Віндіцій

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Віндіцій
лат. Vindicius
Віндіцій шпигує за змовниками. Франсуа Шово, 1657.
Народився VI століття до Р.Х.
ймовірно, Ценіна (лат. Caenina, грец. Καινίνη)[1]
Помер невідомо, після 509 до Р.Х.
ᅠ
Країна Стародавній Рим
Учасник Повалення Римської монархії
Суспільний стан раб, вільновідпущеник, громадянин
Батько невідомо
Мати невідомо

Віндіцій (лат. Vindicius) — давньоримський раб, котрий згідно з традицією, розкрив змову Тарквінія у 509 році до Р.Х.

Біографічні відомості[ред. | ред. код]

Згідно з Плутархом Віндіцій був римським бранцем з міста Ценіна. У Римі його було навернуто у рабство. Станом на 509 р. до Р.Х. він слугував виночерпієм[1] однієї з патриціанських родин, у домі якої дізнався про змову Тарквінія, спрямованої на відновлення монархії у Римі. Багато античних істориків акцентують увагу на персоналії Віндіція в контексті повалення Римської монархії, зокрема Плутарх, Діонісій Галікарнаський та Тіт Лівій. Біографічні відомості у їх роботах різняться. Незмінним залишається факт того, що Віндіцій у будинку своїх господарів підслухав розмову стосовно змови та передав інформацію щодо її організації республіканцям. Після покарання змовників Віндіцію було даровано свободу, громадянство та грошову винагороду[2]. Подальша його доля не відома.

Відмінності у роботах античних авторів[ред. | ред. код]

Ліктори приносять Бруту мертвих синів, котрі були членами змови Тарквінія, Жак-Луї Давід.

Античні автори в унісон погоджуються з ключовою роллю Віндіція у контексті викриття змови Тарквінія. Однак її висвітлення різниться в окремих деталях. Однією з ключових розбіжностей є факт того, кому довірив свої спостереження Віндіцій. За словами Лівія[3], це було повідомлено консулам Луцію Юнію Бруту та Публію Валерію Публіколі. Натомість Діонісій[4] і Плутарх[5] пишуть про те, що Віндіцій довірився лише Публію Валерію Публіколі ще до його вступу на посаду консула-суффекта внаслідок добровільного вигнання Коллатіна. Також, згідно з Плутархом, наляканий одкровенням, Публікола зачинив раба у своєму домі під наглядом дружини[6] й наказав випустити його[7], коли було необхідно давати показання проти змовників на народних зборах.

Різниться також інформація щодо господарів Віндіція. Лівій[8] повідомляє про те, що він був рабом Вітелліїв. Натомість Діонісій[1] та Плутарх[9] кажуть про те, що його господарями були Аквілії.

Діонісій[1] та Лівій[10] теж зазначають про те, що Віндіцій задовго до зустрічі змовників здогадувався про їхні наміри й очікував нагоди спіймати їх на гарячому. У свою чергу Плутарх[11] стверджує, що присутність Віндіція у кімнаті, де обговорювалася змова, була випадковою.

Перший вільновідпущеник[ред. | ред. код]

Рельєф із зображенням звільнення двох рабів (І століття до Р.Х., Музей Марімон[en], Бельгія).

Лівій повідомляє, що Віндіцій був першим вільновідпущеником у Римі, та що його ім'я є етимологічним коронем слова «віндикта» (лат. vindicta):

Після покарання винних, щоб з обох сторін був благородний приклад у відсіченні злочинів, доповівшому була дарована винагорода: гроші зі скарбниці, надання свободи та громадянства. Кажуть, що він був першим звільненим від рабства віндиктою, а декотрі й саме йменування це виводять звідси, оскільки раба кликали Віндіцієм. З тих пір прийнято, аби звільнені таким чином вважалися прийнятими до стану громадян[2].

Оригінальний текст (лат.)
Secundum poenam nocentium, ut in utramque partem arcendis sceleribus exemplum nobile esset, praemium indici pecunia ex aerario, libertas et ciuitas data. Ille primum dicitur uindicta liberatus; quidam uindictae quoque nomen tractum ab illo putant; Vindicio ipsi nomen fuisse. Post illum obseruatum ut qui ita liberati essent in ciuitatem accepti uiderentur.

У сучасній історіографії панує дискусія навколо виведення manumissio vindicta[12], про яку зазначає Лівій, від першого року Республіки. Загальноприйнятим є підхід до того, що цей уривок слугує своєрідним поясненням того факту, що за римським правом, на відміну від інших стародавніх правових систем, звільнення з рабства призводило до набуття громадянства, однак не до набуття певного нижчого соціально-правового статусу[13]. Відсутність у XII Таблицях відповідної процедури також говорить на користь того, що це більш пізній винахід римської правової системи. Водночас чимало істориків звертають увагу на фігурування в таблицях manumisio censu[12][14], наголошуючи на тому, що це може бути певним доказом існування інших форм звільнення рабів у Стародавньому Римі[15], зокрема manumissio vindicta.

Див. також[ред. | ред. код]


Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б в г Діонісій Галікарнаський. Римські стародавності, V, 7, 3.
  2. ↑ а б Тіт Лівій. Ab Urbe Condita, Книга II, 5.
  3. ↑ Тіт Лівій. Ab Urbe Condita, Книга II, 2, 4
  4. ↑ Діонісій Галікарнаський. Римські стародавності, V, 7, 4. З "І вийшовши з дому, поки ще була глибока ніч, ніби його послали по якійсь справі, він не наважився йти до консулів, боючися, що вони через родинні мотиви можуть замовчати про справу, чи ще гірше, вбити того, хто повідомив про змову, але пішов до Публія Валерія, одного з чотирьох, котрі взяли на себе провідну роль у поваленні тиранії. Коли цей чоловік дав йому запевнення у своїй безпеці, скріпивши його рукопожаттям, він повідомив йому про все, що він і чув, і бачив".
  5. ↑ Плутарх. Порівняльні життєписи: Публікола, 4. З "Коли змовники зробили свою справу і розійшлися Віндіцій тихенько вибрався із свого прикриття: йому не хотілося тримати в таємниці те, що він дізнався несподіваним чином, але вагався вважаючи, що таки жахлива річ - але ж це була правда! – звинуватити в найтяжчому злочині синів Брута перед їхнім батьком, чи небожів Колатіна перед рідним дядьком. А серед римлян він не знаходив нікого, кому міг би довірити таку велику таємницю. Однак, й мовчати йому була несила: сумління не давало спокою. І він, набравшись духу, зрештою, подався до Валерія. Зважаючи на його товариськість та приязнь, і до котрого міг прийти кожен, хто мав у чомусь потребу: він бо завжди тримав двері відкритими і ніколи не зневажав тих людей, котрі хотіли щось сказати йому чи попросити".
  6. ↑ Плутарх. Порівняльні життєписи: Публікола, 5. З "Коли ж Віндіцій з’явився до нього і розповів усе Валерію, у присутності його дружини і брата Марка, Валерій приголомшений і переляканий, не відпустив раба, але замкнув його в одну кімнату, поставивши охоронцем дружину, а братові звелів оточити царське подвір’я і розшукати, якщо це змога, листи і взяти під варту рабів".
  7. ↑ Плутарх. Порівняльні життєписи: Публікола, 6. З "Коли консули закликали до такого і народ вгамувався, Валерій звелів привести Віндіція".
  8. ↑ Тіт Лівій. Ab Urbe Condita, Книга II, 4
  9. ↑ Плутарх. Порівняльні життєписи: Публікола, 4.
  10. ↑ Тіт Лівій. Ab Urbe Condita, Книга II, 4. З "Після того, як усі, хто не були членами змови, розійшлися, змовники обговорили багато деталей щодо їхньої передбачуваної зради, які підслухав один із рабів, котрий і раніше підозрював, що щось відбувається, проте чекав моменту, коли послам буде відданий лист, оскільки це було б беззаперечним доказом змови".
  11. ↑ Плутарх. Порівняльні життєписи: Публікола, 5. З "Однак, один раб, на ім’я Віндіцій, утік туди і сховався, не зумисне, чи тому, що мав якесь передчуття. Але випадково опинившись всередині і побачивши людей, котрі входили тулди, він побоявся потрапити їм на очі. А тому він сховався за порожнім ящиком і став свідком того, що діялося і підслухав усі розмови".
  12. ↑ а б Manumissio. Wikisource (рос.). Архів оригіналу за 20 травня 2022. Процитовано 20 травня 2022.
  13. ↑ Віндіцій. Brill (англ.). Архів оригіналу за 20 травня 2022. Процитовано 20 травня 2022.
  14. ↑ Закони XII Таблиць. Таблиця VII, 7.
  15. ↑ Creating new citizens: freed slaves, the state and citizenship in early Rome and under Augustus. Taylor & Francis (англ.). Архів оригіналу за 20 травня 2022. Процитовано 20 травня 2022.

Джерела та література[ред. | ред. код]

  1. Тіт Лівій. Ab Urbe Condita. Книга II (англ.). Архів оригіналу за 16 травня 2022. Процитовано 16 травня 2022.;
  2. Плутарх. Порівняльні життєписи: Публікола, 4-7 (укр.). Архів оригіналу за 31 березня 2016. Процитовано 20 травня 2022.;
  3. Діонісій Галікарнаський. Римські стародавності, Книга V (англ.).;
  4. Текст XII таблиць [Архівовано 21 квітня 2021 у Wayback Machine.](лат.);
  5. A. Watson, Roman Private Law (1971).
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Віндіцій&oldid=40886932