Chance Vought F4U Corsair

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Chance Vought F4U Corsair
Vought F4U Corsair (USMC).jpg
Chance Vought F4U Corsair
Призначення: палубний винищувач-бомбардувальник 
Перший політ: 29 травня 1940 
Прийнятий на озброєння: 28 грудня 1942 
Знятий з озброєння: 1953[1]
1979[2] 
Період використання: 1942-1953 
На озброєнні у: Seal of the United States Department of the Navy (alternate).svg ВМС США
Seal of the United States Marine Corps.svg КМП США
RAF Lowvis Army roundel.svg Повітряні сили флоту Великої Британії
Argentine Naval Aviation patch.svg Авіація ВМС Аргентини
El Salvador Air force Badge.svg Повітряні сили Сальвадору
Logo Fuerza Aérea Hondureña.jpg Повітряні сили Гондурасу
Roundel of New Zealand.svg Королівські ПС Нової Зеландії
Roundel of the French Fleet Air Arm.svg Авіація ВМС Франції 
Виробник: Vought 
Всього збудовано: 12 571 
Конструктор: Рекс Бейзел 
Екіпаж: 1 особа
Крейсерська швидкість: 346 км/год
МШ біля землі: 595 км/год
МШ на висоті: 718 км/год
Бойовий радіус: 528 км
Дальність польоту: 2 460 км
Практична стеля: 12 650 м
Швидкопідйомність: 22,1 м/с
Довжина: 10,26 м
Висота: 4,5 м
Розмах крила: 12,50 м
Площа крила: 29,172 м²
Споряджений: 5 634 кг
Двигуни: 1 × Pratt & Whitney R-2800-18W 
Тяга (потужність): 2 380 
Гарматне озброєння: 4 × 20-мм авіаційних гармати AN/M2 
Боєзапас: по 231 (20-мм)
по 400 (12,7-мм) 
Внутрішнє бомбове навантаження: до 1 800 кг
Підвісне озброєння авіабомби, торпеди, авіаційні ракети 
Кулеметне озброєння 6 × 12,7-мм кулеметів Browning M2 

Чанс Воут F4U «Корсар» (англ. Chance Vought F4U Corsair) — американський палубний винищувач-бомбардувальник виробництва авіакомпанії Vought за часів Другої світової та Корейської війн. Перший зразок надійшов до авіації флоту в 1942 році, останній — до французьких Повітряних сил в 1953. Загалом було випущено 12 571 літак 16 модифікацій, що є рекордом для виробництва літаків з поршневим двигуном в історії американської авіації. Винищувач відмінно зарекомендував себе в ході бойових дій, перебував на озброєнні американської палубної авіації, в морській піхоті, а також у флотах Великої Британії, Нової Зеландії, Франції та інших країнах світу. Деякі японські пілоти вважали його найпотужнішим винищувачем Другої світової війни, а експерти американських ВМС підрахували співвідношення бойових втрат у повітряних боях за участю «Корсарів», як 11:1 на користь останнього[3].

Принципова схема винищувача «Корсар»
Прототип літака F4U «Корсар»

Створення[ред.ред. код]

У лютому 1938 американські ВМС оголосили конкурс на створення швидкісного двомоторного та одномоторного висотного палубного винищувача для потреб свого флоту. Для одномоторного винищувача висувались наступні вимоги: дальність дії до 1 600 км, максимально можлива швидкість на висоті в 6 000 метрів у 563 км/год та швидкість звалювання не більше ніж 110 км/год. Цей літак мав озброюватись чотирма кулеметами або авіаційними гарматами, як виключення допускалось оснащення трьома кулеметами з підвищеним боєкомплектом.

До «фіналу» конкурсу вийшли три фірми — «Белл», «Грумман» і «Чанс-Воут». Фірма «Белл» виступила з проектом літака XFL-1 «Аеробоніта» — легким одномісним винищувачем з двигуном, розташованим в центрі мас, за кабіною пілота. Він був спроектований за зразком сухопутної «Аерокобри». «Грумман» запропонував вельми привабливий і елегантний двомоторний літак XF5F «Скайрокет». На їхньому тлі проект конструктора фірми «Чанс-Воут» виглядав менш екзотичним. Проте, ані «Grumman», ані «Bell» не представили ВМС бажаного — палубного винищувача, який за характеристиками перевершував машини сухопутного базування.

До того ж, обидва ці конкурсанти були досить непрості в управлінні, а «Аеробоніта», як і «Кобра», виявилася схильна до плоского штопору. Тому, дітище фірми «Чанс-Воут» було визнано заслуженим переможцем і ВМС США уклали з фірмою контракт на будівництво прототипу нового винищувача вже у червні 1938 року.

Винищувач F4U-1A «Корсар» кавалера Медалі Пошани майора Пеппі Бойінгтона

Команда розробників фірми «Воут» під керівництвом головного конструктора Рекса Бейзела створила один з кращих на той момент винищувачів для флоту — XF4U-1. «Ченс-Воут» XF4U-1 був одномісним винищувачем-монопланом, оснащеним дворядним зіркоподібним 18-циліндровим мотором повітряного охолодження «Пратт-Вітні» XR-2800-2 «Восп» потужністю 1 800 к.с. Ця потужна силова установка робила літак одним з найшвидкісних винищувачів свого класу. Машині, продовжуючи традиції авіакомпанії, дали ім'я «Корсар» — до цього два інших літака, розроблених «Воут», вже носили цю назву[Прим. 1].

Незважаючи на своє досить класичне компонування, новий літак мав у конструкції і технології виробництва декілька інновацій. Головною відзнакою літака стало застосування крила, виконаного у вигляді W-подібної при погляді спереду формі, так звана «зворотня чайка». Завдяки його впровадженню досягалося відразу кілька цілей. Ще на етапі продувок моделей в аеродинамічній трубі стало ясно, що консолі крила подібної форми, зчленовані з фюзеляжем циліндричної форми в нижній його частині, сприяли зниженню опору інтерференції, а як наслідок, не була потрібна установка зализів. Крім того, крило типу «зворотна чайка» знижувало ризик катастрофи при аварійній посадці на воду, так як завдяки своїй формі могло бути використано як редан. І нарешті, значно скорочувалася довжина основних стійок шасі, що призвело до певної економії маси конструкції планера.

29 травня 1940 року льотчик-випробувач Лиман Буллард вперше підняв літак у повітря. Льотні випробування нової машини перевершили всі очікування. Уже через кілька днів ХF4U-1 досяг швидкості польоту 651,7 км/год і став найшвидкісним американським військовим літаком того періоду[4].

Льотні характеристики «Корсара» були настільки видатними, що на нього звернув увагу навіть Армійський авіаційний корпус США, причому в особі свого головнокомандувача генерала Генрі Арнольда. Швидкопідйомність машини становила 14,7 м/хв, а в пікіруванні вона розігналася до 885 км/год при перевантаженні 8. Хоча це і перевершувало вимоги технічного завдання, але чудово продемонструвало запас міцності літака[5].

1 жовтня 1940 року, XF4U-1 продемонстрував при випробувальному перельоті зі Стратфорда до Гартфорда неймовірну швидкість у 652 км/год, що стало абсолютним рекордом для одномоторного винищувача в історії американської авіації[3].

24-25 лютого 1941 року пройшли заключні випробування перед представниками американського флоту, і вже 3 березня було дано вказівку фірмі Vought готуватися до серійного випуску цього винищувача. 3 червня 1941 року надійшло офіційне замовлення на перші 584 літаки, під заводським позначенням VS-317. Перший серійний F4U-1 (заводський номер 02153) з двигуном R-2800-8 потужністю 1 970 к.с. був випущений заводом у Далласі і 25 червня 1942 року виконав свій перший політ[3]. Під час випробувальних польотів була досягнута швидкість 638 км/год на висоті 7 540 метрів і швидкопідйомність 15,23 м/сек. 31 липня 1942 року відбулася офіційна передача літака американського флоту, після чого перші «Корсари» були направлені на авіаносець «Сенґамон» до затоки Чесапік[6].

Бойове застосування[ред.ред. код]

Першим підрозділом американського флоту, який отримав на озброєння F4U-1, стала ескадрилья VF-12 у Норт Айленді, Каліфорнія, за якою послідувала VF-17 в Норфолку, Вірджинія. Першою в авіації Корпусу морської піхоти США отримала «Корсари» ескадрилья VMF-124. Незважаючи на високу швидкість і маневреність «Корсара», пілоти флоту були розчаровані винищувачем після палубних випробувань на авіаносці, що виявили ряд неприємних особливостей поведінки машини при приземленні. Тенденція до завалювання на ліве крило була досить небезпечною при посадці на берегові аеродроми і абсолютно неприйнятною при приземленні на авіаносець. Цей недолік разом зі схильністю літака цибати і неможливість здійснювати посадку на три точки (довга носова частина закривала льотчику огляд попереду) призвели до того, що винищувач визнали непридатним до експлуатації з палуби. Фірма «Воут» шукала шляхи вирішення цих проблем і, в кінцевому підсумку, знайшла їх, але в той час F4U-1 експлуатувався тільки з берегових аеродромів. Водночас, такий літак став справжньою знахідкою для Корпусу морської піхоти — більшість ранніх «Корсарів» використовувалася в його авіації[5]. Незабаром на озброєнні VMF-124 перебувало вже 22 літаки F4U-1 «Корсар».

Після здавання своїх неповоротких винищувачів F4F «Уайлдкет», льотчики морської піхоти охоче пересіли на «Корсари»[5]. Але і ВМС продовжувало приваблювати високі льотні характеристики літака й вживалися заходи щодо модернізації винищувача до вимог палубної авіації флоту.

12 лютого 1943 року ескадрилья Корпусу морської піхоти VMF-124 була перекинута на острів Гуадалканал в архіпелазі Соломонових островів. В цей же день «Корсари» виконали свій перший бойовий виліт, ескортуючи бомбардувальники PB4Y під час їхнього нальоту на японські кораблі на острові Бугенвіль. Але в цей день вони не вступили в бойове зіткнення з літаками противника.

14 лютого винищувачі VMF-124 спільно з Р-40 і Р-38 були перехоплені 50 японськими винищувачами «Зеро». Дебют для «Корсарів» виявився невдалим, вони втратили в цьому бою дві машини. Загальні втрати американців склали: два «Корсари», чотири Р-38, два Р-40, два PB4Y при трьох збитих японських літаках «Зеро». Виправдовувало пілотів F4U тільки те, що 20 годин нальоту було зовсім недостатньо для перенавчання з винищувачів «Buffalo» і «Wildcat». Чи не була також відпрацьована тактика бою. Льотчики просто ще не знали можливостей свого літака. Однак уже через два місяці боїв на бойовому рахунку ескадрильї лічилось 68 японських літаків при втраті власних 11 «Корсарів» та трьох загиблих пілотах[6].

У ході двомісячних боїв льотчики F4U-1 виробили тактику, яка і стала стандартною в боях з японськими літаками. Використовуючи переваги «Корсарів» у швидкості і швидкопідйомності, американські пілоти атакували японців першими. Виявивши літаки противника, американці швидко набирали висоту, а потім пікірували на них, знищуючи ворожі машини вогнем з кулеметів. Після атаки вони виходили з бою з набором висоти і займали новий рубіж для повторного нападу. Поступаючись «Зеро» в маневреності, «Корсари» намагалися не ув'язуватись з ними в ближній маневрений бій. А в складних ситуаціях «Корсар» міг відірватися від противника за рахунок швидкого набору висоти або пікірування[6].

До кінця 1943 року всі винищувальні ескадрильї морської піхоти США в південній частині Тихого океану були переозброєні винищувачами F4U, і до цього часу асами «Корсарів» було знищено 584 літаки противника[6].

Набагато складніше складувалась доля цих літаків у військово-морських силах при підготовці до використання «Корсарів» на авіаносцях. 25 вересня 1942 року розпочалась серія пробних зльотів і посадок на авіаносці «Сенґамон», яка відразу виявила низку недоліків у конструкції літака. Стандартна техніка приземлення на авіаносець була практично неможлива. Двигун обмежував огляд льотчика, а краплі мастила, які потрапляють з двигуна, на лобове скло ще більше ускладнювали видимість. У момент посадки пілот був змушений зближуватися з кораблем не по прямій, а на віражі, щоб бачити посадкову палубу. У момент приземлення винищувач опускав ніс і сильно бився основними колесами. «Корсар» підскакував на жорстко амортизованих стійках шасі, що нерідко призводило до пошкодження літака. У цій ситуації командування ВМС не могло використовувати F4U-1 як палубні винищувачі[6].

Для впевненого пілотування «Корсара», пілоту потрібно було пройти серйозну багатогодинну льотну підготовку. Число втрачених з небойових обставин винищувачів F4U набагато перевищувало бойові втрати (349 машин були збиті зенітною артилерією, 232 — з інших бойових причин, 690 при виконанні не бойових вильотів і 164 розбилися при зльотах і посадках на авіаносці)[7].

Компанія «Воут» доклала чимало зусиль для удосконалення свого літака та усунення виявлених недоліків, загалом до конструкції Корсару було внесено більше за 100 модернізацій та змін.

Для збільшення темпу випуску літаків виробництво F4U-1 було розгорнуто на заводах фірм Goodyear Aeronautical Corp. в Огайо і Brewster Aeronautical Corp. у Нью-Йорку. 25 лютого 1943 року злетів перший FG-1 фірми Goodyear, котрий відрізнявся від F4U-1 тільки тим, що крила не складалися[6].

Список найкращих асів «Корсарів»[8]

3 жовтня 1942 року модернізовані винищувачі F4U-1 почали надходити в експериментальну ескадрилью ВМС США VF-12, яка спочатку розміщувалася на наземної базі в місті Сан-Дієго, штат Каліфорнія. До 14 січня 1943 року ця ескадрилья була повністю укомплектована 22 винищувачами «Корсар» і 22 січня перебазована на борт авіаносця «Кор». У березні-квітні 1943 року нові винищувачі F4U-1 надійшли до ескадрильї VF-17, раніше озброєну літаками F6F3 «Хеллкет». У середині квітня підрозділ було перекинуто на борт авіаносця «Банкер Гілл». Це була перша палубна ескадрилья ВМС США, що вступила в бій на літаках «Корсар». Починаючи з вересня 1943 року пілоти VF-17, діючи з наземних баз на Соломонових островах, знищили за 76 днів 127 японських літаків і 5 кораблів. П'ятнадцять льотчиків ескадрильї стали асами. Один з них, лейтенант А.Кепфорд, до свого повернення на батьківщину здобув 17 перемог і став п'ятим серед морських льотчиків за кількістю збитих літаків.

Ескадрилья VF-17 була першою, яка довела, що «Корсари» придатні для дій з авіаносців. 8 листопада 1943 року, влетівши з островів Нової Джорджії, F4U «Корсар» VF-17 виконували бойове завдання з прикриття авіаносців «Ессекс» і «Банкер Гілл», літаки яких завдавали удари по місту Рабаул. Перехопивши і знищивши групу з 18 японських бомбардувальників, «Корсари» майже повністю витратили запас палива. Тому, всупереч інструкціям, було прийнято вимушене рішення про посадку на авіаносці. Всі літаки благополучно сіли на палубу. Ця посадка вплинула на подальше вирішення командування про ширше використання F4U з авіаносців[6].

Однак не завжди все закінчувалося настільки благополучно. 25 січня 1944 року 23 «Корсари» з VMF-422[en] вилетіли з острова Тарава для 469-мильного перегінного польоту на Фунафуті. Погана погода і невдало спланований маршрут привели до того, що ескадрилья заблукала, і, повністю вичерпавши пальне, літаки впали в море. 10 літаків зникло в морі, 13 здійснили вимушену аварійну посадку на воду. Ті, що вціліли, три доби провели на рятувальних плотах у морі, поки їх не знайшов у морі літак-амфібія «Каталіна». Однак, літаючий човен не міг перевезти усіх постраждалих, тому екіпаж літака повідомив по радіо про допомогу й ввечері американський есмінець «Гоббі» забрав решту. У цілому 22 літаки були втрачені та 6 пілотів загинуло[9].

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Abrams, Richard. F4U Corsair at War. London: Ian Allan Ltd., 1977. ISBN 0-7110-0766-7.
  • Bowman, Martin W. Vought F4U Corsair. Marlborough, UK: The Crowood Press Ltd., 2002. ISBN 1-86126-492-5.
  • D'Angina, James. «Vought F4U Corsair». Oxford, UK: Osprey Publishing, 2014. ISBN 978-1-78200-626-8
  • Green, William. «Vought F4U-1, F4U-4 (FG-1 Corsair)». War Planes of the Second World War, Volume Four: Fighters. Garden City, New York: Doubleday & Company, 1973, pp. 188—194. ISBN 0-385-03259-5.
  • Thompson, Warren. F4U Corsair Units of the Korean War: Osprey Combat Aircraft 78. Botley, Oxford UK: Osprey Publishing, 2009. ISBN 978-1-84603-411-4

Посилання[ред.ред. код]

Відео[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Виноски
Джерела