Курінь (Запорозька Січ)
Курі́нь — у 16-18 ст. військово-адміністративна одиниця Запорізької Січі, що складалася з кількасот козаків. Назви куренів походили від своїх отаманів-засновників або від міст, звідки вийшли перші запорожці.
У власності куренів знаходилися рибальські промисли, землі для полювання, толоки для випасу худоби, комори, шинки, господарські будівлі, лавки та будки на січовому базарі, човни тощо. Курені отримували належну козакам частку грошового і хлібного жалування, податків та інших прибутків Коша. Козаки одного куреня перебуваючи на Січі, спільно харчувалися та жили, а в курінних скарбничках зберігали своє майно.
Історія[ред. | ред. код]
За Мацієвським та іншими курені існували вже у 16 сторіччі. Відомий список 38 куренів було складено за українськими місцевостями за Богдана Хмельницького[1].
Кожний, прийнятий до козаків, входив до компуту (реєстру) певного куреня.
Курінь мав своє господарство і назву, найчастіше за назвою місцевості, чи звідки вийшли на Запоріжжя перші товариші, що заклали курінь, деякі ж з куренів були названі іменням якогось славного курінного товариша або першого курінного отамана.
На чолі куреня стояв курінний отаман. Отамана обирала курінна козацька рада. Він мав широкі військово-адміністративні компетенції та вирішував деякі судові справи.
Звалися поділи Війська Запорозького куренями через те, що у перші часи існування Січі запорожці жили по куренях. Ті курені були довгі, щоб у кожному можна було міститися кільком сотням товариства, і вкривалися вони очеретом, а зверху ще й звіриними шкурами, щоб було зимою тепліше. З часом замість куренів по січах почали будувати для товариства довгі хати, по 12-15 сажнів завдовжки кожна хата. І хоч запорожці жили вже по хатах з самого початку XVII століття, та проте вже й ті хати почали зватися куренями, бо запорожці звикли до тієї назви. Під Січ запорожці завжди обирали сухе й високе місце на березі Дніпра або якоїсь його протоки і, лишивши посередині того місця майдан, будували навкруг нього довгі хати (курені).
Коли Військо Запорозьке виступало у похід суходолом, то поділялося воно не на курені, а на полки (паланки) так, що полк складався з козаків трьох-чотирьох куренів.
Першого січня всякого року на Січі скликалася рада, у якій брали участь з однаковими правами всі запорожці, і на тій раді всякий курінь обирав собі на весь рік курінного отамана й кухаря, а після того всі курені разом обирали кошового отамана, військового суддю, писаря й осавула та ще підстарших: скарбника, пушкаря, довбиша, хорунжого, бунчужного й інших урядових осіб.
При переселенні на Кубань склад Чорноморського війська зберігся традиційним курінним. Було додано тільки два додаткових куреня до традиційних запорозьких. Курені розташувалися на Таманському півострові і землі між річкою Кубань й Азовським морем.
Перелік куренів (за Кащенком)[ред. | ред. код]
За словами Андріана Кащенка, Військо Запорозьке на початок XVIII століття поділялося на 38 куренів, а саме:
- Батуринський — від містечка Батурин Бахмацького району Чернігівської області, розташованого на лівій притоці Десни Сеймі. В 1669—1708 роках Батурин був резиденцією гетьманів Дем'яна Многогрішного, Івана Самойловича, Івана Мазепи, в 1750—1764 роках — Кирила Розумовського.
- Брюховецький.
- Васюринський.
- Ведмедівський (Медведівський) — від села Медведівка, що лежить на березі правої притоки Дніпра р. Тясмині в Черкаському районі Черкаської області.
- Величківський.
- Вищестебліївський — від містечка Стеблів, що лежить на правій притоці Дніпра Росі в Звенигородському районі Черкаської області.
- Дерев'янківський.
- Джерелівський — див. Староджереліївська.
- Дінський — від річки Дін й Сіверський Донець (так дотепер вимовляє цю назву населення Середнього Дону між його притоками Богучаром та Дівицею, що є нащадками козаків Острозького слобідського козацького полку).
- Дядьківський — від слова «дядько» — «вчитель».
- Іванівський.
- Іркліївський — від селища Іркліїв, розташованого на лівому березі Дніпра біля гирла річки Ірклій у Золотоніському районі Черкаської області.
- Кальниболоцький — від містечка Кальниболото (Катеринопіль), Черкаської області, що розташований на річці Гнилий Тікич.
- Канівський — від міста Канів, Черкаської області на правому березі Дніпра.
- Кисляківський — від села Кисляк на річці Соб, лівій притоці Південного Бугу в Гайсинському районі Вінницької області.
- Конелівський — від села Конела на річці Конела, в Уманському районі Черкаської області.
- Коринівський.
- Корсунський — від міста Корсунь (нині Корсунь-Шевченківський Черкаської області) на Росі.
- Крилівський — від міста Крилів, що до затоплення його водами Кременчуцького водосховища стояло при гирлі Тясмину в Кіровоградській області.
- Кущівський — від села Кущівка на річці Оріль у Царичанському районі Дніпропетровської області на території Протовчанської паланки.
- Левушківський — від села Леухи на річці Сороці в Іллінецькому районі Вінницької області.
- Менський — від міста Мена (нині Чернігівська область) на правій притоці Десни Мені. За часів Богдана Хмельницького був центром Менської сотні Чернігівського козацького полку.
- Мишастівський — за назвою тотему — мишастого дикого степового коня — тарпана.[2]
- Незамаївський.
- Нижчестебліївський — від містечка Стеблів, що лежить на правій притоці Дніпра Росі в Звенигородському районі Черкаської області.
- Пашківський.
- Переяславський — від міста Переяслав (тепер райцентр Київської області) над річкою Трубіж.
- Пластунівський — курінь, де проживали розвідники, від слова «пластатись» (повзти).[2]
- Платнірівський — курінь, де проживали найбільш вправні зброярі, від слова «платнер» (з давньоукр. — зброя).[2]
- Полтавський — від теперішнього обласного центру Полтава над річкою Ворскла.
- Поповичевський — курінь, де проживали колишні бурсаки богословських закладів чи діти попів.[2]
- Рогівський — від села Роги Уманського району Черкаської області.
- Сергіївський.
- Тимошівський — від села Тимошівка Маньківського району Черкаської області.
- Титарівський — від давньоукр. слова «титар» — церковний староста, тут проживали колишні церковнослужителі, які покинули сан.[2]
- Уманський — від міста Умань на річці Уманка.
- Шкуринський — за назвою тотему — вовчою шкурою.[2]
- Щербаківський — від села Щербаки, над річкою Рось, Київської області.
Див. також[ред. | ред. код]
Джерела та література[ред. | ред. код]
- В. В. Панашенко. Курені запорозькі 16—18 ст. // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 5 : Кон — Кю. — С. 520. — 560 с. : іл. — ISBN 978-966-00-0855-4.
- Р. В. Пилипчук. Курінь [Архівовано 20 серпня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001–2023. — ISBN 966-02-2074-X.
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Платнірівський курінь, як один з структурних елементів січі. www.arhivinfo.ru. Процитовано 9 квітня 2019.
- ↑ а б в г д е Мамаєва Слобода. http://mamajeva-sloboda.ua. Архів оригіналу за 9 квітня 2017.