Лавренчук Євген Вікторович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Лавренчук.
Лавренчук Євген Вікторович
Народився 24 червня 1982(1982-06-24) (41 рік)
Львів, Українська РСР, СРСР
Країна  Україна
Діяльність театральний режисер
педагог
драматург
Alma mater Російський університет театрального мистецтва
Роки активності 2002 — тепер. час
Головував Польський театр (художній керівник)
Одеський національний академічний театр опери та балету (головний режисер)
Нагороди
Заслужений артист України Заслужений діяч культури Польщі
Почесна відзнака «За заслуги перед польською культурою»
Сайт lavrenchuk.com

Євген Вікторович Лавренчук (нар. 24 червня 1982, Львів) — український театральний режисер, педагог[1][2]. Заслужений артист України (2021)[3]. Старший викладач кафедри майстерности актора та режисури Харківського національного університету мистецтв ім. Івана Котляревського (з 2023). Головний режисер Одеського національного академічного театру опери та балету (2018—2021). Ректор «Першої української школи театру і кіно» (2018)[4][5], засновник та голова експертної ради Всеукраїнського оперного форуму[6]. Поставив понад 30-ти вистав. Лауреат міжнародних конкурсів і фестивалів в Європі. Здійснює постановки, а також веде активну педагогічну діяльність в Україні, Польщі, Німеччині, Литві та Ізраїлі[7][8]. Автор методики викладання акторської майстерності та режисури[9][10][11].

Життєпис[ред. | ред. код]

Народився в 1982 році у місті Львів.

Перші враження від театру припадають на шостий клас, коли бабця привела його за лаштунки Львівського театру ім. Марії Заньковецької під час репетиційного процесу — режисерка Алла Бабенко працювала над виставою «Медея» Жана Ануя[12][13].

Вільно володіє українською, англійською, польською, івритом, російською та французькою мовами[7][13][8]. Є дальтоніком та веганом, активно популяризує веганства та вегетаріанство[14].

Освіта[ред. | ред. код]

Закінчив польську школу ім. Марії Магдалени у Львові[15].

2003 року закінчив Російську академію театрального мистецтва (майстерня Романа Віктюка) за фахом «оперний режисер», потім — вищі курси хореографії в Університеті ім. Марії Кюрі-Склодовської (Люблін, Польща), Вищі курси режисерів ігрового кіно (Москва)[14][16].

Польський театр[ред. | ред. код]

Співзасновник (2002) і художній керівник «Польського театру в Москві» (до 2014)[17][18] та «Школи акторської майстерності та режисури»[19].

У квітні 2003 року на сцені московського театру «Et cetera» на Новому Арбаті відбулася прем'єра вистави «Сніг» за п'єсою польського драматурга Станіслава Пшибишевського — дипломна робота випускника режисерського факультету театрального училища Євгена Лавренчука[20][21][22]. На одній сцені, разом із професійною актрисою Оленою Болдіною, зіграли московські поляки Роман Ядзинський (Бронька), Антоній Фонтанов (Тадеуш), Володимир Терпугов (Казімеж)[23]. Вистава одночасно розглядалася й у якості іспита — серед глядачів була присутня голова екзаменаційної комісії народна артистка СРСР Олена Образцова, яка й підписала режисерський диплом Євгена Лавренчука[24]. «Польський театр в Москві» веде свій відлік з вистави «Сніг»[25].

Юридична реєстрація «Польського театру в Москві Євгена Лавренчука» відбулася 2004 року. Концепція створення декларувала, що театр не грає вистави щодня, у нього відсутні плани щодо кількості постановок на рік, та вони «не схильні вульгаризувати творчість та перевіряти гармонію ринковою алгеброю». Мова постановок заявлялася як «польська, російська та будь-яка доступна для виконавців». Серед джерел фінансування театру зазначалися великі міжнародні фонди, уряди та міністерства Польщі та Росії, гранти з бюджету Москви, Варшави та європейських програм, що дозволяє проєктам театру мати принципово некомерційний характер[26].

Після вистави «Сніг» Пшибишевського, в репертуарі театру з'явилися вистави «Maria Stuart» Юліуша Словацького на музику Гаетано Доніцетті, «Івонна, принцеса Бургундська» за п'єсою Вітольд Гомбровича, «Танго» за Славомиром Мрожеком, «Викрадення Європи» за власним сценарієм у постановці Євгена Лавренчука. Крім того виходили постановки інших режисерів: «Ромео і Джульєтти» за Вільямом Шекспіром, «Занепада Європи», «Едіп сплячий»[27].

Вистави театру були показані на сценах Москви, російських містах Вологда, Томськ, у литовському Вільнюсі, польських Варшаві, Щецині, Кракові, Ряшеві, Свіноуйсьце, Вроцлаві, Сопоті та інших. Театр активно брав участь у міжнародних театральних фестивалях[28].

Участь Польського театру у фестивалях

У 2010 році у Варшаві засновано Міжнародний фонд Євгена Лавренчука (Eugene Lavrenchuk International Foundation).

Вагомим напрямком роботи театру стають освітні програми та акторські тренінги для акторів театрів Москви та студентів театральних вишів. При театрі працювала Школа акторської майстерності та режисури, проводився регулярний авторський тренінг особистісного зростання, діяли курси польської мови та театральна студія для дітей.

У зв'язку із подіями 2014 року (Російське збройне вторгненням в Крим та Війна на сході України) Євген Лавренчук залишив Росію на знак незгоди із політикою держави, яку назвав «злочинною». Діяльність театру припинено 2015-го[34][35][36].

Євробачення 2017[ред. | ред. код]

У травні 2017 року за запрошенням Першого суспільного телеканалу України працював креативним директором Євроклубу та режисером фанзони на пісенному конкурсі «Євробачення 2017», який проходив в Києві[37][38][39].

Напередодні фіналу Євробачення 2022 брав участь у прямому етері проєкту «Stozhary.ua» із ведучими оперною зіркою Марією Максаковою та арт-критиком Костянтином Дорошенком[40].

Освітня діяльність[ред. | ред. код]

Веде активну педагогічну діяльність в Україні та Європі.

Від січня 2015-го є викладачем Королівської академії бізнесу та дипломатії (пол. Krolewska Akademia Biznesu i Dyplomacji we Wrocławiu; м. Вроцлав, Польща)[41].

З 2018 року є ректором Першої української школи театру і кіно. Школа носить відкритий характер, учнями можуть стати представники різних вікових категорій з різним ступенем підготовленості (від початкового до професійного)[42][43][14].

Регулярно учні школи виходять на професійні сцени, де демонструють публіці свої досягнення[44][45].

Щорічно Школа Євгена Лавренчука проводить сезонні виїзні майстер-класи в найбільших містах України (Львів), Польщі (Варшава, Краків, Закопане, Гданськ, Сопот, Вроцлав, Свіноуйсце і ін.), куди поряд з учнями з України з'їжджаються зацікавлені студенти з Польщі та інших європейських країн[46].

В основі програми навчання та тренінгів школи лежить власна методика викладання, що використовує нові інтерпретації ідей Михайла Чехова, Єжи Гротовського, Антонена Арто та Костянтина Станіславського[14], має авторський курс «Все про характер. Типологія особистості»[47].

З вересня 2023-го – старший викладач на магістратурі в режисерів, акторів та музикознавців Харківського національного університету мистецтв ім. Івана Котляревського.

Головний режисер Одеської опери[ред. | ред. код]

Становлення
Одеський національний академічний театр опери та балету (панорама зі сторони парку)

2 березня 2018 року переміг у конкурсу на заміщення вакантної посади головного режисера Одеського національного академічного театру опери та балету[48]. Посаду головного режисера опероного театру посів у віці 36 років[39]. Очолив Фонд Одеської національної опери[49][50][51].

Свою роботу на посаді режисера розпочав проведення тренінги для артистів: не лише для солістів, але й для артистів хору. Поставив навчання невід'ємною складовою життя професійного театрального організму[46].

В Одеській опері часів головування Лавренчука з'являються практичні кроки в бік театрального маркетингу та менеджменту[52], береться вектор на оперну режисуру крізь музичну освіту та вміння читати партитуру. Цю тезу Лавренчук ілюструє парадоксом Верді у дуеті «Libiamo ne' lieti calici» з другої сцени першого акту опери «Травіата»: «Там йдеться про публічне висловлювання, коли люди говорять банальні слова й співають за радість, але Верді ставить два піано і дуже обережні інтонації. Це єдиний момент, коли головний герой освідчується головній героїні в любові. Вони залишаються на самоті, але між ними є неправда: звучить фальшивий оркестр, фаготи та кларнети, тобто музичні інструменти від розуму, а не серця. Парадокс, що люди залишися самі, але замість того, щоб щиро освідчитись в любові, вони говорять клішовані заготовки. Натомість коли звучить хор, всі піднімають келихи з шампанським, герою вдається тихенько сказати героїні «Я тебе люблю» так, щоб вона це почула. Тому культурний процес — це поєднання інтимного процесу митця та відкритого публічного хайпу. Сенс і є в тому, аби створити таку багатошарову структуру»[4].

Серед втілених постановок: «Останній романтик» за оперними творами Ріхарда Штрауса (2018), «La Traviata» Джузеппе Верді (2019). До постановки готувалася, та відбулася презентація проєкту опери «Дракон» за однойменною п'єсою радянського драматурга Євгена Шварца — тема тоталітаризму в оперному форматі (переклад і лібрето — Павло Ар'є, композитор — Антон Байбаков, художник — Наталія Лейкіна)[53][54][55].

«La Traviata»

Найбільш резонансною та визначною роботою Євгена Лавренчука в Одеській опері стала постановка «La Traviata» — опери Джузеппе Верді. З музичної частини було прибрано всі існуючі доповнення — звучить виключно італійська мова та суворо дотримується партитура Верді[56]. Прем'єрний показ відбувся в рамках 210-го театрального сезону Одеської опери, 9 листопада 2019 року[57]. На прем'єру до Одеси зібрався «десант оперної еліти світу»: критики провідних профільних та суспільно-політичних видань (Online Merker, Klassik begeistert, Die Bühne, L’Opera — International magazine, Neue Zürcher Zeitung, Salzburger Nachrichten, Il Tempo), керівництво театрів, інтенданти з усієї України, з Риму, Венеції, Гамбурга, Тарту[58][59]. Диригент-постановник — В'ячеслав Чорнуха-Волич. Юхим Руах працював над втіленням художнього вирішення основної теми вистави — стихії вітру — «вічне унесення всього і вся в нікуди. Всі декорації будуть трансформуються і відлітати. Все буде кружляти, і в третій дії підніметься така завірюха, що над хором з’явиться хоровод їх суконь, які будуть літати»[60]. Партію Віолетти Валері виконала сопрано Аліна Ворох, Альфред — тенор Олег Злакоман. Афіша вистави виконана у такий спосіб, що глядач спостерігає рентгенівський знімок «дами з камеліями» Віолетти Валері, де камелії «розквітають» на її легенях. Само ж дійство наповнене рухом та сценічними трансформаціями, до тканини вистави вплетено міф про Міноса, Посейдона та Пасіфаю, метаморфози закоханого Зевса[61].

«La Traviata» зібрала пресу, яка з одного боку у захопленні від новаторської режисерської роботи, з іншої — лунають закиди щодо домінування візуальних образів над музичною складовою опери[60]. За мотивами постановки з'явилася відеоверсія: окремо записана аудіоверсія, під яку відзняли відеоряд із залученням дронів та крану. Проанонсовано вихід книжки про виставу «La Traviata», назва якої перегукується із головною арією Віолетти «Addio, del passato»[14].

Робота отримала професійне визнання у вигляді Премії ім. Леся Курбаса (2020)[62], перемоги у номінації «Музична вистава у жанрі опери/оперети/мюзиклу» всеукраїнського театрального фестивалю-премії «GRA» (2020)[63], Євген Лавренчук увійшов до короткого переліку Національної премії України ім. Тараса Шевченка (театральне мистецтво)[64].

Завершення каденції
Одеський національний академічний театр опери та балету в панорамі міста

Резонанс «La Traviata» й отримані нагороди відкрили шлях до нових планів та задумок. На 2021-й рік було проанонсовано постановку сучасної, іноваційної опери «Запорожець за Дунаєм» у стилистиці комікса, низку інших проєктів[14]. Але вже 10 лютого 2021 року Євгена Лавренчука офіційном листом було попереджено про непродовження контракту з 15 березня поточного року[65]. В день 1 березня 2021 року Євген Лавренчук повідомив про скоєний на нього напад в Одесі у грудні 2020-го. Невідомі били по обличчю та голові, в результаті чого отримано різане поранення[66][67][68][69][70][71][72]. Одеська опера опублікувала власнє трактуванні історії та пригадали подробиці минулорічного побиття[73]. Того ж дня Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка оприлюднив заяву про отримання листів (анонімних та за підписами шанованих митців) «із закликами в жодному разі не нагороджувати Євгена Лавренчука, головного режисера Одеського національного академічного театру опери та балету, за його постановку „Травіати“ Дж. Верді» та звертають увагу, що «звинувачення з різних, нібито не пов'язаних між собою адрес містять більш-менш однакові аргументи подекуди однаковими словами»[65][74][12]. Із підтримкою Євгена Лавренчука виступили митці України та з закордону (зокрема директор Польського театру у м. Познань, очільник Інституту Театру[pl] ім. Збігнєва Рашевського[pl] Мацей Новак[pl][75] та інші).

Підбиваючи підсумки своєї роботи в Одеській опері, серед ключових рішень за три роки роботи, які якісно змінили ситуацію в театрі, Лавренчук назвав «налагодження зовнішньої політики з експертним середовищем, медіа та цільовою аудиторією»[76]. Проте, подовження контракту на позицію головного режисера театру не відбулося: Лавренчук подав свою кандидатуру на конкурс генерального директора-художнього керівника Одеської опери[77], проте напередодні конкурса, 21 липня, офіційним відеозверненням знімає свою кандидатуру[78][79].

Всеукраїнський оперний форум[ред. | ред. код]

Євген Лавренчук є засновником та головою експертної ради Всеукраїнського оперного форуму, який є центральною подією в галузі оперної індустрії України[6]. Форум проводиться за участі керівників головних українських оперних театрів, представників академічної спільноти, вітчизняних та зарубіжних музичних критиків, депутатів та лідерів думок. В його рамках проводяться лабораторії критиків (куратор — професор Юрій Чекан), оперні прем'єри, презентації оперних стартапів (куратор — Євген Лавренчук).

Місцем проведення поєднується із знаковою оперною прем’єрою. Так, 2019 року він відбувся в Одесі, й був підведений до опери «La Traviata» Джузеппе Верді у постановці Євгена Лавренчука в Одеському національному академічному театрі опери та балету[80][81]; 2021-го — у Харкові до прем'єри опери «Вишиваний. Король України» Алли Загайкевич у постановці Ростислава Держипільського у Харківському національному академічному театрі опери та балету ім. Миколи Лисенка[82].

Затримання в Італії[ред. | ред. код]

Затримка Євгена Лавренчука відбувається в італійському аеропорті Неаполь 17 грудня 2021 року за запитом Росії на екстрадицію — нібито він, вісім років тому, працюючи в РФ, скоїв фінансове правопорушення (ніби Таганським районним судом Москви звинувачений у шахрайстві, різних фінансових махінаціях на суму 4 млн рублів, та засуджений на 10 років ув’язнення)[83]. На запит доказової бази та документів, сторона запиту не змогла нічого надати, аргументуючи попереднім слідством та запитом до екстрадиції[84][85].

На початку січня 2022-го ініціативною групою була створена петиція на підтримку митця. Понад 1200 митців виступили із закликом «Free Eugene Lavrenchuk»[86]. Заяву на підтримку оприлюднив ПЕН-клуб за підписами понад 50 членів[87], Національна спілка театральних діячів України. Із персональними заявами виступили голова Львівської міської громади Андрій Садовий, політична діячка Ірина Подоляк, громадський активіст та письменник Олег Сенцов, журналіст Юрій Макаров та багато інших. Рішенням суду від 21 січня, Лавренчук був відправлений під домашній арешт (українське консульство виділило квартиру та забезпечило необхідним[84]). Інтерпол відмовив РФ у видачі затриманого через відсутність доказів його провини[88][89][90].

Затримання Євгена Лавренчука набуло політичного забарвлення, й до його звільнення долучилися десятки дипломатів, політиків, міністрів та культурних діячів. Клопотання щодо звільнення скерував Папа Римський Франциск. Питання арешту депутатом Ріккардо Магі було винесення на рівень парламенту Італії. Ситуацію контролювала міністерка юстиції Італії[en] Марта Картабія[en]. Ключову роль з української сторони відіграло Генеральне консульство в Неаполі (генеральний консул України в Неаполі Максим Коваленко)[91][92].

Апеляційний суд Неаполя 25 березня 2022 року відхилив запит Російської Федерації про екстрадицію на підставі, що Лавренчук ризикував «піддатися в Росії жорстоким, нелюдським або таким, що принижують гідність, покаранням чи поводженню, або [поводженню], яке є порушенням основних прав [людини], що відповідно до італійського законодавства (ст. 698 Кримінально-процесуального кодексу) виключає пасивну екстрадицію»[93]. Того ж дня з'явилося повідовлення від Євгена Лавренчука у соціальній мережі: «Друзі! Я вільний! Остаточно! Всім дуже дякую за все, що ви зробили для мене»[94].

Зрештою всі звинувачення було знято, а кожен день перебування у незаконному арешті компенсовано у розмірі 250 євро (виплата Італії з отриманих коштів від Росії)[91]. ЗМІ, які висвітлювали процес, використовували щодо Лавренчука формулювання «Остання жертва російського Інтерполу»[91][95].

Новітній час[ред. | ред. код]

Оперний театр в Познані

З червня 2018-го — експерт Українського культурного Фонду[96]. З вересня 2018-го — ректор Першої української школи театру і кіно[4][97][98][99].

Компанія «Лавренчук продакшн» виступала партнером постановки «La Traviata» в Одеській опері 2019-го, у партнерстві із Одеським театром ім. Василя Василька реалізувала виставу «Страшне китайське прокляття. Україна» за драматургічним дебютом Єлизавети Мельниченко 2020 року[100][101].

В розробці — дві опери Джузеппе Верді: «Фальстаф» для Київського національного академічного театру оперети[13][102] та «Rigoletto», презентація якого відбулося 7 травня 2022 року у нью-йоркському New Art Dealers Alliance (NADA)[en] (диригент — Віктор Плоскіна, художниця — Міра Мачіна)[103]. На етапі підготовок зйомок художній фільму «Ulysses» за романом «Улісс» та короткометражний фільм «Нарцис» за власним сценарієм[104].

У 2022 році реалізував дві постановки на сцені Познанського оперного театру, у співпраці із Кароліною Софулак: опери «Альберт Херрінг» Бенджаміна Бріттена та «Русалка» Антоніна Дворжака. Про спільні дослідження партитури опери «Русалка», Кароліна Софулак відмітила, «що це не проста казка, а скоріше притча, або розгорнута, символічна метафора нутрощів людської психіки. Дворжак та Квапіл[pl], тобто композитор та лібретист, наприкінці ХІХ століття не володіли мовою, розробленою в наступні десятиліття Фрейдом, а потім Юнгом»[105].

2023 року став стипендіантом Міністерства культури та національної спадщини Польщі[106].

З 22 березня 2024 року назначений тимчасово виконувачем обов’язків директора-художнього керівника КЗ "Кропивницький академічний український музично-драматичний театр імені М. Л. Кропивницького".

Постановки[ред. | ред. код]

Режисерські роботи[ред. | ред. код]

Польський театр в Москві
Львівський театр юного глядача
Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької
Томський обласний театр драми
Львівський національний академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької
Посольстві Польщі в РФ[ru]
Одеський обласний академічний російський драматичний театр
Відкрита театральна школа Євгена Лавренчука
  • 2007 —2016 — «WORKSHOP» — циклічний проект звітних показів-перформансів студентів школи (м. Москва) (художній керівник проєкту, продюсер)[138][139][140][141];
  • 2013 — «Граємо Чехова»[142]
Томський театр нового глядача
Литовський театр російської драми (м. Вільнюс)
Театр Ейхаль Тарбут (м. Нетанья, Ізраїль)
Одеський національний академічний театр опери та балету
Познанський оперний театр (м. Познань, Польща)

Продюсерські проєкти[ред. | ред. код]

Польський театр в Москві
Томський театр нового глядача
  • 2010 — «Страсті за Бекетом. Чекаючи на Ґодо» за п'єсою Семюеля Бекета; реж. Сергій Озерний (автор ідеї, продюсер)[162]
  • 2010 — «Батьки і діти: звичайний фашизм»; реж. Ришат Галі (автор ідеї, продюсер)[163]
Одеський обласний академічний російський драматичний театр
Одеський академічний український музично-драматичний театр імені В. Василька
  • 2020, 5 вересня — «Страшне китайське прокляття. Україна» Єлизавети Мельниченко; реж. Борис Кривець (продюсер)[100][101]

Драматург[ред. | ред. код]

Познанський оперний театр (м. Познань, Польща)

Особливість постановок[ред. | ред. код]

Враження шестикласника, який потрапив до театру зі службового ходу, коли підняті всі лаштунки із падугами, розкриваючи пошарпані стіни, виявилися настільки сильними, що Євген Лавренчук продовжував шукати ці пошарпані стіни, відвідуючи вистави різних театрів, і не знаходив, оскільки вони були прикриті лаштунки. На згадку про цю емоцію, режисер використовує в своїх постановках прийом відсутнього «одягу сцени», коли голі стіни театру підсвічуються спеціально виставленими приладами, а сам факт наявності театральної завіси в сучасному театрі називає непристойним[12][57].

Нагороди та визнання[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Поступ. postup.brama.com. Архів оригіналу за 24 вересня 2016. Процитовано 11 вересня 2016.
  2. ↑ Т. СТАВСКАЯ. «Театр и лица» — Евгений Лавренчук. Отрывки из радиопрограммы «Театр и лица»: Радиостанция «Эхо Москвы в Томске». Жасминовая поляна. Архів оригіналу за 8 серпня 2017. Процитовано 18 листопада 2013.
  3. ↑ а б Указ Президента України від 30 березня 2021 року № 131/2021 «Про відзначення державними нагородами України з нагоди Міжнародного дня театру»
  4. ↑ а б в Головний режисер Одеського театру опери та балету: «Культурний процес – це поєднання інтимного процесу митця та публічного хайпу» (Українське радіо). ukr.radio (укр.). Архів оригіналу за 14 лютого 2022. Процитовано 28 березня 2020.
  5. ↑ Школа Євгена Лавренчука. 28 березня 2020. Архів оригіналу за 28 березня 2020. Процитовано 28 березня 2020.
  6. ↑ а б Вікторія АНТОШЕВСЬКА (23 жовтня 2021). Форум «Opera UA 2021»: три виміри української оперної реальності (укр.). «ART.CO». Процитовано 29 квітня 2023.
  7. ↑ а б в Головний режисер Одеського оперного театру отримав цьогорічну премію імені Леся Курбаса. Одесская Жизнь (рос.). 22 лютого 2020. Архів оригіналу за 28 березня 2020. Процитовано 28 березня 2020.
  8. ↑ а б Євген Лавренчук на порталі «Theatre love» (укр.). Портал «Theatre love». 28 березня 2020. Архів оригіналу за 28 березня 2020. Процитовано 28 березня 2020.
  9. ↑ а б Премію Леся Курбаса присудили головному режисеру Одеської опери. DT.ua. Архів оригіналу за 28 березня 2020. Процитовано 28 березня 2020.
  10. ↑ Евгений Лавренчук. theoryandpractice.ru. Архів оригіналу за 28 березня 2020. Процитовано 28 березня 2020.
  11. ↑ Премію ім. Л. Курбаса отримав львів'янин та головний режисер Одеського академічного театру. 032.ua - Сайт міста Львова (укр.). Архів оригіналу за 28 березня 2020. Процитовано 28 березня 2020.
  12. ↑ а б в Неда Неждана й Олеся Чайка (9 травня 2022). Розмова з режисером Євгеном Лавренчуком (PDF). «Пряма мова», стор. 193—213 (укр.). Архів оригіналу (PDF) за 13 лютого 2023. Процитовано 2020.
  13. ↑ а б в г Микола БАБИН (24 лютого 2022). Євген Лавренчук у проєкті «ВЕСНа» (укр.). Проєкт «ВЕСНа». Процитовано 12 лютого 2023.
  14. ↑ а б в г д е Любов БАЗІВ (18 січня 2021). Євген Лавренчук, головний режисер Одеського національного академічного театру опери та балету (укр.). «Укрінформ». Процитовано 5 лютого 2023.
  15. ↑ Шемякин М. Совсем еще мальчишка. Женский онлайн журнал Серебряный Клуб. Архів оригіналу за 14 вересня 2016. Процитовано 18 листопада 2013.
  16. ↑ Министерство Культуры Российской Федерации - Встреча с польским режиссером. mkrf.ru. Архів оригіналу за 15 липня 2018. Процитовано 11 вересня 2016.
  17. ↑ Встреча с польским режиссером. mkrf.ru. Архів оригіналу за 16 вересня 2016. Процитовано 11 вересня 2016.
  18. ↑ Polish Theater Done in Polish in Moscow. The Moscow Times. Архів оригіналу за 14 липня 2018. Процитовано 11 вересня 2016.
  19. ↑ АНО Польский театр в Москве под руководством Евгения Лавренчука. Общероссийский классификатор предприятий и организаций. Архів оригіналу за 11 червня 2015. Процитовано 18 листопада 2013.
  20. ↑ Марина МУРЗИНА (10 травня 2012). Сцена взята «в полон» (рос.). «Сто Личность». Архів оригіналу за 17 вересня 2016. Процитовано 17 вересня 2016.
  21. ↑ Katarzyna KRAUL (9 липня 2006). Historia Śniegiem okryta (PDF) (пол.). «Gazeta Poznańska[pl]». Архів оригіналу (PDF) за 7 квітня 2014. Процитовано 12 вересня 2016.
  22. ↑ Светлана ЧАЦКАЯ (11 вересня 2016). Евгений Лавренчук: «Кризис — прекрасный повод быть еще хитрее». «МК (Краднодар)». Архів оригіналу за 15 липня 2018.
  23. ↑ Tamara-Elżbieta JAGRZYNA (2003-03). Polski Teatr w Moskwie (пол.). Kulturalno-Narodowa Organizacja Społeczna «Polonia» Republiki Chakasji. Архів оригіналу за 19 вересня 2016. Процитовано 11 вересня 2016.
  24. ↑ Євген Лавренчук та Олена Образцова.
  25. ↑ Agata KULCZYCKA (9 жовтня 2003). Młodzi i bardzo ambitni (пол.). Газета Виборча. Архів оригіналу за 24 вересня 2015. Процитовано 16 грудня 2022.
  26. ↑ а б в Польский театр в Москве Евгения Лавренчука. Польский театр в Москве Евгения Лавренчука. PTwM. Архів оригіналу за 13 вересня 2016. Процитовано 11 вересня 2016.
  27. ↑ Евгений Лавренчук в каталоге «Афишы» (рос.). «Афиша»[ru]. 10 травня 2012. Архів оригіналу за 23 липня 2015. Процитовано 18 листопада 2013.
  28. ↑ Rosja: Polski Teatr w Moskwie (пол.). «Iuvenum Polonia». Архів оригіналу за 18 вересня 2016. Процитовано 11 вересня 2016.
  29. ↑ V Światowe Spotkania Teatrów Polonijnych na Podkarpaciu (пол.). «Wiadomości». 9 жовтня 2003. Архів оригіналу за 14 вересня 2016. Процитовано 11 вересня 2016.
  30. ↑ Moskwa w pigułce (пол.). «Archiwum Rzeczpospolitej». 14 листопада 2008. Архів оригіналу за 17 вересня 2016. Процитовано 11 вересня 2016.
  31. ↑ Weekend teatrów z Moskwy. Scena Współczesna Starej Prochowni (пол.). Warszawa.pl. 25 жовтня 2008. Архів оригіналу за 14 липня 2018. Процитовано 11 вересня 2016.
  32. ↑ Spontaniczny i intrygujący spektakl Polskiego Teatru w Moskwie (пол.). «Віленський кур'єр[en]». 17 жовтня 2011. Архів оригіналу за 26 січня 2016. Процитовано 11 вересня 2016.
  33. ↑ Międzynarodowy Polski Festiwal Monospektakli w Wilnie (пол.). Wilnoteka. 18 жовтня 2012. Архів оригіналу за 21 вересня 2016. Процитовано 11 вересня 2016.
  34. ↑ На посаду генерального директора Львівської опери — сім кандидатів (укр.). Інформагенція «Гал-інфо». 14 лютого 2017. Архів оригіналу за 28 березня 2020. Процитовано 28 березня 2020.
  35. ↑ На посаду генерального директора Львівської опери — сім кандидатів (укр.). «Music-review Ukraine». 15 лютого 2017. Архів оригіналу за 9 жовтня 2017. Процитовано 28 березня 2020.
  36. ↑ Олена КОРКОДИМ (6 січня 2023). Борець проти Путіна і не дуже зручний діяч театру. Хто такий Євген Лавренчук, якого Італія може видати Росії (укр.). «Детектор медіа». Процитовано 20 березня 2023.
  37. ↑ а б Євген Лавренчук — Головний режисер — Керівництво — Колектив — Одеський Національний Академічний театр Опери та Балету. opera.odessa.ua. Архів оригіналу за 28 березня 2020. Процитовано 28 березня 2020.
  38. ↑ Евровидение 2017. В стиле Лавренчука (Польский театр в Москве Евгения Лавренчука). www.ptwm.ru. Архів оригіналу за 25 лютого 2021. Процитовано 28 березня 2020.
  39. ↑ а б Наймолодший головний режисер Оперного театру в Україні (укр.). «Київський ранок» на UA:Київ. 26 листопада 2019. Процитовано 30 грудня 2022.
  40. ↑ Марія МАКСАКОВА, Костянтин ДОРОШЕНКО (14 травня 2022). Наш гість — Євген Лавренчук (укр.). «Stozhary.ua». Процитовано 18 січня 2023.
  41. ↑ Królewska Akademia Biznesu i Dyplomacji. www.krolewska-akademia.pl. Архів оригіналу за 12 вересня 2016. Процитовано 11 травня 2016.
  42. ↑ Перша українська школа театру і кіно. www.theater-school.com.ua (рос.). Архів оригіналу за 28 березня 2020. Процитовано 28 березня 2020.
  43. ↑ Гість CityArtShow — Євген Лавренчук — головний режисер Одеської Опери (укр.). «CityArtShow» на «RadioVgolos». 28 березня 2020. Процитовано 30 грудня 2022.
  44. ↑ Workshop’19 (акторська кухня). www.facebook.com (укр.). Процитовано 28 березня 2020.
  45. ↑ фонд, Український культурний. Огляд проектів Фонду: театральні прем’єри. ucf.in.ua (укр.). Архів оригіналу за 22 червня 2021. Процитовано 28 березня 2020.
  46. ↑ а б Діана КОЛОМОЄЦЬ (8 липня 2021). Євген Лавренчук розповів про розвиток опери в Україні: «Доводиться йти партизанським шляхом» (укр.). «Leopolis.news». Процитовано 29 квітня 2023.
  47. ↑ Все про характер. Типологія особистості Євген Лавренчук (укр.). «Polski Teatr w Moskwie». 7 жовтня 2017. Процитовано 7 лютого 2023.
  48. ↑ Міністерство культури України. Одеський національний академічний театр опери та балету повідомляє результати конкурсу. 195.78.68.75. Архів оригіналу за 25 липня 2018. Процитовано 28 березня 2020.
  49. ↑ Сміливі ініціативи Одеської опери | Збруч. zbruc.eu (укр.). Архів оригіналу за 28 березня 2020. Процитовано 28 березня 2020.
  50. ↑ Де живе Дракон? - № 102 (22012) четвер 6 грудня 2018 року - Одеська обласна газета «Чорноморські новини». chornomorka.com (укр.). Архів оригіналу за 28 березня 2020. Процитовано 28 березня 2020.
  51. ↑ Open to Progress: дискусії й арії в Одесі. DT.ua. Архів оригіналу за 19 травня 2020. Процитовано 28 березня 2020.
  52. ↑ Ганна ТРЕГУБ (28 березня 2020). Євген Лавренчук: «Бездарність дуже легко прикрити завдяки осучасненню, оригінальності. Оригінальність — останній притулок сірості» (укр.). «Український тиждень». Архів оригіналу за 28 березня 2020. Процитовано 28 грудня 2022.
  53. ↑ «Убити дракона». В Одесі ставлять оперу про тоталітаризм за п'єсою сталінських часів (укр.). «Радіо Свобода». 30 листопада 2018. Процитовано 3 січня 2023.
  54. ↑ Ольга ФІЛІППОВА (6 грудня 2018). Де живе Дракон? Про нові плани Одеської опери (укр.). «Чорноморські новини». Процитовано 3 січня 2023.
  55. ↑ Ольга СТЕЛЬМАШЕВСЬКА (7 грудня 2018). Одеса покаже зуби дракона (укр.). «Дзеркало тижня». Процитовано 3 січня 2023.
  56. ↑ Ирэн АДЛЕР (6 листопада 2019). То, что Верди написал: одесский Оперный готовит новую «Травиату» с пластиковыми стульями, граммофоном и камелиями (рос.). «Думська». Архів оригіналу за 28 березня 2020. Процитовано 3 січня 2023.
  57. ↑ а б Майя КІРДЄЄВА (29 листопада 2019). Одеська «Травіата»: надмірна кількість деталей і відсутність «одягу» сцени (укр.). Г-та «Україна молода». Процитовано 28 березня 2020.
  58. ↑ Первая авангардная постановка оперы «Травиата» в Украине. Huxleў (рос.). 7 листопада 2019. Архів оригіналу за 28 березня 2020. Процитовано 28 березня 2020.
  59. ↑ Ольга СТЕЛЬМАШЕВСЬКА (7 листопада 2019). Травіата Лавренчука: До України їде оперна еліта світу! (укр.). Г-та «День». Архів оригіналу за 8 листопада 2019. Процитовано 8 листопада 2019.
  60. ↑ а б ZOIL (13 листопада 2019). Смерть «Травіати» на сцені Одеської опери (укр.). «Moderato». Архів оригіналу за 28 березня 2020. Процитовано 8 листопада 2019.
  61. ↑ Ирэн АДЛЕР (24 жовтня 2019). Золотой диван, бальные платья и дырочки на сапогах: в Одесской опере готовят «Травиату» (рос.). «Думська». Архів оригіналу за 29 жовтня 2019. Процитовано 28 березня 2020.
  62. ↑ Премію імені Леся Курбаса у 2020 році присуджено головному режисеру Одеського національного академічного театру опери та балету. mkms.gov.ua. Архів оригіналу за 20 квітня 2020. Процитовано 28 березня 2020.
  63. ↑ Тетяна ПОЛІЩУК (3 грудня 2020). Свято у фойє. У Національній Опереті відбулася камерна церемонія нагородження лауреатів Всеукраїнської театральної фестиваль-премії «ГРА», яку транслювали по facebook та в YouTube (укр.). «День». Архів оригіналу за 4 грудня 2020. Процитовано 4 грудня 2020.
  64. ↑ а б Оголосили лауреатів Шевченківської премії-2021: список (укр.). «Радіо Свобода». 9 березня 2021. Процитовано 20 березня 2023.
  65. ↑ а б Заява Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка від 02.03.2021 р. Архів оригіналу за 22 березня 2022. Процитовано 24 червня 2022.
  66. ↑ Мар’яна МИГАЛЬ (1 березня 2021). В Одесі скоєно замах на життя головного режисера Оперного театру (укр.). «Главком». Архів оригіналу за 23 квітня 2021. Процитовано 1 березня 2021.
  67. ↑ Українська сцена і кримінал. «Валіть з театру і будете цілий»: головний режисер Одеської опери заявив про побиття та шантаж (укр.). Портал «Yabl». 2 березня 2021. Архів оригіналу за 8 травня 2021. Процитовано 1 березня 2021.
  68. ↑ Олег ВЕРГЕЛІС (2 березня 2021). Замах на режисера. Що коїться в Одеській опері — з перших уст (укр.). «Главком». Архів оригіналу за 9 березня 2021. Процитовано 3 березня 2021.
  69. ↑ Тема з варіаціями. Конфлікт в Одеській опері (укр.). «Українське радіо. Одеса». 2 березня 2021. Архів оригіналу за 4 січня 2022. Процитовано 24 червня 2022.
  70. ↑ Ольга СТЕЛЬМАШЕВСЬКА (3 березня 2021). Скандал в Одеській Опері. Про «ручне» і не зручне в сучасному театрі (укр.). Г-та «День», №38. Архів оригіналу за 3 березня 2021. Процитовано 4 березня 2021.
  71. ↑ Сергій ВИННИЧЕНКО (5 березня 2021). Хвилі Чорного моря до Міністерства культури (укр.). Портал «Театральна риболовля». Архів оригіналу за 4 січня 2022. Процитовано 27 березня 2021.
  72. ↑ Оксана САВЧЕНКО (27 березня 2021). Тітушки в оперному театрі. Що криється за побиттям режисера Лавренчука в Одесі (укр.). «ЛІГА.net». Архів оригіналу за 27 березня 2021. Процитовано 27 березня 2021.
  73. ↑ Марія ГУДИМА (2 березня 2021). За что били Женю в прошлом году? Одесская опера вновь у всех на устах (укр.). «Таймер». Архів оригіналу за 4 січня 2022. Процитовано 3 березня 2021.
  74. ↑ Заява Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка від 02.03.2021 р. (укр.). Г-та «День». 2 березня 2021. Архів оригіналу за 2 березня 2021. Процитовано 2 березня 2021.
  75. ↑ Maciej Nowak Na swoim profilu pisze Anna Łazar: Członkinie Komitetu Nagrody im. Szewczenka wyrażają solidarność i wsparcie dla reżysera #EugeneLavrenchuk Jevhena Lavrenczuka pobitego w Odessie. Ja też solidaryzuję się z ich stanowiskiem, a przede wszystkim z pobitym reżyserem, którego brutalnym pobiciem i kampanią oszczerstw chciano zniechęcić do udziału w konkursie o stanowisko dyrektora Odeskiej Opery
  76. ↑ Ірина БОЙКО (16 березня 2021). Страх і ненависть в театрі. Євген Лавренчук: «За оперу «La Traviata» я заплатив собою» (укр.). Портал «Yabl». Архів оригіналу за 24 травня 2021. Процитовано 27 березня 2021.
  77. ↑ Ольга ЛІЦКЕВИЧ (19 липня 2021). Хто претендує на посаду гендиректора Одеського національного театру опери та балету (укр.). «Суспільне». Архів оригіналу за 7 серпня 2021. Процитовано 20 липня 2021.
  78. ↑ Eugene Lavrenchuk Офіційне звернення
  79. ↑ Ольга ІВЛЄВА (21 липня 2021). Конкурс на посаду гендиректора Одеської опери: режисер Лавренчук зняв свою кандидатуру (укр.). «Суспільне». Архів оригіналу за 23 липня 2021. Процитовано 23 липня 2021.
  80. ↑ Міжнародний оперний форум Open to Progress в Одесі (укр.). «НВ». 15 листопада 2019. Процитовано 29 квітня 2023.
  81. ↑ Алла ГОЛОВАНЬ (18 листопада 2021). Опера, Open to Progress (укр.). «Українська правда». Процитовано 29 квітня 2023.
  82. ↑ Галина БАБІЙ (29 вересня 2021). На початку жовтня у Харкові відбудеться Всеукраїнський оперний Форум «OPERA UA 2021» (укр.). «Українське радіо». Процитовано 29 квітня 2023.
  83. ↑ Українського режисера, затриманого в Італії на вимогу Росії, відпустили під домашній арешт. РБК-Украина (рос.). Архів оригіналу за 21 січня 2022. Процитовано 21 січня 2022.
  84. ↑ а б Олександра КОМІСАРОВА (8 лютого 2022). «Росії потрібен обмінний ресурс». Режисер Лавренчук розповів, чому його затримали за запитом РФ (укр.). «Суспільне Новини». Процитовано 21 січня 2023.
  85. ↑ Катерина ТОЛОКОЛЬНИКОВА (8 лютого 2022). «Росія поповнює резервний список «обмінного ресурсу». Якщо в Україні затримають якусь російську «жирну пташку», Кремль матиме, на кого її поміняти» — Євген Лавренчук про своє затримання (укр.). «Ранок культурної людини» на «Радіо Культура». Процитовано 25 січня 2023.
  86. ↑ FB mobilizes for Ukraine director held in Naples. Ex head of Moscow theatre Lavrenchuk wanted for embezzlement (англ.). «ANSA». 5 січня 2022. Процитовано 23 лютого 2023.
  87. ↑ Заява Українського ПЕН на підтримку режисера Євгена Лавренчука (10 січня 2022)
  88. ↑ Irina Lavrenchuk (21 січня 2022). Євгена відпустили під домашній арешт. Facebook (укр.). Архів оригіналу за 21 січня 2022. Процитовано 21 січня 2022.
  89. ↑ Затриманого в Італії на запит Росії українського режисера Лавренчука перевели під домашній арешт – мати. Радіо Свобода (укр.). Архів оригіналу за 21 січня 2022. Процитовано 21 січня 2022.
  90. ↑ Українського режисера тримають у італійському СІЗО за запитом Росії (укр.). «ProТеатр». 3 січня 2022. Архів оригіналу за 4 січня 2022. Процитовано 4 січня 2022.
  91. ↑ а б в Олег ВЕРГЕЛІС (26 червня 2022). Остання жертва російського Інтерполу. Інтерв’ю з режисером Євгеном Лавренчуком (укр.). «Главком». Процитовано 23 лютого 2023.
  92. ↑ Libero regista Ucraino agli arresti domiciliari a Napoli (італ.). «Vitawebtv». 5 березня 2022. Процитовано 23 лютого 2023.
  93. ↑ Claudia PALAZZO (2022-31-27). Freed Theater Director Lavrenchuk’s First Interview (англ.). «Kyiv Post». Процитовано 30 січня 2023.
  94. ↑ Eugene Lavrenchuk. Друзі! Я вільний! Остаточно! Всім дуже дякую за все, що ви зробили для мене (25 березня 2022 р.)
  95. ↑ Angela GIUFFRIDA (9 березня 2022). Ukrainian opera director freed in Italy hits out at Russia’s misuse of Interpol (англ.). «The Guardian». Процитовано 23 лютого 2023.
  96. ↑ фонд, Український культурний. Затверджено оновлений реєстр експертів Українського культурного фонду. ucf.in.ua (укр.). Архів оригіналу за 28 березня 2020. Процитовано 28 березня 2020.
  97. ↑ Ректор Першої української школи театру і кіно. Архів оригіналу за 28 березня 2020. Процитовано 28 березня 2020.
  98. ↑ Учні Євгена Лавренчука в Одесі. https://concert.ua/ru/event/workshop-19-odessa. 28.03.2020. Архів оригіналу за 28 березня 2020. Процитовано 28 березня 2020.
  99. ↑ Архив. TEO (рос.). Архів оригіналу за 28 березня 2020. Процитовано 28 березня 2020.
  100. ↑ а б Ольга ФІЛІППОВА (5 вересня 2020). Український міф про рух на місці (укр.). «Чорноморські новини». Процитовано 3 березня 2023.
  101. ↑ а б «Страшное китайское проклятие. Украина». В Одессе впервые покажут пьесу автора «Инопланетной Рашки» (укр.). «Думська». 2 вересня 2020. Процитовано 3 березня 2023.
  102. ↑ Олег ВЕРГЕЛІС (16 липня 2021). «Столичний театральний Версаль» у новому сезоні призначає побачення Моцарту і Сальєрі (укр.). «Дзеркало тижня». Архів оригіналу за 16 липня 2021. Процитовано 16 липня 2021.
  103. ↑ Ukrainian Artists and Cultural Workers During the Eight Years of War
  104. ↑ Лавренчук, Евгений Викторович. unienc.ru. Процитовано 11 вересня 2016.
  105. ↑ Sebastian GABRYEL (27 жовтня 2022). Wnętrze ludzkiej psyche (пол.). «Kultura u Podstaw». Процитовано 18 січня 2023.
  106. ↑ Став стипендіантом Міністерства культури і національної спадщини Польщі у 2023 році
  107. ↑ Kulczycka, Agata. Młodzi i bardzo ambitni. Gazeta Wyborcza. Архів оригіналу за 24 вересня 2015.
  108. ↑ Kraul, Katarzyna. Historia Śniegiem okryta (PDF). Gazeta Poznańska. Архів оригіналу (PDF) за 7 квітня 2014.
  109. ↑ Евгений Лавренчук. Компания Афиша. Архів оригіналу за 23 липня 2015. Процитовано 18 листопада 2013.
  110. ↑ Евгений Лавренчук «Ивонна, принцесса Бургундская» Полония России (Польша. www.polonia.ru. Архів оригіналу за 3 жовтня 2016. Процитовано 11 вересня 2016.
  111. ↑ Танго. Заказ и продажа билетов. www.moscowshows.ru. Архів оригіналу за 17 вересня 2016. Процитовано 11 вересня 2016.
  112. ↑ kultura, Resinet. Perwersyjny urok dekadencji - Rzeszowski Serwis Kulturalny. www.kultura.resinet.pl. Архів оригіналу за 2 березня 2009. Процитовано 11 вересня 2016.
  113. ↑ «Мария Стюарт» Польский театр в Москве. 28 лютого 2012. Архів оригіналу за 21 вересня 2016. Процитовано 11 вересня 2016.
  114. ↑ Polski Teatr w Moskwie (21 лютого 2014), Репортаж НТВ о репетициях спектакля «Похищение Европы», архів оригіналу за 22 липня 2021, процитовано 11 вересня 2016
  115. ↑ Polski Teatr w Moskwie (18 березня 2014), Даниэль Ольбрыхский в программе «Главная роль» телеканал «Культура», процитовано 11 вересня 2016
  116. ↑ Wyborcza.pl. wyborcza.pl. Архів оригіналу за 18 березня 2018. Процитовано 11 вересня 2016.
  117. ↑ Olbrychski odmawia Rosjanom udziału w «Porwaniu Europy». Архів оригіналу за 13 вересня 2016. Процитовано 11 вересня 2016.
  118. ↑ PORWANIE EUROPY - Aktualne wydarzenia z kraju i zagranicy - Wiadomości.gazeta.pl. gazetapl (пол.). Архів оригіналу за 15 вересня 2016. Процитовано 11 вересня 2016.
  119. ↑ Москва 24 (16 травня 2014), «За обедом»: Даниэль Ольбрыхский о везении, Наполеоне и русском языке, процитовано 11 вересня 2016
  120. ↑ Е. Лавренчук Оксана Керик. jass-min.narod.ru. Архів оригіналу за 17 вересня 2016. Процитовано 12 вересня 2016.
  121. ↑ Поступ. postup.brama.com. Архів оригіналу за 24 вересня 2016. Процитовано 12 вересня 2016.
  122. ↑ Интерьвью Лавренчука с Татьяной Ставской. jass-min.narod.ru. Архів оригіналу за 8 серпня 2017. Процитовано 12 вересня 2016.
  123. ↑ Совсем еще мальчишка. ck-magazine.ru. Архів оригіналу за 14 вересня 2016. Процитовано 12 вересня 2016.
  124. ↑ Амазонки в драме Е. Лавренчук Евгения Сайко. jass-min.narod.ru. Архів оригіналу за 17 вересня 2016. Процитовано 12 вересня 2016.
  125. ↑ Поступ. postup.brama.com. Архів оригіналу за 24 вересня 2016. Процитовано 12 вересня 2016.
  126. ↑ …Как Вертинский в Одессу возвращался — Тиква - Ор самеах. viknaodessa.od.ua. Архів оригіналу за 21 вересня 2016. Процитовано 12 вересня 2016.
  127. ↑ «PORTO-FRANCO» newspaper - Odessa. porto-fr.odessa.ua. Архів оригіналу за 17 вересня 2016. Процитовано 12 вересня 2016.
  128. ↑ Спектакль «Сумерки богов» – Одесский академический русский драматический театр. rusteatr.odessa.ua. Архів оригіналу за 20 вересня 2016. Процитовано 12 вересня 2016.
  129. ↑ «Сумерки богов». Телеканал Театр. Официальный сайт. 20 грудня 2011. Архів оригіналу за 18 вересня 2016. Процитовано 12 вересня 2016.
  130. ↑ Такой современный Ветхий Завет. Одесская газета «Порто-Франко» № 911 25.04.2008. porto-fr.odessa.ua. Архів оригіналу за 17 вересня 2016. Процитовано 12 вересня 2016.
  131. ↑ Спектакль «Танахшпиль». www.galerka.com. Архів оригіналу за 24 вересня 2016. Процитовано 12 вересня 2016.
  132. ↑ Спектакль «Танахшпиль» — расписание, рецензия, фотография. today.od.ua. Архів оригіналу за 19 вересня 2016. Процитовано 12 вересня 2016.
  133. ↑ Евгений Лавренчук: возвращение. Архів оригіналу за 26 лютого 2017.
  134. ↑ «PORTO-FRANCO» newspaper - Odessa. porto-fr.odessa.ua. Архів оригіналу за 2 лютого 2017. Процитовано 27 січня 2017.
  135. ↑ Одесситы привезли на Homo Ludens смешную грустную историю о взрослой любви в режиме ожидания – Информационно аналитическая интернет газета MK.MK.UA. www.mk.mk.ua (рос.). Архів оригіналу за 21 вересня 2016. Процитовано 27 січня 2017.
  136. ↑ «Союз нерушимый…». В Одесской русской драме – новый «Лист ожидания». timer-odessa.net (рос.). Архів оригіналу за 2 лютого 2017. Процитовано 27 січня 2017.
  137. ↑ Сто пудов любви от Евгения Лавренчука в Русском театре. OdArt: территория культуры (рос.). 8 грудня 2014. Архів оригіналу за 20 грудня 2016. Процитовано 27 січня 2017.
  138. ↑ Spontaniczny i intrygujący spektakl Polskiego Teatru w Moskwie. Kurier Wileński. 17 жовтня 2011. Архів оригіналу за 26 січня 2016. Процитовано 27 січня 2017.
  139. ↑ ez.pl. Polski Teatr z Moskwy zachwycił wileńską publiczność. www.iuve.pl. Архів оригіналу за 2 лютого 2017. Процитовано 27 січня 2017.
  140. ↑ Wileńska randka polskich teatrów - Związek Polaków na Litwie. Związek Polaków na Litwie (пол.). 20 жовтня 2011. Архів оригіналу за 2 лютого 2017. Процитовано 27 січня 2017.
  141. ↑ Workshop 12 (Польский театр Евгения Лавренчука), билеты в Центр им. Вс. Мейерхольда (мейерхольда) - театральное агентство BILETEXPRESS.RU. www.biletexpress.ru. Архів оригіналу за 2 лютого 2017. Процитовано 27 січня 2017.
  142. ↑ «Играем Чехова» (Польский театр в Москве Евгения Лавренчука. web.archive.org. 2 лютого 2017. Архів оригіналу за 2 лютого 2017. Процитовано 12 січня 2022.
  143. ↑ Татьяна ВЕСНИНА (19 листопада 2013). «Дракон» в ТЮЗе: страна скатывается в тоталитаризм? (укр.). Городской портал «В Томске». Архів оригіналу за 18 вересня 2016. Процитовано 4 березня 2016.
  144. ↑ Томск (Страстной бульвар, 10). strast10.ru. Архів оригіналу за 21 вересня 2016. Процитовано 12 вересня 2016.
  145. ↑ Памфлет о свободе. Приходите в театр - посмотреть телевизор. Премьера в ТЮЗе. www.tv2.tomsk.ru. Архів оригіналу за 17 вересня 2016. Процитовано 12 вересня 2016.
  146. ↑ «Анна Каренина» - это не сериал (рос.). 10 листопада 2009. Архів оригіналу за 18 вересня 2016. Процитовано 12 вересня 2016.
  147. ↑ Афиша Томска. В ТЮЗе проходит спектакль «Анна Каренина» режиссера Евгения Лавренчука. afisha.westsib.ru. Архів оригіналу за 19 вересня 2016. Процитовано 12 вересня 2016.
  148. ↑ Томск (Страстной бульвар, 10). strast10.ru. Архів оригіналу за 21 вересня 2016. Процитовано 12 вересня 2016.
  149. ↑ «Эхо недели» В ТЮЗе премьера - «Анна Каренина». begin-online.ru. Архів оригіналу за 16 вересня 2016. Процитовано 12 вересня 2016.
  150. ↑ Miłosz w trzy dni! | Wilnoteka. www.wilnoteka.lt (пол.). Архів оригіналу за 21 вересня 2016. Процитовано 27 січня 2017.
  151. ↑ W poszukiwaniu czasu zastygłego | Wilnoteka. www.wilnoteka.lt (пол.). Архів оригіналу за 21 вересня 2016. Процитовано 27 січня 2017.
  152. ↑ Премьера мюзикла «Братья Маккавеи» на языке джуури. Горские евреи. СТМЭГИ - община горских евреев. (рос.). Архів оригіналу за 17 вересня 2016. Процитовано 27 січня 2017.
  153. ↑ Инна Кац. Фото: Олег Владимирский (10 вересня 2018). «Последний романтик» Рихард Штраус — впервые в Одесской опере / Новости в фотографиях, Одесса. viknaodessa.od.ua, Информационное агентство «Вікна Одеса». Архів оригіналу за 22 жовтня 2018. Процитовано 28 березня 2020.
  154. ↑ Високий сезон української опери (Music-Review Ukraine). m-r.co.ua. Архів оригіналу за 23 лютого 2019. Процитовано 28 березня 2020.
  155. ↑ У передчутті оксамитового сезону… - № 072-073 (21982-21983) четвер-субота 23-25 серпня 2018 року - Одеська обласна газета «Чорноморські новини». chornomorka.com (укр.). Архів оригіналу за 28 березня 2020. Процитовано 28 березня 2020.
  156. ↑ Виктюк обзавидуется: в Одессе показали оперу с элементами эротики (Новости Одессы). dumskaya.net. Архів оригіналу за 28 березня 2020. Процитовано 28 березня 2020.
  157. ↑ Целующиеся певицы и танец семи покрывал — романтика «Бархатного сезона в Одесской опере». timer-odessa.net (рос.). Архів оригіналу за 28 березня 2020. Процитовано 28 березня 2020.
  158. ↑ Прем’єра опери «Травіата» (рос.). «ГЛАС» (Одеса). 5 листопада 2019. Процитовано 6 січня 2023.
  159. ↑ Albert Herring (пол.). E-teatr. Процитовано 18 січня 2023.
  160. ↑ Москва. Афиша. Ромео и Джульетта — MosDay.ru. mosday.ru. Архів оригіналу за 18 вересня 2016. Процитовано 11 вересня 2016.
  161. ↑ Эдип спящий. www.vashdosug.ru. Архів оригіналу за 18 вересня 2016. Процитовано 11 вересня 2016.
  162. ↑ Афиша Томска. В ТЮЗе состоялись премьеры спектаклей «Страсти по Беккету. В ожидании Годо» и «Отцы и дети». afisha.westsib.ru. Архів оригіналу за 19 вересня 2016. Процитовано 27 січня 2017.
  163. ↑ Афиша Томска. «Отцы и дети» (обыкновенный фашизм) - спектакли. afisha.westsib.ru. Архів оригіналу за 2 лютого 2017. Процитовано 27 січня 2017.
  164. ↑ а б Фестиваль современной режиссуры (Медиагруппа ГЛАС). glasweb.com (рос.). Архів оригіналу за 2 лютого 2017. Процитовано 27 січня 2017.
  165. ↑ От «Великолепного рогоносца» до «Декамерона»: Одесская русская драма провела фестиваль режиссуры. Новости Одессы (рос.). Архів оригіналу за 2 лютого 2017. Процитовано 27 січня 2017.
  166. ↑ а б Лилия ШТЕКАЛЬ (20 липня 2016). Не бойтесь современной режиссуры! (рос.). «Odessa Daily». Архів оригіналу за 2 лютого 2017. Процитовано 27 січня 2017.
  167. ↑ Состоятся ли режиссерские находки?. Лента новостей Одессы. Архів оригіналу за 2 лютого 2017. Процитовано 27 січня 2017.
  168. ↑ Уроки режиссуры от Евгения Лавренчука для Одесской публики. Архів оригіналу за 2 лютого 2017.
  169. ↑ «PORTO-FRANCO» newspaper - Odessa. porto-fr.odessa.ua. Архів оригіналу за 2 лютого 2017. Процитовано 27 січня 2017.
  170. ↑ театр, Русский. Одесский академический русский драматический театр - Спектакль «Метель». www.rusteatr.odessa.ua (рос.). Архів оригіналу за 2 лютого 2017. Процитовано 27 січня 2017.
  171. ↑ I Международный фестиваль современной режиссуры «Встречи в Одессе» (рос.). Одеський обласний академічний російський драматичний театр. Архів оригіналу за 2 лютого 2017. Процитовано 27 січня 2017.
  172. ↑ Rimlyanka (15 грудня 2016). Дыши свободно. Театр Нового зрителя: Владимир Бутаков и Евгений Лавренчук (рос.). «Оксюморон». Архів оригіналу за 2 лютого 2017. Процитовано 27 січня 2017.
  173. ↑ Виолетта СКЛЯР (17 січня 2017). Дыши свободно. Театр Нового зрителя: Владимир Бутаков и Евгений Лавренчук (рос.). «Порто-Франко». Архів оригіналу за 2 лютого 2017. Процитовано 27 січня 2017.
  174. ↑ Rusałka (пол.). E-teatr. Процитовано 18 січня 2023.
  175. ↑ «Анна Каренина» — это не сериал (рос.). 10 листопада 2009. Архів оригіналу за 18 вересня 2016. Процитовано 11 вересня 2016.
  176. ↑ Ceremonia wręczania orderów i odznaki honorowej „Zasłużony dla Kultury Polskiej”. www.moskwa.msz.gov.pl. Архів оригіналу за 15 вересня 2016. Процитовано 11 вересня 2016.
  177. ↑ VKO. Евгений Лавренчук в программе Александра Марданя «Авансцена». odessitclub.org (рос.). Архів оригіналу за 28 березня 2020. Процитовано 28 березня 2020.
  178. ↑ Одесский академический русский драматический театр - Фестиваль современной режиссуры "Встречи в Одессе". Пресс-релиз. www.rusteatr.odessa.ua. Архів оригіналу за 28 березня 2020. Процитовано 28 березня 2020.
  179. ↑ «Встречи в Одессе» — с Гоголем и Цветаевой. vo.od.ua. Архів оригіналу за 2 лютого 2017. Процитовано 28 березня 2020.
  180. ↑ Авторский курс актёрского мастерства презентует ученик Романа Виктюка (Двор Культуры: новости культурной жизни Одессы). cultureyard.com.ua (рос.). Архів оригіналу за 2 лютого 2017. Процитовано 27 січня 2017.
  181. ↑ Eventhint.com. Курс-эксперт «Типология личности. Всё о характере и типах личности» по авторской системе Евгения Лавренчука (Eventhint.com). Eventhint.com (рос.). Архів оригіналу за 2 лютого 2017. Процитовано 27 січня 2017.
  182. ↑ Впервые за постановку оперного спектакля: главного режиссера Одесского театра оперы и балета удостоили премии имени Леся Курбаса (Метроном. Новости Одессы). Метроном.news (англ.). Архів оригіналу за 28 березня 2020. Процитовано 28 березня 2020.
  183. ↑ 2020.12.03 — III Всеукраїнська театральна фестиваль-премія GRA 2020. Архів оригіналу за 12 грудня 2021. Процитовано 4 грудня 2020.
  184. ↑ Оголошені переможці українського театрального Оскара-2020 (укр.). «Главком». 3 грудня 2020. Архів оригіналу за 25 лютого 2022. Процитовано 4 грудня 2020.
  185. ↑ «КОРОНА «Дня» — за результативність творчих пошуків в області українського оперного театру Євген ЛАВРЕНЧУК, головний режисер Одеського національного академічного театру опери та балету, ректор Першої української школи театру і кіно (укр.). Г-та «День» №246-247. 29 грудня 2020. Архів оригіналу за 28 лютого 2022. Процитовано 30 грудня 2020.

Джерела[ред. | ред. код]

Аудіо, відео(ігри), фото та мистецтво
Нормативний контроль
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Лавренчук_Євген_Вікторович&oldid=42304600