Перейти до вмісту

Canis lupus lupus

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Canis lupus lupus
У Кольморденському зоопарку, Швеція
Біологічна класифікація редагувати
Домен: Еукаріоти (Eukaryota)
Царство: Тварини (Animalia)
Тип: Хордові (Chordata)
Клада: Синапсиди (Synapsida)
Клас: Ссавці (Mammalia)
Ряд: Хижі (Carnivora)
Родина: Псові (Canidae)
Рід: Пес (Canis)
Вид:
Вовк (C. lupus)
Підвид:
C. l. lupus
Триноміальна назва
Canis lupus lupus
Ареал C. l. lupus
Синоніми
Список
  • altaicus (Noack, 1911)
  • argunensis (Dybowski, 1922)
  • canus (Sélys Longchamps, 1839)
  • communis (Dwigubski, 1804)
  • deitanus (Cabrera, 1907)
  • desertorum (Bogdanov, 1882)
  • flavus (Kerr, 1792)
  • fulvus (Sélys Longchamps, 1839)
  • italicus (Altobello, 1921)
  • kurjak (Bolkay, 1925)
  • lycaon (Trouessart, 1910)
  • major (Ogérien, 1863)
  • minor (Ogerien, 1863)
  • niger (Hermann, 1804)
  • orientalis (Wagner, 1841)
  • orientalis (Dybowski, 1922)
  • signatus (Cabrera, 1907)[2]
Вікісховище: Canis lupus lupus

Canis lupus lupus (Євразійський вовк або звичайний вовк) — номінативний підвид сірого вовка, поширений в Європі та Азії. Був розповсюджений по всій Євразії до початку Середньовіччя. Крім значної кількості палеонтологічних знахідок, про колишню чисельність цього виду свідчить також наявність кількох слів зі значенням «вовк» в індоєвропейських мовах, що вказує на його важливу роль у культурі стародавніх народів.[3] У балтійських, кельтських, слов’янських, тюркських, давньогрецьких, римських, дакійських і фракійських культурах вовк посідав почесне місце, тоді як у ранніх германських племен мав суперечливу репутацію, поєднуючи образ захисника та символу загрози.[4]

Євразійський вовк є найбільшим підвидом сірого вовка Старого Світу. Середня маса тіла дорослих особин у Європі становить близько 39 кг,[5] проте траплялися надзвичайно великі вовки вагою 69–79 кг, залежно від регіону.[6][7] Хутро відносно коротке та жорстке,[8] переважно рудо-бурого кольору, із білою ділянкою на горлі, яка лише частково простягається до щік.[7] Чорні, білі та рудуваті(інші мови) особини зустрічаються рідко і, як правило, є результатом гібридизації вовків із собаками.[9] Згідно з дослідженнями етолога Еріка Цімена(інші мови), виття євразійського вовка є довшим і мелодійнішим, ніж у північноамериканських підвидів, виття яких гучніше і має більш виражений наголос на першому складі.[10]

У регіонах із високою щільністю населення євразійські вовки часто живляться свійськими тваринами та відходами людської діяльності. Попри це, в Росії та гірських районах Східної Європи їхнім основним кормом залишаються дикі копитні: лось, олень благородний, сарна європейська та дикий кабан. Також у раціон входять північний олень, архар, муфлон, зубр, сайга, козерог, серна, дикі кози, лань і кабарга.[11]

Фізичний опис

[ред. | ред. код]

Статура

[ред. | ред. код]

Описуючи північноамериканських вовків, натураліст Джон Річардсон(інші мови) використовував європейських вовків як основу для порівняння та підсумував відмінності між цими двома формами так:

«Голова європейського вовка вужча й поступово звужується, утворюючи морду, що розташована на одній лінії з чолом. Вуха розташовані вище й дещо ближче одне до одного; їхня довжина перевищує відстань між слуховим отвором і оком. Поперек у нього стрункіший, ноги довші, лапи вужчі, а хвіст рідше вкритий шерстю. Коротші вуха, ширше чоло та товстіша морда американського вовка, разом із густішим волоссям за щоками, надають йому зовнішності, подібнішої до добродушного вигляду ескімоського собаки, ніж до підступного вигляду європейського вовка.»[12]

Розміри

[ред. | ред. код]

Розміри євразійських вовків залежать від географічного ареалу: тварини, що мешкають у Росії та Скандинавії, зазвичай більші, ніж вовки Західної Європи.[13] Теодор Рузвельт порівнював їх із великими вовками північного заходу Монтани та Вашингтона.[14] Дорослі вовки з території Росії мають довжину тіла 105–160 см, висоту в плечах 80–85 см і середню маса тіла 32–50 кг. Максимальна зареєстрована вага становила 69–80 кг.[6] Найбільшим із відомих євразійських вовків убито після Другої світової війни в Кобеляцькому районі Полтавської області Української РСР; його вага становила 86 кг.[15] Існують повідомлення про ще більших особин вагою 92–96 кг, зафіксованих в Україні, хоча обставини їх зважування залишаються невідомими.[6]:174 Хоча за розмірами вовки центральної Росії подібні до інших європейських популяцій, шведські та норвезькі вовки мають міцнішу статуру та ширші плечі.[13] Найбільший вовк, убитий в Румунії, важив 72 кг.[16] У італійських вовків, якщо не враховувати хвіст, довжина тіла становить 110–148 см, висота в плечах — 50–70 см, маса самців — 25–35 кг, зрідка до 45 кг.[17] Вимерлі британські вовки, за наявними даними, досягали розмірів, подібних до арктичних вовків.[18]

Зникнення

[ред. | ред. код]
Печерний поліхромний малюнок сірого вовка, печера Фон-де-Гом, Франція

Організоване винищення вовків у Північній Європі розпочалося ще в Середньовіччі і тривало до кінця XIX століття. В Англії переслідування вовків регулювалося законодавчо — останнього вовка було вбито наприкінці XV століття, за правління Генріха VII. У Шотландії вовки протрималися довше, знаходячи притулок у великих лісових масивах, які згодом були вирубані або спалені. Відомо, що вовки зберігалися у лісах Бреймар(інші мови) і Сатерленд(інші мови) до 1684 року. Винищення вовків в Ірландії відбувалося за схожим сценарієм — останнього вовка, за припущеннями, вбито в 1786 році.[19] У Швеції винагороду за вбитого вовка запровадили ще в 1647 році, після того як зникнення лосів і північних оленів змусило вовків нападати на свійську худобу. Саами проводили організовані облави для знищення вовків в північній Швеції. До 1960 року вовки в країні майже повністю зникли — цьому сприяло використання снігоходів під час полювання. Останнього шведського вовка вбито в 1966 році. У Данії сірого вовка повністю винищено в 1772 році, а останнього норвезького вовка вбито в 1973 році. У Фінляндії популяція вовків у XX столітті майже зникла, попри регулярні міграції тварин із території Росії. До 1900 року вовки траплялися лише у північних та східних регіонах країни, однак після Другої світової війни їхня чисельність дещо зросла.[20] До 2005 року популяція сягнула близько 250 особин, але вже до 2013 року скоротилася до рівня середини 1990-х — приблизно 140 особин, попри державні заходи з підтримання відтворення. На початку 2016 року чисельність вовків у Фінляндії оцінювалася у 300–350 особин.[21][22]

У Центральній Європі чисельність вовків різко скоротилася на початку XIX століття внаслідок організованих полювань і зменшення популяцій диких копитних. У Баварії останнього вовка вбито в 1847 році, а у сточищі Рейну вид повністю зник до 1899 року.[20] У Швейцарії вовки майже зникли ще до кінця XIX століття. У 1934 році в нацистській Німеччині запроваджено перше законодавство, яке регулювало охорону вовків.[23] Останній дикий вовк, убитий на території сучасної Німеччини до 1945 року, був так званий «Сабродський тигр», якого застрелили поблизу Гойєрсверди в Лужиці (тоді — Нижня Сілезія) в 1904 році. На початок XXI століття вовки повернулися до цього регіону.[24]

Полювання на вовків у Франції вперше інституціоналізовано за правління Карла Великого у 800 — 813 роках, коли створено louveterie — спеціальний корпус мисливців на вовків. Після Французької революції 1789 року цей інститут ліквідовано, однак в 1814 році його відновили. У 1883 році у Франції вбито до 1386 вовків, а ще більше знищено за допомогою отрути.[20]

У Східній Європі вовки ніколи не були повністю винищені, що пояснюється безперервним зв’язком регіону з Азією та наявністю великих лісових масивів. Попри це, до кінця XIX століття чисельність вовків у східноєвропейських країнах значно скоротилася. У Словаччині вовків повністю знищено в 1910-х роках, а до середини XX століття в Польщі їх можна було зустріти лише у кількох лісових районах на сході країни. Вовкам східних Балкан виживанню сприяло сусідство з колишнім Радянським Союзом, а також наявність великих рівнин, гірських масивів і сільськогосподарських угідь. В Угорщині на початку XX століття вовки траплялися лише на половині території країни, переважно в Карпатському басейні. У Румунії популяція вовків залишалася відносно чисельною: в 1955–1965 роках із приблизно 4600 особин щороку вбивали близько 2800 вовків. Найнижчого рівня чисельність досягла в 1967 році, коли в країні залишилося лише приблизно 1550 особин. Винищення вовків в Болгарії відбулося порівняно недавно: якщо в 1955 році нараховувалося близько 1000 тварин, то вже до 1964 року їхня чисельність скоротилася до 100–200 особин. У Греції вовків знищено в південному Пелопоннесі приблизно в 1930 році. Попри інтенсивне полювання у XVIII столітті, вовки ніколи не зникали повністю у західних Балканах — в Албанії та колишній Югославії. Організоване винищення вовків в Югославії розпочалося в 1923 році зі створенням Комітету з винищення вовків у місті Кочев'є (Словенія). Діяльність цього комітету виявилася ефективною, і чисельність вовків в Динарських Альпах значно скоротилася.[20]

Ареал сірого вовка на території СРСР охоплював майже всю країну, за винятком Соловецьких островів, Землі Франца-Йосифа, Північної Землі, а також островів Карагінський, Командорських і Шантарських. На Кримському півострові вовків винищували двічі — вперше після Громадянської війни в Росії, а вдруге — після Другої світової війни.[25] Після обох світових воєн чисельність вовків у Радянському Союзі досягала пікових значень двічі: в 1940-х роках щороку відстрілювали близько 30 000 особин із загальної популяції приблизно 200 000 вовків, а в роки найбільшої чисельності — до 40 000–50 000 особин. У 1970 році популяція вовків у СРСР різко скоротилася, і вони майже зникли в Європейській частині Росії.[26]

Станом на 2017 рік у Червоному списку Міжнародного союзу охорони природи (МСОП) сірий вовк усе ще значився як регіонально вимерлий у восьми європейських країнах: Австрії, Бельгії, Данії, Ірландії, Люксембурзі, Нідерландах, Швейцарії та Великій Британії.[27] Відтоді вовки повернулися й у деяких випадках успішно відновили популяції в усіх цих країнах, за винятком островів Ірландії та Великої Британії.

Міфи

[ред. | ред. код]

Більшість дохристиянських традицій, пов’язаних із вовками в Євразії, мали коріння в хетській міфології[3], де вовки посідали важливе місце, іноді виступаючи навіть у ролі божеств.[28] Вовк мав велику пошану у даків, чия назва походить від галльського Daoi, що означає «народ вовків». Вовка вважали володарем усіх тварин і єдиною реальною силою, здатною боротися зі злом.[29] Давні греки пов’язували вовків із богом чуми та зцілення Аполлоном.

Менш привабливе зображення вовка зустрічається в скандинавській міфології, де вовк Фенрір під час Рагнароку вбиває Одіна. Попри це, вовків захоплено шанували за їхню лютість, і германські воїни часто обирали вовка своїм тотемом — рису, яка згодом поширилася й на інші європейські культури.[4] У литовській міфології залізний вовк з’являється перед великим князем Гедиміном, наказуючи йому збудувати місто Вільнюс. У тенгріанстві вовк має велике значення: вважається, що, виючи, він молиться богу Тенгрі, отже, єдине після людини створіння, яке поклоняється божеству.[30]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Wolf. eunis.eea europa.eu.
  2. ↑ Wozencraft, W. C. (2005). "Order Carnivora". In Wilson, D. E.; Reeder, D. M. (eds.). Mammal Species of the World: A Taxonomic and Geographic Reference (3rd ed.). Johns Hopkins University Press. ISBN 978-0-8018-8221-0. OCLC 62265494.
  3. ↑ а б Gamkrelidze, T. V. & Ivanov, V. V. (1995), Indo-European and the Indo-Europeans: A Reconstruction and Historical Analysis of a Proto-Language and Proto-Culture, Walter de Gruyter, pp. 413-417, ISBN 3110815036
  4. ↑ а б Boitani, L. (1995), "Ecological and cultural diversities in the evolution of wolf-human relationships" [Архівовано 2015-07-17 у Wayback Machine.], in Ecology and conservation of wolves in a changing world, eds. Carbyn, L. N., Fritts, S. H., and Seip, D. R., eds. pp. 3-12, Edmonton: Canadian Circumpolar Institute
  5. ↑ Factsheet: Gray Wolf (Eurasia's Carnivores > Canis lupus). Архів оригіналу за 4 серпня 2015. Процитовано 7 березня 2015.
  6. ↑ а б в Heptner, V. G. & Naumov, N. P. (1998) Mammals of the Soviet Union Vol.II Part 1a, SIRENIA AND CARNIVORA (Sea cows; Wolves and Bears), Science Publishers, Inc. USA., pp. 184-187, ISBN 1-886106-81-9
  7. ↑ а б Miller, G. S. (1912), Catalogue of the mammals of Western Europe (Europe exclusive of Russia) in the collection of the British museum, London, Printed by order of the Trustees of the British Museum, pp. 313-314
  8. ↑ Mech, L. David (1981), The Wolf: The Ecology and Behaviour of an Endangered Species, University of Minnesota Press, p. 354, ISBN 0-8166-1026-6
  9. ↑ Heptner, V. G. & Naumov, N. P. (1998) Mammals of the Soviet Union Vol.II Part 1a, SIRENIA AND CARNIVORA (Sea cows; Wolves and Bears), Science Publishers, Inc. USA., pp. 166, ISBN 1-886106-81-9
  10. ↑ Zimen, E. (1981), The Wolf: His Place in the Natural World, Souvenir Press, p. 73, ISBN 0-285-62411-3
  11. ↑ Peterson, R. O. & Ciucci, P. (2003), "The Wolf as a Carnivore", in Wolves: Behavior, Ecology, and Conservation, edited by L. David Mech and Luigi Boitani, pp. 104-130, Chicago: University Press
  12. ↑ Richardson, John & Swainson, William. Fauna boreali-americana, or, The zoology of the northern parts of British America: containing descriptions of the objects of natural history collected on the late northern land expeditions, under command of Captain Sir John Franklin, R.N., Jay Murray, 1829
  13. ↑ а б Jardine, William. The Naturalists Library, Mammalia, Vol. IX: Dogs. Edinburgh: W.H. Lizars, 1839.
  14. ↑ Theodore Roosevelt. Hunting the Grisly and Other Sketches.
  15. ↑ Graves, Will (2007). Wolves in Russia: Anxiety throughout the ages. Detselig Enterprises. с. 35. ISBN 978-1-55059-332-7. Архів оригіналу за 2 серпня 2009. Процитовано 5 травня 2010.
  16. ↑ Gibson, Nancy (1996). Wolves. Voyageur Press. с. 72. ISBN 0-89658-299-X.
  17. ↑ Viviani, Alessia; Gazzola, Andrea; Scandura, Massimo (2006). Il Lupo: Un predatore sociale ed adattabile. У Apollonio, Marco; Mattioli, Luca (ред.). Il Lupo in provincia di Arezzo (італ.). Montepulciano (SI): Editrice Le Balze. с. 29—43..
  18. ↑ Owen, R., A history of British fossil mammals, and birds, J. Van Voorst, 1846
  19. ↑ Hickey, Kieran (Травень–червень 2003). Wolf - Forgotten Irish Hunter (PDF). Wild Ireland: 10—13. Архів оригіналу (PDF) за 25 березня 2014.
  20. ↑ а б в г Fritts, S. H., et al. (2003), "Wolves and humans", in Wolves: Behavior, ecology and conservation, eds. L. D. Mech, and L. Boitani, pp. 289–316, Chicago, Illinois: University of Chicago Press
  21. ↑ Bisi, Jukka; Kurki, Sami (2008), The wolf debate in Finland (PDF) (англ.), Seinäjoki, Finland: Ruralia Institute, University of Helsinki, ISBN 978-952-10-4136-5, архів оригіналу (PDF) за 15 лютого 2010
  22. ↑ Hiedanpää, Juha (2013). Institutional Misfits: Law and Habits in Finnish Wolf Policy (PDF). Ecology and Society (англ.). 18 (1) art24: 24—33. doi:10.5751/ES-05302-180124.
  23. ↑ Sax, Boria (2001). The Mythical Zoo: an Encyclopedia of Animals in World Myth, Legend, and Literature. ABC-CLIO. с. 272. ISBN 1-5760-7612-1.
  24. ↑ Verbreitung in Deutschland [Distribution in Germany]. Wolfsregion Lausitz (нім.). Архів оригіналу за 11 квітня 2013. Процитовано 12 жовтня 2013.
  25. ↑ Heptner, V. G. & Naumov, N. P. (1998) Mammals of the Soviet Union Vol.II Part 1a, SIRENIA AND CARNIVORA (Sea cows; Wolves and Bears), Science Publishers, Inc. USA., pp. 177-179, ISBN 1-886106-81-9
  26. ↑ Boitani, L. (2003), "Wolf Conservation and Recovery", in Wolves: Behavior, ecology and conservation, eds. L. D. Mech, and L. Boitani, pp. 317–340, Chicago, Illinois: University of Chicago Press
  27. ↑ Boitani, L.; Phillips, M.; Jhala, Y. (2020) [errata version of 2018 assessment]. Gray Wolf: Canis lupus. IUCN Red List of Threatened Species. 2018. doi:10.2305/IUCN.UK.2018-2.RLTS.T3746A163508960.en. Процитовано 10 липня 2020.
  28. ↑ Mallory, J. P. & Adams, D. Q. (1997), Encyclopedia of Indo-European Culture, Taylor & Francis, pp. 647-648, ISBN 1884964982
  29. ↑ Grumeza, I. (2009), Dacia: Land of Transylvania, Cornerstone of Ancient Eastern Europe, University Press of America, pp.75-6, ISBN 076184466X
  30. ↑ Cope, T. (2013) On the Trail of Genghis Khan: An Epic Journey Through the Land of the Nomads, A&C Black, pp. 46-7, ISBN 1408839881

Джерела

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Canis_lupus_lupus&oldid=47134679