Crass

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Crass
фотографія
Основна інформація
Жанр Анархо-панк, панк-рок, хардкор-панк, арт-панк, вільна імпровізація
Роки 1977–1984
Країна Велика Британія
Лейбл Small Wonder Records, Crass Records, Southern Records

Commons-logo.svg Crass у Вікісховищі

Crass — британський панк-рок-гурт, утворений 1977 року [1][2] , який сприяв поширенню анархізму як політичної ідеології, способу життя та руху опору. Crass популяризував анархо-панк-рух субкультури панків, виступаючи за пряму дію, права тварин і захист навколишнього середовища. Колектив використовував і захищав DIY-панк-етичний підхід «все-сам, do it yourself» (див. DIY субкультура) до своїх звукових колажів, листівок, альбомів і фільмів.

Crass малювали фарборозпилювачем через трафарет графіті-послання в лондонському метрополітені та на рекламних щитах, координували сквоти й організовані політичні акції. Вони виражали свої ідеї, вдягаючи чорний одяг військового стилю та використовуючи сценічний фон у вигляді значків, що поєднували християнський хрест, свастику, Прапор Великої Британії та Уроборос.

Команда ставилась критично до субкультури панку[3] і молодіжної культури загалом. Їх вважають представниками арт-панку[4] за використання стрічкових колажів, графіки, усних послань, поезії та імпровізації.

Історія[ред.ред. код]

Гурт був заснований у Dial House, відкритій комуні поблизу Епінга в графстві Ессекс, і сформований коли засновник Dial House Пенні Рімбо почав джемувати зі Стівом Ігнорантом[5] (котрий проживав у тому будинку в той час). Ігнорант вирішив створити гурт після того як побачив концерт the Clash в Бристолі,[6]

Після того як приєдналися інші друзі й члени комуни (включаючи Гі Ваучера, Піта Райта, Н. А. Палмера і Стіва Хермана), Crass зіграли свій перший концерт на вуличному фестивалі на вулиці Хантлі в північному Лондоні. Вони планували зіграти п'ять пісень, але місцеві жителі дозволили тільки три.[7] Гітарист Стів Херман залишив банду невдовзі після того і його замінив Філ Фрі.[8] Джой Де Вівр та Ів Лібертайн також приєдналися до гурту приблизно тоді ж.

Crass зіграли два концерти в Роксі Клуб у Ковент Гарден, Лондон.[9] За словами Рімбо, музиканти з'явились п'яними на своєму другому шоу, за що їх вигнали зі сцени; це надихнуло Crass на створення пісні «Banned from the Roxy».[10] Після цього випадку колектив почав ставитись до справи серйозніше, уникаючи вживання спиртних напоїв і канабісу перед концертами і вдягаючи чорну воєнну уніформу.

Вони ввели свій власний логотип для оформлення фону сцени, що його намалював друг Рімбо Дейв Кінг.[11] Це надало команді мілітаристського образу, що призвело до звинувачень у фашизмі.[12] Crass відповідали, що їх поява в однаковій уніформі була спрямована проти «культу особистості», таким чином (на відміну від багатьох гуртів) жодного з музикантів не можна назвати лідером.[12]

Crass задумували свій логотип як обкладинку для самвидатівського памфлету Рімбо Божевільня реальності Христа.[13] В ньому поєднані символи влади: християнський хрест, свастика, Прапор Великої Британії та Уроборос.

Першим альбомом Crass був The Feeding of the 5000 в 1978. Працівники заводу з пресування платівок відмовились виконувати замовлення через начебто богохульний зміст пісні «Asylum»,[14][15] і запис вийшов без неї. На місці композиції було дві хвилини тиші під заголовком «The Sound Of Free Speech». Цей випадок підштовхнув гурт до створення їх власного лейблу Crass Records.[16]

1979 року гурт випустив свою другу платівку (Stations of the Crass). Це був подвійний альбом з трьома сторонами нового матеріалу і четвертою стороною записаною наживо в Pied Bull Іслінгтон.

Наступний сингл Crass «Bloody Revolutions» 1980, був фандрайзинговою благодійною акцією разом з гуртом Poison Girls, з якими вони заробили £20,000 щоб фінансувати Wapping Autonomy Centre.[11] Вони отримали в основному критичні слова на свою адресу, що були (частково) відповіддю на насильство на їх концерті в Conway Hall Лондон Red Lion Square, на якому обидві команди грали у вересні 1979.[17] Шоу було задумане як фандрайзингова акція на користь так званих «Persons Unknown», групи анархістів, яких звинувачували у змові.[18] Протягом концерту прибічники Соціалістичної робочої партії Великої Британії й інші антифашисти напали на неонацистів з Британського руху, що призвело до подальшої ескалації конфлікту.[19] Музиканти згодом переконували, що члени лівої партії були значною мірою відповідальні за бійку, а такі організації, як, наприклад Рок проти расизму примушували аудиторію поділятись на лівих і правих.[20]

Crass випустили третій альбом Penis Envy в 1981. Він ознаменував відхід від хардкор-панк образу The Feeding of the 5000 і Stations of the Crass. Він характерний більш складними музикальними аранжуваннями та жіночим вокалом Ів Лібертайн і Джой Де Вівр. Альбом торкався питань фемінізму, нападав на інститут шлюбу та сексуального обмеження.

Гурт потратив майже рік, щоб записати й випустити свій четвертий альбом Christ — The Album, який був подвійним. Впродовж цього періоду Фолклендська війна почалась і закінчилась. Ця подія примусила Crass переглянути своє відношення до випуску альбомів. Якщо спочатку завданням Crass був політичний коментар, то тепер вони відчували, що світові події випередили їх і відсунули у минуле.

Швидкість, з якою Фолклендська розгорталась, і спустошення, що Тетчер спричиняла вдома та за кордоном, примусила нас відповідати швидше ніж ми це робили раніше. Ми потратили так багато часу, щоб створити Christ – The Album, що деякі з пісень у ньому, які попереджали про наближення бунтів та війни, стали майже неактуальними. Токстет, Бристоль, Брикстон і Фолклендські острови вже були у вогні до того часу як ми випустили альбом. Ми відчували себе безпорадними через нашу повільність, приниженими нашою невідповідністю.[21]

Наступні платівки (включаючи сингли «How Does It Feel? (to Be the Mother of a Thousand Dead)» і «Sheep Farming in the Falklands» та альбом Yes Sir, I Will) продемонстрували повернення гурту до своїх коренів та були охарактеризовані, як «тактичні відповіді» на політичні виклики.[22]

Crass стали більмом на оці уряду Маргарет Тетчер після Фолклендської війни. Питання стосовно гурту у Парламенті Великої Британії й спроби переслідування депутатом від консервативної партії Тімоті Еггаром за їх сингл «How Does It Feel…»,[23] примусили їх подумати про своє майбутнє.

На плечі команди лягли важкі судові витрати через переслідування альбому Penis Envy.[24] Цей факт поєднаний з примусом жити і працювати разом, врешті-решт взяв своє.[21] 7 липня гурт зіграв благодійний концерт в Абердері, Уельс для шахтарів що страйкували, і при поверненні додому Н. А. Палмер оголосив, що збирається полишити команду.[25] Це утвердило Crass в їх попередньому намірі припинити існування в 1984, і колектив розпався.

Склад[ред.ред. код]

Дискографія[ред.ред. код]

Студійні альбоми[ред.ред. код]

  • The Feeding of the 5000 (1978, Small Wonder Records) (UK Indie — No. 1)
  • Stations of the Crass (521984, подвійний студійний альбом, 1979) (UK Indie — No. 1)
  • Penis Envy (album) (321984/1, 1981) (UK Indie — No. 1)
  • Christ — The Album (BOLLOX 2U2, подвійний студійний альбом, 1982) (UK Indie — No. 1)
  • Yes Sir, I Will (121984/2, 1983) (UK Indie — No. 1)
  • Best Before 1984 (CATNO5; зібрання синглів, 1986) (UK Indie — No. 7)
  • Ten Notes on a Summer's Day (catalog No. 6, 1986, Crass Records) (UK Indie — No. 6)

Записи наживо[ред.ред. код]

  • Christ: The Bootleg (записаний наживо в Нотінгемі, 1984, опублікований в 1989 на Allied Records)
  • You'll Ruin It For Everyone (записаний наживо в Перт (Шотландія), 1981, опублікований 1993 на Pomona Records)

Відео[ред.ред. код]

  • Christ: The Movie (серія коротких фільмів Міка Дюфілда що були показані на виступах Crass, VHS, опубліковано 1990)
  • Semi-Detached (відео колажі Гі Ваучера, 1978-84, VHS, 2001)
  • Crass: There Is No Authority But Yourself (документальний фільм Alexander Oey,2006) що задокументував історію Crass та Dial House.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Rimbaud, 1999, с. 69
  2. «In August 1977 Dave King went (…) As Dave exits stage left, Steve Ignorant returns to Dial House and (…) Crass was born.» Berger, George (2006). The Story of Crass. Omnibus Press. с. 76. 
  3. Rimbaud, Penny (2004). Love Songs. Pomona Publishing. с. xxiv. ISBN 1-904590-03-9. «We believed that you could no more be a socialist [band] and signed to CBS (The Clash) than you could be an anarchist and signed to EMI» 
  4. Lynskey, Dorian (2007-09-28). Jeffrey Lewis, 12 Crass Songs. The Guardian (London). 
  5. Sleeve note on Bullshit Detector Volume 1 (Crass Records, cat no.421984/4); «Sometime in 1977 Rimbaud and Ignorant started messing around with a song called 'owe us a living'. They ran through it a few times and decided to form a band consisting of themselves. They called themselves Crass»
  6. «At the end of the Clash gig there was all these people shouting and saying 'your shit!' and Joe Strummer stood there and said 'if you think you can do any better go ahead and start your own band.' And I was like what a great idea!» Steve Ignorant Interview. Punk77. 
  7. Berger, 2006, с. 83
  8. Berger, 2006, с. 86
  9. Steve Ignorant interviewed. Punk 77. 2007. 
  10. "Banned from the Roxy" from Feeding the 5000. Small Wonder Records. 1978. 
  11. а б Glasper, 2007, с. 23
  12. а б Berger, 2006, с. 104
  13. Glasper, 2007, с. 13
  14. George Berger. The Story of Crass. ISBN 9780857120120. 
  15. Maria Raha (2004-12-31). Cinderella's Big Score: Women Of The Punk And Indie Underground. с. 96. ISBN 9781580051163. 
  16. Ignorant, Steve (2010). The Rest is Propaganda. Southern Records. с. 167. 
  17. Berger, 2006, с. 169
  18. Berger, 2006, с. 145
  19. Lux, Martin (2006). Anti-Fascist. Phoenix Press. с. 89. ISBN 978-0-948984-35-8. 
  20. Anarchy in UK: Crass interviewed: 1979. greengalloway. Blogspot. 23 October 2007. «But Crass blame this on Rock Against Racism which, they allege, has polarised youth. "If you're not in RAR then you're a Nazi. Now we're sandwiched between left-wing violence and right-wing violence" - Crass interviewed in "New Society", 1979» 
  21. а б Rimbaud, P; "...In Which Crass Voluntarily Blow Their Own", sleeve note essay included with Best Before 1984 album
  22. Berger, 2006, с. 220
  23. Protest songs: Marching to the beat of dissent. The Independent. 5 April 2012. 
  24. Rimbaud, P; sleeve notes to 'The Crassical Collection; Ten Notes On A Summer's Day' Crass Records, 2012
  25. Berger, 2006, с. 254
  26. Rimbaud, Penny (19 August 2005). John Loder obituary. The Guardian (London). 

Бібліографія[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]