Discovery One
| Discovery One | |
|---|---|
.jpg) Модель Discovery One в Музеї кіно EYE (Амстердам) | |
| Перша згадка | Космічна одіссея 2001 року |
| Остання поява | Космічна одіссея 2010 року |
| Статус | знищено |
| Належність | США |
| Запуск | 2001 |
| Загальні характеристики | |
| Регістр | XD-1 |
| Енергія | ядерний реактор |
| Довжина | 140 м |
| Ширина | 17 м |
| Екіпаж | 5 |
Космі́чний корабе́ль Сполу́чених Шта́тів Диска́вері Оди́н (англ. U.S.S. Discovery One) — вигаданий міжпланетний космічний корабель із серії романів Артура Кларка «Космічна одіссея», а також знятих за ними фільмів Космічна одіссея 2001 і 2010: рік вступу в контакт.
Назва[ред. | ред. код]
Discovery One названо на честь королівського науково-дослідного судна RRS Discovery Роберта Скотта, спущеного на воду 1901 року. Артур Кларк побував на цьому судні, коли воно було пришвартоване в Лондоні біля офісу, де він працював[1].
Опис[ред. | ред. код]
Концепція[ред. | ред. код]
Основну ідею конфігурації космічного корабля у вигляді гантелі спочатку запропонував Артур Кларк як спосіб розділення житлового модуля та ядерного реактора, розташованого поряд із двигуном[2]. Discovery One складається з великої сфери розміщеної в носовій частині, довгого сегментованого «хребта» з комунікаційними тарілками та матрицею гексагональних сопел вихлопної системи на кормовому краю корабля.
Карусель[ред. | ред. код]
Екваторіальна ділянка сфери містить «карусель» діаметром 11 метрів, що повільно обертається. При її обертанні зі швидкістю трохи швидше за 5 обертів на хвилину, внутрішні центрифуги створюють штучну гравітацію, рівну гравітації на поверхні Місяця. За Кларком і Кубриком, цього рівня достатньо для запобігання фізичній атрофії в умовах невагомості[3]. У «каруселі» містяться кухня, їдальня, душова кабіна та туалет. Біля неї розташовано 5 невеликих комірок, які містять майно астронавтів. За потреби обертання «каруселі» можна зупинити. При цьому момент імпульсу зберігається в маховиках і повертається при відновленні обертання[3].
Двигун[ред. | ред. код]
Discovery One оснащений газофазовим ядерним реактивним двигуном[4].
Центрифуги[ред. | ред. код]
Внутрішні центрифуги є необхідною умовою ідеалізованої версії життя в космосі, вільного від проблем зі здоров'ям та негативних наслідків, зазвичай асоційованих з переходом від частин корабля, що обертаються, до нерухомих. За Кларком, цей перехід, після набуття деякого досвіду, простий і автоматичний як крок на рухомий ескалатор[3].
Зв'язок[ред. | ред. код]
Discovery описується як дуже великий корабель, з яким могли впоратися лише два астронавти (Девід Боумен і Френк Пул), які працювали по 12 годин позмінно, разом з HAL 9000. У книзі IBM прогнозувала, що розвиток комп'ютерів буде просунутий до такої міри, що місія може бути здійснена з усіма астронавтами, які перебувають у стані гібернації. Однак було сказано, що бажано підтримувати регулярний зв'язок протягом усього польоту між пілотом і другим пілотом та управлінням польотом на Землі.[джерело?] Під час зв'язку враховується час, що минув для електромагнітних хвиль, які перетинають простір між космічним кораблем і Землею. Наприклад, Пул зображений таким, що дивиться заздалегідь записане привітання з днем народження від своєї сім'ї, а не спілкується з ними в реальному часі. Така розмова неможлива, оскільки передача повідомлень між Юпітером і Землею займає від 30 до 52 хвилин. Природно, що цей час буде залежати від взаємного розташування тіл у Сонячній системі в будь-який момент часу.[5]
Discovery One у фільмі «Космічна одіссея 2001 року»[ред. | ред. код]
Для знімань сцени, в якій астронавти ходять усередині обертової сфери, компанія Vickers Engineering Group побудувала центрифугу діаметром 11 м і вартістю $ 750 000, що склало значну частину бюджету фільму[6]. Центрифуга оберталася навколо своєї осі зі швидкістю менше одного обороту за хвилину, що становить приблизно півкілометра на годину. Актори завжди перебували в нижній її частині, а оператор з камерою розташовувся в невеликому колісному візку, який пересувався разом із центрифугою, завдяки чому з точки зору камери (і глядачів) створювалася видимість того, що астронавти можуть ходити по стінах[3].
Див. також[ред. | ред. код]
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Arthur Charles Clarke. The lost worlds of 2001: science fiction. — Sidgwick and Jackson, 1972. — 240 с. — ISBN 978-0283979033.
- ↑ K. F. Long. Deep Space Propulsion: A Roadmap to Interstellar Flight. — Springer, 2011. — С. 5. — ISBN 978-1461406068.
- ↑ а б в г Gilles Clément, Gilles Clément (Ph.D.), Angelia P. Bukley. Искусственная гравитация = Artificial gravity. — Springer, 2007. — С. 63,64. — ISBN 978-0387707129.
- ↑ Craig H. Williams, Leonard A. Dudzinski, Stanley K. Borowski, and Albert J. Juhasz. Realizing "2001: A Space Odyssey": Piloted Spherical Torus Nuclear Fusion Propulsion. — Glenn Research Center, 2005. — 1 березня. — С. 52.
- ↑ Light distance to Jupiter. pages.uoregon.edu. Процитовано 3 листопада 2022.
- ↑ Н. Маркалова (31 травня 2010). Спецэффекты "Космической одиссеи". Часть 2. mir3d.ru (рос.). Архів оригіналу за 18 червня 2012. Процитовано 8 березня 2012.
|
