Sonderaktion Lublin
Sonderaktion Lublin («Спецоперація Люблін») — репресивна акція, спрямована проти інтелігенції Любліна, проведена німецькими окупантами в листопаді 1939 року. Акцію започаткували масові арешти, від яких постраждали кілька сотень представників соціальної та інтелектуальної еліти Любліна. Німці заарештували, зокрема, двох єпископів та членів Люблінської архідієцезії, усіх присутніх у місті викладачів Люблінського католицького університету, а також численних учителів, юристів, чиновників та студентів. Більшість ув'язнених за деякий час відпустили додому. Втім, близько 70 поляків розстріляли, а ще кілька десятків вивезли до концтаборів. Назву Sonderaktion Lublin цим подіям дали польські історики.
З перших днів окупації німецький терор був спрямований передусім проти представників польських політичних та інтелектуальних еліт. Відповідно до расистського стереотипу, що панував у Третьому Рейху, нацистські керівники вірили, що національну свідомість має лише польська інтелігенція, тоді як простий люд зайнятий лише турботами про щоденне існування і доля держави його не цікавить[1]. Тому припускалося, що винищення так званого «керівного прошарку» дозволить знищити й польську національну ідентичність і перетворить польське суспільство в пасивну аморфну масу, яка, в кращому разі, може бути використана як дешева робоча сила на некваліфікованих допоміжних роботах[1].
У рамках так званої акції «Інтелігенція» (Intelligenzaktion), що проводилася на окупованих польських землях між вереснем 1939 року та весною 1940, німці вбили щонайменше 100 000 польських громадян[1]. Внаслідок екстермінаційної операції найбільші жертви понесли землі, долучені до Рейху, а саме Східна Померанія, Великопольща, Верхній Шльонськ. Масові репресії проти польської інтелігенції відбувалися і на теренах так званого Генерал-губернаторства — адміністративно-територіальної одиниці, створеної німцями на окупованих територіях центральної Польщі.
В Любліні перші тижні німецької окупації пройшли відносно спокійно. Німці дозволили відкрити школи та розпочати навчальний рік в Люблінському католицькому університеті (ЛКУ). Знову запрацювали театри й кіно, а також поновився випуск газети «Ekspres Lubelski». Завдяки цьому населення Люблінщини спершу вірило, що німецька окупація не буде надто різнитися від австрійської окупації у 1915-1918 роках[2][3]. Проте вже у перші тижні окупації німці почали тероризувати місцеве населення. У жовтні 1939 потрапив під арешт та був страчений за нез'ясованих обставин довоєнний люблінський воєвода, Єжи Альбін де Трамкурт[pl]. У кількох населених пунктах Люблінщини відбулися страти поляків, звинувачених у володінні зброєю (зокрема, в Коцьку, Любартуві та Щучках[pl] під Понятовою[1].
На початку листопада 1939 року гітлерівці почали підготовку до широкомасштабної репресивної акції, спрямованої проти соціальної та інтелектуальної еліти Любліна. Польські історики згодом назвали цю операцію Sonderaktion Lublin[4]. Вона мала певним чином дати початок правління Бригадефюрера SS Оділо Ґлобочніка, який 9 листопада 1939 року обійняв посаду керівника CC і поліції Дистрикту Люблін[5]. Вона ж була реалізацією погроз Артура Зейсс-Інкварта, заступника генерального губернатора, який під час віче для фольксдойче, організованого в приміщенні Банку Рольного по вул. Шопена в Любліні[a] анонсував розправу з польською інтелігенцією та євреями[3]. Sonderaktion Lublin, втім, не була винятково місцевою операцією. У зв'язку із наближенням Дня Незалежності Польщі нацисти проводили «превентивні» арешти та страти майже в усіх регіонах окупованої Польщі[4]. Особливо привертає увагу подібність Sonderaktion Lublin до проведеної за кілька днів перед тим акції арештів професорів краківських вищих навчальних закладів (Sonderaktion Krakau)[6].
Побоюючись польських виступів, німці посилили охорону в тюрмі на Люблінському замку, а також охорону залізничного вокзалу й складів продовольства (6 листопада 1939 року)[7]. Датою початку Sonderaktion Lublin вважається 9 листопада 1939. Цього дня гітлерівці арештували в місті кілька сотень представників інтелігенції — юристів, інженерів, представників духовенства, а також учителів середніх та загальноосвітніх шкіл і Люблінського Педагогіуму[2]. Серед арештованих опинилися, зокрема, ректор ЛКУ, ксьондз Антоні Шиманьський[pl] та професор цього закладу — ксьондз Здзіслав Ґоліньський[pl]. У приміщеннях люблінських судів затримали голову Окружного суду, Станіслава Брилу[pl]; голову Апеляційного суду, Болеслава Секутовича й заступників голів обох судів. Підступно заарештовано багато вчителів, запрошених на псевдо-нараду до зали Рольного банку. Просто зі шкільних зал та кабінетів виводились учителі гімназії та ліцею ім. Яна Замойського. До в'язниці потрапили і колишні члени громадянської варти[pl], організованої у вересні 1939 року[7][4]. На Краківському Передмісті[pl] відбулась облава[3].
Арешти продовжувалися і в наступні дні. 11 листопада гітлерівці заарештували 14 викладачів Люблінського університету, серед них і важкохворих ксьондза професора Пйотра Кремера і професора Владислав Курашкевич[4]. 15 листопада окупаційна влада офіційно ліквідувала кураторію люблінського шкільного округу. 17 листопада було зачинено КУЛ і заарештовано 60 студентів цього навчального закладу (від того часу корпус університету німці використовували як казарми, а згодом переробили на військовий шпиталь)[2][7]. Того ж дня гестапівці прийшли до будівлі Єпископської курії, стверджуючи, що в її садку переховують зброю. Тоді було заарештовано ксьондза єпископа Маріана Фульмана[pl] (ординарія люблінської дієцезії), ксьондза єпископа Владислава Гораля[pl] (люблінського суфрагана) та 11 інших представників духовенства, які на той момент перебували в будівлі. Німці розграбували і майно курії[2][7]. 23 та 25 листопада відбулись наступні арешти вчителів. Тоді була офіційно ліквідована польська середня шкільна освіта[4]. Продовжувалися репресії проти католицького духовенства. Під кінець листопада відбулись арешти в конвікті[pl] студентів КУЛю (зокрема, тоді був заарештований директор конвікту — ксьондз Станіслав Войса[pl])[4]. 25 січня 1940 року в Любліні були заарештовані 23 капуцини [b], а 2 лютого — 43 єзуїти (усіх затримано за звинуваченням переховування польських офіцерів, приховування зброї та належність то таємних організацій)[1].
З підрахунків Зофії Лещиньської випливає, що під час листопадової Sonderaktion в Любліні заарештували близько 250 осіб[2] (Зиґмунт Маньковський[pl] та Марія Вардзиньська писали про «кількасот арештованих»)[2][1]. Серед затриманих опинилися:[2]
- 16 викладачів ЛКУ;
- 36 професорів середніх шкіл;
- 44 учителів загальних шкіл;
- 7 суддів Апеляційного та Округового судів;
- 24 адвокати;
- понад 100 представників католицького духовенства (серед них два єпископи, члени єпископської курії[en], єпископського суду та капітули, а також ксьондзи-викладачі Люблінської духовної семінарії[pl].
Через те, що арешти продовжувалися упродовж наступних місяців та охопили інші міста люблінського дистрикту (Холм, Грубешів, Краснистав, Любартів, Ленчну та Замостя), в окремих джерелах сумарна кількість поляків, заарештованих в рамках Sonderaktion Lublin, оцінюється у розмірі близько 2000 осіб[4][8].
Заарештованих під час Sonderaktion Lublin ув'язнили в тюремних камерах Люблінського замку. Від грудня 1939 року до червня 1940 року більшість затриманих була відпущена додому. Проте близько 70 поляків було розстріляно, а ще кілька десятків — вивезено до концентраційних таборів (вищенаведені дані стосуються осіб, заарештованих у Любліні 9-20 листопада 1939 року)[2]. Серед вивезених опинилися, зокрема, проф. Владислав Курашкевич, ксьондз Станіслав Войса та шестеро люблінських учителів[7][4].
За десять днів після арешту ксьондз єпископ Маріан Фульман, ксьондз єпископ Владислав Ґораль та одинадцять заарештованих разом із ними священиків постали перед німецьким військово-польовим судом. Після інсценізованого процесу всім підсудним винесли вирок у вигляді смертної кари (за звинуваченнями у розповсюдженні нелегальної літератури, володіння зброєю та організації польських маніфестацій 11 листопада). Внаслідок втручання Ватикану німецька влада все ж була змушена пом'якшити вироки. Генеральний губернатор Ганс Франк своїм «помилуванням» замінив смертний вирок на довічне позбавлення волі, а вже 3 грудня 1939 року всіх 13-ох священиків вивезли до Заксенгаузену. Після 2,5-місячного перебування в таборі 73-річний єпископ Фульман був звільнений, після чого перебував під домашнім арештом у Новому Сончі до кінця війни. Єпископ Владислав Ґораль був страчений у Заксенгаузені на початку 1945 року[2][5]. Жодна інша католицька дієцезія Генеральної губернії не постраждала так сильно від репресій з боку окупантів (аналогічне ставлення було лише до представників польського духовенства на землях, долучених до складу Третього Рейху). Ймовірно, брутальна розправа з люблінською дієцезіальною курією була особистою ініціативою бригаденфюрера СС Ґлобочніка[c][9].
У Святвечір 23 грудня 1939 року[d] з камер Люблінського замку витягнули 10-ох відомих та шанованих мешканців Любліна. Про людське око до них приєднали ще двох неповнолітніх кримінальних злочинців, після чого усіх відвели на старий єврейський цвинтар[pl] на вулиці Сєнній. Там у світлі фар автомобілів усіх розстріляли над викопаними заздалегідь могилами. В ту ніч були страчені: Станіслав Брила (голова Округового суду в Любліні, громадський діяч), Болеслав Секутович (голова Апеляційного суду в Любліні), Едвард Ліпський (адвокат, колишній замойський та томашувський староста), Владислав Рутковський (адвокат), проф. Чеслав Мартиняк (очільник кафедри філософії права ЛКУ), кс. проф. Міхал Нєхай (викладач догматичної теології в ЛКУ та Вищій духовній семінарії), Тадеуш Монєвський (директор гімназії та ліцею ім. Станіслава Сташіца[pl]), Антоні Крижановський (директор гімназії та ліцею Вацлави Арцішової), Юзеф Даньковський (староста Люблінського повіту), Тадеуш Іллюкевич (староста Любартовського повіту). Виконавцями страти були працівники 102-го батальйону поліції. На думку Чеслава Лучака[pl], цей злочин був першим етапом «операції із систематичного винищення польської інтелігенції в Генеральній Губернії»[6][8]. Крім того, тієї ж ночі біля підприємства із виробництва бетонних виробів за залізничним мостом у Любартуві члени 102-го батальйону поліції розстріляли ще 48 поляків, звинувачених у публічній демонстрації патріотичних почуттів на День Незалежності Польщі. Серед жертв опинилися, зокрема, мешканці Бжезьниці-Ксьонженцої, Камйонки, Рудзенка і Крачева[1].
6 січня 1940 року в Любліні відбулась чергова екзекуція. Цього дня на глиняниках біля цегельні в місцевості Лемщизна німецькі поліцаї розстріляли близько 50 осіб. Жертвами були переважно мешканці Камйонки, заарештовані 15 листопада 1939 року у відповідь на організацію патріотичного заходу та молебню за Вітчизну у День Незалежності Польщі. Зокрема, були страчені: ксьондз Пйотр Гінвонт-Дзеалтовський (парох парафії в Камйонці), ксьондз Антоні Гуніч (вікарій парафії в Камьонці), Францішек Мазуркевич (війт гміни Камйонка), Міхал Шадковський (секретар гміни), Францішек Клямут (учитель), Маріан Ласкось (учитель), Кароль Цифрович (учитель), Броніслав Смоляк (студент), Юзеф Весоловський (студент), Завадський (аптекар). Ймовірно, в групі розстріляних були й особи, заарештовані в Любліні та інших населених пунктах дистрикту (включаючи ксьондза Вацлава Косьора і пароха холмської парафії)[5][4][3].
7 січня на глиняниках відбулась нова екзекуція. Тоді було розстріляно біля 30-40 мешканців люблінської місцевості Дзєсьонта[pl], затриманих днем раніше під час репресій у відповідь на перестрілку на Бихавській вулиці (під час якої загинуло двоє німців)[5]. 12 лютого 1940 року відбулася велика екзекуція на старому єврейському цвинтарі в Любліні. Пострілами в потилицю тоді вбили близько 180 осіб. Серед страчених опинилося кілька осіб, заарештованих у рамках Sonderaktion Lublin[5][7].
Sonderaktion Lublin була лише першим етапом знищення польської інтелігенції на території довоєнного Люблінського воєводства. У червні 1940 року в рамках так званої Акції AB, в Любліні та інших містах були заарештовані сотні людей. Між 29 червня та 15 серпня 1940 року близько 450—500 заарештованих було розстріляно[pl] в Рурах Єзуїтських[pl], а ближче до кінця року ще тисячу вивезено до концтаборів. Підрахунки Зофії Лещиньської показують, що до кінця окупації 2156 представників польської інтелігенції з території Люблінщини загинули внаслідок німецьких репресій (дані 1992 року)[2].
Протягом тривалого часу єдиною формою вшанування пам'яті жертв Sonderaktion Lublin слугувала скромна табличка на мурі єврейського цвинтаря. 20 червня 2001 року з ініціативи Товариства колишніх політичних в'язнів люблінського замку та «Под Зеґарем» (пол. Stowarzyszenie byłych Więźniów Politycznych Zamku Lubelskiego i «Pod Zegarem»), на вулиці Каліновщизна[pl] відкрито пам'ятник на честь 12 поляків, розстріляних на Святвечір 23 грудня 1939 року. Він має форму грубо обробленої кам'яної брили, на якій розміщено табличку з написом: «Miejsce uświęcone krwią Polaków, więźniów Zamku Lubelskiego, rozstrzelanych przez hitlerowskiego okupanta w dniu 23 grudnia 1939 r.» На табличці також вирізьблені прізвища убитих[10].
Відповідальність за дії німецького апарату безпеки в Любліні восени та взимку 1939 року, а, отже, за Sonderaktion Lublin, лежить у першу чергу на губернаторі Люблінського дистрикту, Фрідріху Шмідті, очільнику СС та поліції в Люблінському дистрикті, бригадефюреру СС Оділо Ґлобочніку[e] та коменданту СД і Sicherheitspolizei в цьому ж дистрикті (KdS), штурмбаннфюреру СС докторі Альфреді Гассельберзі[de][4].
Ґлобочнік скоїв самогубство в травні 1945 року, невдовзі після того, як був затриманий британськими солдатами. Альфреда Гассельберґа в грудні 1939 року усунули з посади і розпочали дисциплінарне провадження проти нього за звинуваченнями в брутальному ставленні до працівників Einsatzkommando 3/I, яким він керував під час вересневої кампанії. Зрештою провадження було припинене, але кар'єра Гассельберґа в СС завершилася. За власним бажанням він пішов у Вермахт, пережив війну і помер своєю смертю у 1950 році[11][12].
- ↑ Різні джерела подають суперечливі дати щодо дати цього віче. Зиґмунд Маньковський наводив дату 25 жовтня 1939 року (Mańkowski, 1992), а Реміґіуш Мошиньський, Леопольд Поліха та Юзеф Маршалек — жовтень 1939 року без уточнення дня (див.: Moszyński та Policha, 1964, с. 21–22 та Mańkowski, 1988, с. 194). Проте Юзеф Касперек повідомляє, що Артур Зейсс-Інкварт відвідав Люблін 23 листопада (див.: Kasperek, 1989, с. 36).
- ↑ 8 отців та 15 кліриків (див.: Kasperek, 1989, с. 47).
- ↑ Під час конференції керівників головних відомств в «уряді» Генерал-губернаторства (2 грудня 1939 р.) Ганс Франк пояснював брутальну розправу з люблінською дієцезійною курією необхідністю «тотальної боротьби з усілякими проявами руху опору в Генеральній губернії» (див.: Mańkowski, 1992, с. 47).
- ↑ У 1939 році 24 грудня припало на неділю, тому за народною традицією Святвечір відзначався на день раніше.
- ↑ Оділо Ґлобочнік був одним із найбільших нацистських злочинців. Як керівник операції Рейнхард був відповідальний за смерть мінімум півтора мільйона польських євреїв, страчених в нацистських таборах смерті. З його ініціативи також розпочалось масове виселення поляків із Замойщини.
- ↑ а б в г д е ж Wardzyńska, 2009.
- ↑ а б в г д е ж и к л Mańkowski, 1992.
- ↑ а б в г Moszyński та Policha, 1964.
- ↑ а б в г д е ж и к л Mańkowski, 1989.
- ↑ а б в г д Mańkowski, 1988.
- ↑ а б Gałan, 2003, с. 50
- ↑ а б в г д е Kasperek, 1989.
- ↑ а б Marczuk, 2000.
- ↑ Mańkowski, 1992, с. 49.
- ↑ miejscapamiecinarodowej.pl, 2012.
- ↑ Schenk, 2009.
- ↑ Böhler, Mallmann та Matthäus, 2009.
- Böhler, Jochen; Mallmann, Klaus-Michael; Matthäus, Jürgen (2009). Einsatzgruppen w Polsce. Warszawa: Bellona. ISBN 978-83-11-11588-0.
- Gałan, Alina (2003). „Akcja AB” na Lubelszczyźnie. Biuletyn IPN. 12-1 (35-36).
- Kasperek, Józef (1989). Kronika wydarzeń w Lublinie w okresie okupacji hitlerowskiej. Lublin: Wydawnictwo Lubelskie. ISBN 83-222-0491-4.
- Mańkowski, Zygmunt (1992). Ausserordentliche Befriedungsaktion 1940 – akcja AB na ziemiach polskich: materiały z sesji naukowej (6-7 listopada 1986 r.). Warszawa: Zakład Historii Najnowszej Uniwersytetu Marii Skłodowskiej-Curie&OKBZpNP-IPN w Lublinie.
- Mańkowski, Zygmunt (1988). Hitlerowskie więzienie na Zamku w Lublinie 1939-1944. Wydawnictwo Lubelskie. ISBN 83-222-0446-9.
- Mańkowski, Zygmunt (1989). Sonderaktion Lublin. Listopad 1939. Lublin: Zakład Historii Najnowszej UMCS&OKBZpNP-IPN w Lublinie&Klub byłych Więźniów Politycznych Zamku Lubelskiego i „Pod Zegarem” w Lublinie. ISBN 83-227-0259-0.
- Marczuk, Józef (2000). Straceni w Noc Wigilijną. Lublin 23 XII 1939. Stowarzyszenie byłych Więźniów Politycznych Zamku Lubelskiego i „Pod Zegarem” w Lublinie. ISBN 83-86660-52-X.
- Moszyński, Remigiusz; Policha, Leopold (1964). Lublin w okresie okupacji (1939-1944). Lublin: Wydawnictwo Lubelskie.
- Schenk, Dieter (2009). Hans Frank. Biografia generalnego gubernatora. Kraków: Wydawnictwo „Znak”. ISBN 978-83-240-1227-5.
- Wardzyńska, Maria (2009). Był rok 1939. Operacja niemieckiej policji bezpieczeństwa w Polsce. Intelligenzaktion. Warszawa: Instytut Pamięci Narodowej. ISBN 978-83-7629-063-8.
- Lublin – pomnik rozstrzelanych przez Niemców w XII 1939 r. miejscapamiecinarodowej.pl. 2012. Архів оригіналу за 4 квітня 2016. Процитовано 1 marca 2013.
Ця стаття належить до добрих статей української Вікіпедії. |