Квотування

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Квотува́ння (лат. quota — скільки)  — це встановлення державними органами відповідно до чинного законодавства, міжнародного права та різних міжнародних актів, угод обмежень щодо виробництва товарів, міжрегіональних товарних або фінансових операцій, експортно-імпортних поставок. Застосовується як засіб регулювання обсягів виробництва окремих видів товарів, а також регламентації зовнішньоекономічної діяльності.

Також це встановлення певних розмірів (меж) змін вартості валют, цінних паперів на біржах.

Різновиди квот[ред. | ред. код]

Розрізняють квоти:

  • експортні або імпортні — граничний обсяг певної категорії товарів, що його дозволено експортувати з території України або імпортувати на територію України протягом встановленого терміну (граничний обсяг визначається у натуральних чи вартісних одиницях);
  • спеціальні — граничний обсяг імпорту товарів, що є об'єктом спеціального розслідування або спеціальних заходів;
  • компенсаційні — граничний обсяг імпорту товарів, що є об'єктом антисубсидиційного розслідування або компенсаційних заходів;
  • антидемпінгові — граничний обсяг імпорту товарів, що є об'єктом антидемпінгового розслідування або антидемпінгових заходів;
  • на видобуток корисних копалин — обмеження, які встановлюються з метою запобігання негативним демографічним, соціальним та екологічним наслідкам інтенсивного видобування окремих видів корисних копалин[1].

Квоти (контингенти) поділяються на глобальні та індивідуальні. Глобальні квоти встановлюються відносно товару без зазначення конкретних країн (груп країн), куди товар експортується або з яких він імпортується. Індивідуальні квоти встановлюються відносно товару з визначенням конкретної країни, куди товар може експортуватись або з якої він може імпортуватись[2].

Квоти на теле- і радіомовленні[ред. | ред. код]

Квотування теле- та радіоефіру застосовується в багатьох країнах як інструмент культурної політики. Квоти можуть визначати загальний відсоток медіаконтенту, вироблений в даній країні, або ж мови ефіру.

Одним з найяскравіших прикладів такого роду квотування є Закон Тубона, прийнятий у Франції в 1990-х роках з метою захисту позицій французької мови, зокрема в медіапросторі. Станом на 2016 рік у Франції діє квота на 40 % для музичного контенту французькою мовою, з якого не менше половини — нові твори, котрі мають транслюватися у прайм-тайм[3]. Яскравим прикладом ефективності квотування є Німеччина, де станом на 2005 за відсутності квотування частка німецькомовних виконавців зменшилась до 1,2 %, проте завдяки квотуванню підвищилася до 25 %[3].

В Україні про необхідність квотування в медіапросторі для захисту україномовних митців на державному рівні було оголошено лише в 2016 році, коли дослідження громадських активістів показали, що частка україномовних пісень в радіоефірі скоротилася до 4-5 %[3]. На необхідності такого кроку наголосив міністр культури України В. Кириленко[4][5], а групою депутатів було внесено законопроєкт «Про телебачення і радіомовлення» (щодо частки пісень державною мовою в музичних радіопрограмах і радіопередачах)[6], що передбачає встановлення квоти у 50 % «українських авторів і виконавців», з яких не менше 75 відсотків — державною мовою.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Господарське право України. Ліцензування та квотування ЗЕД [Архівовано 15 Березня 2017 у Wayback Machine.]
  2. Закон України про зовнішньоекономічну діяльність. Стаття 1. Визначення термінів. Архів оригіналу за 19 Січня 2015. Процитовано 19 Січня 2015. 
  3. а б в Квотування ефіру, як інструмент культурної політики. Архів оригіналу за 5 Квітня 2016. Процитовано 9 Квітня 2016. 
  4. Кириленко ініціює збільшення квоти українського продукту в радіоефірі до 75%. Архів оригіналу за 20 квітня 2016. Процитовано 9 квітня 2016. 
  5. В`ячеслав Кириленко обговорив шляхи підтримки української музики з представниками радіокомпаній. Архів оригіналу за 20 квітня 2016. Процитовано 9 квітня 2016. 
  6. Законопроєкт 3822. Архів оригіналу за 29 Травня 2019. Процитовано 9 Квітня 2016. 

Джерела[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • П. Шляхтун. Квота // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.324 ISBN 978-966-611-818-2

Посилання[ред. | ред. код]