Vickers Wellington

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Vickers Wellington
Vickers Wellington - RAF Bomber Command 1940 HU104762.jpgVickers Wellington
Vickers Wellington
Призначення: середній бомбардувальник/протичовновий літак 
Перший політ: 15 червня 1936 
Прийнятий на озброєння: жовтень 1938 
Знятий з озброєння: березень 1953 
Період використання: 19361945 
На озброєнні у: RAF roundel.svg Королівські ВПС Великої Британії
RAF Lowvis Army roundel.svg Військово-повітряні сили флоту Великої Британії
Roundel of Canada.svg ВПС Канади
Roundel of Poland (1921-1993).svg ВПС Польщі 
Виробник: Велика Британія Vickers-Armstrongs 
Всього збудовано: 11 461 
Модифікації: Vickers Warwick, Vickers VC.1 Viking 
Екіпаж: 6 осіб
Максимальна швидкість (МШ): 378 км/год
Бойовий радіус: 4 106 км
Бойова стеля: 5 490 м
Швидкопідйомність: 5,7 м/с
Довжина: 19,69 м
Висота: 5,31 м
Розмах крила: 26,27 м
Площа крила: 78,1 м²
Порожній: 8 435 кг
Максимальна злітна: 12 955 кг
Двигуни: 2 × радіальні 9-циліндрові поршневі авіаційні двигуни повітряного охолодження Bristol Pegasus Mk XVIII 
Тяга (потужність): 1 050 к.с. (783 кВт) 
Підвісне озброєння 2 041 кг бомб 
Кулеметне озброєння 6-8 × .303-дюймових (7,7-мм) авіаційних кулеметів М1919 
Схематичне зображення середнього бомбардувальника «Віккерс Веллінгтон» різних модифікацій

Віккерс Веллінгтон (англ. Vickers Wellington) — британський двомоторний середній бомбардувальник, що перебував на озброєнні Королівських ВПС Великої Британії та інших країн союзників за часів Другої світової війни. Літак був розроблений компанією Vickers-Armstrongs у середині 1930-х років і взяв найактивнішу участь у нічних бомбардуваннях на початковій фазі світової війни, згодом був замінений на більш ефективні та потужні бомбардувальники, типу Avro Lancaster. У подальшому служив в основному як літак протичовнової оборони.

Історія[ред.ред. код]

20 жовтня 1932 року міністерство авіації Великої Британії видало літакобудівним компаніям Королівства завдання В.9/32, визначаючи вимоги до перспективного швидкісного двомоторного денного бомбардувальника, який повинен був прийти на зміну біпланам Болтон-Пол «Сайдстренд». За задумом керівництва Королівських ВПС новий літак мав бути монопланом з розмахом крила не більше 23,34 м, з екіпажем з чотирьох осіб, бомбовим навантаженням 680 кг, яке потрібно було доставити на відстань 970 км. Максимальна дальність з половинним навантаженням повинна була складати 2 012 км при крейсерській швидкості 201 км/год на висоті 4 570 м, а максимальна швидкість — щонайменше, 306 км/год.

29 травня 1933 комісія від Королівських ВПС відібрала літаки фірми Vickers (майбутній Wellington) і Handley Page (майбутній Hampden) для побудови дослідних зразків з усіх проектів, що були представлені на замовлення за завданням В.9/32. У конструкторському бюро «Віккерс-Армстронг Авіейшн воркс» у Вейбриджі, де головним конструктором був Р.Пірсон[en], а Бернс Волліс[en] — головним інженером, створювався бомбардувальник «Веллінгтон», у той час як суперники наполегливо працювали над Гендлі-Пейдж «Гемпденом».

Конструктори «Віккерс» зосередилися на удосконаленні проекту під двигуни «Госхок» і в ході роботи остаточно вирішили використовувати геодетичну силову конструкцію, хоча «Веллслі», перший з бомбардувальників-монопланів компанії «Віккерс» ще не піднявся в повітря. Геодетичний (діагональний) набір був створений Б.Воллісом на базі попереднього досвіду конструювання дирижаблів. Згодом ця особливість у конструюванні літака виділила «Веллінгтон» з усіх основних бомбардувальників Другої світової війни і стала одним з факторів, що визначив його «довге життя» у виробництві. Він став єдиним бомбардувальником Об'єднаного королівства, що випускався від початку до кінця війни.

Характерною ознакою цього літака стала геодетична конструкція, яку часто називають «геодезичною». Суть полягає в тому, що навантаження в конструкції сприймають елементи, які розташовуються уздовж геодезичних ліній (найкоротших ліній, що з'єднують дві точки на поверхні округлого тіла). Якщо уздовж геодезичних ліній розташувати конструкційні елементи з вузлами кріплення в точках перетину, то така конструкція буде сприймати крутильні і перерізувальні зусилля, що діють на фюзеляж. При цьому не потребувалися жодні внутрішні розчалки або розпірки, які так часто застосовувалися в авіації того часу. Відповідно, фюзеляж залишався вільним для розміщення там бомбового навантаження, великих і зручних кабін екіпажу й внутрішнього обладнання. Сама конструкція при цьому виходила вельми вигідною з точки зору економії ваги.

Збирання бомбардувальників «Віккерс Веллінгтон» у цехах. На світлині добре видна геодетична конструкція літаків
Порівняльна схема трьох основних британських середніх бомбардувальників напередодні Другої світової війни: «Віккерс Веллінгтон» (блакитний колір), «Гендлі-Пейдж Гемпден» (жовтий колір) та «Армстронг Вітворт Вїтлі» (рожевий колір)

Керівництво фірми «Віккерс» ще в 1935 році побудувало перший літак по геодетичній конструкції — бомбардувальник «Веллслі», який перебував на озброєнні Королівських ВПС з 1937 по 1942 роки. На ньому відразу стали видно переваги «геодезичних» конструкцій — літак вийшов легким, міцним і надзвичайно далеким. У 1938 року три спеціально підготовлених «Веллслі» здійснили рекордний безпосадковий політ на дальність 11 518 км, перекривши рекорд радянського АНТ-25 у 10 148 км. Але, як бомбардувальник літак був не дуже вдалим — позначалися маленька швидкість у 300 км/год і досить посередня вантажопідйомність в 1 000 фунтів (454 кг).

Водночас, розробка «Веллслі» дала корисний досвід у створенні літаків з геодетичною конструкцією, яким Волліс скористався під час розробки «Веллінгтона». Однак у процесі остаточного проектування довелося переробити майже весь проект і дослідницький зразок літака був готовий до першого польоту тільки в 1936 році. Спочатку названий «Кресі» за місцем перемоги англійської піхоти над французькою лицарською кіннотою за часів Столітньої війни, бомбардувальник був перехрещений у «Веллінгтон» на честь британського воєначальника, що розгромив Наполеона при Ватерлоо. Це ім'я асоціювалося з назвою міста, але також і погоджувалося з попередньою машиною фірми, «Веллслі», — герцог Веллінгтон, «залізний герцог», був молодшим братом лорда Веллслі, державного діяча. До речі, «Веллінгтон» став другим з чотирьох бомбардувальників «Віккерс» геодетичної конструкції, назви яких починалися з «W» на честь їх конструктора Волліса.

15 червня 1936 року у Вейбриджі шеф-пілот фірми «Віккерс» Джозеф Саммерс підняв його в повітря, а через шість днів в повітря піднявся прототип «Гемпдена» фірми «Гендлі-Пейдж», створений за тим же завданням В.9/32. З 1934 по 1936 порожня вага «Веллінгтона» зросла до 5 220 кг за рахунок більшої маси обладнання та озброєння, припустимої в межах тяги нових моторів.

15 серпня 1936 року було видане перше замовлення на 180 літаків. У 1937 услід за першим контрактом фірма «Віккерс» отримала ще один замовлення на 200 бомбардувальників. Через свою геодетичну структуру «Веллінгтон» був непростий у виробництві, оскільки його каркас складався з тисяч взаємопов'язаних невеликих деталей. Однак, можна було роздрібнити планер на безліч вузлів, що виготовлялися субпідрядниками. Коли потік цих вузлів став стабільним, і оснащення для остаточного складання було готове, випуск літаків виявився досить простим і став походити на збірку конструктора. Коли «Віккерс» отримала перше замовлення, ставилося за мету збирати по одному літаку в день. Її досягли на заводі у Вейбриджі до кінця 1939. 1941 випуск подвоївся, а коли включилися лінії в Честері і Блекпулі, виробництво ще більше зросло.

Проте, роботи над літальним апаратом не припинялися, й перші серійні літаки «Веллінгтон» Мк.1 значно відрізнялися від прототипу, який зазнав катастрофу 11 листопада 1936 через відрив керма висоти. Контури фюзеляжу ушляхетнили, нижня його частина стала плоскішою, щоб зручніше було розміщувати бомби, ніс подовжився й зникла «талія» перед хвостовою стрілецькою точкою. Ввели носову і кормову турелі; в першій монтувався один кулемет з 600 набоями, а в другій — два з 1 000 набоями на ствол. Екіпаж зріс до п'яти чоловік. «Віккерс» також проектував підфюзеляжну турель з двома кулеметами, що мала прибиратися при зльоті, але потім від неї відмовилися. Ввели хвостове колесо, котре прибиралося, щитки основних стійок шасі перемістилися зі стійок на мотогондоли, на бортах фюзеляжу з'явилися довгі вікна, а горизонтальне і вертикальне оперення збільшили і змінили їх форму. Стабілізатор підняли на 15 см.

Підвішування авіаційних торпед під «Віккерс Веллінгтон» Мк.VIII. 5 травня 1942

23 грудня 1937 піднявся у повітря перший серійний «Веллінгтон» Мк.1 з двигунами Bristol Pegasus X (так став називатися серійний «Пегасус» PE5SM) з трилопатевими гвинтами змінюваного кроку фірми «де Хавіленд» (de Havilland), які розвивали по 915 к.с. 12 квітня 1938 піднявся в повітря «Веллінгтон» з двигунами «Пегасус» XVIII.

Поставлення серійних «Веллінгтон» I (спершу без озброєння знизу, оскільки установка FN9 фірми «Nash & Thomson» викликала проблеми з центруванням) почалися в 1938 році. 99-а ескадрилья повітряних сил стала першою військовою частиною, яка отримала на озброєння новітні бомбардувальники, а приблизно рік потому, укомплектованими були ще вісім ескадрилей: 9-а, 37-а, 38-а, 115-а і 149-а, що утворили 3-ю групу Бомбардувального командування; 214-а і 215-а перебували в резерві, а 75-а і 148-а ескадрильї виконували функції бойової підготовки у 6-ій бомбардувальній групі. Через кілька місяців після початку війни 75-у оголосили «новозеландською»; вона стала першою з багатьох авіачастин Співдружності в Бомбардувальному командуванні. У цій ескадрильї другим пілотом літав сержант Дж. Ворд[en], який за виліт у ніч на 7 липня 1941 отримав хрест Вікторії — єдиний з усіх екіпажів «Веллінгтона».

До початку війни ці машини були пристосовані для денних бомбардувань без винищувального прикриття — вважалося, що зосереджений кулеметний вогонь з боку «Веллінгтонів», що летять в зімкнутому строю, не дозволить ворожим перехоплювачам прицільно атакувати.

У січні 1938 почалися роботи по створенню варіантів «Веллінгтона» з різними двигунами: Мк.II з 12-циліндровими двигунами рідинного охолодження «Мерлін» фірми «Роллс-Ройс»; МК.III з 18-циліндровими «зірками» повітряного охолодження «Геркулес» фірми «Брістоль» і Мк.III з подібними двигунами «Твін Ваcп» американської фірми «Пратт-енд-Вітні». Дещиця збільшили розміри планера: довжину на 152 мм, а розмах крил на 76 мм.

Іншими відмінностями «Веллінгтона» II були збільшена до 12 700 кг злітна вага й посилене шасі з колесами більшого діаметра і подовженими підкосами. Останнє дозволило трохи висунути колеса у випущеному положенні вперед, подальше від центру тяжіння. Перші випробувальні польоти виявили подовжню нестійкість і у відповідь ввели збільшений стабілізатор з більшою хордою.

Паралельно британськими авіаконструкторами велися роботи з усунення недоліків, виявлених під час розробок та експлуатації бомбардувальника. На нових версіях літака посилювалися основні стійки шасі й для підвищення шляхової стійкості ще раз збільшувався кіль. Недостатній час реакції турелей «Віккерс» зажадав поліпшити захисне озброєння, для чого на нові зразки встановлювали дві гідроприводні турелі FN-5 і FN-10 фірми «Неш і Томпсон» з парою кулеметів калібру 7,7 мм у кожній, котрі добре зарекомендували себе на бомбардувальниках «Вїтлі» IV.

12 квітня 1938 вперше зібрали «Веллінгтон» Мк.IА з новими 1 050-сильними двигунами «Пегасус» XVIII, новими турелями, шасі тощо. У серпні ці машини почали залишати складальні цехи. Варіант Мк.IВ не випускався серійно, так як він виявився гіршим за Мк.IА. У Вейбриджі побудували 170 «Веллінгтонів» IА і ще 17 — у Честері.

Тим часом, удосконалювалася перша версія бомбардувальника. На «Веллінгтоні» IС ввели електросистему з напругою 24 В (замість 12 В) для живлення радіокомпаса і вдосконалену гідросистему, сконструйовану для типу Мк.II. Двигуни «Пeгacyc» XVIII збереглися. «Веллінгтон» IС став першою модифікацією, що випускалася дійсно у великих кількостях. У Вейбриджі побудували 1 052, в Честері — 1 583 і в Блекпулі (де випуск розпочали у вересні 1940) — 50.

Одночасно тривали роботи над іншими моделями бомбардувальників «Веллінгтон». 3 березня 1939 року у повітря піднявся Мк.II, а «Веллінгтон» Мк.III — 19 травня. Веллінгтон Мк.II був оснащений 1 145-сильними двигунами. Однак через дефіцит двигунів «Мерлін» X, що широко використовувалися на винищувачах, до жовтня 1940 затримався початок серійного випуску «двійки». Незважаючи на те, що польотна вага зросла до 15 т через установку важчих двигунів, максимальна швидкість зросла до 407 км/год проти 378 км/год у Мк.1С. Модифікований бомбардувальник піднімав 4 000-фунтову (1 814 кг) бомбу. Усього їх випустили 400 одиниць. На Середземному фронті ці машини широко використовувалися для атак по конвоях, гаванях і містах південної Італії та Лівії, особливо по Бенгазі, головному порту на африканському узбережжі, через який йшло постачання німецького Африканського корпусу.

Зліт «Веллінгтон» Мк.XIV з авіабази в Гібралтарі

«Веллінгтон» Мк.III з новітніми 1 425-сильними двигунами повітряного охолодження «Геркулес» III, став до ладу лише до початку 1941 року, хоча прототип здійснив перший політ ще у травні 1939. Подібно «Веллінгтону» II, період переходу моделі III від зразка до серії теж був досить довгим. Поставляння до військ цих літаків, яких Бомбардувальне командування дуже потребувало до надходження чотиримоторних важких бомбардувальників, почалися лише в 1941 році. Основною причиною було те, що експериментальні двигуни «Геркулес» НЕ18М з двоступінчастими нагнітачами, що обертали гвинти-автомати «Де Хевілленд» діаметром 3,81 м, не виправдали очікувань.

До моменту запуску Мк.III в серію бойовий досвід застосування у війні попередніх моделей продемонстрував низку недоліків, і для підвищення бойової ефективності нового «Веллінгтона» III довелося вжити ряд заходів. Посилили бронезахист, запротектирували все бензобаки й поставили ножі для перерізання тросів аеростатів загородження на передній окрайці крила; під кілем встановили чотириствольну турель FN 20A, яка прекрасно зарекомендувала себе на «Вїтлі» V.

22 червня 1941 перші літаки нової модифікації Мк.III поступили на озброєння. Злітна вага зросла до 15 650 кг, а максимальна швидкість до 410 км/год — за рахунок установки двох 1 535-сильних двигунів «Геркулес» III. Пізніше стали встановлювати 1 675-сильні двигуни «Геркулес» XI. Виробництво «Веллінгтонів» Мк.III зосередили виключно в Честері і Блекпулі. Ці два заводи виготовили відповідно 780 і ​​737 бомбардувальників. У Вейбриджі зібрали тільки два експериментальних екземпляри; разом з ними разом випущено 1 519 машин. Поставляння їх тривали до кінця 1943 року.

Варто відмітити, що ця модифікація була пристосована для буксирування десантних планерів «Ейрспід Хотспур», «Гадріан» і «Горса». Швидкість буксирування найважчого планера «Горса» сягала 236 км/год, причому в бомбардувальнику розміщувалося десять десантників і 500 кг вантажу. Випробування також довели, що «Веллінгтон» може буксирувати літаки «Спітфайр» або «Харрікейн» з вимкненим двигуном. У такій спосіб мали намір доставляти підкріплення на Мальту з Гібралтару.

На початку 1940 було розміщено замовлення на створення прототипу бомбардувальника «Веллінгтон» Mk.IV з двома імпортними 1 050-сильними двигунами повітряного охолодження R-1830-SC34-C «Твін Восп» фірми «Пратт-енд-Вітні» і гвинтами діаметром 3,81 м американської фірми «Гамільтон-стандарт».

У грудні 1940 перший політ здійснив дослідний зразок «Веллінгтона» Mk.IV. Всього з серпня 1941 року в Честері зібрали 220 бомбардувальників Mk.IV з американськими двигунами. На половині цих літаків встановили чотирикулеметну кормову турель FN 20. У всьому іншому нова версія повторювала широко використовуваний «Веллінгтон» Мк. 1С.

З початку 1942 року почалося серійне виробництво останньої бомбардувальної версії «Веллінгтона»: Мк. Х з 1 675-сильними двигунами «Геркулес» VI або XVI. Застосування нового сплаву на основі алюмінію зменшило вагу фюзеляжу і збільшило майже на тонну злітну вагу, зберігши льотні дані версії Мк.III. Всього побудовано 3 803 одиниці «Веллінгтона» Мк. X; це була наймасовіша модифікація «Веллінгтона».

Ще в травні 1939 штаб ВПС замовив фірмі «Віккерс» висотну модифікацію бомбардувальника, здатну завдавати точних бомбових ударів з висоти не менше 11 000 м. Оснащені висотними двигунами, з екіпажем з трьох осіб, літаки основну частину польоту до цілі виконували б на висоті, що дозволяла хвостовому стрільцю, що знаходиться в негерметичній вогневій установці, успішно відбивати атаки винищувачів-перехоплювачів противника. При підльоті до визначеної цілі, оточеної сотнями зенітних гармат, стрілець перебирався в герметичну кабіну до пілота і штурмана, після чого бомбардувальник злітав на недосяжну для снарядів 12-километрову висоту, звідки і завдавав удару. За завданням планувалося бомбове навантаження в 454 кг і тривалість польоту понад дев'яти годин.

Для реалізації цієї програми була створена циліндрична герметична камера діаметром 1,651 м з невеликими ілюмінаторами для екіпажу. Наддування здійснювалося від компресора, що обертався одним з двигунів. Було розроблено дві модифікації: Mk.V з 1 425-сильними двигунами повітряного охолодження «Брістоль Геркулес» III (побудовано два дослідні зразки) і Mk.VI з 1 600-сильними двигунами рідинного охолодження «Роллс-Ройс Мерлін» 60. Обидві модифікації відрізнялися збільшеним розмахом крила, ненадійністю силових установок і відсутністю огляду для пілота.

21 жовтня 1940 року відбувся перший політ «Веллінгтона» Mk.V.

На висоті 20 000 футів (6 096 м) обледенили ілюмінатори гермокабіни, що змусило припинити підйом. Найбільша висота в 30 000 футів (9 144 м) була досягнута цією машиною під час третьої спроби. Ці польоти виявили неспроможність двигунів «Геркулес» забезпечити достатню висотність бомбардувальнику.

Неполадки з «Геркулес» привели «Віккерс» і міністерство авіації до вирішення звернутися до «Роллс-Ройс», де роботи з висотної серії моторів «Роллс-Ройс Мерлін» R E1S М тривали швидше. Один з недобудованих серійних «Веллінгтонів» V оснастили парою «Мерлін» 60, позначивши його «Веллінгтоном» VI. Випробування цієї машини почалися у травні 1941, вона легко перевершила «п'ятірку» за висотними характеристиками і була запущена в серію наприкінці 1941 року. На озброєнні цього бомбардувальника було вісім 500-фунтових (227 кг) бомб.

Варіантом, призначеним для дій над морем, став протичовновий «Веллінгтон» Мк. VIII. Використовуючи планер і двигуни від версії Мк.1С, конструктори встановили на ньому РЛС огляду ASU Мк.II, яка працювала в дециметровому діапазоні і дозволяла виявити підводний човен у позиційному положенні при відсутності видимості, а також потужний прожектор, встановлений на місці висувної турелі FN9. Прожектор передбачалося використовувати для супроводу розсекречених німецьких субмарин, які прориваються в надводному положенні на великій швидкості в нічний час через контрольовану британською авіацією Біскайську затоку. Ефективність прожектора була підтверджена військовими випробуваннями. Екіпаж збільшився на оператора РЛС і становив 6 чоловік. Озброєння складалося з двох 420-фунтових (191 кг) глибинних бомб, у разі потреби підвішувалася авіаційна торпеда.

У 1943 року на озброєння Берегового командування Великої Британії почали надходити модифікації на основі «Веллінгтона» Мк. Х. з двигунами «Геркулес» і чотириточковою кормовою туреллю FN 20A. Це були денні морські бомбардувальники: Mk.XI з РЛС ASU Мк.II для пошуку цілей і озброєний переважно торпедою; Мк.XII з досконалішим сантиметровим радаром ASU Мк.III в обтічнику під носовою частиною фюзеляжу. А встановлення на місці носової турелі винищувального радара американського виробництва SCR 720, як на нічних винищувачах «Де Хавіленд» DH 98 і «Москито» NF XII, призвела до появи спеціалізованого навчального літака «Веллінгтон» Мк. XVII, призначеного для тренувань операторів РЛС.

Ланка бомбардувальників «Веллінгтон» Mk. IC летить на бомбардування. Літо 1940

Серійне виробництво низьковисотного 1 735-сильного двигуна «Геркулес» XVII, відповідного для патрульних літаків, дозволило випустити 844 екземпляри «Веллінгтона» Мк. ХIII на основі Mk.XI. Установка тих же двигунів на планер від версії Мк. ХII привела до створення найдосконалішої та універсальної версії морського «Веллінгтона» Mk.XIV. На місці носової турелі на ньому встановлювали прозорий обтічник для спостерігача, що керував прожектором. Збудований 841 екземпляр цього нічного протичовнового літака.

Крім того, побудували 80 навчальних літаків «Веллінгтон» Мк.XVIII з двигунами «Геркулес» XVII.

Останній «Веллінгтон» Mk.XIX був створений вже після закінчення війни. Він призначався для тренування екіпажів і становив бомбардувальник Мк. Х з єдиним великокаліберним кулеметом у кормі.

Всього в період з 1937 по 1945 роки британська авіакомпанія «Віккерс» побудувала 11 461 літак марки «Веллінгтон».

Бойове застосування[ред.ред. код]

Участь «Веллінгтонів» у бойових вильотах розпочалася вже на другий день війни, коли 14 літаків модифікації Мк.I з 149-ої ескадрильї (разом з 15 «Бленхеймами» IV) відправили атакувати німецькі бойові кораблі в Брюнсбюттелі. Наліт виявився великою невдачею. Два «Веллінгтона» були втрачені. Загалом усі денні вильоти на бомбардування об'єктів на території Німеччини та захоплених нею країн супроводжувалися для «Веллінгтонів», як правило, великими втратами. Краще збройні машини модифікації IA були використані в грудні 1939 року, коли 9-а, 37-а, 38-а, 99-а, 114-а, 147-а і 149-а ескадрильї діяли проти німецьких кораблів у Гельголанді і Вільгельмсгафені. У двох випадках з трьох груп «Веллінгтони» зазнали значних втрат. 14 грудня 1939 року втратили 12 літаків з 99-ї ескадрильї, а 18 грудня були збити 10 з 22 машин (з трьох ескадрилей). Особливо слабким виявилося оборонне озброєння — завдати серйозних пошкоджень ворогу можна було з дистанції не більше 550 метрів, що дозволяло німецьким льотчикам-винищувачам безкарно розстрілювати «Веллінгтони» з гармат з більшої дистанції. Тому, вже на початку 1940 року «Веллінгтони» почали переводити до частин, що спеціалізувалися на нічних ударах. Досить швидко з'ясувалося, що з нових бомбардувальників Британських ВПС («Веллінгтон», «Вїтлі», «Гемпден») «Веллінгтони» краще за всіх справляється зі своїми завданнями

Літак протичовнової оборони «Віккерс Веллінгтон» GR Mk. XIII у польоті над Егейським морем

Досвід довів, що «Веллінгтон» є найкращим із трьох бомбардувальників, які використовувалися тоді для цих цілей британським Бомбардувальним командуванням. Він був швидкохідніше за «Вїтлі» і за умови рівного бомбового навантаження мав більшу дальність дії, ніж «Гемпден». Цей факт відобразився у збільшенні замовлень промисловості на 1940 рік і швидкому зростанні числа озброєних «Веллінгтонами» ескадрилей у 1941 році.

Бомбардувальники «Веллінгтон» продовжили активно використовувати для нальотів на Німеччину і 25 серпня 1940 року їхні бомби вперше впали на Берлін. При цьому постійно відбувалося нарощування сил для нанесення ударів: якщо в нальоті на німецьку столицю 23 вересня брало участь 119 літаків, то 16 грудня у відповідь за Ковентрі удар завдало 134 бомбардувальника, з них 47 «Веллінтонів». До того ж почали випробувати і нове озброєння. В ніч на 1 квітня 1941 року вперше застосували в бойових умовах бомбу вагою 1 814 кг, скинувши її на Емден.

До кінця року 1-у групу (яка невдало дебютувала на бомбардувальниках «Беттл» у Франції в 1940 році) повністю переоснастили «Веллінгтонами». До її складу увійшли дев'ять боєздатних ескадрилей і одна в стадії освоєння нової техніки. У групі було чотири ескадрильї з особовим складом з поляків (300-а, 301-а, 304-а і 305-а), дві австралійських (458-а і 460-а) і чотири британські (103-я, 150-а, 12-а і 142-а). 3-я авіагрупа, що засвоїла «Веллінгтони» трохи раніше налічувала 10 боєздатних ескадрилей (9-у, 40-у, 57-у, 75-у новозеландську, 99-у, 101-у, 115-у, 214-у, 218-у і 311-у чехословацьку) плюс одна перебула в стадії переозброєння (419-а канадська). 4-а бомбардувальна група включала дві ескадрильї на «Веллінгтонах» Мк. II (104-а і 405-а канадські).

На 23 лютого 1942 року за списком Бомбардувального командування ВПС Великої Британії в строю перебувало 256 «Веллінгтонів», 144 «Гемпдени» і близько 100 бомбардувальників інших типів. Таким чином, «Веллінгтон» опинився основним ударним бомбардувальником у військової кампанії, яка розпочалась наприкінці березня 1942 року проти промислових центрів і міст у західній та північно-західній частині Німеччини. У першому нальоті «1000 бомбардувальників» на Кельн з 1 043 літаків 599 були «Веллінгтонами».

Піком застосування цих бомбардувальників став початок 1943 року, коли за перші місяці цього року значною мірою оснастили «Веллінгтонами» 6-у бомбардувальну, так звану «канадську» групу. Шість із восьми ескадрилей канадських ВПС у цій групі літали на «Веллінгтонах». Однак з 1943 року роль та значення цих літаків для Бомбардувального командування почали швидко падати через те, що «входили в силу» чотиримоторні важкі бомбардувальники.

На інших театрах воєнних дій і в інших областях застосування бомбардувальник «Віккерс» продовжував грати свою важливу роль. З Великої Британії останній бойовий виліт «Веллінгтон» стався в жовтні 1943 року. Однак, машини цього типу зберігалися в Бомбардувальному командуванні до 1944 року, як частина складу 192-ї ескадрильї особливого призначення в 100-ій авіаційній групі. Спеціально обладнані літаки в 1941 році експлуатувалися 109-ою ескадрильєю в інтересах радіорозвідки ВПС. З 1942 року з цієї частини виділилися 1473-я ланка особливого призначення, яке займалась електронною розвідкою, а 1474-а ланка особливого призначення спеціалізувалося на постановці перешкод. На початку 1943 року ці дві ланки об'єднали в 192-у ескадрилью.

Вступ в 1940 року у війну Італії й подальше розжарювання бойових дій на Близькому Сході й в Північній Африці швидко змусили передислокувати «Веллінгтони» на інші театри війни. У вересні 1940 року 70-а ескадрилья, що базувалася в Єгипті як бомбардувально-транспортна частина, отримала «Веллінгтони» IС і негайно була кинута в бій проти італійських експедиційних військ, атакуючи судна і портові споруди в Бенгазі. 37-а ескадрилья, була перекинута до Єгипту наприкінці 1940 року, де її використовували для підтримки операцій у Греції навесні 1941 року й в Іраку в травні.

Наприкінці 1941 року 40-а і 104-а ескадрильї перегнали свої «Веллінгтони» з Британських островів на Мальту, де через кілька тижнів, на початку 1942, до них приєдналася 37-а. Потім всі три частини відправили до Єгипту для посилення 205-ї авіаційної групи. Крім того, в січні 1942 року на Близький Схід прибув підрозділ 109-ї ескадрильї, що згодом перетворився на 162-у ескадрилью особливого призначення, котра вела електронну розвідку в Середземномор'ї на «Веллінгтонах» модифікацій IС, III і X до осені 1944. Ще дві ескадрильї «Веллінгтонів» з Англії, 142-у і 150-у, перекинули в Алжир наприкінці 1942 року, після висадки союзних військ на Африканському континенті. У другій половині 1943 три канадські частини з 6-ї групи — 420-а, 424-а і 425-а ескадрильї, здійснювали бойові польоти з Тунісу. Ці частини повернулися до метрополії наприкінці 1943 року для участі в «бомбардувальному наступі», але більшість інших підрозділів продовжували службу в 205-ій групі в Північній Африці, а потім в Італії; згодом їх перевели на «Ліберейтори». Останній виліт «Веллінгтон» у Середземномор'ї зафіксований 13 березня 1944 року по залізничної станції Тревізо.

Після японського удару по Перл-Гарбору, «Веллінгтони» швидко перекинули на Далекий Схід. У квітні 1942 року в Індію прибула 214-а ескадрилья з «Веллінгтонами» IС. Вона почала воювати з ночі на 23 квітня, завдаючи удари по японських землях. Водночас існує інформація, що 99-а ескадрилья прибула до Індії ще на початку 1942 року, і, мабуть, першою вступила в бій на цьому театрі, але відповідні документи не збереглися. Переоснащені потім «Веллінгтон» III, а потім «Веллінгтон» X, обидві ескадрильї успішно воювали у складі 221-ї авіаційної групи до кінця 1944 року.

Список німецьких підводних човнів, потоплених екіпажами «Віккерс Веллінгтон»[1][ред.ред. код]

1942 U-502, U-372, U-165, U-412
1943 U-268, U-562, U-126, U-232, U-459, U-614, U-403, U-617, U-431, U-566, U-340, U-966, U-211, U-542
1944 U-231, U-545, U-283, U-575, U-852, U-846, U-616, U-960
1945 U-321

Модифікації[ред.ред. код]

  • Mk.I (Тип 271) — перший прототип бомбардувальника «Віккерс Веллінгтон».
  • Mk.I (Тип 285) — перший передполітний екземпляр «Веллінгтона», оснащений поршневими двигунами марки «Бристоль Пегасус» X.
  • Mk.I (Тип 290) — перша серійна модель бомбардувальника, оснащених поршневими двигунами марки «Бристоль Пегасус» XVIII. Випущено 183 одиниці.
  • Mk. IA (Тип 408) — серійна версія «Веллінгтона» з поршневими двигунами марки «Бристоль Пегасус» XVIII або Rolls-Royce Merlin. Випущено 187 одиниць.
  • Mk. IC (Тип 416) — перша масова серія удосконалена модель літака без підфюзеляжної турелі. Випущено 2 685 одиниць.
  • Mk. II (Тип 406) — варіант з рядними двигунами «Роллс-Ройс Мерлін» X. Всього 400 літаків.
  • Mk. III (Тип 417) — масова модель літака, випускалася з 1941 року з радіальними двигунами «Бристоль Геркулес» III. Задня стрілецька башта замінена на 4-кулеметну турель FN20A. Побудовано 1 519 літаків.
  • Mk. IV (Тип 424) — модифікація з американськими двигунами R-1830 «Твін Восп». Випущено 220 бомбардувальників.
  • Mk. V (Тип 407 і тип 421) — прототипи нової версії літака з гермокабінами. Всього 3 шт.
  • Mk. VI (Тип 442) — висотна модель бомбардувальника зі збільшеним розмахом крил та гермокабінами. Двигуни «Роллс-Ройс Мерлін» R6SM. Всього випущено 63 літаки.
  • Mk. VII (Тип 416) — експериментальна версія літака, озброєна 40-мм авіаційною гарматою Vickers S.
  • GR Mk. VIII (Тип 429) — перероблена версія Mk. IC у бомбардувальник-торпедоносець для Берегового командування. Оснащувався РЛС ASV II. Вироблено 394 одиниці.
  • Mk. IX (Тип 437) — перероблений під транспортний варіант Mk. IC.
  • Mk. X (Тип 440/448) — модифікована версія бомбардувальника Мк. III, оснащена потужнішими двигунами «Бристоль Геркулес» Mk.VI або Mk.XVI. Випускалася з осені 1942 року; також застосовувався в ролі торпедоносця. Вироблено 3 804 одиниці.
  • GR Mk. XI (Тип 454/458/459) — морська версія Мк. X для Берегового командування. Оснащувався РЛС ASV II з щогловими антенами. Випущено 180 літаків.
  • GR Mk. XII (Тип 455) — модель для Берегового командування на основі Мк. X, оснащена торпедами та радаром ASV III з антеною під обтічником. Випущено 58 одиниць.
  • GR Mk. XIII (Тип 466) — морський варіант бомбардувальника Мк. X з РЛС ASV II. Випущено 844 літаки.
  • GR Mk. XIV (Тип 467) — морська версія Мк. X з РЛС ASV III та напрямними для пуску некерованих авіаційних ракет. Всього 841 літак
  • C Mk. XV — перероблена на військово-транспортний літак версія Мк. IA. Ємність — 18 озброєних десантників. Випущений 21 літак
  • C Mk. XVI — модифікація Мк. IC у військово-транспортний літак. Ємність — 18 озброєних десантників. Всього 41 одиниця.
  • T Mk XVII (Тип 487) та T Mk XVIII (Тип 490) — навчальні літаки, перероблені з бомбардувальників GR Mk. XI та GR Mk. XII. Оснащувалися радарами SCR 720AI для підготовки екіпажів нічних винищувачів. Вироблено 80 літаків.
  • DWI Mk.I (Тип 418) — переобладнаний варіант бомбардувальника Мк. IA у тральщик-шукач мін. Оснащувалися бензиновими двигунами Ford V-8 та електричним генератором Mawdsley для індукції магнітного поля за допомогою 14,63 м кільця, що монтувалося під фюзеляжем. Модернізовано 4 літаки.
  • DWI Mk.II (Тип 419) — модернізація DWI Mk.I з установкою посилених двигунів de Havilland Gipsy Major. Виготовлено щонайменше 15 літаків.

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Andrews, C.F. The Vickers Wellington I & II (Aircraft in Profile 125). Leatherhead, Surrey: Profile Publications Ltd., 1970
  • Bowman, Martin. Wellington, The Geodetic Giant. Shrewsbury, UK: Airlife Publishing Ltd., 1989. ISBN 1-85310-076-5.
  • Bowyer, Chaz. Wellington Bomber. London: William Kimber & Co Ltd., 1986. ISBN 0-7183-0619-8.
  • Delve, Ken. Vickers Armstrong Wellington. Ramsbury, Wiltshire, UK: The Crowood Press Ltd., 1998. ISBN 1-86126-109-8.
  • Murray, Dr. Iain Vickers Wellington Manual. Haynes, 2012. ISBN 978-0-85733-230-1.

Посилання[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Відео[ред.ред. код]