Радегунда

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Радегунда
лат. Radegunda ці Radegonda
Народилася 518[2]
Ерфурт
Померла 13 серпня 587[1]
Пуатьє[1]
Поховання Церква Святої Радегунди в Пуатьєd
Країна  Франкське королівство
Діяльність поетка, монарх, письменниця, черниця
Галузь Christian monasticismd
Відомі учні Agnes of Poitiersd
Титул thuringian princed і королева франківd[3]
Посада правляча королева
Конфесія католицька церква
Рід Меровінги
Батько Бертахар[1][4]
У шлюбі з Хлотар I[1]
Про Муніципалітет в Австрії див. Санкт-Радегунд.
Про фільм Терренса Маліка, який раніше називався Радеґунд див. Приховане життя (2019).

Радегунда (лат. Radegundis; також Rhadegund, Radegonde або Radigund; прибл. 520 — 13 серпня 587) — тюринзька принцеса та королева франків, яка заснувала абатство Святого Хреста в Пуатьє. Відома покровителька кількох церков у Франції та Англії, а також Ісусового коледжу в Кембриджі («Коледж Пресвятої Діви Марії, Святого Іоанна Євангеліста та славетної Діви Святої Радегунди поблизу Кембриджа»).

Життєпис[ред. | ред. код]

Церква Св. Радегонди (Пуатьє)

Радегунда народилася близько 520 року в сім'ї Бертахара, одного з трьох королів німецької землі Тюрингії. Дядько Радегунди, Герменефред, убив Бертахара в битві та взяв Радегунду до свого будинку. Після унії із франкським королем Теодоріхом Герменефред переміг свого іншого брата Бадеріха. Однак, розгромивши своїх братів і захопивши контроль над Тюрингією, Германефред відмовився від своєї угоди з Теодоріхом про розділення суверенітету.

У 531 році Теодоріх разом зі своїм братом Хлотаром I (також відомим як Клотер) повернувся до Тюрингії. Разом вони перемогли Германефреда і завоювали його королівство. Хлотар I також оголосив про одруження з Радегундою, забравши її назад до Меровінгської Галлії з собою. Він відправив дитину на свою віллу в Атієсі в Пікардії на кілька років, перш ніж одружитися з нею в 540 році[5].

Радегунда була однією з шести дружин або наложниць Хлотара I (інші п'ять — Гунтевка, яка була вдовою його брата Хлодомера, Гунсіна, Інгунда, сестра Інгунди Арегунда та Вульдетрада, вдова внучатого племінника Клотера Теудебальда). У неї з ним дітей не було. Радегунда була відома своїм благочестям.[6]

До 545 року брат Радегунди залишався останнім вижилим членом тюринзької королівської родини. Хлотар наказав його вбити. Радегунда втекла із двору і звернулася за захистом до Церкви, переконавши єпископа Нуайона Медарда, висвятити її в диякониси. Вона заснувала монастир Сент-Круа в Пуатьє приблизно в 560 році, де доглядала немічних. Вважалося, що Радегунда мала ще й дар зцілення.[6]

Живучи за Уставом для дів Цезарія Арльського, який Радегунда отримала від своєї племінниці Цезарії, черниці повинні були вміти читати й писати, а також приділяти кілька годин на день читанню Святого Письма та, перш за все, копіюванню рукописів, а також виконанню традиційних завдань, таких як ткацтво та рукоділля.[7] Це Правило суворо обмежувало жінок, аж до того, що черниці Сент-Круа не могли бути присутніми на похоронах Радегунди.

Її абатство було названо на честь реліквії Животворного Хреста, яку Радегунда отримала від візантійського імператора Юстина II. Хоча єпископ Маровеус з Пуатьє відмовився встановити його в абатстві, на прохання Радегунди король франків Сігіберт I послав Євфронія з Тура до Пуатьє для проведення церемонії. Щоб відсвяткувати отримання реліквії та її встановлення на острові Сент-Круа, Венанцій Фортунат склав низку гімнів, у тому числі знаменитий Vexilla Regis, який вважається одним із найвизначніших християнських гімнів, коли-небудь написаних, який досі співається на службах у Страсну п'ятницю, на Вербну неділю, а також Воздвиження Хреста Господнього.

Радегунда була близьким другом Юніана Мерського. На думку більшості дослідників, Юніан та Радегунда померли в один день, 13 серпня 587 року[8].

Аскетизм[ред. | ред. код]

Радегунда була відома своєю аскетичною поведінкою і була описана як «надзвичайна аскетка».[9][10] Вона дотримувалася веганської дієти[11], відмовляючись від усіх продуктів тваринного походження. Вона не їла нічого, крім бобових і овочів: ні фруктів, ні риби, ні яєць.[9]

Радегунда також утримувалася від вживання вина, меду та пива. Під час посту вона утримувалася від вживання хліба, олії та солі, пила лише трохи води.[9] Вона діяла всупереч порадам інших, які попереджали її, що такий крайній аскетизм може призвести до її хвороби.[9] Вона зв'язала свою шию та руки трьома залізними кільцями; через це її тіло було сильно порізане. Одного разу Радегунда нагріла мідний хрест і притиснула його до свого тіла.[10]

Літературні зв'язки[ред. | ред. код]

Поет Венанцій Фортунат і єпископ, агіограф та історик Григорій Турський були близькими друзями Радегунди і багато писали про неї.[12] Вона написала латинською мовою вірші Фортунату на табличках, які були втрачені. Вважається, що вони були близькими, і відносини Фортуната з Радегундою, скоріше всього, були дружніми. Існує дві поеми, написані у стилі письма Радегунди, De Excidio Thoringiae та Ad Artachin. Хоча припускають, що їх написав Венанцій, більшість істориків вважають саме її автором.[13]

Ще одна біографія була написана черницею Баудовінією після повстання в абатстві, описаного Григорієм Турським.

Похорон Радегунди, на якому були присутні Венанцій Фортунат та Григорій Турський, відбувся через три дні після її смерті. Її поховали в церкві Святої Радегунди в Пуатьє. Її могилу все ще можна знайти в крипті тієї церкви. У 1260-х роках в ході оздоблення церкви планувалося виготовлення та встановлення вітражів, що зображували життя Радегунди. Пізніше вони були значною мірою зруйновані гугенотами.

У своїй книзі Woman Under Monasticism: Chapters on Saint-Lore and Convent Life between 500 AD and 1500 AD (1896) Ліна Еккенштейн привернула увагу сучасних читачів до повстання черниць у Пуатьє після смерті Радегунди, під час якого та потім ще два роки вони відмовлялися прийняти нову абатису, призначену керувати чоловічою католицькою ієрархією.[14]

Атрибутика[ред. | ред. код]

Її зазвичай зображують «з царськими мантіями, короною та скіпетром», а поруч є «вовки та дикі звірі», які є ручними в її присутності. Також: «Крос'є і книга. Поле вівса. Білий головний убір, туніка з ліліями, мантія з замками».[15]

Ушанування пам'яті[ред. | ред. код]

Церква Святої Радегунди, Грейінгем, Лінкольншир, Англія
Церква Св. Радегунди, Брег (Жировніца), Словенія
Стежка Св. Радегунди, острів Вайт, Англія, названа на честь освячення сусідньої церкви Св. Марії та Св. Радегунди, Вітвелл

Її іменем названо п'ять англійських парафіяльних церков, а також декілька каплиць, зокрема, в Старому соборі Святого Павла, а також у соборах Глостера, Лічфілда та Ексетера. Абатство Св. Радегунди поблизу Дувра було засноване на її честь у 1191 році, а також монастир Лонгліт у Вілтширі. Вона також є покровителькою Коледжу Ісуса в Кембриджі, який був заснований на місці Пріорату Святої Марії та Святої Радегунди XII століття.

На її честь названо паб Св. Радегунди в Кембриджі. Конференц-центр Святої Радагунди на острові Вайт також названий на її честь. У Франції є багато місць під назвою Сент-Радегонд.

У Австрії є два місця, названі на честь святої Радегунди. Санкт-Радегунд у Верхній Австрії — муніципалітет округу Браунау-ам-Інн, розташований на західній околиці регіону Іннфіртель, де річка Зальцах утворює кордон із німецькою землею Баварія. Свята Радегунда також є тезкою Санкт-Радегунд-бай-Грац, муніципалітету в окрузі Грац-Умгебунг в австрійській землі Штирія.

Поруч із руїнами замку Мюльбург, який можна датувати 704 роком, над селом Мюльберг у Тюрингії в Німеччині зберігся фундамент каплиці, присвяченої святій Радегунді.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б в г д Settipani C. La Préhistoire des Capétiens: Première partie : Mérovingiens, Carolingiens et Robertiens — Villeneuve-d'Ascq: 1993. — P. 70–71. — ISBN 978-2-9501509-3-6
  2. ↑ Deutsche Nationalbibliothek Record #118743430 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
  3. ↑ Settipani C. La Préhistoire des Capétiens: Première partie : Mérovingiens, Carolingiens et Robertiens — Villeneuve-d'Ascq: 1993. — ISBN 978-2-9501509-3-6
  4. ↑ Lundy D. R. The Peerage
  5. ↑ «Radegund of Thuringia», Epistolae, Columbia University
  6. ↑ а б McNamara, Jo Ann et al, "St. Radigund", Sainted Women of the Dark Ages.(Durham and London: Duke University Press, 1992), pp. 70–86. Архів оригіналу за 3 March 2016. Процитовано 12 листопада 2006.
  7. ↑ «St Radegund» the nunnery and its history rediscovered", Jesus College Cambridge. Архів оригіналу за 11 червня 2016. Процитовано 24 листопада 2023.
  8. ↑ Quelques saints du Poitou et d'ailleurs. n.d. Архів оригіналу за 6 July 2009. Процитовано 7 травня 2009.
  9. ↑ а б в г Effros, Bonnie. (2002). Creating Community with Food and Drink in Merovingian Gaul. Palgrave Macmillan. pp. 49-50. ISBN 978-0-312-22736-4
  10. ↑ а б Muir, Elizabeth Gillan. (2019). Women's History of the Christian Church: Two Thousand Years of Female Leadership. University of Toronto Press. p. 46. ISBN 978-1-4875-9385-8
  11. ↑ Mathisen, Ralph; Shanzer, Danuta (2017). Society and Culture in Late Antique Gaul. Revisiting the Sources. Taylor and Francis. с. 235. ISBN 978-1-351-89921-5. OCLC 993683411.
  12. ↑ Curtin, D. P. (August 2010). Life of St. Radegund. ISBN 9781088109267.
  13. ↑ Stevenson, p. 88
  14. ↑ Woman under Monasticism, book review, jstor, Retrieved 2 July 2018
  15. ↑ Francis Bond, Dedications and patron saints of English churches: ecclesiastical symbolism; saints and their emblems, 1914, p. 328

Джерела[ред. | ред. код]

  • Gregory of Tours, Glory of the Confessors, translation by R. Van Dam (Liverpool, 1988)
  • Gregory of Tours, Glory of the Martyrs; translated by Raymond Van Dam. Liverpool: Liverpool University Press, 2004.
  • Gregory of Tours, History of the Franks; translation by L. Thorpe (Penguin, 1974: many reprints)
  • Lina Eckenstein, Woman Under Monasticism: Chapters on Saint-Lore and Convent Life between A.D. 500 and A.D. 1500, Cambridge: Cambridge University Press, 1896.
  • Edwards, Jennifer C. Superior Women: Medieval Female Authority in Poitiers' Abbey of Sainte-Croix. Oxford: Oxford University Press, 2019.
  • Glenn, Jason. «Two Lives of Saint Radegund», in Jason Glenn (ed.), The Middle Ages in Texts and Texture: Reflections on Medieval Sources. Toronto: University of Toronto, 2012
  • Labande-Mailfert, Yvonne & Robert Favreau, eds. Histoire de l'abbaye Sainte-Croix de Poitiers: Quatorze siècles de vie monastique. Poitiers: Société des Antiquaires de l'Ouest, 1986.
  • Lillich, Meredith Parsons. The Armor of Light: Stained Glass in Western France, 1250—1325. Berkeley: University of California Press, 1994.
  • Hahn, Cynthia. Portrayed on the Heart: Narrative Effect in Pictorial Lives of Saints from the Tenth through the Thirteenth Century. Berkeley: University of California Press, 2001.
  • Smith, Julia M. H. «Radegundis peccatrix: authorizations of virginity in late antique Gaul», in Philip Rousseau and Emmanuel Papoutsakis (eds), Transformations of Late Antiquity: essays for Peter Brown Vol. 2 (Aldershot: Ashgate, 2009), 303—326.
  • Jane Stevenson (2005). Women Latin Poets: language, gender, and authority, from antiquity to the eighteenth century. Oxford University Press.

Посилання[ред. | ред. код]

 Radegunda, St . // Encyclopædia Britannica (11th ed.). Т. V. 22. 1911. с. 784. (англ.)

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Радегунда&oldid=41671987