Костарів Леонід: відмінності між версіями

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
[неперевірена версія][перевірена версія]
Вилучено вміст Додано вміст
Sanya3 (обговорення | внесок)
Немає опису редагування
Рядок 3: Рядок 3:
== Біографія ==
== Біографія ==
[[Файл:ЛУН.jpg|right|400px|thumb|Провідні члени ЛУН. Сидить другий з правого боку – Леонід Костарів.]]
[[Файл:ЛУН.jpg|right|400px|thumb|Провідні члени ЛУН. Сидить другий з правого боку – Леонід Костарів.]]
[[Файл:Перший Конґрес Українських Націоналістів.png|міні|праворуч|300пкс|Перший Конґрес Українських Націоналістів у Відні, 1929 рік. Сидять зліва направо 1 ряд: [[Вассиян Юліян|Юліан Вассиян]], [[Андрієвський Дмитро Юрійович|Дмитро Андрієвський]], [[Капустянський Микола Олександрович|Микола Капустянський]], [[Коновалець Євген Михайлович|Євген Коновалець]], [[Сціборський Микола Орестович|Микола Сціборський]], [[Моралевич Яків Михайлович|Яків Моралевич]], [[Мартинець Володимир|Володимир Мартинець]], [[Вікул Микола Павлович|Микола Вікул]]. Стоять зліва направо 2 ряд: [[Малько Іван|Іван Малько]], [[Бойдуник Осип|Осип Бойдуник]], [[Загривний Максим|Максим Загривний]], [[Зиблікевич Євген|Євген Зиблікевич]], [[Кожевників Петро|Петро Кожевників]], [[Демчук Дмитро|Дмитро Демчук]], [[Костарів Леонід|Леонід Костарів]], [[Бабій Олесь Йосипович|Олесь Бабій]], [[Ріхард Ярий|Ріко Ярий]], [[Антоненко Михайло|Михайло Антоненко]], [[Пеленський Зенон|Зенон Пеленський]]. Стоять зліва направо 3 ряд : [[Руденко Юрій|Юрій Руденко]], [[Барановський Ярослав|Ярослав Барановський]], [[Охримович Степан Богданович|Степан Охримович]], [[Ленкавський Степан|Степан Ленкавський]], [[Федина Андрій|Андрій Федина]], [[Герасимович Ярослав|Ярослав Герасимович]], [[Пасічник-Тарнавський Теофіл|Теофіл Пасічник-Тарнавський]], [[Згорлякевич Олександр|Олександр Згорлякевич]]]]

Середню освіту здобув у Санкт-Петербурзі.
Середню освіту здобув у Санкт-Петербурзі.



Версія за 22:33, 15 січня 2016

Леонід Костарів (* 6 лютого 1888, Санкт-Петербург – ?) – український економіст. Політично позиціонував себе як український націоналіст і фашист. Агент ОГПУ/НКВД.

Біографія

Провідні члени ЛУН. Сидить другий з правого боку – Леонід Костарів.
Перший Конґрес Українських Націоналістів у Відні, 1929 рік. Сидять зліва направо 1 ряд: Юліан Вассиян, Дмитро Андрієвський, Микола Капустянський, Євген Коновалець, Микола Сціборський, Яків Моралевич, Володимир Мартинець, Микола Вікул. Стоять зліва направо 2 ряд: Іван Малько, Осип Бойдуник, Максим Загривний, Євген Зиблікевич, Петро Кожевників, Дмитро Демчук, Леонід Костарів, Олесь Бабій, Ріко Ярий, Михайло Антоненко, Зенон Пеленський. Стоять зліва направо 3 ряд : Юрій Руденко, Ярослав Барановський, Степан Охримович, Степан Ленкавський, Андрій Федина, Ярослав Герасимович, Теофіл Пасічник-Тарнавський, Олександр Згорлякевич

Середню освіту здобув у Санкт-Петербурзі.

Вищу освіту здобував на економічному факультеті Петербурзького політехнічного інституту (до 1912), після чого служив в російському флоті.

1919 – потрапив до армії УНР, разом із нею був інтернований у Польщі.

Початок 1920-х років – разом із Петром Кожевниковим створив Союз Українських Фашистів (СУФ).

1925 – як представник СУФ брав участь в установчих зборах Леґії українських націоналістів (ЛУН).

1928 – закінчив економічний відділ Української Господарської Академії в Подєбрадах і здобув фах інженера-економіста.

1928 – став політичним референтом Центрального Комітету ЛУН.

1928 – взяв участь в Другій Конференції Українських Націоналістів в Празі, як представник ЛУН.

1929 – брав активну участь в I Конгресі Українських Націоналістів, на якому очолював організаційну комісію. Зголосив на конгресі цілих 4 реферати: «Промислова політика України», «Проблема морської оборони України», «Національна революція на Західних Землях України», «Уваги до статуту ОУН». Був обраний членом Проводу українських націоналістів (ПУН).

1933 – Надзвичайним Судом ОУН виключений із членів ПУН (у діяльності якого на той час фактично не брав участі понад два роки) та самої Організації. Причини: за порушення приписів «Правильника організаційної карности членів ОУН» та устрою ОУН, які виявилися у відсутності "моральних прикмет члена ОУН", "інтриґанстві супроти інших членів ПУН" та "нахилі до розвалювання ОУН". А найголовніше – був запідозрений у діяльності на користь чужої розвідки (як з'ясувалося згодом, радянської) [1].

Після 1939 – резидент НКВД у Празі під час німецької окупації та після Другої світової війни, працював проти керівного осередку ЗЧ ОУН в Мюнхені[джерело?].

Внесок у формування економічної програми ОУН

У статті «Проблеми української промислової політики» Костарів наголошує, що Україна внаслідок політики держав-окупантів є їхнім сировинним придатком.

Промисловість розглядав як важіль формування українських робітничого класу та буржуазії (які в Україні були представлені переважно неукраїнцями). Зазначав, що більшовицька промислова колонізація теренах України характерна тим, що керівні посади займали представники метрополії, а місцеві кадри займали незначні посади.

Ведення Україною власної незалежної промислової політики дозволило би не лише самостійно розпоряджатися заробленим капіталом, але також вирішило би як проблеми створення потужного оборонного комплексу, так і ліквідації аграрного перенаселення: «Ріст населення в недалекому майбутньому ще більше загострить земельну кризу, й Україна знову стане перед питанням або еміґрації свого населення, або приміщення його в інших галузях народнього господарства».

Твердив, що лише потужна українська економіка може забезпечити ефективну зовнішню політику: «Торгівець це аванґард модерного імперіалізму».

Наполягав на плановому розвитку промисловості: «Колиб орґанізація промислового життя України була передана цілком «варягам» закордонного капіталу, або – колиб допущено необмежену приватну ініціятиву хочби й українських капіталістів, то утворити при таких умовах плянове промислове господарство України було б не тільки дуже тяжко, але просто неможливо». Має бути постійний контроль за промисловістю, бо її розвиток в тій чи іншій формі має задовольняти потреби й інтереси держави.

При цьому «державний контроль» не тотожній «удержавленню» чи «націоналізації». Останні заходи будуть проведені «лише в тих галузях української промисловости, які мають рішуче значіння для державної оборони та в тих галузях добуваючої «не оборонної» промисловости, яка звязана з нетрами землі, що стануть державною власністю». Вся промисловість має бути розділена на три головні групи: перша – «підприємства, продукція котрих має виключно значіння для оборони та існування держави, мусять бути передані в повне розпорядження державної влади, яка призначить для них органи керівництва»; друга – «не мають такого кардинального значіння, однак є важливі для нормального розвитку народнього господарства, віддані під контролю і вплив держави»; третя – «їх значіння в національно-державному житті мале, або, що їх продукція має чисто побутовий чи «люксусовий» характер, будуть цілком передані приватній ініціятиві». Для 1-ї групи, за баченням Л.Костаріва, слід «внести комерційно-господарський дух шляхом притягнення до керування досвідчених приватних промисловців і комерсантів, зацікавлення їх дивідендами, введення участи в прибутках робітників і службовців тощо». Такі підприємства мають стати взірцями раціоналізації виробництва та соціального забезпечення робітників. Важливим є також «народний капіталізм» – вимога участі працівників в управлінні та дивідендах. Функціонування підприємств, підконтрольних державі, Л.Костарів бачив у формі акційних спілок, але «контрольний» пакет акцій залишається в руках держави. Решта акцій і випуск облігацій мають бути передані до приватних рук і вільного біржового обігу. Контроль за державним пакетом акцій виконувала би спеціальна державна рада. У 3-й групі (приватна промисловість) за умовами виробництва, станом технічного обладнання та соціального забезпечення спостерігали би місцеві органи влади.

В статті «Упромисловлення України» Костарів наводить цифру: «Робітництво та службовці на Україні не менше як на 50% — росіяне, поляки, жиди та інші не-українські елементи».

На думку Костарева, згідно з майбутнім планом «упромисловлення» (індустріалізації) України, першочергово «мусять бути задоволені вимоги оборони держави (розвиток металюрґічної, хемічної, військової й ін. промисловости), у другу чергу слід буде розвинути ті галузі промисловости, яких бракує Україні для досягнення господарської незалежности, а наприкінці ті галузі, що сприятимуть машинізації нашого сільського господарства та поліпшенню наших засобів перевозу». Процес раціоналізації промисловості мав складатися з модернізації засобів виробництва, раціоналізації праці та підготовки потрібних фахівців.

Зазначав, що формування українського робітничого класу має відбуватися за західними стандартами, бо аналіз ефективності робітника Західної Європи показує його переваги перед російським. Базисною засадою для Костарева є обов’язкове звільнення робітництва від мобілізації у воєнний час.

На думку Костарева, особливого захисту потребує українське ремісництво (малий бізнес). Організація його роботи, його засоби, технології не можуть конкурувати з великою промисловістю, а тому без державної підтримки ремісництво приречено на загибель. Держава мала би допомогти «у творенні ремісничих фахових курсів, органів захисту ремісничого промислу, особливих ремісничих урядів та нарешті у формах виробничих та збутових кооперацій». Вона мала би підтримувати сільськогосподарську промисловість (виробництво з обробки аграрної сировини: броварство, виноробство, глиняне, фаянсове виробництво тощо). Відповідний рівень розвитку галузі зменшив би кошти транспортування сировини до місць її переробки. Також це сприяло би більшій збалансованості колоніальної економіки України – щоби не лише виробляти сировину, але й досягати високого рівня переробки (і, відповідно, доданої вартості).

На думку Л.Костаріва, націоналізація та державний контроль не становитимуть серйозних перешкод для іноземних інвестицій: «Коли на Україні відкриються вигляди для рентабільного приміщення капіталу, він потече туди, не дивлючись на удержавлення української промисловости».

З потенційних партнерів української економіки пріоритетним мав би бути радше американський інвестор, аніж європейським: «Американець, вкладаючи в підприємство капітал, вимагає лише права провірки над його вживанням – в протилежности до європейця, який заявляє права й на політичні впливи й на обсадження всіх провідних посад своїми однородцями» [2].

Друковані праці Костарєва

  • Проблеми української промислової політики // Розбудова Нації. — 1929. — Число 5. – С. 137-142
  • Упромисловлення України // Розбудова Нації. — 1929. — Число 6-7. – С. 191-195

Примітки

Джерела