Роберт Ґаскойн-Сесіл Солсбері

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Роберт Ґаскойн-Сесіл
Robert Arthur Talbot Gascoyne-Cecil, 3rd Marquess of Salisbury
Роберт Ґаскойн-Сесіл
Роберт Ґаскойн-Сесіл
Прапор
Прапор
 44-й Прем'єр-міністр Великої Британії
1885 — 1886
Попередник: Вільям Гладстон
Наступник: Вільям Гладстон
Прапор
Прапор
 46-й Прем'єр-міністр Великої Британії
1886 — 1892
Попередник: Вільям Гладстон
Наступник: Вільям Гладстон
Прапор
Прапор
 49-й Прем'єр-міністр Великої Британії
1895 — 1902
Попередник: Арчібальд Прімроуз
Наступник: Артур Бальфур
 
Народження: 3 лютого 1830(1830-02-03)[1][2][…]
Гатфілд, Гартфордшир, Англія, Сполучене Королівство
Смерть: 22 серпня 1903(1903-08-22)[1][2][…] (73 роки)
Гатфілд, Гартфордшир, Англія, Сполучене Королівство
Поховання: Parish Church of St Etheldreda, Old Hatfieldd
Країна: Сполучене Королівство
Релігія: англіканство
Освіта: Крайст Черч і Ітонський коледж
Партія: Консервативна партія
Батько: James Gascoyne-Cecil, 2nd Marquess of Salisburyd[4]
Мати: Frances Gascoyned[3][4]
Шлюб: Georgina Gascoyne-Cecil, Marchioness of Salisburyd[4]
Діти: Роберт Сесіл
Автограф:
Нагороди:

CMNS: Медіафайли у Вікісховищі

Роберт Артур Телбот Ґаскойн-Сесіл, 3-й маркіз Солсбері (англ. Robert Arthur Talbot Gascoyne-Cecil, 3rd Marquess of Salisbury, 3 лютого 1830(18300203) — 22 серпня 1903) — британський державний діяч з роду Сесілів, 44-й, 46-й та 49-й прем'єр-міністр Великої Британії у 1885, 1886—1892 та 1895—1902 роках, чотири рази був міністром закордонних справ (1878, 1885—86, 1886—92, 1895—1900), депутат палати громад від Консервативної партії, член палати лордів. Провадив імперіалістичну політику, спрямовану на збільшення території Британської імперії в Африці та інших регіонах. Батько Роберта Сесіла — ідеолога Ліги Націй.

Шлях до прем'єрства[ред. | ред. код]

Ґаскойн-Сесіл народився, виховувався й помер у родовому маєтку Гетфілд-гаус. Його батьком був 2-й маркіз Солсбері з роду Сесілів, який походив від Вільяма Сесіла (першого міністра Єлизавети I) й від Роберта Сесіла (першого міністра Якова I). Мати походила з роду Ґаскойнів, була спадкоємицею крупних земель.

Після смерті матері 10-річний Роберт вирушив до Ітонської школи. Вихователі відзначали його замкнутий характер, ровесники кепкували з нього. У 15 років батько повернув його до свого маєтку, приставивши до нього приватних вчителів. У 18 років Сесіл вирушив на навчання до Оксфорду, але невдовзі перервав навчання через слабке здоров'я (яким відзначався також і його старший брат) й на пораду лікарів вирушив у круїз до берегів Австралії та Нової Зеландії.

Сесіл повернувся з 2-річних подорожей дорослим, він почав перейматись питаннями суспільного життя. У 1853 році він пристав на пропозицію консерваторів обиратись до палати громад від Стемфорда. Усупереч думці батька, він у 1857 році наполіг на шлюбі з Джорджиною Олдерсон, дівчиною з родини середнього статку. Родина була великою — п'ятеро синів і дві дочки.

За перші 20 років своєї політичної кар'єри Солсбері тільки одного разу входив до уряду (секретар у справах Індії з липня 1866 до березня 1867 року). Він цікавився ботанікою й феноменом магнетизму, збудував у Гетфілдському маєтку лабораторію для експериментів з електрикою, популярно пояснював політику торі у газетних статтях, але до уряду Дізраелі ставився із прихованою підозрою.

У лютому 1874 року Солсбері зумів побороти свої забобони і вступив до уряду Дізраелі, де спочатку відповідав за управління Британською Індією, а у 1878 році отримав портфель міністра закордонних справ. Це був період, коли після чергової російсько-турецької війни Росія прагнула отримати контроль над Константинополем. Своїми діями на Берлінському конгресі Солсбері вдалось анулювати успіхи російської зброї, за що королева Вікторія заохотила його вищою нагородою — орденом Підв'язки.

Після смерті Дізраелі у 1881 році Солсбері було обрано новим лідером консервативної партії. Після чотирьох років активного опонування лібералам у парламенті він у червні 1885 року нарешті зміг сформувати власний уряд. Вже за півроку йому довелось поступитись своїм постом Гладстону. Головним предметом політичних баталій на той час поставало питання про Гомрул. На відміну від Гладстона, Солсбері вважав будь-які поступки ірландцям неприпустимими.

Глава уряду[ред. | ред. код]

Портрет роботи Джорджа Фредеріка Воттса

Вершиною кар'єри Солсбері стали три прем'єрства (1885-86, 1886—1892, 1895—1902). Одночасно з прем'єрським він віддава перевагу залишати за собою пост міністра закордонних справ. Основним інтересом Солсбері було просування імперських інтересів вікторіанської Англії в усьому світі. Інші питання він часто залишав на розгляд конкретних міністрів.

Метою Солсбері було встановлення європейської «згоди», і він зумів домогтись того, що у ці роки в Європі не було жодного серйозного міжнародного конфлікту. Неодноразові сутички з Францією, Німеччиною та Росією так і не переросли за Солсбері у збройне протистояння. Найгострішими були Фашодський інцидент 1898 року та Венесуельська криза 1895 року. Намагаючись розширити кордони імперії, Солсбері був однією з рушійних сил «битви за Африку». Він надсилав лорда Кітченера на підкорення Судану, за його бездіяльності Чемберлен розв'язав війну з бурами. Імперіалістичні прагнення виправдовувались цивілізаторською місією європейців стосовно до «відсталих» рас.

«Старі» держави на кшталт Османської імперії не викликали у Солсбері (на відміну від його попередників) жодної симпатії. У 1896 році він був готовий до збройного втручання, щоб зупинити різанину вірменів у Туреччині. Будь-які союзні зобов'язання він вважав ризикованими і намагався підтримувати нейтралітет в епоху, коли Німеччина стала до союзу з Австрією, а Франція — з Росією. Плани британсько-німецького альянсу, які виношував Чемберлен, не мали його підтримки.

Здоров'я, що погіршувалось, змусило Солсбері у 1900 році поступитись постом міністра закордонних справ лорду Лансдауну і за два роки піти у відставку. У завершення його епохи Лансдаун почав відмовлятись від політики ізоляціонізму, що раніше провадилась, уклавши у січні 1902 року пакт про союз із Японією.

Помер Солсбері 22 серпня 1903 року. На посту прем'єр-міністра його замінив племінник — Артур Джеймс Балфур. Солсбері був останнім з прем'єр-міністрів, хто мав місце у палаті громад.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. ↑ а б SNAC — 2010.
  3. ↑ а б в Lundy D. R. The Peerage
  4. ↑ а б в Kindred Britain

Джерела[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

XVIII ст.
XIX ст.
Роберт Дженкінсон (1801—1804) • Дадлі Райдер (1804—1805) • Генрі Фіппс (1805—1806) • Чарльз Джемс Фокс (1806) • Чарльз Грей (1806—1807) • Джордж Каннінг (1807—1809) • Генрі Баферст (1809) • Річард Велслі (1809—1812) • Роберт Стюарт (1812—1822) • Джордж Каннінг (1822—1827) • Джон Ворд (1827—1828) • Джордж Гамільтон-Гордон (1828—1830) • Генрі Джон Темпл (1830—1834) • Артур Веллслі (1834—1835) • Генрі Джон Темпл (1835—1841) • Джордж Гамільтон-Гордон (1841—1846) • Генрі Джон Темпл (1846—1851) • Гренвілл Левесон-Гоуер (1851—1852) • Джеймс Гарріс (1852) • Джон Расселл (1852—1853) • Джордж Кларендон (1853—1858) • Джеймс Гарріс (1858—1859) • Джон Расселл (1859—1865) • Джордж Кларендон (1865—1866) • Едвард Стенлі (1866—1868) • Джордж Кларендон (1868—1870) • Гренвілл Левесон-Гоуер (1870—1874) • Едвард Стенлі (1874—1878) • Роберт Гаскойн-Сесіл (1878—1880) • Гренвілл Левесон-Гоуер (1880—1885) • Роберт Гаскойн-Сесіл (1885—1886) • Арчибальд Прімроуз (1886) • Стаффорд Норткот (1886—1887) • Роберт Гаскойн-Сесіл (1887—1892) • Арчибальд Прімроуз (1892—1894) • Джон Вудгаус (1894—1895) • Роберт Гаскойн-Сесіл (1895—1900)
XX ст.
Генрі Петті-Фітцморіс (1900—1905) • Едвард Ґрей (1905—1916) • Артур Джеймс Балфур (1916—1919) • Джордж Керзон (1919—1924) • Джеймс Рамсей Макдональд (1924) • Остін Чемберлен (1924—1929) • Артур Гендерсон (1929—1931) • Руфус Айзекс (1931) • Джон Саймон (1931—1935) • Семюель Гор (1935) • Ентоні Іден (1935—1938) • Едуард Вуд (1938—1940) • Ентоні Іден (1940—1945) • Ернест Бевін (1945—1951) • Герберт Моррісон (1951) • Ентоні Іден (1951—1955) • Гарольд Макміллан (1955) • Селвін Ллойд (1955—1960) • Александр Дуглас-Г'юм (1960—1963) • Річард Остін Батлер (1963—1964) • Патрік Гордон Вокер (1964—1965) • Майкл Стюарт (1965—1966) • Джордж-Браун (1966—1968) • Майкл Стюарт (1968—1970) • Александр Дуглас-Г'юм (1970—1974) • Джеймс Каллаган (1974—1976) • Ентоні Кросленд (1976—1977) • Девід Оуен (1977—1979) • Пітер Карінгтон (1979—1982) • Френсіс Пім (1982—1983) • Джеффрі Гау (1983—1989) • Джон Мейджор (1989) • Дуглас Герд (1989—1995) • Малкольм Ріфкінд (1995—1997) • Робін Кук (1997—2001)
XXI ст.
Джек Стро (2001—2006) • Маргарет Беккет (2006—2007) • Девід Мілібенд (2007—2010) • Вільям Гейґ (2010—2014) • Філіп Геммонд (2014—2016) • Борис Джонсон (2016—2018) • Джеремі Гант (2018—2019) • Домінік Рааб (2019—2021) • Ліз Трасс (2021—2022) • Джеймс Клеверлі (з 2022)
Перегляд цього шаблону
  Про аудіо, відео(ігри), фото та мистецтво
Генеалогія та некрополістика
Література та бібліографія
Тематичні сайти
Словники та енциклопедії
Довідкові видання
Нормативний контроль
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Роберт_Ґаскойн-Сесіл_Солсбері&oldid=38159142