Галілеєві супутники
Галілеєві супутники — це 4 найбільші супутники Юпітера: Іо, Європа, Ганімед та Каллісто (у порядку віддаленості від Юпітера), які були відкриті Галілео Галілеєм у січні 1610 року[1]. Супутники входять до числа найбільших супутників Сонячної системи і є більшими за всі карликові планети; Ганімед, найбільший супутник Сонячної системи, на 8 % перевищує за розміром навіть планету Меркурій (але більше ніж удвічі поступається їй за масою). Доступні для спостереження в невеликий телескоп.
Відкриття[ред. | ред. код]
Супутники були відкриті Галілео Галілеєм 7 січня 1610 року (перше спостереження) за допомогою сконструйованого ним телескопа, першого у світі. Того дня Галілео відкрив лише три супутники. У період з 8 січня по 2 березня того ж року він продовжував спостереження і відкрив четвертий супутник. На відкриття супутників претендував також німецький астроном Симон Маріус, який спостерігав їх у 1609 році, проте вчасно не опублікував дані про це. Є також деякі підстави вважати, що супутники Юпітера були відомі астрономам інків.
Назви галілеєвих супутників запропонував Симон Маріус у 1614 році, проте протягом довгого часу вони практично не використовувались. Галілей назвав чотири відкриті їм супутника «планетами Медічі» (на честь чотирьох братів Медічі) та присвоїв їм порядкові номери. Лише з середини XX століття звичні нам назви стали загальновживаними. Галілеєві супутники названі на честь персонажів давньогрецької міфології — коханок Зевса (Ганімед — коханець). Маріус дав такі назви, оскільки Юпітер — аналог Зевса в римському пантеоні.
Орбіти[ред. | ред. код]
Систему Юпітера інколи називають «Сонячною системою у мініатюрі». Ганімед переважає за розміром планету Меркурій. На Європі існує рідкий океан та може існувати життя. На Іо вирують потужні вулкани. Іо, Європа і Ганімед перебувають в орбітальному резонансі — їх орбітальні періоди відносяться як 1:2:4.
Для галілеєвих супутників характерна закономірність: що далі супутник розташований від Юпітера, то нижча його середня густина і то більше на ньому води (у твердому або рідкому станах). Одна з гіпотез пояснює це тим, що в ранні епохи еволюції Сонячної системи Юпітер був набагато гарячіший, і леткі сполуки (зокрема водяна пара) руйнувались в областях, близьких до планети.
Характеристики супутників[ред. | ред. код]
| Назва | Зображення | Внутрішня структура[2][3][4][5] | Діаметр (км) |
Маса (кг) |
Щільність (г/см³) |
Велика піввісь (км)[6] |
Орбітальний період (дні)[7] |
Нахил орбіти (°)[8] |
Ексцентриситет |
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Іо (Jupiter I) |
|
|
3660,0 × 3637,4 × 3630,6 |
8,93 × 1022 121 % m☾ |
3,528 | 421 800 | 1,769 (1) |
0,050 | 0,0041 |
| Європа (Jupiter II) |
|
|
3121,6 | 4,8 × 1022 64 % m☾ |
3,014 | 671 100 | 3,551 (2) |
0,471 | 0,0094 |
| Ганімед (Jupiter III) |
|
|
5262,4 | 1,48 × 1023 205 % m☾ |
1,942 | 1 070 400 | 7,155 (4) |
0,204 | 0,0011 |
| Каллісто (Jupiter IV) |
|
|
4820,6 | 1,08 × 1023 146 % m☾ |
1,834 | 1 882 700 | 16,69 (9,4) |
0,205 | 0,0074 |
Видимість Галілеєвих супутників[ред. | ред. код]
Яскравість Галілеєвих супутників перевищує яскравість найтьмяніших зір, які ще можна розгледіти неозброєним оком (їхні видимі зоряні величини перебувають у межах 4,5—5,5[9]), однак близькість до дуже яскравого Юпітера заважає прямому спостереженню. Натомість їх добре видно в невеликі аматорські телескопи та навіть біноклі. Сфотографувати супутники можна, використовуючи широко розповсюджені цифрові камери та телеоб'єктиви.
Дослідження за допомогою космічних апаратів[ред. | ред. код]
Основні відомості про галілеєві супутники були отримані в результаті прольоту повз Юпітер космічних апаратів «Вояджер-1» і «Вояджер-2» в 1979 році, роботи апарату «Галілео» в 1995—2003 роках і досліджень за допомогою телескопа Габбл.
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Internet Archive, Peter (1996). Starrymessenger : a book depicting the life of a famous scientist, mathematician, astronomer, philosopher, physicist, Galileo Galilei. New York : Farrar Straus Giroux. ISBN 978-0-374-37191-3.
- ↑ Catalog Page for PIA01129. photojournal.jpl.nasa.gov. Процитовано 25 березня 2024.
- ↑ Catalog Page for PIA01130. photojournal.jpl.nasa.gov. Процитовано 25 березня 2024.
- ↑ Catalog Page for PIA00519. photojournal.jpl.nasa.gov. Процитовано 25 березня 2024.
- ↑ Catalog Page for PIA01478. photojournal.jpl.nasa.gov. Процитовано 25 березня 2024.
- ↑ Computed using the IAU-MPC Satellites Ephemeris Service [Архівовано 20 травня 2011 у Archive.is] µ value
- ↑ Source: JPL/NASA [Архівовано 17 вересня 2008 у Wayback Machine.]
- ↑ Computed from IAG Travaux 2001 [Архівовано 2018-10-31 у Wayback Machine.].
- ↑ Цесевич В. П. Что и как наблюдать на небе. — Москва: Наука, 1984. — 304 с.
.svg){kind=small}
| |||||||||||||||||||||||||||||||
|
