Жандармерія в Російській імперії
Жандармерія в Російській імперії. Жандармерія (фр. gendarmerie, від gens d'armes, буквально — люди зброї) як особливий вид державної поліції, організованої на військових засадах, уперше була створена у Франції 1791 року під час Великої французької революції для спеціального нагляду за внутрішнім порядком у країні. З часом жандармерію почали створювати і в інших країнах. Зазвичай жандармерія поділяється на державну і військову, підпорядковується у військовому відношенні військовому міністру, а в поліцейських функціях — міністрові внутрішніх справ. Станом на 2015 рік існує у Франції, Австрії та деяких інших державах.
У Російській імперії слово «жандармерія» вперше вжито 1792 року для назви кінного загону великого князя Павла.
1815 року Борисоглібський драгунський полк перейменовано в жандармський і розосереджено невеликими групами по армійських частинах для виконання обов'язків військової поліції. 1817 року в складі Окремого корпусу внутрішньої варти, що виконував від 1810 поліцейські функції, утворено дивізіони кінної міської поліції — Жандармерію внутрішньої варти. На 1826 налічувалося 59 частин жандармів.
Після придушення повстання декабристів взимку 1825/26, жандармерія в Російській імперії отримала статус політичної поліції. За Положенням про Корпус жандармів 1827, територія Росії поділялася на 5 підвідомчих йому округів (з 1836 — на 8). Одночасно з утворенням Корпусу жандармів (від 1874 — Окремий корпус жандармів) почалося формування системи місцевих органів політичної поліції, яка мала забезпечити контроль і нагляд за «благонадійністю» населення Російської імперії. Шефом жандармів за посадою був управляючий Третім відділенням. Жандармерія виконувала функції виконавчого органу Третього відділення.
Корпус жандармів складався із штабу та округів на чолі з генералами. Округи поділялися на відділи (по 1—3 губернії в кожному), очолювані штаб-офіцерами. 1867 було прийняте нове Положення про Корпус жандармів (воно залишалося незмінним до 1917). На місцях (крім Кавказу, Царства Польського й Сибіру) були утворені губернські жандармські управління (з 1870 їм встановлювався додатковий штат для служби в повітах) і и державного порядку революційним, ліберально-демократичним і національно-визвольним рухами, ліквідовувала канали з розповсюдження антиурядової літератури, стежила за політичними партіями. Зростали чисельність і грошове утримання жандармерії. Якщо 1873 року вона налічувала 486 генералів і офіцерів та 5186 унтер-офіцерів і рядових, то 1895–693 генерали та офіцери, 8173 вахмістри-фельдфебелі, старші унтер-офіцери, унтер-офіцери і рядові. На цей час в імперії існувало 72 губернські (обласні, міські) управління жандармерії, в тому числі в Україні — 9 губернських управлінь і управління міста Одеси. Після революції 1905–1907 утворено Севастопольське управління, якому були підпорядковані місто Балаклава, Ялтинський і Євпаторійський повіти. Штати управлінь залежали від величини й значення губернських міст. Харківське управління, наприклад, за штатами поступалося лише Петербурзькому та Московському. 1913 року змінилися вимоги до кандидатів у офіцери: мінімальний строк військової служби зменшувався до 3 років, було встановлено віковий ценз 24—33 роки. До служби в жандармерії не допускали поляків, євреїв, католиків і осіб, що одружені з католичками.
Після утворення в 1902—03 роках в окремих губерніях мережі охоронних відділень (в Україні — у Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі, ненадовго — у Житомирі, Полтаві, Юзівці, Сімферополі) за жандармерією залишилися розшукові функції в тих губерніях, де не було охоронних відділень, а там, де вони були, — на території повітів. У своїй діяльності жандармерія керувалася таємними директивами та інструкціями, могла діяти незаконними методами, зокрема вдавалася до провокацій. Існували великі штати секретних агентів, котрі не лише збирали й передавали інформацію про опозиційні урядові легальні та нелегальні організації, а й були активними їх членами.
Жандармерія та її апарат у Росії проіснували до падіння самодержавства в лютому 1917.
Див. також[ред. | ред. код]
Література[ред. | ред. код]
- Общий состав управлений и чинов Отдельного корпуса жандармов. СПб., 1895–1916;
- Мулукаев Р. С. Полиция и тюремные учреждения дореволюционной России. М., 1964;
- Федоров К. Г., Ярмыш А. Н. История полиции дореволюционной России. Ростов-на-Дону, 1976;
- Ярмыш А. Н. Наблюдать неотступно… К., 1992.
Джерела[ред. | ред. код]
- О. М. Головко, О. Н. Ярмиш Жандармерія в Російській імперії [Архівовано 6 березня 2016 у Wayback Machine.] Енциклопедія історії України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — 672 с.
- Овсієнко О. Ф. Губернські жандармські управління [Архівовано 2 лютого 2017 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 240. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2.
Посилання[ред. | ред. код]
- Корпус жандармів [Архівовано 18 грудня 2016 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2001. — Т. 3 : К — М. — 792 с. — ISBN 966-7492-03-6.