Перейти до вмісту

F/A-18E/F Super Hornet

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Не плутати з F/A-18 Hornet — літаком який послужив базою для F/A-18E/F Super Hornet.
F/A-18E/F Super Hornet
F/A-18E/F Super Hornet
Призначення:палубний багатоцільовий винищувач
Перший політ:29 листопада 1995 року
Прийнятий на озброєння:2001 рік (початкова оперативна готовність)[1]
На озброєнні у:Австралія Австралія
США США
Розробник:McDonnell Douglas, Boeing Defense, Space & Security і Боїнг[2][3] Редагувати інформацію у Вікіданих
Виробник:McDonnell Douglas (1995–1997)
Boeing Defense, Space & Security (1997 — по т.ч.)
Всього збудовано:632 (станом на 2020 рік)[4]
Вартість одиниці:$60,9 млн (плаваюча ціна станом на 2015 фінансовий рік)[5]
Конструктор:McDonnell Douglas Редагувати інформацію у Вікіданих
Екіпаж:1 (E) / 2 (F) особа
Бойовий радіус:820 км
Дальність польоту:3330 км
Практична стеля:15 940 м
Швидкопідйомність:228 м/с
Довжина:18,31 м
Висота:4,88 м
Розмах крила:13,62 м
Площа крила:46,45 м²
Порожній:14 552 кг
Споряджений:21 320 кг
Двигуни:2 × ТРДД General Electric F414-GE-400
Тяга (потужність):2 × 6400 кгс
Тяга форсажна:2 × 10000 кгс
Маса підвісних елементів:8 050 кг
Підвісне озброєння:Див. озброєння
F/A-18E/F Super Hornet у Вікісховищі

F/A-18E/F Super Hornet (укр. «Су́пер Го́рнет»)[6][a] — американський палубний багатоцільовий винищувач, створений на базі F/A-18 Hornet. Розробка почалася в 1992 році компанією McDonnell Douglas, але після її злиття з Боїнгом, останньому перейшли всі права на літак. Перший політ F/A-18E/F відбувся 29 листопада 1995-го. Серійне виробництво розпочалося в 1997-му, для цього на авіазаводі в Сент-Луїсі була створена окрема складальна лінія.

У 1999 році F/A-18E/F поступив на озброєння американських ВМС, замінивши F-14 Tomcat та доповнивши F/A-18C/D. Американські F/A-18E/F брали участь в іракській та афганській війнах. Єдина закордонна країна, яка експлуатує «Супер Шершні» — Австралія: у 2007-му вона замовила для своїх військово-повітряних сил 24 одиниці F/A-18F.

Історія створення

[ред. | ред. код]

F/A-18E/F Super Hornet веде свою історію від проєкту P-530 Cobra, розробленого компанією Northrop у кінці 1960-х років.[7] Згодом на його основі був створений винищувач YF-17 Cobra, який піднявся в повітря у червні 1974-го.[8] Разом із F-16, він брав участь у конкурсі Lightweight Fighter, на якому обирався легкий винищувач для американських військово-повітряних сил.[7] Обидва літаки під час випробувань показали високі результати, але ПС віддали перевагу F-16, як більш простому в експлуатації.

Тим часом військово-морські сили шукали літак, який би міг замінити F-4 та A-7 і доповнити F-14.[7] Через скорочення бюджетних витрат ВМС, не могли профінансувати розробку літака з нуля, тому повинні були обирати між YF-17 та F-16. На флоті вважали, що YF-17 краще підходить для перетворення у багатоцільовий літак, ніж F-16. Крім того адмірали віддавали перевагу винищувачам з двома двигунами, які, на їх думку, були більш надійними.[8] Як наслідок, 2 травня 1975 року ВМС обрали YF-17.[9] Для прийняття на озброєння він мав бути допрацьований, у першу чергу потрібно було збільшити радіус дії, розширити можливості БРЛС та встановити пристосування для експлуатації на авіаносцях. Northrop не мав досвіду розробки палубних літаків, тому в 1976-у до роботи над YF-17 була залучена компанія McDonnell Douglas. У тому ж році проект отримав позначення F-18A.[7]

1 березня 1977-го рішенням секретаря військово-морських сил літаку була присвоєна назва Hornet («шершень»).[10] Спочатку в Пентагоні планували розробити два варіанти «шершня» — винищувач F-18 та штурмовик А-18, але потім вирішили об'єднати їх в одну модифікацію.[10] Перший F-18 здійснив політ у листопаді 1978-го.[11] Після завершення розробки та успішного проходження льотних випробувань, розпочалось серійне виробництво. Перший серійний літак піднявся у повітря 12 квітня 1980-го, у тому ж році він отримав позначення F/A-18A.[10][11] Слід відзначити, що воно було офіційно закріплене тільки в 1984-у. Двомісний навчально-бойовий варіант отримав позначення F/A-18B.[10]

Перші F/A-18 поступили на озброєння у листопаді 1980-го.[11] У вересні 1987-го був запущений у виробництво F/A-18С та його двомісна модифікація F/A-18D.[12]

У 1980-х роках компанія McDonnell Douglas розробила концепцію нового варіанту F/A-18 зі збільшеною площею крил та довшим фюзеляжем. Більші розміри дозволяли установити потужніші двигуни, збільшити бойове навантаження та запас палива. Проект спочатку дістав назву Hornet 2000, офіційно про роботу над ним стало відомо у 1988 році.[13] У цей час американські ВМС зіштовхнулися з рядом проблем, насамперед скороченням військового бюджету та припиненням розробки палубного бомбардувальника-«невидимки» A-12 Avenger II.[14] Останній мав замінити морально застарілі штурмовики A-6 Intruder та A-7 Corsair II. На розробку повністю нового літака не вистачало коштів і часу, тому Пентагон вирішив прийняти пропозицію McDonnell Douglas та профінансувати розробку «Супер Шершня».[15] Ще більші перспективи у літака з'явилися в 1992 році, коли американські ВМС відмовилися від розробки палубної версії F-22.[13]

7 грудня 1992 року був підписаний контракт на розробку F/A-18E/F Super Hornet та виготовлення семи літаків для випробувань.[15][16] Хоча «Супер Шершень» розроблявся як новий літак, ВМС спеціально зберегли позначення F/A-18, що допомагало військовим переконати Конгрес виділити кошти на проект. Адже після провалу програми A-12 Avenger II багато американських конгресменів досить скептично ставилися до розробки нових літаків для військово-морських сил.

29 листопада 1995-го F/A-18E здійснив перший політ, а уже наступного року розпочалися його випробування, які тривали 3,5 роки. За цей час «Супер Шершень» виконав 3100 польотів загальною тривалістю 4600 годин.[15] Американські адмірали залишилися задоволеними програмою випробувань: літак відповідав усім висунутим вимогам, а його вага виявилася навіть меншою, ніж очікувалося.[17] 17 листопада 1999 року військово-морські сили отримали перші сім F/A-18E/F, які надійшли на озброєння 122-ї винищувально-бомбардувальної ескадрильї[en].[15]

Серійне виробництво та вартість

[ред. | ред. код]

У вересні 1997 року Boeing випустив перший серійний F/A-18E/F Super Hornet.[15] Для виробництва літаків компанія побудувала окрему складальну лінію у місті Сент-Луїс, штат Міссурі. Замовлення на «Супер Шершні» росли по мірі успішного проходження випробувань, якщо у 1997 фінансовому році американські ВМС замовили 12 літаків, то в наступному — 20, а в 1999-у — 32.[16] Серійне виробництво йшло досить швидкими темпами — уже 14 червня 2002 року заводські стіни покинув сотий «Супер Шершень».[15] Щорічно Boeing виробляє в середньому 44 F/A-18E/F та EA-18G (літак радіоелектронної боротьби розроблений на базі «Супер Шершня»).[18] У процесі виробництва літаків беруть участь понад 100 тисяч чоловік із різних компаній, які знаходяться у 46 штатах.[19]

Спочатку компанія Boeing планувала випустити від 548 до 785 літаків для військово-морських сил та Корпусу морської піхоти США.[16] Але пізніше керівництво морської піхоти відмовилося від придбання F/A-18E/F, очікуючи завершення розробки F-35B, який може розміщуватися на десантних кораблях.[20] 17 травня 2010 року ВМС зробили останнє замовлення на 66 «Супер Шершнів», плануючи придбати в загальній кількості 515 літаків.[21] У 2014 фінансовому році Пентагон відмовився від подальших закупок F/A-18E/F.[22] Boeing, у свою чергу, намагається переконати американських військових придбати додаткову партію F/A-18E/F і шукає нових іноземних замовників. Якщо компанії не вдасться отримати нові замовлення, то виробнича лінія буде закрита в кінці 2016 року.[23]

На початку 2000-х років вартість одного F/A-18E/F складала $42 млн для американських ВМС і $51,2 млн для іноземних покупців.[16] Але пізніше, у зв'язку зі зростанням цін та встановленням на літак нових систем, його вартість зросла. Так у 2012 році придбання одного «Супер Шершня» обходилося американському флоту у $57,7 млн.[24] Утім це вартість самого літака, якщо включити до неї витрати на супутнє обладнання, запчастини та технічне обслуговування, то вартість одного F/A-18E/F за тим же контрактом складатиме $86,8 млн.[24]

Проєкт

[ред. | ред. код]

Особливості конструкції

[ред. | ред. код]

Хоча «Супер Шершень» і створений на базі F/A-18, але значною мірою це новий літак. Порівнюючи з F/A-18C/D він має на 20 % більший розмах крил та на 1,2 м довший фюзеляж.[25] Також «Супер Шершень» на 3200 кг важчий та має на 21 % більшу злітну вагу. Розміри літака дозволили збільшити запас палива на 33 %, що у поєднанні з економнішими двигунами дозволило збільшити радіуса дії на 41 %, а тривалість польоту в 1,5 рази.[16] Не дивлячись на більші розміри та ряд нововведень F/A-18E/F має на 42 % менше елементів конструкції, ніж F/A-18C/D.[26]

Одна із найбільш помітних відмінностей між «Супер Шершнем» та F/A-18 — це розміри та будова повітрозабірників. У F/A-18E/F вони більші, що забезпечує кращий потік повітря до двигунів. Повітрозабірники «Супер Шершня» мають приблизно прямокутну форму, тоді як F/A-18 — напівкруглу. Передня кромка крила у F/A-18E/F більш витягнута, що забезпечує кращі аеродинамічні характеристики під час польотів на великих кутах атаки, також це дозволяє збільшити швидкість розвороту до 40 градусів за секунду.[27] «Супер Шершень» має 11 точок підвіски: по три знаходяться під кожним крилом, дві на кінчиках крил і три під фюзеляжем (дві із них конформні).[28] Максимальне бойове навантаження, порівнюючи з F/A-18C/D зросло на 30 % до 8050 кг.[16]

Повітрозабірники F/A-18С/D має напівкруглу форму Повітрозабірники F/A-18E/F — прямокутні

F/A-18E/F Super Hornet отримав нову систему бойової живучості. До неї входить губчастий заповнювач паливних баків, апаратура пожежогасіння з використанням «пасивної» піни, яка розміщена у нижній частині фюзеляжу і призначена для захисту гідравлічних комунікацій і проводки системи управління, що проходять в цій частині планера.[16] Також до складу протипожежної системи входять активні датчики, що у разі загоряння автоматично вмикають систему подачі інертного газу. Площа незахищеної поверхні планера F/A-18E/F складає 13 %, що майже вдвічі менше ніж у F/A-18C/D, хоча новий літак на чверть більший.[16]

«Супер Шершень» спроектований таким чином, що будь-який серійний літак можна оснастити системою для дозаправлення літаків у повітрі. Це дозволяє використовувати F/A-18E/F як повітряний танкер для дозаправлення інших палубних літаків військово-морських сил США. При передачі з такого заправника 2900 кг палива на відстані 610 км від авіаносця іншому F/A-18E/F, його радіус дії зросте до 1600 км.[16] Запас палива у внутрішніх баках F/A-18E складає 6530 кг, крім того на зовнішніх підвісках можна розмістити до 4435 кг палива у ППБ.[29]

Силова установка

[ред. | ред. код]

На F/A-18E/F Super Hornet установлені два турбореактивні двоконтурні двигуни General Electric F414. Сам двигун був розроблений на основі F404[en], який використовується на F/A-18 Hornet. Силова установка «Супер Шершня» таких самих розмірів, як і F404, але на 7 % важча. F414 має електронну системи керування двигуном, яка значно ефективніша за гідравлічну, що використовується на F404. Суттєво відрізняється і система подачі повітря: вентилятор F414 більший та потужніший, що дає можливість збільшити повітряний потік на 16 %. Відповідно розміри вентиляторної секції були збільшені на 13 см. Щоб розміри двигуна залишилися такі як у F404, розробники зменшили розмір форсажної камери та камери згорання на 12 та 2,5 см відповідно. Ще одна відмінність між ними — турбіни компресора високого тиску. Перші три із них виготовленні у виді блісків, що дало змогу зменшити вагу компресора на 23 кг.[30]

Кожен двигун розвиває тягу до 62,3 кН (6357 кгс) без використання форсажу, тяга на форсажі — 97,9 кН (9990 кгс). Таким чином максимальна тяга обох двигунів — 195,8 кН (19980 кгс), що дозволяє літаку розвивати швидкість до 1915 км/год. Порівнюючи з F/A-18 C/D, сумарна тяга двигунів зросла майже на чверть, хоча через більшу масу «Супер Шершня» швидкість у них однакова.[16] Але швидкість набору висоти у F/A-18E/F менша і становить 228 м/с, тоді як у F/A-18 C/D — 254 м/с.

Авіоніка

[ред. | ред. код]

Спочатку комплекс авіоніки «Супер Шершня» був на 90 % аналогічний авіоніці F/A-18C/D, суттєво відрізнялося тільки обладнання кабіни.[16][31] Насамперед, це рідкокристалічний монохромний індикатор з сенсорним управлінням, розміщений у верхній частині приладової панелі. Інші відмінності — кольоровий рідкокристалічний індикатор тактичної обстановки та монохромний програмований рідкокристалічний індикатор, призначений для контролю роботи двигуна і паливної системи.[16][31]

На F/A-18E/F, які випускалися до 2005 року встановлювалася імпульсно-доплерівська БРЛС AN/APG-73[en]. Вона має здатність виявляти цілі класу «винищувач» на відстані до 80 км. Одночасно БРЛС може відслідковувати до 10 цілей і наводити ракети на 4 із них. Аналогічний радар установлений і на F/A-18C/D Hornet.[16]

У 1999 році, коли «Супер Шершень» тільки надійшов на озброєння, компанія Raytheon розпочала розробку нової БРЛС з активною фазованою антенною решіткою AN/APG-79[en]. Перший F/A-18E/F оснащений AN/APG-79 був випущений у 2005 році.[15] Порівнюючи з AN/APG-73, новий радар має кращу роздільну здатність та може відслідковувати більшу кількість цілей.[32] Дальність виявлення повітряних цілей класу «винищувач» у AN/APG-79 складає 150—165 км, що у двічі більше, ніж в AN/APG-73.[16] Крім того нова БРЛС має в 10-15 разів більшу надійність, що значно знижує вартість її експлуатації.[33] Американські військово-морські сили планують встановити AN/APG-79 на 400 «Супер Шершнів». Більшість літаків випущених з БРЛС AN/APG-73, отримають новий радар пройшовши модернізацію.[34]

На двох підфюзеляжних вузлах підвіски може розміщуватися інфрачервона система переднього огляду та наведення, її наявність дозволяє літаку ефективно діяти у нічний час і в складних метеоумовах, а також застосовувати високоточну зброю з лазерним наведенням. Спочатку на «Супер Шершні» установлювалася система AN/AAS-38 «Nitehawk»[en], аналогічна тій, що використовується на F/A-18C/D. Вона складається з двох підвісних контейнерів: у одному із них розміщується інфрачервона апаратура переднього огляду, а в іншому — лазерний далекомір-цілевказувач.[16] У 2003 році AN/AAS-38 почала замінятися на більш досконалу AN/ASQ-228 ATFLIR[en]. Нова система була доповнена низькорівневою телекамерою, а дальність виявлення цілей зросла до 55,6 км.[35]

З травня 2007 року у військово-морські сили США почали надходити F/A-18E/F, оснащені нашоломною системою вказування цілі JHMCS.[36] Вона дозволяє виводити частину інформації з приладової панелі на нашоломний дисплей, що підвищує обізнаність екіпажу про навколишню обстановку та параметри роботи літака. Але основна перевага JHMCS полягає в можливості поглядом пілота наводити ракети на ціль під час ближнього повітряного бою, при цьому в поле наведення складає 160°.

Для зв'язку та передачі даних F/A-18E/F використовує радіо AN/ARC-210[en] та систему обміну інформацією з високим ступенем захисту Link 16, а керує усіма інформаційними потоками термінал MIDS. У 2010 році «Супер Шершні» почали оснащуватися новою системою зв'язку та передачі інформації JTRS, яка має в 10 разів більшу смугу пропускання.

F/A-18F відстрілює теплові пастки

Комплекс радіоелектронної боротьби F/A-18E/F спочатку складався із системи попередження про радіолокаційне опромінення ALR-67(V)3[en], пристрою для відстрілу теплових приманок та дипольних відбивачів AN/ALE-47, буксирувальної радіолокаційної приманки AN/ALE-50[en] та бортової системи постановки активних перешкод AN/ALQ-165. Але під час експлуатації комплекс РЕБ зазнав значних змін. У першу чергу на літак була встановлена нова система постановки активних перешкод AN/ALQ-214.[37] Ця система більш ефективна, ніж AN/ALQ-165 та має вбудовані датчики попередження про можливу загрозу. Також літак отримав нову буксирувальну радіолокаційну приманку AN/ALE-55[en], яка може транслювати активні перешкоди від AN/ALQ-214.[37]

Advanced Super Hornet

[ред. | ред. код]

У лютому 2008 року на зустрічі з американськими та австралійськими військовими, компанія «Боїнг» уперше офіційно повідомила про розробку нової модифікації F/A-18E/F — Block III, яка пізніше отримала назву Advanced Super Hornet.[38] Згодом у 2010 році «Боїнг» запропонував користувачам і потенційним покупцям літака «Міжнародну дорожню карту». Вона містила пропозиції щодо вдосконалення F/A-18E/F з використанням технологій для винищувачів п'ятого покоління.[39] У першу чергу літак мав отримати нове обладнання кабіни, конформні паливні баки, внутрішні підвіски озброєння, нову інфрачервону систему пошуку цілей та потужніший двигун.[40]

Бойове застосування

[ред. | ред. код]

ВМС США

[ред. | ред. код]
F/A-18E Super Hornet злітає з USS Abraham Lincoln

У 1999 році літак Super Hornet надійшов на озброєння ВМС США.[41] У вересні 2001 року він досяг початкової оперативної готовності (IOC; англ. Initial operating capability) у складі 115-ї ескадрильї ударних винищувачів ВМС США (VFA-115) на військово-морській авіабазі Лемур, Каліфорнія.[17] Ескадрилья VFA-115 також стала першим підрозділом, який застосувала F/A-18 у бойових діях. 6 листопада 2002 року два F/A-18E здійснили удар «Response Option» у рамках операції «Southern Watch» по двох пускових установках зенітно-ракетних комплексів в Ель-Куті (Ірак) і командному бункеру протиповітряної оборони на авіабазі Талліль. Один з пілотів уперше під час бойових дій скинув 2000-фунтові (910 кг) бомби JDAM з Super Hornet.[42]

Під час операції «Свобода Іраку» (Іракська війна (2003—2011)) ескадрильї VFA-14, VFA-41 і VFA-115 виконували завдання з близької авіапідтримки, ударів, супроводу, придушення ППО і дозаправлення в повітрі. Два F/A-18E з VFA-14 і два F/A-18F з VFA-41 були попередньо розгорнуті на авіаносці Авраам Лінкольн. Літаки VFA-14 переважно використовувалися для дозаправлення, а VFA-41 діяли як повітряні передові авіаційні навідники. 6 квітня 2005 року VFA-154 і VFA-147 (останній підрозділ ще використовував F/A-18C) скинули дві 500-фунтові (230 кг) лазерні керовані бомби на позицію повстанців на схід від Багдада. 8 вересня 2006 року F/A-18F з VFA-211 застосували бомби GBU-12 і GBU-38 проти бійців Талібану та їхніх укріплень на захід і північний захід від Кандагара в рамках операцій «Медуза» та «Незламна свобода». Це був перший випадок участі цього підрозділу в бойових діях із використанням Super Hornet.[43][44]

Зліт, дозаправлення в повітрі та посадка F/A-18F на авіаносці USS Carl Vinson

Під час кампанії 2006–2007 років з авіаносцем Дуайт Д. Ейзенхауер ескадрильї VFA-103 і VFA-143 підтримували операції «Свобода Іраку», «Незламна свобода» та місії біля узбережжя Сомалі. Разом з підрозділами Legacy Hornet — VFA-131 і VFA-83 — вони скинули 140 високоточних боєприпасів і здійснили майже 70 атак з авіаційних гармат.[45] Super Hornet здатен діяти з французького авіаносця Шарль де Голль.[46]

7 серпня 2014 року представники оборонного відомства США оголосили, що отримали дозвіл на завдання авіаударів по силах «Ісламської держави» (ІД) на півночі Іраку. Рішення про пряме втручання було ухвалено для захисту американського персоналу в місті Ербіль і забезпечення безпеки транспортних літаків, що скидали допомогу єзидським мирним мешканцям. Рано вранці 8 серпня два Super Hornet вилетіли з авіаносця Джордж Г. В. Буш і скинули 500-фунтові лазерні бомби на мобільну артилерійську установку, яку бойовики використовували для обстрілу курдських сил.[47][48] Пізніше того ж дня ще чотири літаки атакували конвой із семи машин і позицію міномета.[49]

18 червня 2017 року поблизу Табки F/A-18E ВМС США збив сирійський винищувач-бомбардувальник Су-22, який, як стверджується, бомбив позиції Сирійських демократичних сил (СДС), що підтримуються США. Сирійський уряд заявив, що Су-22 атакував позиції ІД. Це була перша повітряна перемога американського літака з 1999 року, перша — ВМС з часів війни в Перській затоці 1991 року, перша — Super Hornet, і третя — літака серії F/A-18.[50] Літак E-3 Sentry кілька разів попереджав Су-22, і після того, як той скинув бомби неподалік бійців СДС, F/A-18E під керуванням лейтенант-командера Майкла «MOB» Тремела з ескадрильї VFA-87 з авіаносця Джордж Г. В. Буш самостійно вирішив відкрити вогонь згідно з правилами застосування сили. Спочатку було випущено ракету AIM-9X Sidewinder, яка не влучила, а потім AIM-120 AMRAAM, яка знищила Су-22. Сутичка тривала вісім хвилин.[51]

26 грудня 2023 року Super Hornet з авіаносця Дуайт Д. Ейзенхауер, разом із есмінцем Лабун, знищили 12 ударних дронів, три протикорабельні ракети та дві крилаті ракети наземного базування, випущені силами Хуситів в південній частині Червоного моря.[52] Близько 2:30 ночі за місцевим часом 12 січня 2024 року цілі Хуситів були атаковані силами ВМС США, ПС США і Королівськими ПС Великої Британії у відповідь на напади на комерційні судна в Червоному морі. Ударів завдали також Super Hornet з Дуайта Д. Ейзенхауера — загалом уражено 60 цілей на 16 об'єктах, використано понад 100 високоточних боєприпасів різного типу.[53][54][55]

22 грудня 2024 року F/A-18F Super Hornet з VFA-11 був випадково збитий крейсером Геттісберг унаслідок дружнього вогню. Обидва члени екіпажу літака вижили.[56]

Оператори

[ред. | ред. код]
Австралійський F/A-18F Super Hornet
Австралія Австралія
F-18E 115-ї винищувально-бомбардувальної ескадрильї злітає з авіаносця «Джордж Вашингтон»
Кувейт Кувейт
  • Повітряні сили Кувейту: замовлено 22 одномісних F/A-18E та 6 двомісних F/A-18F[58][59]
Заходження на посадку F/A-18E із 137-ї винищувально-бомбардувальної ескадрильї
США США
F/A-18F із 103-ї винищувально-бомбардувальної ескадрильї виконує маневр з великими перевантаженнями
Два F/A-18F 211-ї винищувально-бомбардувалоьної ескадрильї виконують швидкісний розвідувальний політ

Аварії та катастрофи

[ред. | ред. код]
  • 6 квітня 2011 року винищувач F/A-18F ВМС США з демонстраційної тактичної команди VFA-122 зазнав аварії, внаслідок чого загинули обидва члени екіпажу. Аварія сталася під час спроби виконати маневр з обертанням під навантаженням на занадто великій швидкості та з недостатнім кутом атаки. Після цього маневр з обертанням під навантаженням був вилучений з демонстраційної програми польотів F/A-18F ВМС США.[60]
  • 31 липня 2019 року винищувач F/A-18E ВМС США з ескадрильї VFA-151 врізався в бік «Каньйону Зоряних війн» у Каліфорнії, внаслідок чого загинув пілот і були поранені семеро французьких цивільних туристів на оглядовому майданчику Father Crowley Vista Point, що знаходився на висоті 12 метрів над точкою зіткнення. Причиною аварії було назване надмірне перевищення швидкості та занадто низький політ відносно навколишнього рельєфу. Військові тренування в цьому каньйоні були припинені, а постійні інструкції наказують триматися вище краю каньйону.[61][62][63]
  • 3 червня 2022 року о 14:30 винищувач F/A-18E зазнав аварії в пустелі Мохаве, неподалік міста Трона, округ Сан-Бернардіно, Каліфорнія. Пілот загинув.[64][65]
  • 22 грудня 2024 року винищувач F/A-18F ВМС США злетів з авіаносця USS Harry S. Truman, який діяв у Червоному морі, і був уражений ракетою SM-2 класу «поверхня — повітря», випущеною з крейсера USS Gettysburg, що діяв у тій же зоні. Обидва пілоти катапультувалися, отримавши незначні травми, і були врятовані.[66][67]
  • 28 квітня 2025 року винищувач F/A-18E Super Hornet впав з ліфта авіаносця USS Harry S. Truman під час буксирування з ангару. Водій тягача та пілот уникнули серйозних травм. Під час інциденту авіаносець перебував у Червоному морі.[68][69][70]
  • 6 травня 2025 року винищувач F/A-18 ВМС США впав за борт авіаносця USS Harry S. Truman після невдалої спроби посадки. Пілот і офіцер систем озброєння успішно катапультувалися та були врятовані.[71]

Тактико-технічні характеристики

[ред. | ред. код]

Інформація взята із «F/A-18 HORNET STRIKE FIGHTER» (Офіційний сайт ВМС США),[72] «F/A-18 Specifications» (GlobalSecurity.org)[73] і «F/A-18E/F Super Hornet» (www.airwar.ru).[16]

Технічні характеристики

[ред. | ред. код]
  • Екіпаж: F/A-18E — 1, F/A-18F — 2
  • Довжина: 18,31 м
  • Розмах крил: 13,62 м
    • Зі складеними крилами: 9,32 м
  • Висота: 4,88 м
  • Площа крила: 46,45 м²
  • Маса порожнього: 14 552 кг
  • Нормальна злітна маса: 21 320 кг (у винищувальній конфігурації)
  • Максимальна злітна маса: 29 937 кг
  • Маса палива:
    • У внутрішніх баках: 6 531 кг (авіаційне паливо JP5)
    • На зовнішній підвісці: 4436 кг (авіаційне паливо JP5)
  • Двигуни: 2 × ТРДД General Electric F414-GE-400

Льотні характеристики

[ред. | ред. код]
F/A-18F під час надзвукового випробувальоного польоту
  • Максимальна швидкість: 1,8+ М (1 915 км/год) на висоті 12 190 м
  • Бойовий радіус:
    • В ударній конфігурації: 722 км (з 4 × 1000-фунтовими КАБ, 2 × КР «повітря — повітря» і 3 × ППБ)
    • У винищувальній конфігурації: 759 км (з 2 × AIM-9 і 2 × AIM-120)
  • Практична дальність: 2346 км (з двома AIM-9)
  • Перегінний радіус: 3330 км
  • Тривалість патрулювання: 2,25 години (з 6 × КР «повітря-повітря» і 3 × ППБ на відстані 278 км від авіаносця)
  • Практична стеля: 15 940 м
  • Бойова стеля: 13865 м
  • Швидкопідйомність: 228 м/с
  • Навантаження на крило: 459 кг/м²
  • Тягооснащеність: 0,93
  • Максимальне експлуатаційне перевантаження: 7,5 g

Озброєння

[ред. | ред. код]
Два F/A-18F на борту авіаносця «Абрам Лінкольн», під крилом видно керовані ракети «повітря-повітря» AIM-120
Установка підвісного контейнеру з інфрачервоної системи переднього огляду AN/ASQ-228 на F/A-18F
F-A-18F готується до злету, під крилом чітко видно два підвісних паливних баки

Порівняння з аналогами

[ред. | ред. код]
Aircraft Dassault Rafale[75] Eurofighter Typhoon[76][77] F-16IN
«Super Viper»[78][79] 		F/A-18E/F
Super Hornet[80][81][82][83] 		JAS 39 NG
[84][85][86][87] 		МіГ-35
[88][89][90][91][92]
Країна-розробник Франція Франція Німеччина Німеччина
Італія Італія
Іспанія Іспанія
Велика Британія Велика Британія 		США США США США Швеція Швеція Росія Росія
Виробник Dassault Aviation Eurofighter GmbH Lockheed Martin Boeing Defense, Space & Security Saab РСК «МіГ»
довжина 15,27 м
15,96 м
15,03 м
18,31 м
14,1 м
17,3 м
Розмах крил 10,80 м
10,95 м
10,0 м
13,62 м
8,4 м
12 м
Висота 5,34 м
5,28 м
5,09 м
4,88 м
4,5 м
4,7 м
Площа крила 45,7 м²
50,0 м²
27,9 м²
46,5 м²
30,0 м²
38,0 м²
Маса пустого 9 500 кг
11 000 кг
9 979 кг[93]
14 552 кг[83]
7 100 кг
11 000 кг
Максимальне бойове навантаження 9 500 кг
7 500 кг
7 800 кг
8 050 кг
5 300 кг[94]
6 500 кг
Максимальна злітна вага 24 500 кг
23 500 кг
21 800 кг
29 937 кг[83]
14 300 кг[95]
24 500 кг
Силова установка 2× SNECMA M88-2 2× Eurojet EJ200 1× GE F110-132 2× GE F414-400 1× GE F414G 2× Клімов РД-33MK
Тяга
• Максимальна тяга 		50 кН кожен
(5100 кгс) 		60 кН кожен
(6120 кгс) 		84 кН
(8570 кгс) 		62,3 кН кожен
(6360 кгс) 		62,3 кН
(6360 кгс) 		53 кН кожен
(5410 кгс)
• Тяга на форсажі: 75 кН кожен
(7650 кгс) 		90 кН кожен
(9180 кгс) 		144 кН
(14690 кгс) 		98 кН кожен
(10000 кгс) 		98 кН
(10000 кгс) 		88,3 кН кожен
(9010;кгс)
Паливо
• Внутрішнє
• Зовнішнє 		4 700 кг
7 500 кг 		4 996 кг[96] 3 265 кг
5 880 кг 		F/A-18E: 6 780 кг
7 381 кг 		3 360 кг[87]

3 800 кг[87]

4 800 кг
4 200 кг
Точки підвіски 14 (5 «вологих») 13 (3 «вологі») 11 (3 «вологі») 11 (5 «вологих») 10 (4 «вологих») 9 (5 «вологих»)
Максимальна швидкість
    		1,8+ Маха
(Надзвукова крейсерська: 1+ Маха[97]) 		2,0+ Маха[98]
(Надзвукова крейсерська: 1.2 Маха) 		2,05 Маха 1,8 Маха 2,0+ Маха
(Надзвукова крейсерська: Mach 1.2[99]) 		2,25 Маха
Дальність польоту
(з ПТБ, без дозаправлення у повітрі) 		3 700+  км 3 790 км 4 220 км 3 054 км 3 200 км 3 100 км
Бойовий радіус 1 800 км 1 390 км[100] 1500+  км 722 км 1300 км 1000 км
Практична стеля 17 000 м
19 812 м
18 000 м
15 000 м
15 240 м
17 500 м
Швидкість підйому 305 м/с
315 м/с
254 м/с
228 м/с
Н/Д 330 м/с
Тягооснащеність 1,13 1,18 1,1 0,93 1,18 1,1
Керування вектором тяги Немає Відсутній в базовій версії, але може бути встановлений у результаті модернізації[101] Немає Немає Немає Так
Необхідна довжина ЗПС 400 м[102] 700 м
Вартість літака ~US $84,48 млн
€64 млн 		~US $108 млн
€80 млн[103] 		US $50 млн[104] US $55 млн[105] US $48 млн US $38,5 млн

Див. також

[ред. | ред. код]

Аналоги:

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Абревіатура в чинній системі позначень авіації та ракет містить такі індекси:
    Номери серії E та F означають одномісний та двомісний варіанти відповідно.
  1. ↑ navy.mil. Архів оригіналу за 20 вересня 2019. Процитовано 1 липня 2019.
  2. ↑ United States Naval Aviation 1910-2010 Volume II Statistics — 2017. — С. 45. — ISBN 978-0-945274-86-5
  3. ↑ United States Naval Aviation 1910-2010 Volume II Statistics — 2017. — С. 47. — ISBN 978-0-945274-86-5
  4. ↑ "Navy takes delivery of final Block II Super Hornet, looks ahead to Block III". Naval Air Systems Command, U.S. Navy, 23 April 2020.
  5. ↑ «Fiscal Year (FY) 2015 President's Budget Submission: Navy Justification Book Volume 1 Aircraft Procurement, Navy Budget Activities 1–4» [Архівовано 1 квітня 2014 у Wayback Machine.], p. 1-9. U.S. Department of Defense, March 2014.
  6. ↑ F/A-18A-D Hornet and F/A-18E/F Super Hornet Strike Fighter. United States Navy (амер.). Процитовано 11 жовтня 2023.
  7. ↑ а б в г «YF-17 Cobra.» [Архівовано 8 січня 2014 у Wayback Machine.] GlobalSecurity.org.
  8. ↑ а б «F-17 Cobra.» [Архівовано 26 жовтня 2014 у Wayback Machine.] www.airwar.ru.
  9. ↑ Donald, David ed. «Boeing F/A-18 Hornet». Warplanes of the Fleet. London: AIRtime, 2004. ISBN 978-1-880588-81-9.
  10. ↑ а б в г Jenkins, F/A-18 Hornet, 2000, p. 19-21.
  11. ↑ а б в «F/A-18 HORNET and F/A-18 SUPER HORNET.» [Архівовано 17 грудня 2014 у Wayback Machine.] www.history.navy.mil.
  12. ↑ «F/A-18 Hornet.» [Архівовано 26 лютого 2009 у Wayback Machine.] www.fas.org.
  13. ↑ а б Jenkins, Dennis R. F/A-18 Hornet: A Navy Success Story. New York: McGraw-Hill, 2000. ISBN 0-07-134696-1.
  14. ↑ Donald 2004, p. 45.
  15. ↑ а б в г д е ж «Основні дати з історії розробки та експлуатації F/A-18E/F Super Hornet.» [Архівовано 12 березня 2014 у Wayback Machine.] Офіційний сайт компанії Боїнг.
  16. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т «F/A-18E/F Super Hornet.» [Архівовано 10 липня 2011 у Wayback Machine.] www.airwar.ru.
  17. ↑ а б «F/A-18 fact file.» [Архівовано 11 січня 2014 у Wayback Machine.] U.S. Navy, 13 October 2006.
  18. ↑ «Boeing bullish on E/A-18G despite US budget omission.» [Архівовано 15 березня 2014 у Wayback Machine.] Flightglobal, 5 Mar 2014.
  19. ↑ «F/A-18E/F SUPER HORNET.» [Архівовано 3 вересня 2013 у Wayback Machine.] Офіційний сайт компанії Боїнг.
  20. ↑ Cavas, Christopher P. «Navy: Super Hornet rep for problems untrue.» [Архівовано 9 лютого 2009 у Wayback Machine.] marinecorpstimes.com, 17 June 2010.
  21. ↑ Trimble, Stephen. «US DoD agrees to buy 124 F/A-18E/Fs and EA-18Gs over 4 years.» [Архівовано 20 травня 2010 у Wayback Machine.] Flight International, 14 May 2010.
  22. ↑ «Pentagon proposes buying fewer fighters, unmanned aircraft in FY2015 budget.» [Архівовано 12 березня 2014 у Wayback Machine.] Flightglobal, 5 Mar 2014.
  23. ↑ «Boeing remains confident in additional F/A-18 orders.» [Архівовано 15 березня 2014 у Wayback Machine.] Flightglobal, 9 Feb 2014.
  24. ↑ а б «Department Of The Navy Fiscal Year (FY) 2012 Budget Estimates, Aircraft Procurement, Vol. I, BA 1-4.» [Архівовано 3 лютого 2012 у Wayback Machine.] Department of the Navy, February 2011, p. 33.
  25. ↑ «F/A-18E/F „Super Hornet“.» [Архівовано 8 грудня 2010 у Wayback Machine.] GlobalSecurity.org.
  26. ↑ «F/A-18E/F Super Hornet — maritime strike attack aircraft.» [Архівовано 11 серпня 2011 у Wayback Machine.] naval-technology.com
  27. ↑ «F/A-18E/F Super Hornet.» [Архівовано 26 березня 2014 у Wayback Machine.] Офіційний сайт компанії Boeing
  28. ↑ Elward, pp. 74–75.
  29. ↑ «Boeing F/A-18E/F Super Hornet.» [Архівовано 9 жовтня 2006 у Wayback Machine.] www.aerospaceweb.org.
  30. ↑ «Confident GE heads to F414 CDR next month» (1994). Aerospace Daily. Vol 169, No. 34; p. 270.
  31. ↑ а б Elward, p. 77
  32. ↑ «The revolutionary APG-79 AESA radar provides F/A-18 aircrews with powerful capabilities.» [Архівовано 19 березня 2014 у Wayback Machine.] www.raytheon.com.
  33. ↑ «Raytheon Delivers 300th APG-79 AESA Radar for Domestic and International Aircraft.» [Архівовано 19 березня 2014 у Wayback Machine.] www.raytheon.mediaroom.com.
  34. ↑ «F/A-18E/F Block II upgrades add to Super Hornet's potent arsenal.» [Архівовано 12 жовтня 2007 у Wayback Machine.] Boeing Frontiers, June 2005.
  35. ↑ «AN/ASQ-228 ATFLIR.» [Архівовано 21 лютого 2015 у Wayback Machine.] www.raytheon.com.
  36. ↑ «Boeing Dual-Cockpit Cueing System Introduced to U.S. Navy Squadron.» [Архівовано 21 грудня 2007 у Wayback Machine.] defense-aerospace.com.
  37. ↑ а б «Navy Details New Super Hornet Capabilities.» [Архівовано 24 вересня 2015 у Wayback Machine.] Free Republic, Feb 25, 2007
  38. ↑ «Boeing Plans Sixth Generation Fighter With Block 3 Super Hornet.» [Архівовано 3 лютого 2015 у Wayback Machine.] www.defenceaviation.com, February 19, 2008.
  39. ↑ «Boeing well positioned for future strike figter market.» [Архівовано 26 січня 2012 у Wayback Machine.] Офіційний сайт компанії Boeing, June 21, 2011.
  40. ↑ «Boeing reveals advanced Super Hornet options.» [Архівовано 3 лютого 2015 у Wayback Machine.] FlightGlobal, 9 Feb 2011.
  41. ↑ Navy's Last F-18 Hornet Squadron Sundowns Ahead of Transition to Super Hornet. USNI News. 4 лютого 2019.
  42. ↑ Holmes, 2004, p. 11.
  43. ↑ Strikes Continue: ISAF Air Component Commander Visits Big E. (Пресреліз). United States Navy. 9 листопада 2006. Архів оригіналу за 7 серпня 2011. Процитовано 9 вересня 2011.
  44. ↑ Svan, Jennifer H. (13 жовтня 2006). USS Enterprise aircraft deliver lethal sting of bombs to enemy in Afghanistan. Stars and Stripes. Архів оригіналу за 29 червня 2011.
  45. ↑ Moore, Shannon (22 травня 2007). CVW-7 Sailors Complete an Eight-Month Deployment (Пресреліз). United States Navy. Архів оригіналу за 29 березня 2012. Процитовано 16 серпня 2010.
  46. ↑ Cenciotti, David (20 січня 2014). U.S. F/A-18E Hornet operates from French Aircraft Carrier. The Aviationist. Архів оригіналу за 14 травня 2015. Процитовано 8 травня 2015.
  47. ↑ U.S. fighters pound militants in northern Iraq [Архівовано 8 серпня 2014 у Wayback Machine.] - Militarytimes.com, 7 August 2014
  48. ↑ USN carries out air strike on Iraqi militants [Архівовано 9 серпня 2014 у Wayback Machine.] - Flightglobal.com, 8 August 2014
  49. ↑ Шаблон:Usurped - Defensetech.org, 8 August 2014
  50. ↑ "US F/A-18E Shoots Down Syrian Su-22 in Air-to-Air Kill" [Архівовано 18 червня 2017 у Wayback Machine.]. Military.com, 18 June 2017.
  51. ↑ Report: Navy Pilot Breaks Silence About Shooting Down Syrian Fighter [Архівовано 1 серпня 2017 у Wayback Machine.] - Military.com, 31 July 2017
  52. ↑ LaGrone, Sam (26 грудня 2023). U.S Destroyer, Super Hornets Splash Red Sea Attack Drones and Missiles. USNI News. Процитовано 31 грудня 2023.
  53. ↑ U.S. Hits Houthi Targets in Yemen with Strike Fighters, Warships and Submarines. USNI News. 11 January 2024.
  54. ↑ Ike’s Carrier Air Wing 3, USS Gravely, USS Philippine Sea and USS Mason Struck Houthi Targets. USNI News. 12 January 2024.
  55. ↑ US, UK Strike Houthis in Yemen Following Ship Attacks. Air & Space Forces Magazine. 11 January 2024.
  56. ↑ Liebermann, Oren (22 грудня 2024). Two US Navy pilots eject safely over Red Sea after fighter jet shot down in apparent friendly fire incident. CNN. Процитовано 23 грудня 2024.
  57. ↑ а б Hoyle, Craig. World Air Forces 2025. FlightGlobal. Процитовано 17 лютого 2025.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
  58. ↑ Boeing awarded contract to deliver 28 Super Hornets to Kuwait. Архів оригіналу за 2 квітня 2018. Процитовано 10 червня 2019.
  59. ↑ Boeing completes Super Hornet deliveries for Kuwait. Janes.com (англ.). 6 вересня 2021. Процитовано 5 грудня 2021.
  60. ↑ Eiman, Mike (1 лютого 2012). NASL crash caused by practice mistakes. Hanford Sentinel.
  61. ↑ Ziezulewicz, Geoff (23 травня 2020). Inside a fatal Super Hornet crash in Star Wars canyon. Navy Times.
  62. ↑ Military Plane Crash in Death Valley: One Year Later. NPS News Release. 31 липня 2020.
  63. ↑ R-2508 User's Handbook, 22 May 2022 (PDF). edwards.af.mil. 23 травня 2022. Архів оригіналу (PDF) за 4 червня 2022. Процитовано 4 червня 2022.
  64. ↑ Sam LaGrone (3 червня 2022). Pilot Killed in Super Hornet Crash Near China Lake. USNI News[en] (англ.). Архів оригіналу за 4 червня 2022. Процитовано 4 червня 2022.
  65. ↑ Harro Ranter. Accident Boeing F_A-18E Super Hornet , 03 Jun 2022. Aviation Safety Network (англ.). Архів оригіналу за 4 червня 2022. Процитовано 4 червня 2022.
  66. ↑ LaGrone, Sam (21 грудня 2024). U.S. Super Hornet Shot Down Over Red Sea in Friendly Fire Incident; Aviators Safe. USNI News.
  67. ↑ Brasch, Ben; Lamothe, Dan (22 грудня 2024). U.S. ship shoots down jet in friendly fire over Red Sea, military says. The Washington Post. Процитовано 26 березня 2025.
  68. ↑ США втратили другий за 10 днів F/A-18 Super Hornet у Червоному морі і загалом третій з початку розгортання. Мілітарний. Процитовано 7 травня 2025.
  69. ↑ Britzky, Haley; Bertrand, Natasha; Lendon, Brand. US Navy loses $60 million jet at sea after it fell overboard from aircraft carrier. Процитовано 29 квітня 2025.
  70. ↑ Ables, Kesley; Horton, Alex (29 квітня 2025). Navy fighter jet falls into sea after U.S. carrier evades Houthi fire. The Washington post. Процитовано 29 квітня 2025.
  71. ↑ Second US fighter jet falls overboard from Truman aircraft carrier. BBC. 7 травня 2025. Процитовано 8 травня 2025.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
  72. ↑ «F/A-18 HORNET STRIKE FIGHTER.» [Архівовано 11 січня 2014 у Wayback Machine.] www.navy.mil, 26 May 2009.
  73. ↑ «F/A-18 Specifications.» [Архівовано 18 жовтня 2014 у Wayback Machine.] GlobalSecurity.org.
  74. ↑ U.S. Navy Confirms SM-6 Air Launched Configuration Is 'Operationally Deployed'.
  75. ↑ Official Rafale specifications, FR: Dassault, архів оригіналу за 8 квітня 2011, процитовано 27 грудня 2013
  76. ↑ Official Typhoon Specifications, Eurofighter, архів оригіналу за 9 травня 2009, процитовано 27 грудня 2013 [Архівовано 9 травня 2009 у Wayback Machine.]
  77. ↑ Eurofighter Typhoon (German) , DE: Luftwaffe, архів оригіналу за 11 травня 2008, процитовано 27 грудня 2013
  78. ↑ F-16C/D Factsheet. US Air Force
  79. ↑ F-16 Specifications [Архівовано 21 квітня 2011 у Wayback Machine.]. Lockheed Martin
  80. ↑ F/A-18E/F Super Hornet page [Архівовано 16 січня 2007 у Wayback Machine.]. Boeing
  81. ↑ Super Hornet Overview. Boeing (PDF)
  82. ↑ Aircraft Museum — F/A-18E/F Super Hornet [Архівовано 9 жовтня 2006 у Wayback Machine.]. Aerospace Web. Retrieved 1 February 2011.
  83. ↑ а б в BP, Blogspot, архів оригіналу (JPEG) за 24 січня 2014, процитовано 27 грудня 2013
  84. ↑ PICTURES: Saab reveals Gripen Demo aircraft [Архівовано 3 листопада 2013 у Wayback Machine.] Flightglobal.com, 23 April 2008.
  85. ↑ Official Gripen IN Technical Specifications, SE: Saab, архів оригіналу за 4 січня 2013, процитовано 27 грудня 2013
  86. ↑ Pressbrief Gripen NG (PDF) (Dutch) , NL, 8 Серпень, архів оригіналу (PDF) за 3 листопада 2013, процитовано 1 лютого 2011
  87. ↑ а б в Saab NG presentation (PDF), JSF Nieuws, с. 5, архів оригіналу (PDF) за 8 березня 2012, процитовано 27 грудня 2013
  88. ↑ MiG-35, RU: MiG Aravia, архів оригіналу за 27 вересня 2007, процитовано 27 грудня 2013 [Архівовано 27 вересня 2007 у Wayback Machine.]
  89. ↑ MiG-29M2 specifications [Архівовано 31 липня 2010 у Wayback Machine.]. RAC MiG (МіГ-29M2 за характеристиками майже аналогічний МіГ-35).
  90. ↑ MiG-35, Deagel, архів оригіналу за 23 квітня 2014, процитовано 27 грудня 2013
  91. ↑ MiG-35 specifications [Архівовано 6 серпня 2011 у Wayback Machine.]. Airforce technology. (Ferry range with three external fuel tanks 3,100 km).
  92. ↑ Aero India 2007 Brochure, Bharat-Rakshak, архів оригіналу за 13 грудня 2013, процитовано 27 грудня 2013 [Архівовано 13 грудня 2013 у Wayback Machine.]
  93. ↑ F-16 Versions — F-16E/F [Архівовано 11 лютого 2014 у Wayback Machine.]. F-16.net.
  94. ↑ «Gripen Dimensions» [Архівовано 30 жовтня 2013 у Wayback Machine.]. Saab
  95. ↑ Архівована копія (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 30 жовтня 2013. Процитовано 27 грудня 2013.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  96. ↑ Technische Daten Eurofighter Austria (German) , AT: Air Power, архів оригіналу за 25 липня 2020, процитовано 27 грудня 2013
  97. ↑ «Fox Three.» dassault-aviation.com.
  98. ↑ Austrian Airforce. Архів оригіналу за 29 жовтня 2013. Процитовано 27 грудня 2013.
  99. ↑ Gripen Supercruises. Архів оригіналу за 5 січня 2011. Процитовано 27 грудня 2013.
  100. ↑ EFA-2000 Eurofighter [Архівовано 27 грудня 2013 у Wayback Machine.]. Fas.org.
  101. ↑ «Upgraded Eurofighter offered to Indian Air Force» [Архівовано 5 січня 2010 у Wayback Machine.]. Thaindian News, 4 January 2010.
  102. ↑ «Rafale.» [Архівовано 21 липня 2014 у Wayback Machine.] Federation of American Scientists. Retrieved: 10 February 2012.
  103. ↑ Eurofighter Typhoon | [Архівовано 10 липня 2011 у Wayback Machine.]. Eurofighter.com.
  104. ↑ Report on U.S. Competitiveness in the Fighter Aircraft Export Market [Архівовано 16 вересня 2011 у Wayback Machine.]. CSIS
  105. ↑ Capaccio, Tony (16 грудня 2010). Lockheed F-35 Program Faces $1 Billion Cut in U.S. Senate Spending Measure. Bloomberg L.P. Архів оригіналу за 29 червня 2011. Процитовано 12 вересня 2011.

Література

[ред. | ред. код]
  • Donald, David. «Boeing F/A-18E/F Super Hornet», Warplanes of the Fleet. — London : AIRtime Publishing Inc, 2004. — ISBN 1-880588-81-1. (англ.)
  • Elward, Brad. Boeing F/A-18 Hornet (WarbirdTech, Vol. 31). — North Branch, MN : Specialty Press, 2001. — ISBN 1-58007-041-8. (англ.)
  • Holmes, Tony. US Navy Hornet Units of Operation Iraqi Freedom. — London : Osprey Publishing, 2004. — 96 с. — ISBN 1-84176-801-4.
  • Jenkins, Dennis R. F/A-18 Hornet: A Navy Success Story. — New York : McGraw-Hill, 2000. — 225 с. — ISBN 0-07-134696-1. (англ.)
  • Winchester, Jim. The Encyclopedia of Modern Aircraft. — San Diego : Thunder Bay Press, 2006. — 448 с. — ISBN 1-59223-628-6. (англ.)

Посилання

[ред. | ред. код]
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: F/A-18E/F Super Hornet
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=F/A-18E/F_Super_Hornet&oldid=47651765