Користувач:Ejensyd/Берестейський мир

Брестський мир
Підписання мирного договору в Бересті
Тип	міжнародний
Підписано	9 лютого 1918
Місце	Берестя
Чинність	від моменту підписання
Умови	договору: УНР виходила з Першої світової війни; УНР було визнано незалежною, рівноправною державою; Холмщина та Підляшшя входили до складу УНР; Німецька імперія і Австро-Угорська імперія зобов'язувались допомогти УЦР звільнити територію УНР від більшовиків; УНР зобов'язалась постачати в Німецькій імперії та Австро-Угорській імперії їжу, що була потрібна для населення.
Сторони	УНР Австро-Угорська імперія Болгарське царство Німецька імперія Османська імперія

Українська Народна Республіка за договором:

   Межі УНР за договором

  Спірні території

   Межі проживання українців

   Межі просування німців восени 1917 року

≡≡≡≡≡  Підляшшя, передане УНР

   Радянська Росія

   Донський крайовий уряд

   Кубанський крайовий уряд

   Кримськотатарський уряд

   Австро-Угорська імперія

   Польська регентська рада

   Королівство Румунія

   Молдовська Демократична Республіка

   Королівство Сербія

Ця стаття є частиною серії з теми
Історія земель сучасної України
Козак Мамай — архетип кобзаря, оповідача історій
Хронологія та періоди
Доісторичний період Кам'яна доба:    Палеоліт 1,5 млн — 11 тис.р. до н.е.    Пізній палеоліт 40—11 тис.р. до н.е.    Мезоліт 11—8 тис.р. до н.е.    Неоліт 8—6 тис.р. до н.е. Початок доби металів:    Мідна доба 7—5 тис.р. до н.е.    Бронзова доба 3 тис.р. — XII до н.е.
Стародавня історія    Кімерійський період ІХ — VII до н.е.    Скіфський період VII — ІІ до н.е.    Антична колонізація VII до н.е. — V    Сарматський період ІІ до н.е. — III    Готський період III—IV    Гунська навала IV    Слов'янські союзи V—VII
Середньовіччя Раннє середньовіччя:    Літописні племена VI—X    Хозарський період VII—X    Легендарний період Русі 839—988    Християнізація Русі 988—XII Високе середньовіччя:    Період розквіту Київської Русі 988—1132    Удільний період 1132—1240    Монгольська навала 1223—1241    Монгольський період 1242—1362 Пізнє середньовіччя:    Литовська доба 1320—1569    Утворення Кримського ханства 1441—1584
Нова історія (модерн) Ранній модерн:    Польська доба 1569—1654    Колонізація Степової України XVI—XVIII    Козацька революція 1648—1676    Період «руїни» 1657—1687    Анексія Київської митрополії 1685—1722    Мазепинська доба 1687—1709    Глухівський період 1708—1784    Ліквідація Гетьманщини 1764—1784 Пізній модерн:    Російська імперія XVIII—XX       Колонізація Півдня XVIII—XIX    Габсбургська монархія 1772—1914    Національне відродження 1791—1917    Перша світова війна 1914—1918
Новітня історія Визвольні змагання 1917—1921    Гетьманський переворот 1918—1918    Отаманщина 1918—1921    Радянська окупація 1917—1922 Міжвоєнний період: 1919—1939    Буковина та Бессарабія 1919—1939    Малопольща 1919—1939    Українська СРР 1921—1939    Молдавська АРСР 1924—1940    Кримська АРСР 1921—1945 Радянський період 1919—1991    Анексія Західної України 1939—1940    Друга світова війна 1938—1945    Повоєнний період 1945—1953    Повоєнний період у Криму 1945—1954    Хрущовська відлига 1953—1964    Період застою 1964—1985    Період перебудови 1985—1991    Демократична революція 1990—1991 Сучасність з 1991    Президентство Кравчука 1991—1994    Президентство Кучми 1994—2005    Міжмайдання 2004—2014       Президентство Ющенка 2005—2010       Президентство Януковича 2010—2014    Президентство Турчинова 2014—2014    Президентство Порошенка 2014—2019    Президентство Зеленського з 2019
Інші статті
Теми Військова історія Економічна історія Політична історія Соціальна історія Тематичні статті: Академія наук Залізниця Євреї Історико-культурні заповідники Історичні мапи Місцеве самоврядування Освіта Преса Промисловість Гірнича справа Нафтогазовидобування Захід України Ювелірна справа Спорт Українська література Українська мова
Історія окремих країв Етнокультурні регіони: Бойківщина Буковина Волинь Галичина Дике Поле Донбас Донеччина Закарпаття Крим Кубань Лемківщина Наддніпрянщина Поділля Полісся Придністров'я Сіверщина Слобожанщина Степове Побужжя Адміністративні одиниці: АР Крим Вінницька Волинська Дніпропетровська Донецька Житомирська Закарпатська Запорізька Івано-Франківська Київська Луганська Львівська Миколаївська Одеська Полтавська Рівненська Сумська Тернопільська Харківська Херсонська Хмельницька Черкаська Чернівецька Чернігівська області
Див. також
Історична наука в Україні Список років
Портал «Україна»

Берестейський мир, також Брест-Лито́вський ми́рний договір — мирна угода між Українською Народною Республікою з одного боку та Німецькою імперією, Австро-Угорською імперією, Османською імперією і Болгарським царством з другого.

Підписаний 27 січня (9 лютого н. ст.) 1918 року у Бересті (Бресті, Бресті-Литовському). Був результатом одного з етапів переговорів у Бресті-Литовському (що продовжувалися від 9 грудня 1917 до 3 березня 1918) між представниками Російської Федеративної Радянської Республіки, Центральних Держав та Української Народної Республіки.

Перший мирний договір підписаний за наслідками Першої світової війни 1914–1918 років. Прискорив підписання сепаратного мирного договору більшовицьким урядом Російської Федеративної Радянської Республіки.

Тимчасовий робітничий і селянський уряд Російської Республіки — Рада народних комісарів — на підставі Декрету про мир, схваленого 26 жовтня (8 листопада) 1917 року Другим Всеросійським з'їздом рад, у якому пропонувалося «всім воюючим народам та їх урядам розпочати негайно переговори про справедливий демократичний мир» … «за участі представників усіх без винятку народностей чи націй, втягнутих у війну чи примушених до участі в ній» , звернувся 8 (21) листопада до союзних держав, а 10 (23) листопада — до нейтральних країн з пропозиціями негайного перемир'я та початку мирних переговорів із ворожими країнами .

7 (20) листопада Третім Універсалом Української Центральної Ради, була проголошена Українська Народна Республіка.

На засіданні Малої Ради 21 листопада 1917 р. було прийнято резолюцію:

Направити своїх представників на Румунський фронт для участі в переговорах про перемир'я; звернутися від імені УНР до всіх союзних і ворожих держав з пропозицією почати мирні переговори; повідомити Раднарком і уряди інших республік для координованого ведення цієї справи .

У грудні 1917 року, коли совєти запропонували всім народам світу послати до Брест-Литовська представників для мирних переговорів, ніхто, крім України, цієї пропозиції не прийняв, а Ленін, що незліченну множину разів говорив про Україну як про поневолену націю в царській Росії — «тюрмі народів», заперечити проти цього не міг . Оригінальний текст (рос.) В декабре 1917 года, когда советы предложили всем народам мира послать в Брест-Литовск представителей для мирных переговоров, никто, кроме Украины, этого предложения не принял, а Ленин, бесчисленное множество раз говоривший об Украине как о порабощенной нации в царской России — «тюрьме народов», возразить против этого не мог.

Радянська Росія уклала сепаратну угоду про перемир'я 15 (2) грудня .

17 (4) грудня 1917 року Раднарком Радянської Росії у Маніфесті до українського народу формально визнав

…Народну Українську Республіку, її право повністю відокремитися від Росії або вступити в договір з Російською Республікою про федеративні або їм подібні взаємини між ними. Все, що стосується національних прав і національної незалежності українського народу, визнається нами, Радою Народних Комісарів, відразу ж, без обмежень і безумовно . Оригінальний текст (рос. дореф.) …народную Украинскую Республику, ея право совершенно отдѣлиться от Россіи или вступить въ договоръ с Россійской Республикой о федеративныхъ или тому подобныхъ взаимоотношеніяхъ между ними. Все, что касается національныхъ правъ и національной независимости украинскаго народа, прризнается нами, Совѣтомъ Народныхъ Комиссаровъ, тотчас же, безъ ограниченій и безусловно.

Одночасно Раднарком виставив ультиматум Центральній Раді, погрожуючи УНР війною.

24 грудня Генеральний Секретаріат звернувся з нотою до учасників воєнних дій та нейтральних держав, якою засвідчив намір стати «на дорогу самостійних міжнародних відносин». У ноті було вказано, що «мир, який хоче заключити Росія зі своїми представниками, може мати силу для Української Народної Республіки тільки тоді, коли його умови прийме й підпише правительство Української Народної Республіки». Український уряд наголошував на необхідності укладення не сепаратного, а загального миру.

27 грудня на ім'я В. Винниченка та О. Шульгина надійшла телеграма за підписами представників Центральних держав: «Нота Генерального Секретаріату Української Народної Республіки до всіх воюючих і нейтральних держав вважає за безумовно потрібне, щоб представники УНР взяли участь в переговорах в Берестю-Литовським. Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина вважають необхідним зазначити, що вони готові привітати участь представників УНР в мирних переговорах в Берестю-Литовським» .

Становище України та причини підписання договору

Разом з проголошенням Української Народної Республіки істотно підвищився до неї інтерес різних країн. Цьому сприяв переїзд до Києва військових місій Англії, Франції, Італії, Японії, Румунії, Бельгії та Сербії після того, як було вбито головнокомандуючого російськими військами генерала М. Духоніна. На початку січня 1918 р. генерала Ж. Табуї було призначено офіційним представником Франції при уряді Української Республіки. Таку ж посаду зайняв колишній консул Великої Британії в Одесі.

Активність країн Антанти пояснювалася планами створити кілька українських корпусів, які б разом з чехословацькими та польськими з'єднаннями зайняли найважливіші ділянки Румунського та Південно-Західного фронтів. Оскільки до планів Центральної Ради це не входило, її представники досить стримано спілкувалися із зацікавленими іноземними посланцями. Однак зобов'язання перед союзниками утримувати фронт Українська Центральна Рада змушена була виконувати. Та коли з'ясувалося, що ця позиція не знаходить підтримки у широких верствах українського народу, а російські більшовики виступають проти продовження війни і шукають можливостей сепаратного миру з країнами Четверного союзу, керівники Української держави змінили курс.

Цілком прагматично підійшовши до визначення мети переговорного процесу, Центральна Рада водночас продовжувала захоплюватися ілюзорною ідеєю формування для ведення переговорів «однородно соціалістичного, федеративного» уряду з «представниками усіх крайових урядів», що діяли на території колишньої Російської імперії.

Витяг з протоколу засідання Генерального Секретаріату УЦР. 9 листопада 1917 р.

Посвідчення делегата на мирну конференцію в Брест-Литовську М. Любинського.

Доки українські лідери шукали засоби до реалізації цього утопічного проекту, Раднарком Росії уклав сепаратну угоду про перемир'я з німецьким і австро-угорським командуванням. Це стало поштовхом для більш реалістичної політичної лінії УНР.

11 (24) грудня 1917 р. Генеральний Секретаріат у ноті до учасників воєнних дій та нейтральних держав засвідчив свій намір стати «на дорогу самостійних міжнародних відносин». Крім того, було вказано, що «мир, який хоче заключити Росія зі своїми представниками, може мати силу для Української Народної Республіки тільки тоді, коли його умови прийме й підпише правительство Української Народної Республіки». Крім того, український уряд наголошував на необхідності укладення не сепаратного, а загального миру.

Через 3 дні після цього на ім'я В. Винниченка й О. Шульгина (генеральний секретар міжнаціональних (пізніше — міжнародних) справ) надійшла телеграма, підписана представниками Центральних держав, у якій ішлося про таке: «Нота Генерального Секретаріату Української Народної Республіки до всіх воюючих і нейтральних держав вважає за безумовно потрібне, щоб представники УНР взяли участь в переговорах в Брест-Литовську. Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина вважають необхідним зазначити, що вони готові привітати участь представників УНР в мирних переговорах в Брест-Литовську».

Домігшися права вступити у «велику політику», Центральна Рада надіслала до Брест-Литовська делегацію у складі В. Голубовича (голова), М. Любинського, М. Полозова, М. Левитського, О. Севрюка. Інструкції М. Грушевського членам делегації зводилися до того, щоб боротися за включення до складу України Холмщини, Підляшшя, проведення плебісциту в Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатській Україні. Таким чином, це був перший крок на шляху до соборності українських земель.

9 січня 1918 р. близько 400 представників держав, задіяних у переговорах, взяли участь у першому пленарному засіданні в Брест-Литовську.

Напередодні переговорів німецькі експерти міжнародного права заявили, що у разі укладення мирного договору з Росією його положення матимуть обов'язковий характер і для України. Голова української делегації В. Голубович заперечив, висунувши таку аргументацію: зв'язок України з Росією обумовлювала Переяславська угода; оскільки один з учасників укладення цього акта — династія Романових—відійшла в минуле, він втратив чинність разом з усіма зобов'язаннями України щодо Росії. Німецька сторона погодилася з правомірністю цих суджень, а проголошення УНР самостійною державою зміцнило її статус рівноправного учасника переговорів. Російська делегація в особі Л. Троцького також заявила, що «не бачить жодної перешкоди для самостійної участі делегації Генерального Секретаріату в мирних переговорах». Таким чином, де-факто глава російської делегації визнав право українців на самовизначення.

Первоочередной задачей нового режима было заключение мира, к которому стремилось подавляющее большинство населения.
3 декабря 1917 г. начались переговоры о перемирии между советской делегацией (возглавляемой Иоффе, Каменевым и Радеком, к которым потом присоединился Троцкий) и делегациями центральноевропейских империй.
15 декабря было подписано перемирие на четыре недели с последующим возобновлением переговоров. На первом этапе (3 — 22 декабря) речь шла о применении принципа права народов на самоопределение на западных рубежах России.
22 декабря немецкая делегация дала понять, что, по ее мнению, на территориях Российской империи, занятых немецкой армией (Галиция, Литва, Латвия, Эстония, Польша), народы уже выразили свою волю в пользу Германии. Такая позиция повлекла за собой первую паузу в переговорах.
9 января в Брест-Литовск для полноправного участия в переговорах прибыли представители Украинской Рады, ставшей независимым правительством.
Поскольку между большевиками и центральноевропейскими державами велась «пропагандистская война» по национальному вопросу, Троцкий был вынужден признать делегацию Рады как полномочных представителей и выразителей интересов независимой Украины.

18 января Троцкий уехал из Бреста в Петроград для участия в обсуждении партийным руководством судьбы переговоров, провал которых также необходимо было предусмотреть. Мнения руководителей большевиков по поводу того, какую тактику выработать, разделились. Ленин был за немедленное заключение во имя «спасения русской революции» сепаратного мира на условиях, предлагаемых Германией. Бухарин отвергал подобный выход из положения. По его словам, это было бы на руку германскому империализму, чьим «пособником» становилось советское государство. Такое решение вынудило бы революционное государство пойти на компромиссы и уступки, от чего мог пошатнуться престиж советской власти. Бухарин выступал за революционную войну и «всеобщую защиту русской земли и мирового пролетариата», что стало бы новым стимулом к европейской революции. Во время первого голосования в ЦК сторонники революционной войны одержали явную победу над Лениным. Тогда Троцкий предложил компромиссное решение: принять декларацию о том, что Россия выходит из конфликта в одностороннем порядке, не подписывая мира, — предложение беспрецедентное в истории дипломатии. Ленин был против, но это решение казалось ему предпочтительнее бухаринского. Большевики решили продолжить переговоры, затягивая их как можно дольше. В случае прекращения переговоров было намечено попробовать вариант Троцкого.
26 января Троцкий вернулся в Брест. Прирожденный оратор, он пустился в словесные маневры. Германские военные начали тем временем терять терпение. Делегации центрально-европейских держав подписали мирный договор с представителями Рады. Те тут же попросили у Германии военной помощи, чтобы противостоять большевикам, войска которых только что вошли в Киев. Эта просьба послужила поводом к новому германскому вторжению. Отныне время играло против большевиков.
10 февраля Троцкий заканчивает переговоры, заявляя, что центральноевропейские державы и Россия не находятся более в состоянии войны.

Несколько дней спустя ленинские опасения подтвердились и центральноевропейские державы начали широкое наступление от Прибалтики до Украины.
18 февраля ЦК собрался для выработки линии дальнейших действий. Ленин предложил немедленно послать телеграмму в Берлин с просьбой о мире. При голосовании его предложению не хватило одного голоса. Троцкий, как и большинство тех, кто был против, полагал, что нужно подождать, пока развернется наступление, и посмотреть на реакцию немецких трудящихся. Он думал, что явная агрессия против Советской России, которая вышла из войны и объявила демобилизацию, должна вызвать революционные волнения в Германии. Однако немецкий пролетариат, по словам Розы Люксембург, оставался «неподвижен, как труп».

Вечером того же 18 февраля, видя быстрое продвижение немецких войск, которые уже очень скоро могли подойти к Петрограду, ЦК собрался снова. На этот раз ленинское предложение победило, и в Берлин была отправлена телеграмма.
Ответ пришел только через четыре дня, в течение которых немецкая армия продолжала продвигаться в глубь страны. Правительство в растерянности выдвинуло лозунг революционной защиты отечества.
23 февраля немецкие войска были остановлены около Нарвы и Пскова. В этот день стали известны условия Германии. Они были более жесткими, чем на переговорах в Брест-Литовске. В ответ на протесты ЦК и правительства Ленин пригрозил, что подаст в отставку, если в течение двух суток, установленных Германией, не будут приняты все условия.
3 марта в Брест-Литовске был подписан договор. По сравнению с 1914 г. территория России сократилась на 800 тыс. км . Советская армия должна была уйти из Украины, России надо было заключить мир с Украинской Радой, отказаться от претензий на Финляндию и Балтийские страны, отдать Турции Карс, Батум и Ардахан. На втих территориях проживало 26% населения, производилось 32% сельскохозяйственной и 23% промышленной продукции, 75% угля и железа. Кроме того, советское правительство обязано было выплатить значительную репарацию (установленную в августе в размере 6 млрд. марок) и прекратить революционную пропаганду в центральноевропейских державах.

Загальне становище колишньої Російської імперії, керівництво якої здійснював восени 1917 року Тимчасовий уряд, охарактеризоване Резолюцією з'їзду Рад Північної області за доповіддю Л. Троцького про поточний момент:

Армія дезорганізується згори усією політикою Тимчасового Уряду, насамперед, його відмовою від боротьби за мир і керівною роллю контр-революційної частини офіцерства, яка явно готує нову, більш грізну спробу корніловщини. Усі міністерські програми демократизації арміі та підвищення її боєздатності є в цих умовах порожніми словами. Воєнний стан країни неминуче погіршується з кожною годиною. На цьому шляху виходу немає. Самостійної зовнішньої політики Росія не має. Союзні імперіалісти, що втрачають у власних країнах грунт під ногами, продовжують розпоряджатися долею російського народу. План посилки Скобелева на Паризьку конференцію, начебто від імені революційної демократії, для спільної дипломатичної роботи з найлютішими ворогами демократії, є спроба безсилля і лицемірства. Питання про четверту зимову кампанію фактично вирішується для російського солдата на біржах Лондона і Нью-Йорка. Правлячі німецькі хижаки, лицем до лиця перед повстанням в німецькому флоті, що почалося, посунули свої війська на Петроград. Могутній англійський флот не діє не зважаючи на грізну небезпеку, що нависла над столицею Росії, осередком її військової промисловості. В ненависті до революційного Петрограду російські контрреволюціонери об'єднані з англійськими імперіалістами і знаходять собі фактичного помічника в особі кривавого німецького кайзера. Внутрішній стан країни нестерпний, мародерство, спекуляція, грабунок панують в усіх областях військово-державного господарства. Продовольча анархія, що загострюється, викликає обурення голодних мас. Користолюбство поміщиків, що його підтримує аграрна політика Тимчасового Уряду, довело зневірене селянство до аграрного повстання. Робітничий клас, і серед інших залізничні та поштово-телеграфні трудівники, все тісніше охоплюється задушливим кільцем дорожнечі, локаутів, безробіття і голоду. Фінансова політика Тимчасового Уряду знає один принцип: «Після нас хоч потоп» . Оригінальний текст (рос.) Армия дезорганизуется сверху всей политикой Временного Правительства, прежде всего, его отказом от борьбы за мир и руководящею ролью контр-революционной. части офицерства, которая явно подготовляет новую, более грозную попытку корниловщины. Все министерские программы демократизации армии.и повышения ее боеспособности являются в этих условиях пустыми словами. Военное положение страны неизбежно ухудшается с каждым часом. На этом пути выхода нет. Самостоятельной внешней политики Россия не имеет. Союзные империалисты, теряющие в собственных странах почву под ногами, продолжают распоряжаться судьбой русского народа. План посылки Скобелева13) на Парижскую конференцию14), якобы от имени революционной демократии, для совместной дипломатической работы со злейшими врагами демократии, есть попытка бессилия и лицемерия. Вопрос о четвертой зимней кампании фактически решается для русского солдата на биржах Лондона и Нью-Йорка. Правящие германские хищники, лицом к лицу перед начавшимся восстанием в германском флоте, двинули свои войска на Петроград, Могущественный английский флот бездействует в виду грозной опасности, нависшей над столицей России, средоточием ее военной промышленности. В ненависти к революционному Петрограду русские контрреволюционеры объединены с английскими империалистами и находят себе фактического помощника в лице кровавого германского кайзера. Внутреннее состояние страны невыносимо, мародерство, спекуляция, хищения царят во всех областях военно-государственного хозяйства. Обостряющаяся продовольственная анархия вызывает возмущения голодных масс. Своекорыстие помещиков, поддерживаемое аграрной политикой Временного Правительства, довело отчаявшееся крестьянство до аграрного восстания. Рабочий класс, в том числе железнодорожные и почтово-телеграфные труженики, все теснее охватывается удавным кольцом дорого-виэны, локаутов, безработицы, и голода. Финансовая политика Временного Правительства знает один принцип: «После нас хоть потоп».

Українські етнічні землі напередодні війни

До Першої світової війни між народним господарством на українських етнічних землях у межах Російської імперії та економікою Німецької і Австро-Угорської імперій існував найтісніший зв'язок. Центральні держави отримували український хліб, криворізькі залізні руди, нікопольські марганцеві руди, вугілля Донецького басейну та ін. Натомість українські землі імперії отримували продукцію промисловості (головно вироби з металу) Німеччини та Австро-Угорщини. Однак з України вивозилось за кордон Російської імперії товарів на суму в три з половиною рази більше, ніж вона отримувала звідти .

Спроби сепаратних переговорів керівництва Російської імперії

Германофіли та антантофіли у керівництві імперії

Ініціативи супротивної сторони - Німеччини, Австро-Угорщини

Пользуясь благоприятной военной конъюнктурой и надеясь удержать по крайней мере часть завоеванного, центральные державы выступили 29 ноября (12 декабря) с официальными мирными предложениями. Они предлагали немедленное начало переговоров о мире с Антантой без предварительных условий. Это было выгодно Германии и ее союзникам, так как их приобретения были гораздо значительнее, чем у Антанты. В русском МИДе считали, что германское руководство заранее знало о неприемлемости этих предложений для любой из стран Антанты. Как отмечалось в обзоре сведений Осведомительного отдела МИДа от 12 декабря 1916 г., мирной инициативой центральные державы стремились воздействовать на нейтральные государства, приглушить пацифистскую агитацию у себя в тылу и, напротив, усилить «элементы, желающие мира» во враждебной коалиции. «Настроение в Германии утомлено войной и склонно к миру, но народ способен еще выдержать многое» — констатировали русские дипломаты, предостерегая от «преждевременных слишком оптимистических выводов» насчет выдвинутых предложений. Отмечая существование в Германии двух групп — противников Англии и противников России — чиновники царского МИДа к сторонникам антибританской ориентации причисляли наиболее реакционные элементы буржуазии и юнкерства; назывались, в частности, промышленник и Г. Штреземан, лидер консерваторов К. Вестарп, бывший канцлер Бюлов. Адмирал Тирпиц и др. В принципе эта группа была готова искать соглашения с Россией не отказываясь от захватов ни на Западе, ни на Востоке. К противоположному направлению примыкала либеральная буржуазия, социал-шовинисты и сам Бетман-Гольвег называемые «сторонники России» из числа консерваторов и аграриев желали аннексировать Польшу, Литву, Курляндию. Требования к России намеревались представить, как «освобождение порабощённых государств», которые после обретения самостоятельности» должны были попасть в зависимость от Германии[31].

29 ноября 1916 года Центральные державы обратились к странам Антанты с официальным предложением заключить мир.

12 декабря 1916 г был издан приказ Николая II ло армии и флоту, в котором подчеркивалась необходимость наращивания ударов по врагу и доведения войны до победного конца. Время для мирных переговоров, говорилось в приказе, "еще не наступило, враг еще не изгнан из захваченных им областей, достижение Россией созданных войною задач, обладание Царьградом иПроливами, равно как и создание свободной Польши из: всех трех ее ныне разрозненных областей, еше не обеспечены". Приказ был подготовлен к Ставке на основании проекта, выработанного в Министерстве иностранных дел. 17 декабря в российской и союзной прессе был опубликован официальный ответ союзников на австро-германское предложение о мире. Он был подписан представителями всех десяти участников антигерманской коалиции7.

• Очерки истории Министерства иностранных дел России. 1802–2002: В 3 т. Т. 3.— С. 284.

Участь українців у війні

Під час Першої світової війни українці опинилися по різні боки фронту і змушені були воювати у складі війська держав, що входили до ворогуючих угрупувань: Румунії, Австро-Угорщини, Німеччини, Росії.

Українізація Південно-Західного та Румунського фронтів

Розділ 1 Початковий процес творення Української Армії. — 1917 рік

З початку революції в Росії, з 1917 року, український народ низкою універсалів оголосив свою волю до створення власної незалежної держави.

Перед молодим Українським Урядом виникло актуальне тоді питання, а саме — створення Української Національної Армії. ПочатКИ творення Української Армії відбувалися в умовах надто несприятливих, серед революційного хаосу, який у той час охопив просторії колишньої Росії.

Головною перешкодою, що постала перед Українським Урядом у ділянці творення своєї армії, був активний спротив Тимчасового Російського Уряду і його військового командування. Коли ж сила стихійного і могутнього українського руху нарешті зламала цей спротив, то було запізно, внаслідок чого лише поодинокі й нечисленні українські частини змогли взяти участь в останніх боях на російському фронті проти армії центральних держав, а саме влітку 1917 року, коли стратегічні обставини на фронті держав Антанти вимагали активних дій з боку російської армії.

Безперечно, спротив Тимчасового Російського Уряду в питанні формування українських частин також негативно відбився і на самій молодій Українській Армії в її війні проти червоної Москви. Коли ця війна вибухнула в кінці 1917 року, то Українська Армія перебувала ще в стадії формування і не була підготовлена до війни.

Революційні хвилі, що бушували в запіллі російської армії, швидко захопили і фронтові частини. Процес розкладу в російській армії швидким темпом посувався вперед. Армія деморалізовувалася, втрачала свою боєздатність. Гасло, що кинули російські революціонери. — "мир без анексій і контрибуцій". — захопило стомлену 4-річною війною солдатську масу. Російська армія виразно не хотіла продовження війни. Мільйони вояків української національності, вкраплені в частини російської армії, дивилися на революційні процесії в ній з іншого погляду, їхні думки були скеровані до Києва, столиці України, центру українського національного руху. Для них були чужими інтереси, так би мовити, шкурного характеру російської солдатської маси.

Український вояк завжди відзначався своєю дисциплінованістю, вищим щаблем розвитку, виявом ініціативи, завдяки чому майже 40 відсотків нижчих командних посад в російській армії, як, наприклад, ройові, чотові, бунчужні, були обсаджені українцями. Хвиля деморалізації в російській армії, що призвела до вбивства офіцерів, до відмови виконання бойових наказів цілими полками, а то й дивізіями, до самовільного покннення фронту, до дезертування. до "братання" з ворогом та ін.. — усі ці явища були чужими українському воякові. Ці явища відштовхували й відокремлювали його від загальної російської солдатської маси. Отже, нема нічого дивного в тому, що українці в російській армії в силу вищезгаданих обставин, до того ж захоплені своїми національними інтересами, почали як духовно, так і організаційно відокремлюватися й гуртуватися поміж собою. Бонн почали вимагати від російського командування дозволу на формування окремих українських частіш.

Ці вимоги щодо формування українських частин як з боку Українського Уряду, так і самих українських вояків особливо стали настирливими і категоричними після того, як Український Уряд скликав перший військовий з'їзд у столиці України, в Києві. Цей 1-й військовий з'їзд відбувся в травні 1917 року в присутності 700 делегатів, що репрезентували майже 1 000 000 українських вояків. З'їзд обрав Військовий Генеральний Комітет як найвищий керівний військовий Орган для організації Української Армії. Головою цього комітету було обрано Симона Петлюру, який пізніше став на чолі українських збройних сил з титулом Головного отамана Бійська і Флоту Української Народної Республіки. У червні 1917 року було скликано 2-й військовий з'їзд, який відбувся в присутності 2308 делегатів, що прибули з різних відтинків довжелезного російського фронту, навіть з фронту турецького, та які репрезентували до 4 000 000 українських вояків. Цей з'їзд відбувся також у Києві, неднвлячнсь на заборону військового міністра російського уряду.

Як на першому, так і на другому з'їздах поставлено вимагати від російського уряду створення з українських вояків окремих національних частин на фронті. Також постановлено формувати українські частини на території України для оборони її кордонів і для охорони внутрішнього порядку. Ці військові з'їзди дали російському урядові справжнє поняття про силу українського національного руху і його динамічний розвиток.

Внаслідок постанов цих з'їздів як на фронтах, так і в запіллі поза волею російського командування розпочалося стихійне формування українських частин. Залежно від кількості українських вояків у тій чи іншій частіші формувалися сотні, курені, дивізії. У самому Києві по весні 1917 року сформовано 1-й український піхотний полк імені Гетьмана Богдана Хмельницького. Сформовані українські частини, згуртовані національною дисципліною, незабаром придбали повагу серед російського командування на фронті, бо в той час, як частини з російських солдат часто-густо покидали самовільно фронт, їхнє місце в окопах займали дисципліновані невеликі українські частини. Незважаючи на такий стан речей, вище російське командування, як і Тимчасовий Російський Уряд на чолі з О. Керенськнм. продовжували активно перешкоджати формуванню українських частин.

По весні 191"7 року на західному фронті союзних армій розпочався загальний наступ. Для його підтримки російська армія мусила виявити оперативну активність. Не маючи певності щодо боєздатності російських частин, Тимчасовий Російський Уряд дав дозвіл на формування одного українського корпусу та кількох окремих відділів. Для цієї мети було призначено 34-й армійський корпус, який переформовано в 1-й український корпус під командуванням генерала Павла Скоропадського. Під час наступу влітку 1917 року цей корпус було призначено до складу ударної групи, що мала завдання прорвати фронт австро-німецькнх військ у районі південніше Тернополя. 1-й український корпус блискуче виконав своє бойове завдання, зайнявши першу і другу лінії ворожих окопів, але тому, що майже всі російські корпуси відмовилися наступати, то ворог контратакою відкинув на попередні позиції 1-й український корпус, який до того зазнав великих втрат. Це була остання спроба російської армії перейти до активних дій. Це був ніби останній її конвульсивний рух.

Хоч офіційно російський уряд погодився на формування українських частин, але про його ставлення до цих частин може засвідчити такий приклад: 1-й український піхотний полк імені Гетьмана Богдана Хмельницького на вимогу російського командування було відправлено на фронт з огляду на вищезгаданий наступ. Одначе в п'яти кілометрах від Києва, на станції Пост-Волинський, ешелони цього полку вночі було раптово обстріляно кулеметним вогнем, а полк обеззброєно.

Після невдалого наступу влітку 1917 року в лавах російської армії запанувала повна деморалізація. Солдати самовільно покидали фронт. В окопах залишалися поодинокі російські частини разом з українськими. Фронт фактично було оголено. Війна скінчилася. Частина російських військ перейшла на бік комуністів. Українські частини почали пробиватися в Україну.

В жовтні 1917 року влада в Москві перейшла в руки комуністів. По дорозі в Україну більшість українських частин було обеззброєно московськими комуністами, а деякі були примушені демобілізуватися. Частина з них загинула чи була розпорошена в боях, та тільки поодинокі відділи прибули в Україну. Отже, тільки незначна кількість їх змогла взяти участь у боротьбі з Москвою на рідних теренах.

У жовтні 1917 року Українська Армія фактично складалася з таких частин:
1. 1-й український корпус у складі двох дивізій. Командир — генерал Павло Скоропадський.
2. Дві піхотні дивізії у складі 8 полків, що формувалися в Києві.
3. Один кінний полк у Києві.
4. Піхотна Юнацька Школа в Києві.
5. Кілька батарей в стадії формування.
6. Автопанцерннй дивізіон у Києві.
7. У різних місцях України формувались українські частини різного роду зброї, але вони мали тільки кадри, які разом з тим зв'язані були залоговою службою в місцях їхнього розташування. Всього до 60 000 багнетів.

Багато надій покладалося на ті українські частини, що сформувалися на фронтах. Бонн нараховували до 500 000 бійців при відповідній кількості артилерії і допомогових військ. Одначе з огляду на ситуацію, яка утворилася на території України у зв'язку з початком війни з Москвою, де запанували революційні деморалізуючі обставини, більшість цих частин примушена була демобілізуватися ще по дорозі в Україну.

Левые эсеры активно выступали против заключения Брестского мира. Так, выступая на делегатском собрании флота, гарнизона и рабочих В.Б. Спиро заявил о ратификации Брестского договора, что принятие германских мирных условий – предательство и призвал собравшихся отказаться от «гнилого севера» и продолжать борьбу с Германией. А 23 марта экстренное заседание Центрофлота под влиянием левых эсеров приняло резолюцию, в ко- торой подчеркивалось, что Черноморский флот «есть достояние всей Российской Феде- ративной Республики Советов в составе Великороссии, Украины, Таврии, Кавказа и всех остальных частей… Действует совершенно самостоятельно… Окончательную судьбу Черноморского флота может решить свободный конгресс республик федерации Сове- тов» [11, с. 181–183]. В начале апреля В.Б. Спиро был отозван в Москву и арестован.

Активізація національно-визвольного руху на завершальному етапі війни

«…погляд на революцію 1917 р. як на титанічну битву класів у Росії не дає адекватного розуміння подій на Україні: тут вибухнула українська революція, що за своєю природою була як національною, так і соціально-економічною.»

Загроза для УНР з боку більшовицької Росії

Хоч аналіз міжнародно-політичної ситуації молодої Української Держави не входить в задум цієї книжки, присвяченої описові мілітарних зусиль нашого народу в боротьбі за ного волю, одначе, оскільки політична ситуація тоді була тісно зв'язана з військовою, то мусимо кілька слів сказати й про те, що призвело Український Уряд до заключения мирного договору в Брест-Литовському з Центральними Державами, а саме: з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною. Це питання вже досить висвітлене в опублікованих творах українських авторитетних діячів професора Д. Дорошенка, професора О. Шульгина. Шухевнча. Хрнстюка і т. д. До цих творів і відсилаємо читачів. Зі свого боку мусимо лише подати деякі міркування політнчно-військового характеру.
1. Загальна військова ситуація молодої Української Держави наприкінці 1917 року ясно показувала, що припинення бойових операцій на фронті проти Центральних Держав неминуче, особливо виразною ця неминучість стала після невдалого російського літнього наступу в 1917 році, в якому, як ми згадували, брав участь зукраїнізований 34-й корпус під командуванням генерала П. Скоропадського. А вже після так званого Жовтневого повстання більшовиків фронт фактично був оголений, а у прифронтових районах бушувала збільшовнчена солдатська маса колишньої російської армії, яка не мала жодного бажання продовжувати війну. Сама ж територія України, в цілому не організована і не охоплена суто українською адміністрацією, наповнена масою збільшовнченнх і ворожих Україні дезертирів, була безборонна.
2. Після Жовтневої революції ясно вирішувалася небезпека більшовицького наступу на Україну і тенденція червоних опанувати її територію за всяку ціну і якнайшвидше.
3. Тільки що сформовані українські військові частини, про які ми згадували, вже мали ясне завдання ставати до бою протії Півночі, звідки нависала небезпека червоної aгрeciї. A ситуація в самій Україні, як ми вказали, була не тільки невиразною, а просто загрозлнвою.
4. В середині грудня 1917 року більшовики вже вислали до Брест-Литовського делегацію для мирних переговорів з німцями. Серед тої делегації були Троцькнй, Каменєв, Бутенко, Карахан та ін. Уже тоді було відомо, що більшовицька делегація має говорити від імені всього населення колишньої Російської імперії, в тому числі і від України. Тнм-то і пояснюється той поспіх більшовиків опанувати мілітарне Україну, щоб посісти її фактично і тим виправдати свої претензії.
5. Уже в кінці 1917 року ніщо фактично не заважало австро-німецькнм військам повести наступ по всьому фронту — від Балтики до Дністра й окупувати всі неросійські території (Балтика, Білорусь, Україна). Австро-німецькі армії були добре організовані й нічим би не різнилися від, наприклад, окупованої ними тоді Польщі, де було наставлене німцями так зване Генеральне Губернаторство і де ніякого польського національного життя не могло бути. Так і в Україні була б звичайна окупація, де панівна окупаційна влада, безперечно, знищила б усі, хоч і молоді та свіжі, але вже виразні, здобутки української державності.
6. У разі військової окупації України як завойованої країни німці вийшли б спокійно до Чорного моря, і, маючи і організоване і забезпечене запілля на Балканах з союзними їм тоді Болгарією та Туреччиною, могли б легко пройти до Кавказу та пробитися до Перської затоки, що було постійною німецькою мрією. Такий німецький маневр був би дуже дошкульним для Антанти, бо це загрожувало життєвим інтересам на Близькому Сході та в басейні Східного Середземномор'я. Тоді проблема української державності була б відсунута у невідоме майбутнє.
7. З припиненням бойових операцій проти Німеччини й Австро-Угорщини відкривалися можливості спертися на Галичину й Буковину, як на території з великим і сильним національним розвитком та з великими організаційними базами в запіллі для боротьби проти червоної Москви. До того ж на тих землях були зосереджені величезні запаси військового спорядження й амуніції, накопичених ще російським командуванням в останні роки війни.

Власне, така військова ситуація в кінці грудня 1917 року та загрозлнві перспективи для майбутнього української державності як усередині країни, так і за її межами, примусили тодішній Український Уряд вислати наприкінці грудня 1917 року свою делегацію до Брест-Лнтовського на чолі з Голубовнчем. Як потім з'ясувалося, поява української делегації сильно знервувала більшовицьку делегацію, і не минуло й тижня, як у Бресті з'явилася делегація так званого українського більшовицького уряду з Харкова. Ця делегація складалася з Медведєва та Шахрая, яка разом з російською делегацією мала виступити від імені України. Здогад про те, що більшовики претендують говорити від усієї території колишньої Російської імперії, підтвердився приїздом делегації з Харкова. Але проголошення в Києві IV Універсалу про незалежність Української Держави збило всі позиції більшовиків, бо Україна вже виходила на міжнародну арену як окремий міжнародний чинник. Переговори з німцями розпочалися, і загроза звичайної мілітарної окупації німцями України як завойованої країни була усунена. Натомість перспектива дати лад усередині країни та жнтн незалежним організмом стала реальною.

На той час, коли українські військові частини після відходу з Києва на початку лютого 1918 року перегрупувалися, ситуація ускладнилася тим, що зв'язок між Українським Урядом (в Житомирі) і делегацією (в Бресті) був дуже утруднений і наше військове командування не мало точних і достовірних відомостей як про хід і результати переговорів, так і про правдиві наміри німців.

Брестський мирний договір було підписано з 26 на 27 лютого 1918 року, згідно з яким Україну визнали як незалежну державу Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина, але вже 21 лютого німецьке, а згодом і австрійське війська рушили в Україну і почали широким потоком заливати безмежні українські хлібородні райони.
Снмон Петлюра не бажав мати сутичок з австро-німецькою армією. Він негайно віддає наказ усім українським збройним силам перейти в наступ протії більшовиків, ставлячії завдання в першу чергу захопити Київ — столицю України.

Дії учасників під час перемовин у Бересті

Ініціатива мирних переговорах з Німецькою імперією та її союзниками була проявлена з боку більшовицького керівництва Росії. 3 грудня 1917 року Раднарком РСФРР звернувся з відповідною пропозицією до Берліна, 15 грудня 1917 року обидві сторони уклали перемир'я, після чого в штабі німецьких військ у Брест-Литовську почалися мирні переговори.

Лінія фронту проходила по території УНР і Українська Центральна Рада мусила визначити своє ставлення до них. Лідери УЦР розуміли, що країни Четверного союзу програють війну. Приєднання УНР до сепаратних переговорів перетворювало майбутніх переможців на ворогів будованої українцями держави. Проте вибору у керівництва УНР не було: народ бажав миру.

Позиція і участь делегацій Четверного союзу

С точки зрения германского руководства. Брестское соглашение было "военным мероприятием и лишь служило средством помощи Западному фронту, имея целью ликвидацию Восточного фронта для усиления Западного с одновременным использованием восточных районов в экономическом отношении для продолжения войны".

Засідання Державного міністерства Прусії 9 січня 1918 року. Граф фон Гертлинг: «Мы будем и в дальнейшем со всей решительностью выступать против необоснованногог требования России, и если утверждают, что Троцкий имеет намерение пустить под откос все переговоры, то он, со своей стороны, так не думает, ибо Троцкий и Ленин сами могут удержаться лишь в том случае, если они добьются мира.»

Члени делегації

Делегація Німеччини Статс-секретарь по Иностранным Делам фон-Кюльман Генерал-майор Гофман Посланник фон-Розенберг Директор Правового Департамента Криге Тайный Советник Надольный Капитан 1-го ранга Горн Майор Бриктан Директор Экономического Департамента Иоганнес

Делегація Австро-Угорщини Министр по иностранным Делам граф Чернин Посол фон-Мерей Посланник фон-Визнер Легационный советник граф Коллоредо Легационный секретарь граф Чаки Фельдмаршал лейтенант фон Чичерич Обер-лейтенант Покорный Майор фор-Глайзе

Делегація Туреччини Великий Визирь Талаат-Паша Министр по Иностранным Делам Ахмад Несим-бей Посол Ибрагим Хакки-Паша Генерал от кавалерии Цеки-Паша Легационный секретарь Решад Хикмет-бей

Делегація Болгарії Министр юстиции Попов Посланник Коссов Посланник Стоянович Полковник Ганчев Легационный секретарь Анастасов

Русская политика затяжек соврпадает с нашими собственными интересами . Наша тактика — умиротворить Украину и уничтожить большевиков.. 6 января 1918 г. Сегодня начались первые совещания с украинскими: делегатами. Все делегаты на местах, за исключением председателя. Украинцы сильно отличаются от русских делегатов. Они значительно менее революционно настроены, они гораздо более интересуются своей родиной и очень мало—социализмом. Они в сущности не интересуются Россией, а исключительно Украиной, и все их старания направлены к тому, чтобы как можно скорее эманципировать ее. Но они, повидимому, не выяснили себе, будет ли независимость полная, то-есть будет ли Украина признана самостоятельным государством, или же она должна быть включена в рамки русского федеративного государства. Украинские делегаты очень культурные люди. Они были явно намерены использовать нас как трамплин, с которого удобнее всего наброситься на большевиков. Они стремились к тому, чтобы мы признали их независимость, дабы они могли подойти к большевикам с этим fait accompli и заставить их принять украинцев, как представителей равноправной державы, пришедших завершить дело мира. Но, в наших собственных интересах, мы не должны ни привлекать украинцев на нашу платформу, ни вбивать клин между ними и петербуржцами. Поэтому на высказанное ими пожелание признания независимости, мы отвечали, что готовы на это, если украинцы со своей стороны согласятся на следующие три условия: 1. окончание переговоров в Брест-Литовске, а не в Стокгольме; 2. признание старых государственных границ между Австро-Венгрией и Украиной и 3. невмешательство одного государства во внутреннюю политику другого. Знаменательно, что на это предложение до сих пор не поступало ответа.

Позиція і участь делегації більшовицької Росії

На час звернення Раднаркому Росії ....... більшовицький уряд не був визнаний жодною країною світу, тому їх заява-звернення була безпрограшною, бо не могла бути ніким прийнята, оскільки автори звернення не визнавалися легітимною владою ні у себе в країні, ні за кордоном. Виникла ілюзія, що більшовики дійсно пропонують мир усім. Більшовикам мир був потрібен щоб утриматися при владі. Зацікавлена у ліквідації Східного фронту Німеччина погодившись на переговори з більшовицьким урядом фактично його визнала.

Ленин настаивал на заключении мира при одном условии: сохранении Совет ской власти. «Со времени победы пролетарской революции в одной стране,писал Ленин в тезисах, представленных 21(8) января 1918 на собрании ответственных работников-партии, надо решать все вопросы... исключительно с точки зрения наилучших условий для развития и укрепления социалистической революции».

С. 12. Поскольку новая власть, в противоположность Февральской революции, выступила с лозунгами полного изменения международной политики России в самом главном вопросе — о продолжении войны, она придавала нашему министерству важнейшее значение, что явствовало и из назначения комиссаром Троцкого, бывшего тогда, как известно, вторым лицом после Ленина. «Овладение министерством» им не удалось в том, что касалось привлечения на свою сторону его персонала. Единодушный отпор не давал никакой надежды на близкую перемену с этой стороны, а между тем рядом с практической задачей овладения дипломатическим аппаратом стояла не менее важная задача демагогического характера — оправдание совершенного переворота путем сенсационных разоблачений в области «тайной дипломатии». Надо было произвести это разоблачение сию же минуту, так как большевики заманивали массы близостью мировой революции, а раскрытие дипломатических «тайн» союзников должно было стать сигналом ко всеобщему восстанию во всех армиях на Западном фронте. С. 18 Гораздо существеннее был поступок старшего чиновника, заведовавшего Славянским отделом, Обнорского, к которому от имени Троцкого явился Радек и потребовал сведений по польскому и другим славянским вопросам для русской делегации в Брест-Литовске. Обнорский, испугавшись или по каким другим соображениям, не поколебался дать просимые сведения и снабдил Радека всеми нужными документами, в том числе и моей докладной запиской по холмскому вопросу, представленной в свое время в русско-польскую комиссию Ледницкого в качестве мнения по этому предмету Министерства иностранных дел. Записка оказала практическое влияние на ход переговоров в Брест-Литовске, что видно из того обстоятельства, что Холмская губерния действительно по настоянию русской делегации отошла к Украине, а не к Польше, как того добивались поляки, и в Варшаве и Кракове был объявлен трехдневный траур по поводу этого невыгодного для Польши решения. С. 20 Барон Б. Э. Нольде, который из практических и политических побуждений весной 1918 г. усиленно занимался Брест-Литовским миром и всеми относящимися к нему документами, не раз говорил мне о смехотворных курьезах, которые вкрались в эти акты просто вследствие безграмотности в дипломатическом отношении русских авторов Брест-Литовского мира, в то время как германская и австро-венгерская дипломатия, наоборот, гениально использовала невежество своих контрпартнеров. В самом деле, такая простая вещь, как взаимность тех или иных положений в Брест-Литовском мире, совершенно отсутствует, те или иные правовые или экономические преимущества Германии не компенсируются ничем в пользу России и нет никаких признаков, чтобы русская делегация этот принцип взаимности выдвигала. Нольде ужасался тогда, так как серьезно думал, что Брест-Литовский мир станет «отправным пунктом для русской дипломатии на многие годы». Чтобы не возвращаться к этому вопросу, отмечу, что не только Обнорский, неожиданно принявший активное участие в подготовительной работе по брест-литовским переговорам, но и другие, ставшие впоследствии ярыми противниками большевизма, считали, что «интересы России» требуют «технической помощи» советской делегации на этих переговорах. Так, например, генерал Данилов, которого я во врангелевскую эпоху видел в Париже в роли одного из главных деятелей белого движения, был военным экспертом при брест-литовской большевистской делегации. Скорее по недоразумению туда же в качестве эксперта попал Аркадий Борман, сын А. В. Тырковой, который в 1919 г. при Деникине не только был в белом лагере со своей матерью, но и играл в нем «архи-белую» роль. Во время брест-литовских переговоров ему пришлось много поработать. В целом, по имевшимся в комитете ОСМИДа сведениям, состав экспертов был разношерстный и случайный, ни в какой мере не отвечавший своему назначению. С. 45 По поводу нашей забастовки Нольде не говорил ничего неодобрительного, так же, как и все, выжидая ее результатов, но в то же время он учитывал возможность дальнейшего укрепления большевиков и в международной политике считал единственно разумной германофильскую линию поведения, жалея, что Временное правительство в августе 1917 г. не приняло его предложения о сепаратном мире с Германией и центральными державами. С. 62 От брест-литовских переговоров я не ждал ничего хорошего для России и ни в малейшей мере не разделял наивных иллюзий союзных дипломатов в Петрограде, ожидавших возвращения большевиков к союзной ориентации. Но я не мог встать и на оппортунистическую позицию слепого германофильства Нольде. Те заявления, которые впоследствии сделал Гинденбург, сказавший в начале 1918 г., что Германию судьба России не интересует, вытекали из самой сущности германской поддержки большевизма в России. Россию надо было вывести из строя, и это было все. Дальнейшее же зависело не от взглядов Германии, а от окончательного исхода войны на Западном фронте.

Революционная власть действовала по революционному, решительно и быстро. 12-го ноября главнокомандующий тов. Крыленко послал первых уполномоченных русской армии к немцам с предложением перемирия. Это предложение было немцами принято. Через две недели в Брест выехала российская делегация для переговоров о мире. Буржуазия обвинила большевиков в том, что они в угоду немцам хотят заключить сепаратный, т.-е. отдельный от союзников мир. Это вздорное обвинение. Мир был предложен всем государствам. Этого мира не хотели «союзники» и^замолчали предложение Советской власти. Да и нельзя было рассчитывать, что правительства союзников пойдут на мир. Больше надежд можно было питать на то, что народы союзных стран скорей восстанут против войны. Поэтому декрет и обращался, кроме правительств, к народам. Поэтому Советское правительство и поспешило огласить тайные договоры между правительствами о войне. Из этих договоров было ясно видно, что не за свободу и за освоболгдение народов воюют правительства, а, наоборот, за ограбление, за угнетение народов. Меньшевики скрыли эти договоры, большевики их вытащили на свет и показали трудящимся всего мира. Но восстание западных народов не могло произойти быстро, и Советская власть вынуждена была одна начать переговоры с германским правительством. Эти переговоры тянулись два месяца и кончились ничем. Советская делегация сознательно затягивала их, чтобы, во-первых, дать западным народам возможность заставить и свои правительства принудить к миру, а во-вторых,— и в самой Германии уже назревали революционные события. В январе 1918 года в Вене и Берлине вспыхнули рабочие забастовки, и образовались по образцу России Советы Рабочих Депутатов. Казалось, что весь мир вступает в полосу революции. Но эти надежды оказались преждевременными. Германская буржуазия задавила движение рабочих. 11-го февраля 1918 г. германская делегация предъявила советской ультиматум: принять немедленно условия мира, выработанные немцами. Эти условия были очень тяжелы. Германия хотела отхватить у России ряд областей, занятых немецкими войсками, и содрать большую контрибуцию. Советская власть отказалась подписать этот мир, но вместе с тем заявила, что она не будет продолжать войны. Это былр сделано в расчете на то, что немецким генералам не удастся двинуть войска на революционную Россию, отказавшуюся от войны. Однако этот расчет не оправдался. В германской армии еще были послушные генералам полки. Эти полки заняли Псков и грозили занять Ленинград. Вопрос о подписании мира стал во всей грозной остроте. Была часть большевиков, которые говорили, что лучше умереть, погибнуть в борьбе с немцами, но «похабного» мира не подписывать. С таким рассуждением, в котором говорило отчаяние, был не согласен тов. Ленин. Он заявил: «Отказ от подписи похабиейшего мира, раз не имеешь армии, есть авантюра (неосновательное, преступное выступление), за которую народ в праве винить власть, пошедшую на такой отказ». Большинство партии пошло за Лениным. Договор было решено подписать. Он и был подписан 3-го марта 1918 г., при чем наша делегация его даже не стала читать и не обсуждала. Тяжкий мир, навязанный императорской Германией, был подписан под угрозой немецких пушек революционной, по безоружной, без армии Советской Россией. 15-го марта он был утвержден IV Чрезвычайным Съездом Советов. Съезд признал «безусловно правильным образ действий мирной делегации, которая отказалась войти в подробное обсуждение германских условий мира, ибо эти условия навязаны явным и неприкрытым насилием».

Члени делегації

До делегації Російської Федеративної Радянської Республіки входили:

Організувавши т. зв. Перший всеукраїнський з'їзд рад, і проголосивши входження Української радянської республіки до Радянської Росії на федеративних засадах, російські більшовики намагалися використати своїх маріонеток на переговорах у Бересті.

«28.II. Задержание немцами в Пскове Украинской советской делегации, направлявшейся в Брест-Литовск для падписания мирного договора совместно с Русской советской делегацией.
1. III. Задержанной в Пскове Украинской советской делегации объявлено германским командованием, что державы Четверного союза, признав законным правительством Украины Украинскую центральную раду, не признают Украинской советской делегации, которой и предложили возвратиться обратно.»

В первый момент после октябрьской революции задача немедленной ликвидации войны казалась легко разрешимой. Начавшаяся в Германии революция не замедлит притти на помощь русскому пролетариату и развяжет ему руки, превратив империалистическую бойню в революционную социалистическую войну. Необходимо только развязать германскую революцию, как можно энергичнее и громче провозгласив лозунг: "мир хижинам - война дворцам" и опубликовав тайные аннексионистские договоры прежних российских правительств и их союзников. Такова была тактика русской делегации в Бресте в первый период переговоров - тактика революционного натиска и упоения только что одержанной победой над собственной буржуазией (Овсянников, "Ц. К. Р. К.П. и Брест", "Современник", 1923, N 1).

Однако события не оправдали этих ожиданий. Тактика русской делегации в Бресте делала свое дело и революционизировала рабочие массы в Германии, но не так быстро, как мы надеялись, что же касается социал-демократической партии, поведение ее во время брестских переговоров было настолько позорное, что сам Шейдеман вынужден признать, что "роль социал-демократической партии в этом выдающемся факте германской политики была, к сожалению, отрицательная... "Нет", сказанное социал-демократической фракцией, отклонение мирного договора, внесенного в рейхстаг, имело бы, несомненно, глубокое значение"...7.

В момент брестских переговоров Германия была, по выражению т. Ленина, "только еще беременна революцией" и разрешилась республиканским ребенком лишь в ноябре 1918 года, т.-е. через девять месяцев после 3 марта 1918 г., когда Советская Россия подписала брестские условия.

Ленін, 7/I. 1918. ТЕЗИСЫ ПО ВОПРОСУ О НЕМЕДЛЕННОМ ЗАКЛЮЧЕНИИ СЕПАРАТНОГО И АННЕКСИОНИСТСКОГО МИРА 8 января 1918 года 8. Перед социалистическим правительством России встает требующий неотложного решения вопрос, принять ли сейчас этот аннексионистский мир или вести тотчас революционную войну. Никакие средние решения, по сути дела, тут невозможны. Никакие дальнейшие отсрочки более неосуществимы, ибо для искусственного затягивания переговоров мы уже сделали все возможное и невозможное .

21 января (3 февраля) 1918 г. к настоящим тезисам следует добавить:
22. Массовые стачки в Австрии и в Германии, затем образование Советов рабочих депутатов в Берлине и в Вене, наконец начало 18-20 января вооруженных столкновений и уличных столкновений в Берлине, все это заставляет признать, как факт, что революция в Германии началась.
Из этого факта вытекает возможность для нас еще в течение известного периода оттягивать и затягивать мирные переговоры ..

Тов. Ленин указывает, что он не согласен в некоторых частях со своими единомышленниками Сталиным и Зиновьевым 104. С одной стороны, конечно, на Западе есть массовое движение, но революция там еще не началась. Однако если бы в силу этого мы изменили бы свою тактику, то мы явились бы изменниками международному социализму. С Зиновьевым он не согласен в том, что заключение мира на время ослабит движение на Западе. Если мы верим в то, что германское движение может развиться немедленно в случае перерыва мирных переговоров, то мы должны пожертвовать собою, ибо германская революция по силе будет гораздо выше нашей. Но суть в том, что там движение еще не началось, а у нас оно уже имеет новорожденного и громко кричащего ребенка и, если мы в настоящий момент не скажем ясно, что мы согласны на мир, то мы погибнем. Нам важно задержаться до появления общей социалистической революции, а этого мы можем достигнуть, только заключив мир.

Тов. Ленин предлагает поставить на голосование, что мы всячески затягиваем подписание мира..

Затягивая мирные переговоры, мы даем возможность продолжать братание, а, заключая мир, мы можем сразу обменяться военнопленными и этим самым мы в Германию перебросим громадную массу людей, видевших нашу революцию на практике; обученные ею, они легче смогут работать над пробуждением ее в Германии..

18 февраля (5 февраля) 1918 Я предлагаю заявить, что мы подписываем мир, который вчера нам предлагали немцы; если они к этому присоединят невмешательство в дела Украины, Финляндии, Лифляндии и Эстляндии, - то и это надо безусловно принять. Наши солдаты никуда не годятся; немцы хотят хлеба - они его возьмут и пойдут назад, сделав невозможной Советскую власть. Сказать, что демобилизация прекращена - это значит слететь.

Володимир Ульянов, доповідь на засіданні ВЦВК 24 лютого 1918 року:
Я считаю себя обязанным, считаю необходимым выполнить свой долг и прямо сказать то, что есть, и поэтому я убежден, что трудящийся класс России, который знает, что такое война, чего она трудящимся стоила, до какой степени изнурения и истощения она их довела, в этом я не сомневаюсь ни секунды, они с нами вместе сознают всю неслыханную тяжесть, грубость, гнусность этих условий мира и тем не менее оправдают наше поведение. Они скажут: вы должны были, вы взялись предложить условия мира немедленного и справедливого, вы должны были использовать все, что возможно было, для отсрочки мира, чтобы посмотреть, не примкнут ли другие страны, не придет ли на помощь к нам европейский пролетариат, без помощи которого нам прочной социалистической победы добиться нельзя. Мы сделали все, что возможно, для того, чтобы затянуть переговоры, мы сделали даже больше, чем возможно, мы сделали то, что после брестских переговоров объявили состояние войны прекращенным, уверенные, как были уверены многие из нас, что состояние Германии не позволит ей зверского и дикого наступления на Россию. Обвинения советской делегации в эатягивании переговоров не были лишены основания. Затягивание переговоров было одной из основных директив, полученных тов. Троцким от ЦК РКП во время перерыва (см. примечание 85). В Германии военная партия организовала в печати бешеную травлю против советской делегации, обвиняя ее в эатягивании переговоров. Одним из обстоятельств, придававших бодрость военной партии Германии, были шедшие в это время переговоры с Украиной, закончившиеся 9 февраля договором, отдававшим ее в рукн германского империализма. Именно благодаря этим переговорам с Украиной, в этот момент — в начале февраля — затягивание переговоров исходило от германской делегации. В заседании 3 февраля Кюльман ааявил, что «по независящим от пего обстоятельствам» он «лишен возможности созвать заседание на 4, 5 и 6 февраля». Поэтому сле-.дующее заседание состоялось лишь 7 февраля. После этого произошел опять перерыв до вечера 9 февраля, в течение которого был подписан договор с Украиной. В тот же день, 9 февраля, Кюльыаном и был предъявлен ультиматум, повлекший за собой декларацию тов. Троцкого о разрыве перегово-ров. (См. отдел «Разрыв переговоров»)

(примечание 85): К этому моменту переговоры дошли до такой стадии, когда оставалось только два выхода: либо подписать договор, либо демонстративно оборвать переговоры. Германские условия были предъявлены еще 13 января (си. примечания 37 и 90); договор с Украиной, отдававший ее в руки германского империализма, был подписан; военная партия в Германии почувствовала себя тверже и решила действовать напрямик, предъявив 10 февраля ультиматум. После предъявления ультиматума была сделана еще попытка перенести вопрос в территориальную подкомиссию (см. примечание 90), которая, однако, как и следовало ожидать, никаких результатов не дала. Поэтому тов. Троцкий, выполняя полученную им от ЦК РКП и правительства директиву, огласил 10/II декларацию о разрыве переговоров. Ознакомление с документами не оставляет никакого сомнения в том, что, выступив со своей декларацией, которой состояние войны объявлялось прекращенным, но в то же время провозглашался отказ от подписания мира, наша делегация поступила в точном соответствии с решением ЦК РКП. Как видно из протоколов ЦК, изложенных тов. Овсянниковым в его статье «ЦК РКП н Брестский мяр»(Н. Ленин. Собр. соч., т. XV), на решающем заседании ЦК 22 (9) января при голосовании прошла формула «войны не вести, мира не подписывать». Ни па одном последующем заседании этот вопрос не перерешался, и вопрос о подписании мира вновь стал перед ЦК лишь после возвращения тов. Троцкого из Бреста. 25 января поздно вечером состоялось соединенное заседание Центральных Комитетов большевиков и левых эсеров, на которой снова прошла та же формула. Это решение обоих Центральных Комитетов было постановлено считать, как это тогда обычно делалось, решением Совнаркома. Следует подчеркнуть, что, выступая на заседании 22 января за подписание мира, тов. Ленин имел, однако, в виду ненемедлеююе подписание мира, а подписание его е случае ультиматума.

Ріхард фон Кюльман, 11 лютого 1918 року: Основной аргумент военного тезиса: нужно внести ясность в обстановку. Он опровергает сам себя, ибо перед лицом охваченной брожением России даже подпись Троцкого, если ее заполучить с саблей в руке, в действительности не сможет внести ясности в обстановку ..

Відмова у визнанні мирного договору з Україною

Пауль фон Гінденбург, 11 лютого 1918 року: Отчаянное положение в России, опасность, что революция перекинется на оккупированные нами области, Польшу, Литву и Ригу, в которых накопилось много воспламеняющегося материала и где в результате русских происков уже начала создаваться Красная гвардия, вынуждают нас в интересах безопасности держать на Востоке войска, в которых мы настоятельно нуждаемся на Западе.<…>Положение на Украине также таково, что я не могу снимать оттуда войска. Учитывая, что Троцкий не признал правомерность мирного договора с Украиной, следует считаться с возможностью продолжения гражданской войны между великороссами и украинцами. Наша заинтересованность в том, чтобы Украина одержала верх, настолько велика в связи с положением с продовольствием у нас и у союзников, что мы должны оставаться наготове к оказанию помощи Украине На карту поставлена возможность решения исхода войны на Западе .

Взаємовідносини між українською і російською делегаціями

ПРИМЕЧАНИЯ 639

Взаимоотношения между советской делегацией и делегацией У. Н. Р.— могут быть поняты лишь после ознакомления с событиями, имевшими место на Украине. Революционная борьба, развернувшаяся на Украине, как и во всей России, в период между февралем и октябрем, а также и в последующий период, осложнялась борьбой национальной. Националистические — как буржуазные, так и лжесоциалистические — партии Украины занимали в течение всего периода между февралем и октябрем двойственную позицию, лавируя между большевиками и партиями Временного Правительства и сосредоточивая все свое внимание на вопросах самоопределения Украины. Для урегулирования этого вопроса и была создана из представителей всех националистических украинских организаций т. наз. центральная Рада. Не играя никакой роли в общей политической борьбе на Украине, центральная Рада занималась лишь вопросами национальной жизни, ведя по этому поводу переговоры с Временным Правительством. Однако, внешне уклоняясь от политической борьбы, Рада подготовляла захват власти, создавая национальные войска, подготовляя комиссаров, чтобы в момент падения правительства Керенского поставить их на место комиссаров Временного Правительства. Воспользовавшись борьбой между войсками Временного Правительства и большевистскими частями в момент Октябрьской революции, центральная Рада заняла своими войсками в Киеве все караулы в городе и правительственных учреждениях и спешно сформировала правительство — Генеральный Секретариат. Немедленно все ответственные посты были заняты агентами Рады, в Киев были стянуты войска, на местах комиссары Керенского были заменены комиссарами центральной Рады. Советы были отодвинуты на задний план, их функциями были объявлены «местные задачи», и начались переговоры с правительством Дона и Кубани, с правительством Каледина о заключении союза против большевиков. Советские войска стали разоружаться. Было объявлено о предстоящем созыве украинского Учредительного Собрания. Когда выяснилась вся эта политика Рады, в ряде советов возникла мысль о созыве Всеукраинского Съезда Советов, который

640 ПРИМЕЧАНИИ поставил бы вопрос о Советской власти па Украине. Съезд был назначен на 19 декабрл. Он собрался во-время, но было уже поздно. ЗаЗ дня до открытия Съезда была арестована группа активных работников Киевского Совета; агенты Рады, пользуясь поддержкой своих войск, захватили помещение мандатной комиссии, печати и бланки и начали выдавать мандаты своим сторонникам. Выступившим на Съезде с протестом большевикам не дали говорить, фракция большевиков удалилась и организовала особое совещание. В тот же период Совет Народных Комиссаров объявил Раде войну. Это обстоятельство дало возможность Раде, под видом борьбы с «москалями», разгонять советы, арестовывать и уничтожать большевиков. Именно в этот момент и начались переговоры с немцами. Одновременно с этим и внутри Украины уже шла гражданская война. Отколовшаяся часть киевского Съезда постановила слиться с Донецко-Криворожским областным съездом советов и избрать ЦИК Украины. Одно-временно с этим зашевелилась недовольная политикой центральной Рады деревня, и настроение ее передалось и украинским войскам, среди которых началось разложение. К январю движение охватывает всю Украину, большевистские войска окружают Киев и после 10-дневного упорного боя берут его (25 января). Ясно, что при таких условиях положение делегации Генерального Секретариата в Бресте было не из приятных. По мере того как советские войска одерживали верх и захватывали один пункт эа другим, украинская делегация сдавала один эа другим все предъявленные ею первоначальные условия мира с Германией и Австро-Венгрией, В начале переговоров советская делегация предложила украинцам выступать согласованно и совместно против немцев *). Те согласились, но потом изменили, начав сепаратные переговоры с немцами, в надежде использовать их против большевиков. Подлая роль украинской делегации, о которой неоднократно говорил тов. Троцкий в своих речах этого периода, не укрылась даже от Чернина, который в своих мемуарах следующим образом характеризует образ мыслей, политику и намерения украинцев: «Украинцы сильно отличаются от русских делегатов. Они значительно менее революционно настроены, они гораздо более интересуются своей родиной и очень мало социализмом. Они в сущности не интересуются Россией, а исключительно Украиной, и все их старания направлены к тому, чтобы как можно скорее эмансипировать ее... Они явно были намерены использовать нас, как трамплин, с которого удобнее всего набросишься па большевиков. Они стремились к тому, чтобы мы признали их независимость, дабы они могли подойти к большевиком с этим fait accompli (совершившимся фактом) и заставить их принять украинцев, как представителей равноправной державы, пришедших завершить дело мира». (Запись от 6 января 1918 г.)

• ) Параллельно с общими переговорами между советской и украинской делегациями шли частные переговоры, ни к чему не приведшие благодаря предательской политике украинцев. Протоколы переговоров с украинцами редакции разыскать не удалось.

Воєнні дії Радянської Росії проти УНР під час мирових переговорів

З метою дискредитувати та нейтралізувати діяльність УНР на переговорах у Бересті ЦК РСДРП(б) та Раднаркомом Радянської Росії був організований т. зв. Перший всеукраїнський з'їзд рад (11 (24) грудня — 12 (25) грудня 1917 року), для забезпечення проведення якого Харків був окупований військами Червоної армії Радянської Росії.

Позиція і участь делегації УНР

Мирові переговори з центральними державами. Вже зпочатком революції народні маси, які в першій мірі несли на своїх плечах усі тягарі війни, домагалися миру. Після упадку Тимчасового Уряду, коли большевицькі агітатори нарешті здеморалізували й розклали російську армію, всім стало ясно, що війну треба конечно припинити, бо й так далі воювати не було змоги. Не можна було наладнати вже постачання армії, ані привернути в ній дисципліну. Особливо ж не було причини Українській Народній Республіці вести далі війну, якої вона ж не починала. Російський большевицький уряд відразу станув на шлях негайного припинення війни з центральними державами, і вже 10. листопаду 1917. р. заключив перемиря на фронті. Центральна Рада довго не рішалася на заключения окремішного миру. Вона ж мусіла 6 була через те піти на розрив з Антантою, яка саме тоді почала навязувати зносини з українською державою. Український уряд не визнавав большевицького Совету Народніх Комісарів за нейтральний федеральний уряд Росії, але ж і себе не вважав за владу самостійної держави, тимто намагався утворити ще федеральний уряд, який мав би право заключити мир. Та большевики самі почали в Бересті мирові переговори з центральними державами; український уряд, щоб не допустити до замирення без участи українців, звернувся 22, грудня 1917. р. до держав, що воювали ніж собою, й до невтральннх з нотою, що закликала припинити війну . Рівно-
398
часно Генеральний Секретаріат постановив обєднати румунський і півд.-зах. фронти — в один український фронт, щоб забезпечити собі корисніші умови миру та недопустити большевиків до переговорів у імені цілої Росії й армії. У відповідь на мирову ноту українського уряду прийшла дня 26, грудня телеграфічна відповідь центральних держав, де Німеччина,. Австрія, Болгарія і Туреччина виявляти готовість "повитати повновласних представників Української Народньої Республики з участю в мирових переговорах у Бересті";. До Берестя виїхала українська мирова делегація під проводом генер. секретаря торговлі й промисловости В. Голубовича. Дня 9. січня 1918. р. відбулося повне засідання мирової конференції представників України, Росії, Німеччини, Туреччини и Болгарії. Голова української делегації подав українські мирові умови й зазначив, що відтепер Українська Народня Республика починає своє міжнародне існування, яке втратила перед 250. роками. Голова російської делегації Троцький заявив, що російська де-лєґація признає українську за представництво самостійної держави. А і предсідник мирової конференції граф Чернін склав в імені дeлегaцiй чотирьох союзних держав, що українська делегація само-стійне й уповажнене представництво самостійної Української Народньої Республики. Таким чином, українська держава ввійшла на шлях мїжнароднїх зносин. Залишалося ще лише оформити самостійне існування. Це зробила Центральна Рада своїм Четвертин Універсалом із 22. січня 1918. р,, яким проголошено самостійну й суверенну Українську Народню Республику1), Українська делегація повела переговори швидким темпом. Центральним державам залежало на тому, щоб чим-дуж заключити мир із Україною, бо в Німеччині й Австрії справа харчева гіршала з дня на день, а й населення домагалося скорого припинення війни. Зате Україна мала ще великі харчеві запаси, якими могла допомогти центральним державам. Та й нова самостійна українська республика була примушена скоро миритися, щоб усі свої сили звернути проти московських большевиків, які загрожували існуванню молодої української держави.

Члени делегації

7 (20) листопада 1917 року у Києві Українською Центральною Радою був прийнятий Третій універсал — державно-правовий акт, що проголошував Українську Народну Республіку.

У грудні 1917 року, коли совєти запропонували всім народам світу послати до Брест-Литовська представників для мирних переговорів, ніхто, крім України, цієї пропозиції не прийняв, а Ленін, що незліченну множину разів говорив про Україну як про поневолену націю в царській Росії — «тюрмі народів», заперечити проти цього не міг . Оригінальний текст (рос.) В декабре 1917 года, когда советы предложили всем народам мира послать в Брест-Литовск представителей для мирных переговоров, никто, кроме Украины, этого предложения не принял, а Ленин, бесчисленное множество раз говоривший об Украине как о порабощенной нации в царской России — «тюрьме народов», возразить против этого не мог.

Делегація УНР на переговорах у Бересті

На нараді керівників провідних партій — есерів і соціал-демократів — було визначено делегацію Української Народної Республіки у складі прем'єр-міністра Всеволода Голубовича (голова), Миколи Левитського, Миколи Любинського, Михайла Полоза і Олександра Севрюка. 1 січня 1918 року делегація прибула до Бреста-Литовського і поставила питання про свою участь у переговорах, наполягаючи на самостійному статусі. Нарком закордонних справ РСФРР Лев Троцький мусив заявити, що російська більшовицька делегація визнає право націй на самовизначення і не вбачає перешкод для участі делегації УНР у переговорах як самостійної держави. Від імені Четверного союзу міністр закордонних справ Австро-Угорської імперії Оттокар Чернін заявив про визнання делегації УНР повноправним учасником переговорів. Формальне визнання УНР як самостійної держави союзники відкладали до моменту укладення мирного договору. Лев Троцький наполіг на перерві у переговорах до кінця січня 1918 року. Російська сторона повинна була визначити, як поставитися до тяжких умов миру, включаючи великі територіальні втрати, обумовлені національно-визвольними рухами, які підтримувала Німеччина. Крім того, затягуючи переговори, Раднарком бажав виграти час, щоб завершити захоплення значної частини території України, включаючи її столицю Київ, сподіваючись замінити делегацію УНР делегацією створеного наприкінці грудня 1917 року маріонеткового уряду «Радянської України» .

Хід переговорів

Підписанти Берестейського мирного договору: генерал Брінкманн, Микола Любинський, Микола Левитський, Олександр Севрюк, Макс Гоффманн, Сергій Остапенко

Після прийняття ІІ Всеросійським з'їздом Рад 10 листопада 1917 року «Декрету про мир», більшовицький уряд звернулася до країн Антанти із заявою, що треба розглядати як офіційну пропозицію негайного перемир'я і відкриття мирних переговорів. Оскільки на цю заяву жодна із сторін не дала конкретної відповіді, Раднаркому стало зрозуміло, що «мир не можна укласти тільки згори. Миру треба добиватися знизу». 9 листопада 1917 року більшовицький Раднарком звернувся до армії і флоту з радіограмою із закликом через голову командування взяти в свої руки ведення переговорів. До початку переговорів більшовицькі ревкоми при підтримці революційних солдатів уклали перемир'я на всіх фронтах. В таких умовах солдати українізованих частин почали відкрито ставити питання перед Центральною Радою про припинення війни і вимагати від неї негайного укладення перемир'я.

Оскільки Центральна Рада орієнтувалася на Антанту, то постало питання про зміну зовнішньополітичного курсу. Збереження союзу з Антантою для неї було неможливим з двох причин. По-перше, союз означав продовження війни, а солдати українських частин категорично від цього відмовлялися. По-друге, УНР була відділена від країн Антанти фронтом, тому не могла одержувати дійової підтримки від них. 24 грудня 1917 року Генеральний Секретаріат звернувся до воюючих і нейтральних держав із нотою, в якій повідомляв, що УНР вступає у зносини з іншими країнами як самостійна держава і бажає вислати своїх представників на переговори до Берестя. 26 грудня на адресу Генерального Секретаріату надійшла відповідь від країн австро-угорсько-німецького блоку. У ній говорилося, що вони «…готові повітати уповноважених представників Української Народної Республіки і участю в мирних переговорах в Брест-Литовську». Це означало формальне визнання з боку цих держав УНР та Генерального Секретаріату як її уряду.

Українська делегація у Бересті. Зліва направо: М. Любинський, В. Голубович, М. Левітський, Г. Лисенко, М. Полоз, О. Севрюк.

15 грудня 1917 року розпочалася VІІІ сесія Центральної Ради. Після бурхливих дебатів було вирішено послати до Берестя свою делегацію. Очолив її Всеволод Голубович. Це була перша делегація Центральної Ради, яка безпосередньо ще не вела переговорів про підписання миру, а проводила лише дипломатичний зондаж. Переговори мали розпочатися 4 січня 1918 року. Проте Лев Троцький, який очолював делегацію Раднаркому, поставив питання про перенесення переговорів у Стокгольм. Це було не випадково, оскільки не маючи наміру підписувати мир, вважав Брест замалою трибуною для пропаганди своїх ідей. Все ж 9 січня 1918 року переговори розпочалися. На пленарному засіданні 10 січня постало питання про правомочність делегації Центральної Ради: чи вважати її окремою, чи секцією російської делегації. Л. Троцький сказав: «Російська делегація заявляє зі свого боку, що вона в цілковитій згоді з принципом визнання права кожної нації на самовизначення аж до цілковитого відокремлення, не бачить жодної перешкоди до участі українських делегатів у мирних переговорах». Таку ж заяву зробили і представники австро-німецького блоку. В цих умовах позиція Л. Троцького не могла перешкодити підписанню мирного договору. Він виходив із офіційної політики Раднаркому про визнання права кожної нації на самовизначення. УНР була визнана як Раднаркомом, так країнами Антанти і австро-німецького блоку. Тим часом переговори просувалися швидко. Як відомо, австро-угорсько-німецький блок поставив перед делегацією Радянської Росії ультиматум. Треба було підписувати мир. Лев Троцький, відповідно до вказівки Володимира Леніна, запропонував у переговорах перерву з 18 по 29 січня 1918 року з тим, щоб делегація могла провести консультації із своїм урядом. В цьому була зацікавлена і делегація Центральної Ради, оскільки їй потрібно було отримати формальну правомочність для підписання миру як представникові незалежної держави. Вона була одержана 22 січня 1918 року відповідно до ІV Універсалу, який проголошував самостійність УНР.

Після відновлення переговорів 1 лютого 1918 року Лев Троцький заявив, що в складі російської делегації перебувають представники українського більшовицького уряду, утвореного в Харкові Центрального Виконавчого Комітету Рад України, Юхим Медведєв і Василь Шахрай. Він повідомив, що більша частина України контролюється цим урядом, а тому мирний договір, укладений з представниками УЦР, не можна розглядати як мир з УНР. У відповідь виконувач обов'язків голови делегації УНР Олександр Севрюк ознайомив присутніх із текстом IV Універсалу УЦР (див. Універсали Української Центральної Ради) і зажадав формального визнання УНР цілком самостійною, ні від кого не залежною державою.

Оттокар Чернін від імені Четверного союзу заявив, що є всі підстави визнати УНР суверенною державою, яка може самостійно укладати міжнародні договори. У Німецькій імперії й Австро-Угорській імперії продовольча проблема була дуже гострою і договір з Україною міг певною мірою поліпшити становище. Заради укладення миру з УНР обидві держави давали згоду на передачу їй Холмщини з Підляшшям і на виділення західноукраїнських земель у складі Австро-Угорської імперії в окремий коронний край. На відміну від укладеного пізніше (3 березня 1918 року) мирного договору з більшовицькою Росією, договір між Україною і Четверним союзом не містив у собі пунктів, принизливих або тяжких для УНР. Сторони відмовлялися від взаємних претензій на відшкодування збитків, спричинених війною, обмінювалися військовополоненими і зобов'язувалися відновити взаємні економічні відносини. Зобов'язання УНР були цілком конкретні: за першу половину 1918 року поставити Німецькій імперії та Австро-Угорській імперії 60 млн пудів хліба, 2 750 тис. пудів м'яса (живою вагою), іншу сільськогосподарську продукцію і промислову сировину.

За умовами договору, укладеного державами Четверного союзу із РСФРР 3 березня 1918 року (стаття VI), Російська Федеративна Радянська Республіка зобов'язувалася

... негайно укласти мир з Українською Народною Республікою і визнати мирний договір між цією державою і державами Черверного союзу. Територія України негайно очищається від російських військ і російської Червоної гвардії. Росія припиняє всяку агітацію чи пропаганду проти уряду або громадських установ Української Народної Республіки . Оригінальний текст (рос.) …немедленно заключить мир с Украинской Народной Республикой и признать мирный договор между этим государством и державами Черверного союза. Территория Украины незамедлительно очищается от русских войск и русской Красной гвардии. Россия прекращает всякую агитацию или пропаганду против правительства или общественных учреждений Украинской Народной Республики.

.

27 серпня 1918 року до цього договору був доданий Додатковий договір , а також Фінансова угода

Головні положення договору

• УНР виходила з Першої світової війни

• УНР було визнано незалежною, рівноправною державою

• Холмщина та Підляшшя входили до складу України

• Німецька імперія і Австро-Угорська імперія зобов'язувались допомогти УЦР звільнити територію УНР від більшовиків

• УНР зобов'язалась постачати в Німецьку імперію та Австро-Угорську імперію їжу, що була потрібна для населення

Вплив Берестейського договору на перемовини Центральних держав з Радянською Росією

10 лютого делегація Радянської Росії, проголосивши

Передумови участі делегації УЦР

Мир з Україною (Friede mit der Ukraine), Спеціальний диспетчерський, 9 лютого 1918 року

Укласти Брест-Литовський мирний договір, який врятував молоду українську державність, дозволила затримка російсько-більшовицьких нападників у бою під Крутами. Внаслідок того бою агресори нападники втратили боєздатність на чотири дні.

Наслідки

Мирний договір проголошував припинення війни між австро-угорсько-німецьким блоком та УНР, встановлювалися кордони 1914 року. Пункт третій договору передбачав звільнення окупованих територій відразу ж після ратифікації мирного договору. Сторони взаємно відмовлялися відсилати контрибуції. У сьомому пункті договору врегульовувалися економічні відносини між обома сторонами. До 31 липня 1918 року вони зобов'язувалися укласти торговельний договір про взаємне постачання надлишків промислової продукції. Загалом, якщо зіставити становище Центральної Ради і умови договору, укладеного нею, то вони були вигідними. Свідченням цього було і те, що уряд Радянської України висловив готовність також підписати його. Договір мав таємний протокол. Скориставшись важким становищем Австро-Угорської імперії і її суперечностями з Німецькою імперією щодо польського питання, делегація Центральної Ради домоглася включення до території УНР Холмщини і Підляшшя, де проживало українське населення. Таємним протоколом передбачалося приєднання української частини Східної Галичини до Буковини і створення так званого Коронного краю, який мав би автономію у складі Австро-Угорщини.

Австро-угорські війська входять до Кам'янця-Подільського після підписання Берестейського договору

Договір від 9 лютого 1918 року врятував УНР від поглинення більшовицькою Росією. 1 березня більшовицькі війська змушені були залишити столицю УНР. Через тиждень до міста прибув уряд Центральної Ради. Більшовицьку владу було повалено.

Центральна Рада готувалася до скликання Установчих зборів, які мали підтвердити її реформи, зокрема й соціалізацію землі. Австро-угорсько-німецькі війська почали втручатися у внутрішні справи УНР. Головнокомандувач німецьких військ в УНР Ейхорн попередив селян, щоб вони не перешкоджали поміщикам у засіві ланів. Це викликало гостру реакцію не лише селян, а й Центральної Ради. Конфлікт не дістав розвитку, але окупаційні власті остаточно дійшли думки здійснити державний переворот, який мав очолити колишній царський генерал Павло Скоропадський.

29 квітня Центральна Рада зібралась на своє чергове засідання (яке виявилось останнім), щоб ухвалити Конституцію УНР. У Конституції наголошувалось, що вся влада належить народу. Було закріплено різні демократичні свободи, зокрема й свободу слова, страйків", демонстрацій. Кожній національній меншині було надано право на національно-персональну автономію. Однак неспроможність УЦР виконувати в повному обсязі господарські статті договору призвели до наростання суперечностей між УЦР і австро-угорсько-німецьким командуванням в Україні, а відтак до падіння демократичної УНР і появи гетьманського уряду Павла Скоропадського.

Офіційно в руках гетьмана була зосереджена вся повнота державної влади: внутрішня і зовнішня політика, армія і поліція, освіта і культура, суд. Проте реально влада гетьмана відчувала величезну залежність від підтримки німецьких військ. Насамперед гетьман зайнявся організацією дієздатного адміністративного апарату, який зміг би навести елементарний лад у суспільстві. Головою нового кабінету міністрів був призначений Федір Лизогуб (син одного з найближчих друзів Т. Шевченка), міністром закордонних справ — Дмитро Дорошенко (відомий український історик). Новий уряд відразу ж активно включився до процесу державного будівництва.

В німецькому архіві зберігся запис моменту підписання мирного договору.

Ратифікація

На підставі ухвали Ради Міністрів Української Держави Гетьман Всієї України Павло Скоропадський 12 червня 1918 року ухвалив «мировий договір затвердити, ратифікувати і виконувати твердо і непохитно нині і на будучі часи, а Раді Міністрів Української Держави наказати перевести обмін ратифікаційних актів…» .

Обмін ратифікаційними грамотами у справі мирового договору та додаткового договору до мирового договору відбувся між Надзвичайним послом і уповноваженим Міністром Української Народної Республіки Вячеславом Ліпінським та Цісарським Німецьким виконуючим обов'язки посла Принцом Вільгельмом Штольберг-Вернігероде 24 липня 1918 року у німецькому посольстві у Відні .

Вплив Берестейського договору Росії (3 березня) на Україну

27 серпня 1918 року у Берліні були підписані Додатковий договір до Берестейського договору від 3 березня та фінансова і приватно-правова угода , що, за домовленістю між сторонами, мали залишатися таємними .

Директор доктор Криге (нім. Johannes Kriege: Претензии подданных нашего государства тщательно подсчитаны и о результатах сообщено русскому правительству. После этогорусская делегация внесла предложение о финансовом соглашении.<…> Согласие на немедленную оплату золотом и перевод бумаг имеет также очень большое значение.<…> Мы надеемся путем заключения договора достигнуть спокойствия на Востоке. Имперский банк крайне нуждается в быстрейшем заключении. За украинский хлеб надо платить очень большие суммы; если мы не получим русских бумажных денег и должны будем платить в марках, то наша валюта будет падать и дальше. Все договоры заключены без какого-либо нажима, путем полного согласия. Не предъявлялось никакого ультиматума. Отрыва России от Балтийского моря не будет. Выполнены все пожелания русских .

Штреземан: …русской стороной не высказывались сомнения в отношении договора. Но если мы быстро не заключим его, то в промедлении таится опасность. В интересах нашего населения мы должны иметь зерно с Украины, но мы не моженм и дальше ухудшать положение нашей валюты. <…> …русское правительство приняло все подготовительные меры, чтобы доставить золото в безопасности к границе, и считает делом чести как раз в этом направлении лояльно выполнить договор ..

Скасування дії договору

№ 152
Постановление Народного Комиссариата по Иностранным Делам РСФСР об отмене постановлений, касающихся Украинской Державы, от 24 декабря 1918 года.

Ввиду того, что за аннулированием Брестского мирного договора Украина не признается более Советским правительством Российской Республики самостоятельным государством, Народный Комиссариат по Иностранным Делай предлагает всем учреждениям РСФСР срочно отме-нить все постановления, касающиеся бывших украинских граждан, и считать все документы, выданные украинскими властями, недействительными. Со дни опубликования сего постановления всем лицам и учреждениям, представляющим интересы бывшей Украинской Державы в пределах РСФСР, предлагается немедленно прекратить свою деятельность и снять с помещений, занимаемым ими, вывески и объявления, удостоверявшие их деятельность, как учреждений и должностных лиц бывшей Украинской Державы.

анкарское правительство попыталось закрепить за собой территории, захваченные османскими войсками в ходе интервенции 1918 г. против республик Закавказья. Тогда эта интервенция, являвшаяся открытым нарушением Брест-Литовского договора, вынудила советское правительство объявить 20 сентября 1918 г. о его односторонней денонсации в части, касающейся Османской империи.

Джерела

Гай-Нижник П. Мировий договір УНР з Центральними державами у Бересті: політичні аспекти переговорного процесу (грудень 1917 р. — листопад 1918 р.)— Українознавство, №3 (72), 2019.— С. 8—20. Декреты Советской власти. Т. I. 25 октября 1917 г. — 16 марта 1918 г. / Ин-т марксизма-ленинизма при ЦК КПСС, Ин-т истории акад. наук СССР.— М.: Политиздат, 1957.— 640 с. Фокке Д. Г. На сценѣ и за кулисами Брестской трагикомедіи.— В кн.: Архивъ русской революціи издаваемый І. В. Гессеномъ. Т. XX.— Берлинъ, 1930.— С. 5—207. Ключников Ю.В., Сабанин А.В. Международная политика новейшего времени в договорах, нотах и декларациях. Ч. 2. От империалистической войны до снятия блокады с Советской России.— М.: Литиздат НКИД, 1926.— V, 463 с. Михайловский Г. Н. Записки. Из истории российского внешнеполитического ведомства, 1914—1920 гг. В 2-х кн.— Кн. 2. Октябрь 1917 г.—ноябрь 1920 г.— М.: Междунар. отношения, 1993.— 688 с. (Россия в мемуарах дипломатов) ISBN 5-7133-0495-7 (Кн. 2) ISBN 5-7133-0493-0 Мировий договір між Українською Народньою Республікою з одної сторони і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною з другої сторони.— Текст. Оригінал українською мовою.— Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, ф. 2592, оп. 1, спр. 70, арк. 1-7 зв. Вимітка з протоколу засідання Малої Ради про ратифікацію мирного договору. 17 березня 1918 р.— ЦДАВО України, ф. 2592, оп. 1, спр. 66, арк. 37. Уповноважнююча грамота Уряду Української Держави надзвичайного посланника в Австро-Угорщині В. Липинського на право обміну грамотами про ратифікацію Брестського договору. 28 червня 1918 р.— ЦДАВО України, ф. 3766, оп. 1, спр. 105, арк. 7 Грамота Гетьмана Всієї України видана на підставі ухвали Ради Міністрів про ратифікацію Мирового Договору України з Німеччиною.— Київ: Видання «Державного Вісника», 1918 року.— 32 с. Дещинський Л. Є. Брестський мир в історії становлення Української державності.— Вісник Національного університету «Львівська політехніка».— 2001, № 431: Держава та армія.— С. 3–8. Бібл: 14 назв. Барановська Н. М. Українізація військ Південно-західного фронту і VIII армії Румунського фронту восени 1917 року.— Вісник Національного університету «Львівська політехніка».— 2001, № 431: Держава та армія.— С. 14–19. Бібл: 23 назви. Флеровский И. Мировая война.— М.: Государственное издательство, 1924.— 99 с. Велика війна 1914-1918 pp. і Україна. У двох книгах. Книга 1. Історичні нариси.— К.: TOB «Видавництво "КЛІО"», 2014.— 784 с. ISBN 978-617-7023-08-0 Велика війна 1914-1918 pp. і Україна: У двох книгах. Книга 2: Мовою документів і свідчень / Ред. кол,: В, А. Смолій (голова), Г В. Боряк та ін.; відп, ред. О. П. Реєнт; авт. кол.: Ю. В. Берестень та ін.— К: TOB «Видавництво "Кліо"», 2015.— 800 с. ISBN 978-617-7023-31-8 Христюк, Павло. Замітки і матеріaли до історії української революції. 1917-1920 рр. : [у 4 т.] / П. Христюк ; Укр. соціол. ін-т. - [Відень] : [б.в.], 1921 - 1922. - (Українська революція. Розвідки і матеріали ; кн. 2) Т. 2 .– 1921.– 204 с. Історія Українського війська. Друге доповнене видання / За ред. Мирона Левицького.— Вінніпег: Видавець Іван Тиктор, 1953.— 832+V с. (Клюб приятелів української книжки) Новиков В.В. Борьба группировок в придворном окружении Николая II. Автореф.… канд. историч. наук.— М., 2005. Україна та Німеччина: міждержавні відносини: збірник наукових праць / Ред. кол. Владислав Верстюк (голова), Степан Віднянський, Руслан Пиріг, Ірина Матяш, Дмитро Вєдєнєєв, Володимир Бойко, Дмитро Казіміров.– Чернігів: Сіверський центр післядипломної освіти, 2018.– 384 с. Борщак І. Берестейський мир.— В кн.: Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955. — Кн. 2, [т. 1] : А — Головна Руська Рада. — С. 117. — ISBN 5-7707-4049-3. Грамота Гетьмана Всієї України видана на підставі ухвали Ради Міністрів про ратифікацію Мирового Договору України з Німеччиною.— Київ: Видання «Державного Вісника», 1918 року.— 32 с. Севрюк О. Берестейський Мир 9-ІІ-1918 (уривки споминів).— Paris : Les Nouvelles Ukrainiennes, 1927.— 15 с. (Відбитка з «Українських Вістей» № № 19—22, 1927. Додаток: І. Борщак.—«Література про Берестейський мир Центральної Ради» (Друкується тут вперше).) Стрельський Г. В. Брестський мир 9 лютого 1918 р.: тріумф чи трагедія? Аналіз мемуарних джерел / Г. В. Стрельський // Перша світова війна і слов'янські народи: Матеріали міжнародної наукової конференції, 14-15 травня 1998р. / М-во освіти України, НПУ ім. М.П. Драгоманова.- Київ, 1998.- С. 69-76 Гай-Нижник П. П. Фінансові аспекти Берестейського договору 1918 р. для УНР // Формування та діяльність українських національних урядів періоду Української революції 1917-1921 рр.: Матеріали Всеукраїнської наукової конференції. Кам’янець-Подільський, 6–7 грудня 2007 р. — Кам’янець-Подільський: Оіюм, 2008. — С. 200–213. Віднянський С.В. Брестський мирний договір УНР 1918.— Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 1. Предметно–тематична частина: А–Г / Відп. ред. М. М. Варварцев.– К.: Ін-т історії України НАН України, 2009.– С. 91—92. Кульчицький С. В. Брестський (Берестейський) мирний договір // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ, Коорд. бюро Енцикл. Сучас. України НАН України. — К. : Поліграфкнига, 2004. — Т. 3 : Біо — Бя. — С. 443—444. — ISBN 966-02-2682-9. Лупандін О. І. Брестський мирний договір РСФРР з державами Четверного союзу 3 березня 1918 р. // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 374. — 688 с. : іл. — ISBN 966-00-0734-5. Лупандін О. І. Додаткова угода Російської СФРР з Німеччиною 1918 // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 435. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2. Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. — К. : Либідь, 1997. — 464 с. — ISBN 5-325-00781-5. Ореньчук О. Ю., Нагірняк А. Я. Брестский мир та його значення в історії української державності. — Інститут гуманітарних та соціальних наук Національного університету «Львівська політехніка», 2007. Михутина Ирина Украинский Брестский мир. — М. : Европа, 2007. — 288 с. — 1000 экз. — ISBN 978-5-9739-0090-8. (рос.) [1] Ленин В. И. ПСС, т. 48, с. 155 Семенников В. П. Политика Романовых накануне революции: (От Антанты — к Германии): По новым документам.— М.—Л.: Гос. изд-во, 1926.— 247 с. Шацилло К. Ф. К попыткам сепаратных переговоров во время Первой мировой войны (март — май 1915 г.) / Вопросы истории, № 9, Сентябрь 1970, C. 105-112. Дацків І. Б. Дипломати Української Центральної Ради у протистоянні з більшовицькими делегаціями Петрограда і Харкова на Брестській мирній конференції.— Гілея: Науковий вісник. – К., 2009.– Вип. 20.– С. 31-42. Лукоянов И. В. Иосиф Иосифович Колышко и его «Великий распад».— В кн.: Колышко И.И. Великий распад. Воспоминания. СПб.: Нестор-История, 2009.— С. 3—15. Лор Э. Русский национализм и Российская империя: Кампания против «вражеских подданных» в годы Первой мировой войны / Эрик Лор; пер. с англ. В. Макарова.— М.: Новое литературное обозрение, 2012.— 304 с. ISBN 978-5-86793-942-7 Троцкий Л. Сочинения. Том XVII. Советская Республика и капиталистический мир. Часть I. Первоначальный период организации сил.— М.—Л.: Государственное издательство, 1926.— 748 с., илл. 6 л. Україна та Німеччина: міждержавні відносини: збірник наукових праць / Ред. кол. Владислав Верстюк (голова), Степан Віднянський, Руслан Пиріг, Ірина Матяш, Дмитро Вєдєнєєв, Володимир Бойко, Дмитро Казіміров.— Чернігів: Сіверський центр післядипломної освіти, 2018.— 384 с. ISBN 978-617-7062-24-9 Чернин О. В дни мировой войны. Воспоминания бывшего австрийского министра иностранных дел. / Пер. с нем. М. Константиновой с предисл. М. Павловича.— М.-Пг.: Государственное изд-во, 1923.— 296 с. Baumgart, Winfried. Deutsche Ostpolitik 1918: von Brest-Litowsk bis zum Ende des Ersten Weltkrieges.— Wien u.a.: Oldenbourg, 1966.— 462 S.

Посилання

• Вихід України на міжнародну арену в 1917 – 1921 рр.— Зовнішні справи, 14.08.2018
• Дмитро Вєдєнєєв. Національна романтика vs проза геополітики. Брестська угода 2018 року і міжнародна доля України.— Зовнішні справи, № 1, 2018.— С. 29—34.

Див. також

• Берестейський мир (3 березня 1918)

Користувач