Примусова вагітність
Примусова вагітність — практика примусу жінки або дівчини до вагітності або збереження вагітності проти її волі, часто як частина примусового шлюбу[2]. Примусова вагітність є порушенням сексуальних і репродуктивних прав та автономії і зазвичай використовується з наміром вплинути на етнічний склад будь-якого населення або здійснити інші серйозні порушення міжнародного права[2].
.svg){kind=small}
Римський статут Міжнародного кримінального суду (Статут МКС) був першим обов'язковим міжнародним документом, який у 1998 році визнав примусову вагітність злочином згідно з міжнародним правом. Зокрема, у Статуті «примусова вагітність» зазначається як злочин проти людства, якщо вона вчиняється в рамках широкомасштабного або систематичного нападу на цивільне населення, і як військовий злочин, якщо вона вчиняється під час міжнародного та неміжнародного збройного конфлікту[3].
Із 2022 року, після практики масової заборони абортів у США та Польщі, термін «примусова вагітність» усе більше використовуєтоься і в значенні перешкоджання жінкам доступу до переривання вагітності на законодавчому рівні[4][5][6][7][8].
Правове визначення[ред. | ред. код]
Перший елемент складу злочину примусової вагітності вимагає вчинення зловмисником ув'язнення однієї чи кількох жінок, які насильно завагітніли, з наміром вплинути на етнічний склад будь-якого населення або здійснити інші серйозні порушення міжнародного права[2][3].
Із 1998 року понад 120 держав ратифікували Статут МКС, тим самим прийнявши його визначення злочинів проти людяності та військових злочинів. Принаймні 36 держав, включно з тими, які є учасницями Статуту МКС, прийняли національне законодавство, яке криміналізувало примусову вагітність як злочин проти людяності, або військовий злочин, або й те, й інше[2].
Окрім цього, Рада ООН з прав людини визнала, що відмова в аборті у справах про зґвалтування завдає серйозної психологічної та фізичної шкоди, що, з точки зору міжнародного права, може вважатися тортурами[9].
Передумови[ред. | ред. код]
Злочин у вигляді примусової вагітності, а також інші сексуальні та гендерні злочини вийшли на перший план за 5 років до прийняття Статуту МКС, оскільки в результаті конфлікту в колишній Югославії з'явилися відомості про значно поширене сексуальне та репродуктивне насильство проти жінок та геноцид у Руанді. Зокрема, у доповіді Спеціального доповідача Комісії ООН з прав людини від 1993 року зроблено висновок, що зґвалтування в колишній Югославії було широко поширеним, звичним явищем у таборах для ув'язнених і використовувалося як інструмент етнічної чистки. Був задокументований випадок, коли правопорушники кричали хорватській жінці: «У вас буде сербська дитина» і сказали, що, якщо вона буде вагітна, то «буде змушена залишатися там (у таборі для ув'язнених) до шостого місяця вагітності». Неурядові організації та журналісти також задокументовували інші подібні випадки. У рішенні 1996 року Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії (МКТЮ) визнав, що деякі табори для ув'язнення «були спеціально призначені для зґвалтувань з метою примусового народження сербських дітей; жінок часто інтернували, доки не ставало надто пізно робити аборт»[2].
У відповідь на ці події та захист громадянського суспільства примусова вагітність була чітко визнана серйозним порушенням міжнародного права, порушенням прав людини та міжнародного гуманітарного права у Програмі дій Віденської конференції[en], Платформі дій Пекінської конференції та в численних резолюціях Комісії ООН з прав людини[10][11][2].
Попри увагу до таких серйозних порушень, примусова вагітність не була прямо перерахована як злочин під юрисдикцією МТКЮ, тому акти примусової вагітності ніяк не переслідувалися за наявними злочинами, а винні не несли покарання[12]. Під час розробки статуту МКС низка держав за підтримки неурядової організації «Жіноча група за гендерну справедливість» виступали за чітку криміналізацію примусової вагітності як злочину проти людяності та військового злочину[13]. Проте пропозиція отримала опір з боку Святого Престолу Папи Римського та деяких інших держав, а також від лобістських груп «за життя»[14]. Вони посилалися на занепокоєння, що злочин примусової вагітності може «витіснити національні закони заборони абортів, загрожувати лікарням, які відмовляються робити аборти, і дозволити аборти на вимогу»[15].
Після напружених перемовин укладачі Статуту прийняли таке визначення[2]:
- (1) жертва повинна бути незаконно ув'язнена злочинцем;
- (2) жертва повинна була насильно завагітніти (хоча біологічним батьком не обов’язково має бути кривдник, тобто немає вимоги, щоб злочинець брав участь саме в заплідненні жертви);
- (3) злочинець діяв з одним із двох конкретних намірів: вплинути на етнічний склад населення або здійснити інші серйозні порушення міжнародного права.
Окрім цього, жертва примусової вагітності не обов'язково має народити дитину. У сукупності ці вимоги обмежують сферу злочину примусової вагітності до підгрупи порушень сексуальних і репродуктивних прав, скоєних під час збройних конфліктів або під час інших криз прав людини, що охоплюють широкомасштабні та систематичні напади на цивільне населення[2].
Примусова вагітність та заборона абортів[ред. | ред. код]
Як зазначає Amnesty International у своїй роботі 2020 року щодо примусової вагітності, визначення «примусова вагітність» не може тлумачитися як таке, що стосується національного законодавство щодо репродуктивної політики[2], включно із забороною абортів. Проте, як пояснюється в Частині IV Статуту, хоча визначення злочину «примусова вагітність» прямо не стосується багатьох інших серйозних порушень сексуальних і репродуктивних прав жінок, які позбавляють особистої незалежності щодо життя, тіла та вагітності, така поведінка все ще може переслідуватися та кваліфікуватися як інший злочин, передбачений міжнародним правом[2].
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Holmes, M. M.; Resnick, H. S.; Kilpatrick, D. G.; Best, C. L. (1996-08). Rape-related pregnancy: estimates and descriptive characteristics from a national sample of women. American Journal of Obstetrics and Gynecology. Т. 175, № 2. с. 320—324, discussion 324–325. doi:10.1016/s0002-9378(96)70141-2. ISSN 0002-9378. PMID 8765248. Процитовано 16 вересня 2023.
- ↑ а б в г д е ж и к л Forced Ppegnancy. A Commentary On The Crime In International Criminal Law (англ.). London: Amnesty International. 2020. с. https://www.amnesty.org/en/documents/ior53/2711/2020/en/.
- ↑ а б Rome Statute of the International Criminal Court (PDF). icc-cpi.int (англ.). Процитовано 14 вересня 2023.
- ↑ The Danger of Forced Pregnancy - Bill of Health. blog.petrieflom.law.harvard.edu (амер.). 9 травня 2022. Процитовано 16 вересня 2023.
- ↑ forced pregnancy. LII / Legal Information Institute (англ.). Процитовано 16 вересня 2023.
- ↑ Keegan, Grace; Francis, Myles; Chalmers, Kristen; Hoofnagle, Mark; Noory, Mary; Essig, Rachael; Hoefer, Lea; Bhardwaj, Neha; Kaufman, Elinore (1 січня 2023). Trauma of abortion restrictions and forced pregnancy: urgent implications for acute care surgeons. Trauma Surgery & Acute Care Open (англ.). Т. 8, № 1. с. e001067. doi:10.1136/tsaco-2022-001067. ISSN 2397-5776. Процитовано 16 вересня 2023.
- ↑ End Forced Pregnancy | ACLU of South Carolina. www.aclusc.org (англ.). 21 червня 2022. Процитовано 16 вересня 2023.
- ↑ Accelerating progress toward the reduction of adolescent pregnancy in Latin America and the Caribbean. Report of a technical consultation (Washington, D.C., USA, August 29-30, 2016). ISBN: 978-92-75-11976-1 (PDF).
- ↑ forced pregnancy. LII / Legal Information Institute (англ.). Процитовано 15 вересня 2023.
- ↑ 20 років потому: Світова конференція з прав людини у Відні, 1993. dhrp.org.ua. Процитовано 14 вересня 2023.
- ↑ Пекінська декларація (укр/рос). Офіційний вебпортал парламенту України (укр.). Процитовано 14 вересня 2023.
- ↑ Prosecutor v. Karadzic and Mladic (IT-95-5-R61 & IT-95-18-R61), Review of Indictment Pursuant to Rule 61 of the ICTY Rules of Procedure and Evidence, supra note 18, para. 64.
- ↑ Barbara Bedont and Katherine Hall-Martinez, ‘Ending Impunity for Gender Crimes under the International Criminal Court’ (1999), 6 Brown Journal of World Affairs перераховують такі країни як прихильників додавання примусової вагітності до Статуту МКС: Австралія , Австрія, Азербайджан, Боснія і Герцеговина, Бурунді, Канада, Хорватія, Естонія, Індія, Мексика, Нідерланди, Нігерія, Руанда, Словенія, Судан, Туреччина та США.
- ↑ Bedont and Hall-Martinez перераховують такі країни, які виступили проти або висловили стурбованість щодо визнання примусової вагітності: Бахрейн, Колумбія, Коста-Ріка, Еквадор, Єгипет, Святий Престол, Іран, Ірак, Ірландія , Кувейт, Лівія, Мальта, Нікарагуа, Оман, Парагвай, Філіппіни, Польща, Росія, Сан-Марино, Саудівська Аравія, Об’єднані Арабські Емірати та Венесуела.
- ↑ Barbara Bedont, ‘Gender-Specific Provisions in the Statute of the ICC’ in Flavia Lattanzi and William Schabas (eds) Essays on the Rome Statute of the ICC: Volume I (Il Sirent, 1999), 199.
| |||||||||||||||||||||||||||||||