Авлакоген: відмінності між версіями
Перейти до навігації
Перейти до пошуку
| [перевірена версія] | [перевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
Іванко1 (обговорення | внесок) м за допомогою AWB |
Zvr (обговорення | внесок) За вимогою пана Білецького |
||
| Рядок 8: | Рядок 8: | ||
Довжина авлакогенів сягає багатьох сотень кілометрів, ширина — десятків кілометрів. Вони часто межують зі складчастими областями. Виповнюючі авлакоген відклади значної (величезної — до 18 км) потужності утворюють складки, часто досить складні. На території [[Україна|України]] знаходиться [[Дніпровсько-Донецька западина|Дніпровсько-Донецький авлакоген]]. |
Довжина авлакогенів сягає багатьох сотень кілометрів, ширина — десятків кілометрів. Вони часто межують зі складчастими областями. Виповнюючі авлакоген відклади значної (величезної — до 18 км) потужності утворюють складки, часто досить складні. На території [[Україна|України]] знаходиться [[Дніпровсько-Донецька западина|Дніпровсько-Донецький авлакоген]]. |
||
У поверхневій структурі авлакогени можуть бути виражені двояко: або розвиненими над ними [[синекліза]]ми, або зонами складчастості чохла. Прикладом співвідношень першого роду може служити [[Українська синекліза]], складена опадами від верхів нижнього карбону до неогену і перекриває [[Дніпровсько-Донецький авлакоген]], виконаний відкладеннями від середнього [[девон]]у до нижнього [[карбон]]у включно. Переродження авлакогенів, спочатку через рівновеликі прогини, в синеклізи представляє звичайне явище, в основі більшої частини, якщо не всіх синекліз (осадових басейнів), повинні перебувати палеоріфти — авлакогени. Ця закономірність отримала назву правила Шатського. |
|||
Проте далеко не всі авлакогени еволюціонували по шляху перетворення у синеклізи. Інша їх частина піддалася стисненню і перетворилася на складчасті зони різного ступеня складності. В одних випадках це порівняно прості одиночні вали, наприклад [[Вятський вал]] над [[Кировсько-Казанський авлакоген|Кировсько-Казанським авлакогеном]], в інших випадках — складні вали, що складаються з декількох паралельних пасм локальних височин, в третій — справжні інтракратонні складчасті зони досить складної будови, з розривами надвігового типу. Це [[Кельтіберійські гори|Кельтіберійська зона]] [[Іберійський півострів]], зони [[Середній Атлас|Середнього]], [[Високий Атлас|Високого]] і [[Сахарський Атлас|Сахарського]] Атласу в [[Магриб]]і, [[Пальмірид]] в Сирії тощо. У всіх цих прикладах негативні структури — авлакогени — переродилися в позитивні вали, складчасті зони («плакантіклінорії», як їх назвав польський геолог Е . Зноско), тобто відбулася, [[тектонічна інверсія]]. |
|||
Внутрішня структура неінверсованих авлакогенів також буває різного ступеня складності. Крім головних розривів, що обмежують авлакоген, часто спостерігаються паралельні їм, причому всі ці розриви зазвичай відносяться до типу [[лістричний скид|лістричних скидів]]. У осьовій частині широких авлакогенів нерідко перебувають горстові підняття, як, наприклад, [[Сунтарський горст]] у [[Вилюйський авлакоген|Вилюйському авлакогені]]. |
|||
== Джерела == |
== Джерела == |
||
Версія за 21:36, 12 грудня 2014
Авлакоге́н (грец. αυλακ — борозна, γενεσις — походити) лінійно витягнуті западини підвищеної тектонічної рухливості, які оточені глибинними розломами, що розтинають фундамент платформи. Термін вперше запропонований Шатським у 1964 р. Авлакогени поділяють на:
- прості
- складні
- закриті (одним кінцем затухають на платформі, іншим виходять за її межі) — Дніпровсько-Донецька западина (ДДЗ)
- наскрізні (розтинають усю платформу) — система Уачіта в Північній Америці.
Довжина авлакогенів сягає багатьох сотень кілометрів, ширина — десятків кілометрів. Вони часто межують зі складчастими областями. Виповнюючі авлакоген відклади значної (величезної — до 18 км) потужності утворюють складки, часто досить складні. На території України знаходиться Дніпровсько-Донецький авлакоген.
Джерела
- Мала гірнича енциклопедія : у 3 т. / за ред. В. С. Білецького. — Д. : Донбас, 2004. — Т. 1 : А — К. — 640 с. — ISBN 966-7804-14-3.