Архітектурний напрямок, до якого належать середньовічні пам'ятки Магрибу та ісламської Іспанії, неоднорідний. В його основі лежить синтез художніх традицій вестготів, берберів та інших народів, що входили до складу Арабського халіфату. Для культових та світських будівель мавританського стилю, характерні багато стрілчастих, підковоподібних та фестончастих арок, куполів, фризів, карнизів та настінної різьби. Колони облицьовувались кахельними та керамічними плитками. Застосовувалися мозаїка, кольорові вітражі та прикраси з кольорового мармуру, зазвичай, використовувався орнамент.
Виникнення в кінці епохи романтизму моди на мавританську екзотику пов'язано з пошуком архітектурного напрямку, який міг би скласти конкуренцію формам класицизму та неоготики, які приїлися. Публікація збірника Вашингтона Ірвінга«Альгамбра» сприяла зацікавленості європейців та американців до середньовічної Іспанії та суміжних мусульманських держав. За цього на перших порах не робилося відмінностей між власне мавританським зодчеством та формами, характернішими для Османської імперії.
У Європі неомавританський стиль довгий час сприймався як «стиль синагог». У багатьох містах Європи та світу єврейські спільноти зводили синагоги саме в цьому стилі, оскільки він асоціювався із золотим століттям середньовічного єврейства в ісламській Іспанії.
У самій Іспанії смак до неомавританського зодчества прищепився не одразу. Одним з перших зацікавленість до нього проявляв каталонський архітектор Антоніо Гауді, у творчості якого хитромудро переломилися окремі мотиви мавританської архітектури (Палац в Асторзі). У зв'язку з проведенням у 1929Іспано-американської виставки на півдні Іспанії та в Мадриді створено кілька масштабних міських ансамблів в стилі неомудехар, включаючи ансамбль площі Іспанії в Севільї та театр в Кадісі.
Неомавританський стиль у Вікісховищі
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Неомавританський стиль
