Cursus honorum

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Стародавній Рим

Roman SPQR banner.svg
Періоди

Cursus honorum (з латини «шлях честі») — послідовність військових і політичних магістратур, через які проходила кар'єра давньоримських політиків сенаторського рангу. Головна мета Cursus honorum — не допускати на посади вищих магістратів занадто молодих та недосвідчених людей, що намагалися отримати їх завдяки підкупу, знатності чи родинних зв'язків. Розпад цього інституту почався в останні півстоліття існування Республіки і завершився у перше століття принципата.

Також Cursus honorum — це назва присвятного напису, яким супроводжувалися статуї, зведені сенатом на знак нагороди політика, де перераховувалися заслуги та посади моделі.

Принципи Cursus honorum[ред. | ред. код]

Після видання закону Віллія (180 р. до н. е.) cursus honorum ґрунтувався на наступних засадах:

  • встановлення проміжків часу між виконанням тієї чи іншої посади та обмежень на повторне заступання однієї чи іншої магістратури. Дане положення було покликане запобігати надмірному зосередженню влади в руках одних осіб. За законами Сулли повторно заміщати магістратуру можна було лише через 10 років з моменту закінчення першого терміну, хоча з приходом до влади Гая Марія (який зумів обратися консулом п'ять разів поспіль) намітилася тенденція до відмирання цього принципу.
  • встановлення мінімального віку для обіймання тієї чи іншої посади. Великою честю для політика вважалося отримання магістратури «у свій рік» (лат. in suo anno), тобто за першої легальної можливості. Якщо політик не отримував ту чи іншу магістратуру в «свій рік» (наприклад, не ставав претором у віці 39 років), то він втрачав шанс отримати в «свій рік» і вищі магістратури (відповідно, стати консулом у 42 роки).
  • встановлення жорсткої послідовності заміщення магістратур.

Традиційні магістратури[ред. | ред. код]

Військовий трибун[ред. | ред. код]

Докладніше: Військовий трибун

Cursus honorum починався з десятирічної військової служби у лавах римської кавалерії чи в штабі генерала. який зазвичай був родичем або другом родини. Ці десять років військової служби мали бути обов'язковими, для того, щоб підготувати юнаків до політичної кар'єри, але на практиці цього правила жорстко не дотримувалися.

Престижнішою позицією була посада військового трибуна. За часів Ранньої Республіки, 24 юнаки у віці близько 20 років обиралися трибутною коміцією на цю посаду, яка передбачала командування легіонами, по шість трибунів у кожному. За потреби трибуни також могли призначатися консулами чи військовими командирами на місцях. Після реформ Гая Марія у 107 р. до н. е., шість трибунів виконували обов'язки штабних офіцерів при легаті легіону та командували військовими підрозділами, коли виникала потреба. Наступні рівні cursus honorum досягалися шляхом щорічного прямого обрання.

Квестор[ред. | ред. код]

Докладніше: Квестор

Це була перша офіційна посада та перша заявка політика на блискучу кар'єру. Загальний віковий ценз — 30 років, для патриціїв (до реформ Сулли) — 28 років.

Двадцять квесторів служили у фінансових державних структурах Риму чи як заступники губернаторів провінцій. Також вони могли завідувати фінансовими справами легіону. Додатковими обов'язками квесторів було завідування народними іграми. Також, після реформ Сулли, обрання квестором автоматично надавало членство в Сенаті, що раніше вирішувалося цензорами. Усі магістратури старші цієї давали право на носіння тоги, обшитої пурпуром (лат. toga praetexta). Квестори не супроводжувалися лікторами та не мали імперія.

Едил[ред. | ред. код]

Докладніше: Едил

У віці 36 років колишні квестори могли брати участь у виборах едилів. Щороку обиралося чотири едили, з яких двоє були плебеї, а інші двоє — патриціями і називалися курульними. Плебейські едили обиралися Плебейськими зборами, а курульні еділи — трибутною коміцією чи призначалися діючим консулом.

Еділи мали адміністративні повноваження. Вони піклувалися про храми (їхній титул походив від латинського aedes — «храм»), організовували ігри та відповідали за утримання громадських будівель Риму. Більше того, вони несли відповідальність за поставки води та продуктів до Риму; в ролі ринкових суперінтендантів едили іноді виконували функції суддів у торгових справах. Едил наглядав за громадськими роботами, храмами та ринками, тому співпрацював з діючими цензорами, які мали так самі чи споріднені обов'язки. Також едили наглядали за організацією свят та ігор, що було дуже корисним для орієнтованого на кар'єру політика Пізньої Республіки, адже то був гарний спосіб здобути популярність.

Титул курульних едилів виник щонайпізніше у IV ст. до н. е., а їх обов'язки не дуже відрізнялися від плебейський едилів. Однак, на відміну від останніх, курульні едили мали особливі відзнаки, наприклад, sella curulis або курульне крісло, і тільки патриції могли брати участь у виборах курульних едилів. Пізніше цю вимогу було скасовано, і у виборах брали участь як патриції, так і плебеї.

Як частина cursus honorum, ступінь едила був факультативним і не вимагався для заміщення більш високих посад. Хоча зазвичай ця посада заміщувалася після рівня квестора та до преторства, були випадки, коли едилами служили колишні претори.

Претор[ред. | ред. код]

Докладніше: Претор

Одна з ключових магістратур, обов'язком якої було виконання суддівсько-прокурорських функцій. Її обіймали колишні квестори або едили; віковий ценз — 39 років. Кількість преторів змінювалася протягом існування Римської Республіки, з часом зростаючи. За часів Республіки зазвичай обиралися 6-8 преторів, з яких найбільшу шану мали міський претор (лат. praetor urbanus) та претор для чужинців (лат. praetor peregrinus), рішення яких мали найвищу силу. Міський претор був головним суддею міста Рим, мав право скасувати рішення будь-якого іншого судді та судив губернаторів провінцій, якщо тих звинувачували у злочині; він не міг залишити місто більш ніж на десять діб. Претор для чужинців був суддею в усіх справах, в яких були залучені чужинці. Якщо один з цих двох преторів був відсутнім, інший виконував обов'язки обох преторів.

За відсутності консула претор брав на себе командування римським гарнізоном в Римі чи в Італії. Також претор міг виконувати функції консула, але основним його обов'язком було судочинство.

Претора супроводжували шість лікторів. Після закінчення терміну магістрат міг обійняти посаду губернатора провінції як пропретор.

Консул[ред. | ред. код]

Посада консула була найпрестижнішою з усіх, вершиною кар'єри римського політика. Віковий ценз — 42 роки для плебеїв та 40 років для патриціїв. Іменами діючих консулів називався рік, протягом якого вони діяли.

Консули обиралися по двоє, строком на один рік та мали право вето на рішення свого колеги. Вони командували римською армією та контролювали важливі провінції; щомісяця по черзі головували в сенаті. Також консули мали вищу судову владу в республіці — це була єдина посада, представник якої мав право скасовувати рішення міського претора. Владу консулів обмежували лише закони сенату та народні збори, рішення консула мали змогу скасувати лише народний трибун чи другий консул.

Консула супроводжували 12 лікторів. Після закінчення терміну повноважень консул зазвичай призначався губернатором в одну з найважливіших провінцій, так само, як пропретор; єдиною відмінністю було те, що проконсул мав проконсульський імперій. Вдруге консул міг бути обраний на посаду лише через 10 років.

Губернатор[ред. | ред. код]

Хоча це не входило в Cursus Honorum, після закінчення терміну претора чи консула політик мав відслужити строк на посаді відповідно пропретора чи проконсула в одній з численних римських провінцій. Кожний губернатор мав той самий імперій, що і при виконанні ним магістратури в Римі, і супроводжувався тією ж кількістю лікторів, а його рішення міг скасувати лише діючий консул чи претор.

Цензор[ред. | ред. код]

Заключний ступінь cursus honorum. На відміну від інших магістратур, строк виконання цензорських повноважень становив півтора року. Цензори обиралися раз на п'ять років. Обов'язками цензора були власне ценз, реєстрація нових римських громадян та подальший розподіл по трибам та класам. Вони слідкували за моральним станом сенаторів та мали можливість впливати на персональний склад сенату. Це право, однак, цензори втратили під час диктатури Сулли. Також цензори відповідали за будівництво громадських будівель та моральний стан міста. Вони мали деякі фінансові обов'язки — проводили тендер на проекти, що фінансувалися державою.

Заміщення цієї посади вважалося великою честю, хоча цензор і не мав владних повноважень і, як наслідок, його не супроводжували ліктори.

Магістратури, які не входили до cursus honorum[ред. | ред. код]

Окрім вищенаведених звичайних магістратур, існували також і екстраординарні магістрати, які не мали владних повноважень і не носили пурпурову тогу:

За межі звичайного cursus honorum виходила також і посада диктатора, який призначався за згодою консулів у надзвичайних випадках терміном на шість місяців, протягом яких призупинялися усі інші магістратури. Він мав найвищі владні повноваження і супроводжувався 24 лікторами. Диктатор призначав собі у заступники начальника кінноти (лат. magister equitum), якого супроводжували шість лікторів (за аналогією з преторами).

Народний трибун[ред. | ред. код]

Ця посада була важливим кроком у кар'єрі плебея; її було створено для захисту прав простого народу та для очолювання плебейських зборів. Політик, що перебував на цій посаді, був недоторканим, мав право визволяти будь-якого плебея з рук патриціанського магістрату, та право вето на дію або рішення будь-якого іншого магістрату. Трибун також мав право на виконання смертного вироку щодо будь-якої особи, яка перешкоджає йому виконувати його обов'язки. Трибуни навіть могли скликати засідання сенату. Їхні оселі мали бути відкриті для відвідувачів цілодобово, а їм самим не дозволялося далеко від'їжджати від Риму. Через своє право священної недоторканості, трибун не мав потреби в лікторах.

Принцепс сенату[ред. | ред. код]

Ще однією посадою, яка офіційно не входила до cursus honorum, був princeps senatus («перший з сенаторів», «перший серед рівних») — надзвичайно престижна посада для патриція. Принцепс сенату був його лідером та обирався на п'ятирічний термін з числа патриціїв, що колись були консулами (і, як правило, цензорами).

Ця посада надавала право першим висловлюватися по кожному питанню, а пізніше принцепс також відкривав і закривав засідання сенату, встановлював порядок денний, місце проведення засідання, представляв сенат у стосунках з послами інших держав та вів офіційне листування від імені сенату. Ця посада, як і посада трибуна, не мала імперія, посадовці не супроводжувалися лікторами і не носили пурпурової тоги.

Диктатор та начальник кінноти[ред. | ред. код]

З-поміж усіх державних посад Римської Республіки, жодна не мала такої влади та повноважень як посада диктатора. При надзвичайному стані в країні сенат міг оголосити диктатуру і діючі консули призначили диктатора. Це було єдиним рішенням. яке не могло бути ветоване народним трибуном. Заборонялося з будь-яких причин призначати більш ніж одного диктатора, і жоден диктатор не міг бути притягнутий до відповідальності за будь-які дії, здійснені протягом його диктатури.

Диктатор був вищим магістратом в державі, його супроводжували 24 ліктори. Хоча термін його повноважень становив лише 6 місяців (окрім диктатур Сулли та Цезаря), йому підпорядковувалися усі інші магістрати (окрім народних трибунів — хоча вони не могли скасувати рішень диктатора), що надавало йому абсолютну владу в усіх цивільних та військових питаннях по всій республіці. Диктатор не підпадав під контроль сенату, він міг стратити будь-кого без суду за будь-якої причини та мав право ігнорувати закон, виконуючи свої обов'язки.

Коли диктатор заступав на посаду, він призначав своїм заступником начальника кінноти, чий термін повноважень закінчувався із закінченням диктатури. Начальник кінноти мав преторіанський імперій, супроводжувався шістьма лікторами та допомагав диктатору керувати державою. Якщо диктатор був відсутній у Римі, начальник кінноти залишався управляти містом. Як і диктатор, начальник кінноти мав незаперечну владу в усіх цивільних та військових справах, а його рішення могли бути скасовані лише диктатором.

Диктатура була зрештою скасована у 44 р. до н. е. після вбивства Гая Юлія Цезаря.

Військовий трибун з консульською владою[ред. | ред. код]

Більшість дослідників вважає, що посада військового трибуна з консульською владою (консулярних трибунів) належить до екстраординарних магістратур, хоча питання остаточно не вирішено, адже вони мали імперій та всю повноту влади консула. Консульський трибунат був введений спеціальним законом 445 року до н. е., а перші трибуни були обрані в наступному, 444 році. Посада проіснувала до 367 року до н. е., коли була скасована. Протягом цього періоду відома 51 колегія військових трибунів з консульської владою.

Джерела[ред. | ред. код]

  • Дементьєва В. В. Римская магистратура военных трибунов с консульською властью. М. 2000. (рос.)

Посилання[ред. | ред. код]