Communicatio idiomatum
Communicatio idiomatum («обмін атрибутами») — у християнському богослов'ї аспект вчення про дві природи Христа в одній особі.
Вчення про дві природи було сформульоване на Халкідонському соборі 451 року, де було проголошено, що Ісус Христос є одночасно істинною людиною й істинним Богом — «незмішаним» (ἀσυγχύτως), asynchytos) і «незмінний» (ἀτρέπτως, atreptos), а також «неподільним» (ἀδιαιρέτως, adiairetos) і «нерозділеним» (ἀχωρίστως, achoristos). Перше є формулювання було сформульоване Левом Великим у повчальному листі до Ефеського собору 449 року, пізніше розвинута насамперед Іваном Дамаскином, а в Середньовіччі відстоювалася, серед інших, Томою Аквінським.
Найбільшого значення згадана ідея набула в суперечках про причастя в період Реформації. Мартін Лютер — на відміну від швейцарського реформатора Цвінглі — дотримувався думки, що Ісус Христос тілесно присутній у Святому Причасті (дійсна присутність). Однак це можливо лише за умови, що людська природа Христа також має божественну якість всюдисущості (див. вчення про всюдисущість[de]). Саме тому Мартін Лютер був відданим прихильником communicatio idiomatum.
Для опису комунікації ідіом Мартін Хемніц[en] (серед інших у «Формулі згоди») та лютеранські ортодокси розробили три роди:
- Genus idiomaticum: Атрибути людської природи, а також атрибути божественної природи приписуються всій особі Ісуса Христа.
- Genus maiestaticum: Людська природа Ісуса Христа має реальну частку в атрибутах божественної природи.
- Genus apotelesmaticum: Кожна з двох природ бере участь в особливих діях іншої природи.
Література[ред. | ред. код]
- Martin Seils: Idiomatum communicatio. In: Historisches Wörterbuch der Philosophie, Bd. 4. Schwabe Verlag, Basel 1976, Sp. 186 f.
- Notger Slenczka: Communicatio idiomatum. In: Religion in Geschichte und Gegenwart (RGG). 4. Auflage. Band 2, Mohr-Siebeck, Tübingen 1999, Sp. 433—434.
|
