SMS Kaiser Max (1863)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Броненосець «Кайзер Макс»
Історія
Австро-Угорщина Австро-Угорщина
Назва: SMS Kaiser Max
Будівник: «Stabilimento Tecnico Triestino», Трієст
Закладений: жовтень 1861 року
Прийнятий: 1863 рік
Виведений: Перебудований у 1873-1876 роках
Основні характеристики
Тип: Броненосець однойменного типу
Водотоннажність: 3 588 т (стандартна)
Довжина: 70,78 м
Ширина: 10 м
Осадка: 6,32 м
Потужність: 1 926 к.с.
Двигуни:
  • 4 парові котли
  • 1 парова машина
Швидкість: 11 вузлів
Екіпаж: 386
Озброєння:
  • 16 x 48-фунтових гармат
  • 15 x 24-фунтових гармат
  • 1 x 12-фунтова гармата
  • 1 x 6-фунтова гармата
Бронювання: Пояс: 115 мм

«Кайзер Макс» (нім. SMS Kaiser Max) - броненосець однойменного типу ВМС Австро-Угорщини другої половини 19-го століття.

Історія створення[ред. | ред. код]

Броненосець «Кайзер Макс» був закладений у жовтні 1861 року на верфі «Stabilimento Tecnico Triestino» у Трієсті. Спущений на воду 14 березня 1862 року, вступив у стрій у 1863 році.

Свою назву отримав на честь імператора Священної Римської імперії Максиміліана I.

Історія служби[ред. | ред. код]

Під час Другої Шлезвізької війни 1864 року «Кайзер Макс» входив до складу ескадри адмірала фон Вюллресторфа у Північному морі.

Битва біля Лісси[ред. | ред. код]

Докладніше: Битва біля Лісси

З початком австро-італійської війни 1866 року командувач австрійським флотом Вільгельм фон Тегетгофф мобілізував і повністю укомплектував свої кораблі. 27 червня він привів свій флот до Анкони, але командувач італійським флотом Карло Пелліон ді Персано відмовився вступати у бій.

16 липня Персано вирушив з Анкони до острова Лісса з метою захопити його. Італійські кораблі 3 дні обстрілювали острів, завдавши серйозних пошкоджень береговим батареям, але не змогли повністю подавити їх опір, а всі спроби десанту були відбиті.

20 липня Тегетгофф привів свій флот до Лісси. Він розташував свої броненосці клином, дерев'яні кораблі 2-ї і 3-ї дивізій йшли позаду. «Кайзер Макс» розташовувався на лівому фланзі австрійського флоту.

На початку бою «Кайзер Макс» разом з кораблями «Саламандер» і «Габсбург» атакував передову дивізію італійського флоту під командуванням адмірала Вакки. Але незабаром шикування кораблів обох флотів порушилось і битва перетворилась на розрізнені сутички.

«Кайзер Макс» атакував італійський броненосець «Ре д'Італія», але не завдав йому серйозної шкоди. Потім він переслідував броненосець «Палестро», але не зміг наздогнати його. В цей час «Дон Хуан де Аустрія» опинився в оточенні ворожих кораблів, і «Кайзер Макс» вирушив йому на допомогу, допомігши відбитись від ворожої атаки.

Загалом за час бою «Кайзер Макс» здійснив 15 залпів по ворожих кораблях і отримав 28 влучань, які, проте, не завдали йому серйозної шкоди.

Подальша служба[ред. | ред. код]

Після закінчення війни «Кайзер Макс» разом з однотипними броненосцями пройшов ремонт та переозброєння. Але вже за 10 років після вступу у стрій дерев'яний корпус корабля почав гнити. Крім того, кораблі типу «Кайзер Макс» вже не вписувався в нову концепцію броненосців.

Внаслідок австро-угорського компромісу 1867 року дві частини дуалістичної монархії мали право вето на рішення одна одної. Незацікавленість Угорщини в морській експансії призвела до різкого скорочення бюджету флоту. Кошти для будівництва нових кораблів не виділялись. Тому було вирішено побудувати нові кораблі під виглядом «модернізації», кошти на яку виділялись з меншими труднощам.

У 1873-1876 роках броненосці типу «Кайзер Макс» були «модернізовані», а фактично збудовані заново. Від попередніх кораблів залишились лише машини, частина броні та деяке обладнання.

Література[ред. | ред. код]

  • Conway's All the World's Fighting Ships, 1860—1905. — London: Conway Maritime Press, 1979. — ISBN 0 85177 133 5 (англ.)
  • Патянин С. В. Сражение при Лиссе // Морская кампания: журнал. — 2016. — № 7 (59).(рос.)
  • Энциклопедия броненосцев и линкоров. / А.Е. Тарас, Минск, 2002 (рос.)
  • Броненосцы имперсокй Австрии. Наследники победителей при Лиссе / Виталий Полуян. — Москва:Яуза-пресс, 2018. - 152 с. ISBN 978-5-9955-1005-5 (рос.)