Нові праві

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Бретонський хрест — символ, який використовує GRECE, одна з головних асоціацій, що представляє нових правих.

Нові праві (фр. Nouvelle Droite) — течія ультраправої політичної думки з націонал-європейським спрямуванням, що виникла в Франції у 1969 році із заснуванням Група дослідження і вивчення європейської цивілізації (GRECE), головним представником якої є есеїст Ален де Бенуа. Під час висвітлення у ЗМІ діяльності нових правих влітку 1979 року «Клуб годинникарів»[fr] опинився в одному ряду з GRECE — плутанина, яку лідери обох груп завжди заперечували.

Де Бенуа та інші ранні члени GRECE були учасниками ультраправих політичних рухів, а їхній новий рух перебував під впливом старих течій правої думки, таких як німецький консервативний революційний рух. Відкидаючи ліві ідеї людської рівності, нові праві також зазнали сильного впливу тактики нових лівих і деяких форм марксизму. Соціокультурні ідеї італійського марксиста Антоніо Ґрамші є особливо впливовими, а члени «Нових правих» (НР) називають себе «грамшіанцями правого спрямування».

НП досягла рівня респектабельності у Франції в 1970-х роках, перш ніж її репутація і вплив знизилися в результаті тривалої лівої й ліберальної антифашистської опозиції. Члени «Нових правих» приєдналися до кількох політичних партій, набувши особливо сильного впливу у Французькому національному фронті. Їхні ідеї також вплинули на ультраправі групи в інших країнах Європи. У 21 столітті НД відіграє певну роль у кількох ультраправих групах, таких як ідентифікаційний рух та форми національного анархізму.

Рух має зв'язки зі старими фашистськими групами й вважається однією з форм фашизму, хоча прихильники руху, який стоїть біля джерел ширших європейських нових правих, відкидають цей ярлик.[1]

Історія[ред. | ред. код]

Хоча ця течія виникла у Франції, вона швидко поширилася в інших європейських країнах, зокрема в Італії та Німеччині, де у взаємодії з французькою течією розвинулися дві повноцінні «неоправі» течії — Nuova Destra і Neue Rechte, причому остання залишилася досить невіддільною від GRECE.[2] Точне походження виразу «нові праві» залишається незрозумілим. Дехто приписує його авторство самому Алену де Бенуа, але більш імовірно, що це журналістське позначення, перші сліди якого важко віднайти.[3] Схоже, воно було відоме в ультраправих колах задовго до медійного прориву 1979 року. Так, у березні 1975 року лідери Партії нових сил, неофашистського угруповання, заявили про свою приналежність до неї на форумі під назвою «La nouvelle droite, là voilà» (фр. Нові праві, ось і все.).[4]

Ідеологія[ред. | ред. код]

Під прапором «нових правих» об'єдналися соціалісти, прибічники буржуазної демократії, германофіли й модерністи, а згодом і слов'янофіли. Провідним принципом «нових правих» став принцип континентальної політики. На думку деяких ідеологів «нових правих», всі етнії, що населяють Європу, є індоаріями, тобто мають «спільне минуле», тож мусять мати й «спільне майбутнє». Державам Європи потрібно вийти з НАТО, дотримуватися суворого нейтралітету і створити власні ядерні сили. Саме таку політику здійснював до кінця 60-х років Президент Франції генерал де Голль. «Нові праві» шукали розуміння й підтримки на Сході, виявляли інтерес до зовнішньої політики СРСР і Китаю. В ідеї союзу Європи й СРСР вони бачили можливість протистояння атлантизмові й мондіалізмові. З погляду елітизму, «нові праві» критикували ідеї фашизму і націоналізму за зайву орієнтацію на маси.[джерело?]

«Нові праві» констатують сповивальну Європу моральну та культурно-ціннісну кризу і претендують вивести її з цієї кризи, розробивши нову ідеологію, засновану на її культурних та політичних джерел. Вони виступають проти мультикультуралізму, проголошуючи орієнтацію на традиційні національно-культурні цінності; проти економізму, проголошуючи автономію чи навіть примат політики над іншими сферами суспільного життя.

Ряд дослідників пов'язують ідеологію «Нових правих» з неофашизмом або вважають її профашистською, водночас підкреслюючи її відмінності від «класичного» фашизму. Так, професор Андреас Умланд, цитуючи Роджера Гріффіна і М. Фольдмана, пише у зв'язку з підтримкою «GRECE» «Національного фронту» Ле Пена:

Вони забезпечили Національному фронту вишуканий, демократично «респектабельний» дискурс расистського і націоналістичного Третього шляху, в основі якого — ідеї ідентичності, коренів і відмінності, котрі виявились в достатній формі відмінними від формул «класичного» фашизму, щоб надати організації (Національному фронту. — А.У.) доступ в партійную систему» [5]

На відміну від «старих правих», котрих вони критикували за тоталітаризм і реакційність, «нові праві» не заперечували модернізацію, але намагалися створити нову сучасну ідеологію, спрямовану проти егалітаризму і ліберально-демократичних ідей, які панували в європейській культурі з часів Просвітництва. Головним предметом критики є глобалізація.

Українські нові праві[ред. | ред. код]

Українські нові праві — праворадикальна суспільно-політична течія у громадсько-політичному русі України.

Передумови виникнення[ред. | ред. код]

Проблема ідеологічних і організаційних розбіжностей між радикально налаштованими ультраправими громадськими організаціями («Патріот України», Українська Націонал-Трудова партія, національна дія «Рід», «Українська Альтернатива» та інші) та відносно поміркованими, так званими «старими правими», зріла впродовж всієї другої половини 1990-х рр.

Кілька разів вона випливала назовні у формі нескоординованості дій під час різноманітних урочистостей.

У 2007 році Народний Рух України, Українська Народна Партія та УРП «Собор» створюють виборчий блок «Рух — Українська Правиця», куди відмовилися приймати ВО «Свободу» та УКП, на що Тягнибок пообіцяв створити альтернативний проект.

Восени 2007 р. заступник голови ВО «Свобода» і одночасно ідеологічний референт ГО «Патріот України» Олег Однороженко оприлюднив заяву «„Свобода“ versus „Патріот України“»[6], у якій звинуватив ВО «Свободу» у відступі від ідеалів соціального націоналізму і проголосив про остаточний розрив між ВО «Свобода» і ГО «Патріот України».

Відмінності «нових» і «старих» правих[ред. | ред. код]

Засадничим аспектом розбіжностей є антидемократизм та антисистемність Українських нових правих і повна толерація демократичної системи «старими правими». Якщо Українські нові праві прагнуть зміни державно-політичного режиму якісно новою альтернативою, то «старі праві» вимагають тільки персональних змін у владі[джерело?]. Крім того, важливим пунктом розбіжностей між «старими» і «новими» правими є повне неприйняття першими расизму[джерело?].

Відмінність також полягає і в методах боротьби. Якщо Українські нові праві готові втілювати свої ідеали в життя будь-якими засобами, то «старі праві» готові боротися тільки парламентарними методами[джерело?].

Теперішній стан[ред. | ред. код]

Нині в ідеологічному плані чітко себе відмежовують від так званих «старих правих» наступні громадські організації:

Цілий ряд організацій (деякі напрямки УНА-УНСО, ОУМ «Спадщина», Союз Гетьманців державників та інші) чітко не ідентифікують себе ані з «новими», ані зі «старими» правими. До числа нових правих можна віднести політичну організацію «Соціал-Національна Асамблея», яка ставить за мету відновлення Соціал-Національної партії України для розбудови Великої України.

18 жовтня 2008 р.[ред. | ред. код]

Остаточний розрив Українських нових правих зі «старими» правими відбувся у жовтні 2008 р. Традиційне щорічне вшанування бійців УПА «старі» і «нові» проводили вперше окремо. «Старі» праві традиційно святкували жалобною ходою і молебнем недалеко від центру Києва 14 жовтня, а «нові» праві — 18 жовтня Маршем намагалися прорватися на Хрещатик і розігнати комуністичний мітинг. Але міліція, намагаючись припити марш, вчинила масову бійку, в результаті якої були затримані 147 українських нових правих і 22 працівників правоохоронних органів потрапили до лікарень із різними ступенями ушкоджень. Проти 8 учасників маршу було порушено кримінальні справи (з них 5 бійців ВГО «Патріоту України», 1 член УНТП, 1 член «Братства» і 1 позаорганізаційний), інші отримали від 1 до 10 діб адміністративного арешту за опір працівникам правоохоронних органів.

В цей же день керівники 8 націоналістичних організацій (ОУН(м), КУН, МНК, «Тризуб» ім. С.Бандери, Центр Національного Відродження ім. С.Бандери, УНА-УНСО, «Українська партія», «Українська справа»), засудили дії учасників Маршу, тим самим остаточно розмежовуючи «старих» і «нових» правих.

8 листопада 2008 р. у м. Києві було проведено нараду керівників Українських нових правих соціал-націоналістичних організацій та прийнято рішення про утворення єдиної соціал-націоналістичної сили — Соціал-Націоналістичної Асамблеї, яка на першому етапі організаційно об'єднала 4 соціал-націоналістичні організації («Патріот України», НД «РіД», ЧПР «Українська Альтернатива» та ГО «СіЧ»). УНТП, Свято-Андріївський козацький курінь та ГО «Тверезий Київ» заявили про своє союзницьке відношення до СНА.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Camus, Jean-Yves; Lebourg, Nicolas (20 березня 2017). Far-Right Politics in Europe (англ.). Harvard University Press. ISBN 978-0-674-97153-0.
  2. Milza 2004, p. 191-227.
  3. Lamy, Philippe. Le Club de l'Horloge (1974-2002) : évolution et mutation d'un laboratoire idéologique. 2016
  4. Charpier, Frédéric (2005). Génération Occident: de l'extrême droite à la droite. Paris: Seuil. ISBN 978-2-02-061413-9.
  5. Griffin R., Feldman M., eds. Fascism. Volume V. P. 4.. Цит. По: проф. Андреас Умланд. Фашизм и неофашизм в сравнении: западные публикации 2004-2006 годов
  6. Архівована копія. Архів оригіналу за 23 червня 2010. Процитовано 29 липня 2012.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)

Див. також[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • О. Шевченко. Нові праві // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.:Парламентське видавництво, 2011. — с.505 ISBN 978-966-611-818-2
  • Бела Кёпеци. Неокосерватизм и «новые правые» / пер. с венг. — Москва: Издательство политической литературы, 1986. — 144 с.(рос.)
  • Pierre Milza, L'Europe en chemise noire : Les extrêmes droites en Europe de 1945 à aujourd'hui, Éditions Flammarion, 2004.(фр.)

Посилання[ред. | ред. код]