Венеційська республіка

Serenissima Repubblica di Venezia Найясніша Республіка Венеція
697 – 1797 ↓
Прапор Герб
Венеція: історичні кордони на карті Венеціанська республіка в 1796.
Столиця	Венеція
Мови	венетська, Латина, італійська
Релігії	Римо-католицька церква
Форма правління	Венеція (Плутократія)
Дож
- 1789-97	Людівко Манін
Історія
- Засновано	697
- Задарський договір	27 червня, 1358
- Леобенський договір	17 квітня 1797
Валюта	Венеціанська ліра
Попередник Наступник Візантійська імперія Перша французька республіка Цизальпійська республіка Габсбурзька монархія
* За традицією, встановлення республіки датуються 697.
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Венеційська республіка

Мапа Венеціанської республіки в 1000 році

Венеціа́нська респу́бліка (вен. (Serenìsima) Repùblica Vèneta or Repùblica de Venesia, італ. Serenissima Repubblica di Venezia), Республіка Святого Марка — з 751 по 1797 рік республіка в Європі із столицею в місті Венеція. Розташовувалася в північно-східній частині території сучасної Італії, мала колонії на території держав в Адріатиці, басейнах Егейського, Мармурового і Чорного морів.

Інститут дожів проіснував рівно 1100 років (697–1797).

Історія

Народження республіки

На берегах північно-західної затоки Адріатичного моря жили в давнину венети, від яких країна отримала назву. Під час переселення народів, коли вождь гунів Аттіла 452 року зруйнував Аквілею і завоював всю верхню Італію до річки По, багато жителів Венеції шукали притулки на островах в сусідніх лагунах. З тих часів тут поступово виникло декілька міських поселень, як то: Градо, Гераклея, Маламокко, Кіоджа. Після падіння Західної Римської імперії Венеціанські острови разом з рештою Італії потрапили під владу Одоакра, потім остготів і, нарешті, — Східної Римської імперії; навіть після вторгнення лангобардів вони залишалися ще під владою Візантії. У неодноразових війнах з лангобардами поступово з'ясувалася необхідність тіснішого єднання і загального управління. Тому духовні і світські вожді населення, разом зі всіма жителями острівної групи, вибрали в 697 Анафесто Паоло Лучіо загальним верховним головою на все його життя, посада отримала назву — дож. Уряд знаходився спершу в Гераклеї, 742 року його було перенесено до Маламокко і 810 року — на пустельний доти острів Ріальто, де після того виникло місто Венеція. 806 року венеціанську острівну групу було на короткий час приєднано до імперії Карла Великого, але вже 812 року, відповідно до укладеного миру, повернено (разом з Далмацією) Візантійській імперії.

Незабаром після того Венеціанська республіка, майстерно користуючись своїм вигідним і безпечним положенням між Східною і Західною імперіями, розвинула свій добробут і стала багатим і могутнім торговельним містом. Її флоти звитяжно билися проти норманнів і сарацинів Нижньої Італії, так само як і проти слов'янських піратів на східному березі Адріатичного моря. До островів в лагунах і прилеглій до них береговій землі були приєднані землі, завойовані в Істрії, а прибережні міста Далмації 997 року добровільно поставили себе під венеціанське заступництво. Будучи володаркою Адріатичного моря, Венеція насправді користувалася повною незалежністю; але, озираючись на торговельні інтереси, вона ще довгий час зберігала ймовірний політичний зв'язок з Візантійською імперією. Під час Хрестових походів Венеція досягла високої міри процвітання і розповсюдила свої торговельні зв'язки, незважаючи на конкуренцію Пізи і Генуї, на весь Схід. Усередині республіки неодноразово виникала боротьба між демократичною і аристократичною партією; дехто проголошував навіть бажання перетворити довічне правління дожів на спадкову монархію. Після одного з повстань, у якому загинув дож Вітале II Мікель, 1172 року була заснована Велика рада, що складалася з виборних нобілів. Велика рада стала найвищою владою і сильно обмежувала могутність дожів. Скликане раніше загальне народне зібрання відтоді стало скликатися лише у виняткових випадках, і 1423 року було зовсім скасовано. Під пануванням аристократії було вироблено законодавство республіки та її адміністративний поділ.

Розквіт республіки

Коні святого Марка

Венеціанська фортеця в Нафпліоні, Греція. Це один з багатьох фортів, що забезпечував венеціанські торговельні маршрути в східній частині Середземномор'я.

Могутність республіки досягла вищого рівня, коли дож Енріко Дандоло за сприяння французьких хрестоносців завоював в 1204 році Константинополь і під час розділу між союзниками отримав на долю Венеції три восьмих Візантійської імперії та острів Крит (Кандію). Венеція не змогла, проте, перешкодити падінню в 1261 році Латинської імперії, а візантійські імператори після того надали Генуї такі широкі права в Константинополі, що венеціанців було відсунуто на задній план. Крім того, 1256 року почалася тривала війна між Венецією і Генуєю, яка проходила зі змінним успіхом. Аристократично-олігархічний устрій республіки 1297 року зробився ще більш замкнутим, унаслідок знищення дожем П'єтро Граденіго Великої ради, і перетворення синьорії, яка доти обиралася щороку, в спадкову колегію, до складу якої входили записані до Золотої книги прізвища нобілів. Після змови Тьєполо 1310 року було засновано Раду Десяти, яка встановила поліцейське управління з широкими повноваженнями і доповнила цю аристократичну систему. Відтоді Золота книга відкривалася лише в окремих випадках (1379, 1646, 1684—1699, 1769), і лише невелика кількість прізвищ була внесена до нобілів. Дож Марино Фальєр за свою змову проти аристократії 1355 року поплатився життям. Зміна, що сталася в стосунках з Левантом, спонукала республіку зосередити головну увагу на Італії, особливо після того, як суперниця Венеції — Генуя — внаслідок 130-річної боротьби 1381 року була переможена. Венеціанські володіння на материку — Терраферма — дедалі більше розширювалися. Віченца, Верона, Бассано, Фельтре, Беллуно і Падуя зі своїми територіями були приєднані в 1404—1405 роках, Фріуль — 1421, Брешія і Бергамо — 1428 і Кремо — 1448 року, десь тоді ж завершилося завоювання Іонічних островів. Нарешті, вдова останнього кіпрського короля венеціанка Катерина Корнаро 1489 року поступилася республіці островом Кіпр.

Наприкінці XV століття Венеціанська республіка була багата, могутня, вселяла страх своїм ворогам, і серед її мешканців наукова і художня освіта була поширена більше, ніж в середовищі інших націй. Торгівля і промисловість проквітали. Податки були незначні й правління мало м'який характер, коли справа не стосувалася політичних злочинів, для переслідування яких 1539 року було призначено трьох державних інквізиторів.

Занепад республіки

Венеціанські володіння в Греції, 1450

Але потім настали зміни, яких жодна розсудливість запобігти не могла. Португалець Васко да Гама відкрив 1498 року морський шлях до Ост-Індії, і Венеція з часом втратила вигоди ост-індійської торгівлі. Османи стали володарями Константинополя і поступово відняли у венеціанців володіння, що належали їм в Архіпелазі і Мореї, так само як і в Негропонті. Досвідчена у веденні державних справ республіка лише з відносно невеликими втратами позбавилася від небезпеки, якою загрожувала їй заснована папою Юлієм II ліга, що поставила Венецію на короткий час майже на край загибелі; ця боротьба дала новий поштовх могутності і впливу республіки. У церковному розбраті з папою Павлом V, в якому чернець Павло Сарпі захищав справу Венеції (з 1607 року), республіка відстояла свої права проти ієрархічних домагань. Змова проти незалежності республіки, затіяна у Венеції 1618 року іспанським посланцем маркізом Бедемаром, була вчасно розкрита і криваво придушена. З іншого боку, Османська імперія 1571 року відняла у республіки острів Кіпр, а 1669 року, після 24-річної війни, і Кандію. Останні фортеці на Криті були втрачені Венецією лише 1715 року. Морея 1687 року була знов завойована і за Кардовицьким миром 1699 року турки поступилися нею, але 1718 року, за Пассаровицьким миром, вони повернулася туди. Відтоді республіка майже перестала брати участь у всесвітній торгівлі. Вона задовольнялася збереженням свого застарілого державного ладу і утриманням, за дотримання суворого нейтралітету, останніх своїх володінь (Венеції, Істрії, Далмації і Іонічних островів), в яких було до 2,5 мільйонів підданих.

У війнах, що виникли внаслідок Французької революції, Венеція втратила свою самостійність. Коли Бонапарт 1797 року вторгнувся в Штирію, в тилу у нього повстало проти французів сільське населення Терраферми. Внаслідок цього, після підписання попередніх мирних умов з Австрією, Бонапарт оголосив республіці війну. Марно намагалася вона поступливістю і зміною конституції схилити переможця до милосердя. Останній дож, Людовико Манін, і Велика рада змушені були 12 травня 1797 року підписати своє зречення. Потім, 16 травня, місто Венеція було без опору зайнято французами.

За Мирним договором, укладеним в Кампо-Форміо 17 жовтня 1797 року, венеціанська територія ліворуч від Ечу, разом з Істрією і Далмацією була надана Австрії, тоді як область праворуч від Ечу відходила до Цизальпінської республіки (згодом Італійське королівство). Іонічні острови перейшли у володіння Франції.

Державне управління

Мапа Венеції, 1650

Венеція була класичним прикладом аристократичної республіки. Структура влади була різноманітна і заплутана. Основну еліту складали сім'ї патриціїв, з яких виходили представники влади. Окрім патриціїв, у Венеції було досить значне число громадян, що мали право працювати в адміністративному апараті, не займаючи політичних посад, при цьому за громадянами були зарезервовані ряд найважливіших адміністративних посад республіки. Більшість мешканців належали до народу, що не мав формальних прав, але думка якого проте уважно враховувалася політичним класом.

Політична система республіки спиралася на велику кількість цивільних комітетів або Рад, зв'язаних між собою складною системою заборон і противаг.

Велика рада

Найвищим органом республіки була «Велика рада». З 1297 року членство у Великій раді було істотно обмежене, лише людина, чиї предки вже засідали у Рад, могла стати її членом. Всі вони були занесені в спеціальну книгу, яка носила назву «Золота книга». У Золотій книзі налічувалося близько 300 прізвищ венеціанських родин.

Кожен чоловік з сім'ї нобілей (аристократів) по досягненню 25-річного віку входив до складу ради. Спочатку рада налічувала 400—500 чоловік. Пізніше його чисельність зросла до тисячі з гаком людей. Максимально Рада включала до 2500 членів. Таким чином, в Раду входило близько 5% всього дорослого чоловічого населення Венеції.

Рада обирала основні ради і головних магістратів республіки і дожа.

Дож

Джованні Белліні. Портрет дожа Леонардо Лоредан в традиційному для дожів головному уборі

Дож зазвичай вибирався з числа дванадцяти прокураторів Сан-Марко, як правило довічно. Голосування Великої Ради з виборів дожа не було прямим. Велика Рада реалізовувала процедуру виборів, яка включала одинадцять етапів. Спочатку збиралися члени Великої Ради віком понад 30 років, які вибирали 30 чоловіків, що належали до різних сімей. Потім ці 30 вибирали 9 чоловіків, які вибирали сорок чоловіків. Ці сорок обирали 12 чоловіків, а ці 12 — 25. Двадцять п'ять чоловіків вибирали дев'ять, а дев'ять чоловіків — 45; 45 вибирали 11, а ці 11 — вибирали остаточний комітет з виборів у складі 41 члена, які обирали дожа.

Влада дожа була значно обмежена. Він мав право брати участь у всіх радах, але не міг нав'язувати свою думку. Дож не міг приймати самостійні рішення. Його контакти, зустрічі, листування ретельно контролювалося. Він не міг покидати меж Венеції і не міг мати власності за межами держави.

Мала Рада

При дожі була «Мала Рада» з шести його радників і трьох членів Ради сорока.

Сенат

Сенат складався з 120 чоловік, які обиралися на термін один рік з правом переобрання. З 120 чоловік, 60 чоловік висувалися Великою радою, ще 60 чоловік висувалися початковим складом Сенату і схвалювалися Великою Радою. Ще близько 140 чоловік, що представляли різні політичні органи республіки, входили в Сенат з правом узгоджувального голосу. Керувала Сенатом Колегія, яка включала 16 чоловік і відповідала за поточні щоденні рішення уряду.

Сенат вирішував основні оперативні питання зовнішньої і внутрішньої політики.

Рада сорока

Рада сорока виконувала функції верховного суду республіки. Його склад також визначався Великою радою. Члени Ради сорока після 16 місяців виконання своїх обов'язків також входили в Сенат.

Рада десяти

У Венеції існувала організація, що стежила за політичною ситуацією, своєрідна інквізиція.

Для контролю за діяльністю дожа була створена «Рада десяти», члени якої обиралися на один рік Великою радою, причому було заборонено обирати в Раду двох чи більше членів однієї сім'ї. Дож разом з радниками мав право бути лише присутнім на деяких засіданнях Ради, але не брав участь у голосуванні.

Однією з офіційних цілей ради був контроль над дожем і іншими установами республіки. Рада мала дуже добре розвинену систему інформаторів і ґрунтуючись на їх донесеннях оцінювала діяльність всіх правлячих структур республіки. Рада десяти мало законне право заарештувати, допитати, у тому числі із застосуванням тортур, і заочно засудити будь-кого, кого вважала потрібним.

І оскільки вибори в Раду відбувалися на засіданнях Великої ради, куди не пускали жодних чужаків, і склад Ради ніде не оприлюднювався, Рада десяти була анонімним органом влади, список членів якого не був відомий більшості мешканців міста.

Рада десяти, разом з Колегією Сенату і Малою радою утворювала Повну Колегію, яка була зосередженням всієї влади республіки.

Інші інститути влади

Окрім найвищих органів влади в республіці була достатня кількість професійних гільдій і релігійних братерств, які відстоювали інтереси своїх членів.

Представниками виконавчої влади були подести, проведитори, прокуратори і багато інших чиновників

Джерела

• Patricia Fortini Brown. Private Lives in Renaissance Venice: art, architecture, and the family (2004)
• Chambers, D.S. (1970). The Imperial Age of Venice, 1380–1580. London: Thames & Hudson. The best brief introduction in English, still completely reliable.
• Garrett, Martin, "Venice: a Cultural History" (2006). Revised edition of "Venice: a Cultural and Literary Companion" (2001).
• Grubb, James S. (1986). "When Myths Lose Power: Four Decades of Venetian Historiography." Journal of Modern History 58, pp. 43–94 — the classic "muckraking" essay on the myths of Venice.
• Deborah Howard and Sarah Quill. The Architectural History of Venice (2004)
• John Rigby Hale. Renaissance Venice (1974), ISBN 0-571-10429-0
• Lane, Frederic Chapin. Venice: Maritime Republic (1973) — a standard scholarly history with an emphasis on economic, political and diplomatic history; ISBN 0-8018-1445-6
• Laven, Mary, "Virgins of Venice: Enclosed Lives and Broken Vows in the Renaissance Convent (2002). The most important study of the life of Renaissance nuns, with much on aristocratic family networks and the life of women more generally.
• Mallett, M. E. and Hale, J. R. The Military Organisation of a Renaissance State, Venice c. 1400 to 1617 (1984), ISBN 0-521-03247-4
• Martin, John Jeffries and Dennis Romano (eds). Venice Reconsidered. The History and Civilization of an Italian City-State, 1297–1797. (2002) Johns Hopkins UP — The most recent collection on essays, many by prominent scholars, on Venice.
  • Drechsler, Wolfgang (2002). "Venice Misappropriated." Trames 6(2), pp. 192–201 — A scathing review of Martin & Romano 2000; also a good summary on the most recent economic and political thought on Venice.
• Muir, Edward (1981). Civic Ritual in Renaissance Venice. Princeton UP — The classic of Venetian cultural studies, highly sophisticated.
• David Rosand. Myths of Venice: The Figuration of a State (2001) — how writers (especially English) have understood Venice and its art
• Manfredo Tafuri. Venice and the Renaissance (1995) — architecture
• Contarini, Gasparo (1599). The Commonwealth and Gouernment of Venice. Lewes Lewkenor, translator. London: "Imprinted by I. Windet for E. Mattes." — The most important contemporary account of Venice's governance during the time of its blossoming; numerous reprint editions; online facsimile.