартін і Ніколлз. Для участі в турі The Eternal Idol були запрошені басист Джо Берт (Jo Burt) і ударник Террі Чаймс (экс-The Clash).

В 1988 році в склад гурту увійшов Козі Пауэлл ( прославившись як з власним гуртом, так і участю в Rainbow, Whitesnake, Emerson, Lake & Powell). З басистом-сесійником Лоуренсом Коттлом група записала Headless Cross: альбом (самий окультний за всю історію) був тепло сприйнятий критикою. Дуже швидко після виходу платівки Коттла замінив ветеран Нейл Мюррей, (колись як і Пауєлл, грав в Whitesnake). Альбом Tyr (1990) багато вважають кращим що було записано з Мартіном.

28 серпня 1990 року Ронні Джеймс Діо запросив на концерт Dio в Міннеаполісі Гізера Батлера: з ним група виконала (на біс) «Neon Knights». Відбулося воз’єднання (Діо, Батлера, Айоммі, Пауєлла, Ніколса ), але невдовзі Пауєлл поступився місцем Вінні Єппісу ( згадувалось про дві причини такого кроку: падіння барабанщика з коня і його сварка з Діо). Новий склад записав Dehumanizer (1992); версія альбомного трека «Time Machine» ввійшла в фільм «Світ Уэйна». Альбом вперше за дев’ять років повернув групу в американський Top 50 ; британським хітом став сингл TV Crimes.


Дискографія[ред.ред. код]

Повноформатні альбоми[ред.ред. код]

як Heaven & Hell

Збірки[ред.ред. код]

Концертні альбоми[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. ""Heavy Metal"". Seven Ages of Rock. 5 березня 2009. 8 minutes in.
  2. Osbourne та Ayres, 2010, С. 63
  3. Osbourne та Ayres, 2010, С. 84
  4. Dwyer, Robert. Timeline Black Sabbath Live Project – Beginnings. Sabbathlive.com. Архів Timeline оригіналу за 20 січня 2008. Процитовано 9 грудня 2007. 
  5. Siegler, Joe. Black Sabbath Online: Band Lineup History. Blacksabbath.com. Архів оригіналу за 20 жовтня 2007. Процитовано 9 грудня 2007. 
  6. Gill, Chris (Грудень 2008). The Eternal Idol. Guitar World. 
  7. Melody Maker 21 December 1968. Melody Maker Magazine. Архів оригіналу за 4 June 2007. Процитовано 14 лютого 2008. 
  8. Rosen 1996, p. 34
  9. R. Lewis, James (2001). Satanism today: an encyclopedia of religion, folklore, and popular culture. ABC-CLIO. с. 72. ISBN 1576072924. 
  10. Steven Rosen. Rat Salad: Black Sabbath, The Classic Years, 1969 — 1975 (review). www.curledup.com. Архів оригіналу за 2012-06-23. Процитовано 2010-08-13. 
  11. Torreano, Bradley. Song Review: Black Sabbath. Allmusic. Macrovision. Архів оригіналу за 2012-06-23. Процитовано 23 April 2009. 
  12. Koskoff, Ellen (2005). Popular Musics. Music Cultures in the United States. Routledge. с. 356. ISBN 0415965896. 
  13. Sharpe-Young, Garry. MusicMight.com Black Sabbath Biography. MusicMight.com. 
  14. Black Sabbath Biography | The Rock and Roll Hall of Fame and Museum. Rockhall.com. Архів оригіналу за 2013-06-26. Процитовано 2011-07-04. 
  15. Rosen, Steven (1996). The Story of Black Sabbath: Wheels of Confusion. Castle Communications. ISBN 1-86074-149-5
  16. Black Sabbath UK hits. www.chartstats.com. Архів оригіналу за 2012-03-02. Процитовано 2010-03-02. 
  17. а б William Ruhlmann (2005). Black Sabbath. Allmusic. Архів оригіналу за 2012-06-23. Процитовано 2009-09-14. 
  18. RIAA Gold & Platinum database-Black Sabbath. Архів оригіналу за 2012-06-23. Процитовано 22 February 2009. 
  19. Certified Awards. British Phonographic Industry. Архів оригіналу за 2012-06-07. Процитовано 23 April 2009. 
  20. Bangs, Lester (May 1970). Black Sabbath Album Review. Rolling Stone Magazine #66, May 1970. Архів оригіналу за 11 December 2007. Процитовано 14 February 2008. 
  21. а б BBC Radio 6. Stewart Maconey. Seven More Days That Shook the World: Стюарт Маконі про Оззі Осборна]
  22. Біографія Black Sabbath (англійською). Процитовано 2009-09-10. 
  23. Black Sabbath. Billboard 200. Allmusic.com. Процитовано 13 жовтня 2010. 
  24. RIAA Gold & Platinum database-Paranoid. Архів оригіналу за 2012-03-02. Процитовано 2009-02-22. 
  25. Стів Хьюї (2008). Black Sabbath: Paranoid. Allmusic. Архів оригіналу за 2012-03-02. Процитовано 2009-09-14. 
  26. Rosen, 1996, С. 52
  27. Макайвер, 2009, С. 107
  28. Макайвер, 2009, С. 190
  29. Rosen, 1996, С. 73–74
  30. а б Макайвер, 2009, С. 117
  31. Макайвер, 2009, С. 111
  32. а б Макайвер, 2009, С. 118
  33. а б Макайвер, 2009, С. 119
  34. Rosen, 1996, С. 76
  35. а б Макайвер, 2009, С. 120
  36. Rosen, 1996, С. 77
  37. Rosen, 1996, С. 79
  38. Макайвер, 2009, С. 124
  39. Макайвер, 2009, С. 130—131
  40. Макайвер, 2009, С. 127
  41. Макайвер, 2009, С. 146
  42. Макайвер, 2009, С. 152
  43. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок riaa не вказаний текст
  44. Макайвер, 2009, С. 155
  45. Макайвер, 2009, С. 157
  46. Макайвер, 2009, С. 159
  47. Макайвер, 2009, С. 160
  48. а б Макайвер, 2009, С. 162-163
  49. Макайвер, 2009, С. 164
  50. Макайвер, 2009, С. 165
  51. Rosen, 1996, С. 93–94
  52. Макайвер, 2009, С. 166—167
  53. а б Макайвер, 2009, С. 169
  54. Макайвер, 2009, С. 171
  55. Rosen, 1996, С. 95
  56. Rosen, 1996, С. 97
  57. Rosen, 1996, С. 98
  58. а б в Макайвер, 2009, С. 192
  59. Макайвер, 2009, С. 194
  60. а б в г Макайвер, 2009, С. 197
  61. а б в г Макайвер, 2009, С. 198
  62. Макайвер, 2009, С. 200
  63. Макайвер, 2009, С. 233
  64. Макайвер, 2009, С. 210
  65. Sharpe-Young, Garry (2006). Sabbath Bloody Sabbath: The Battle for Black Sabbath. Zonda Books Limited. ISBN 0-9582684-1-X. 

Посилання[ред.ред. код]