Правочин

Правочи́н — дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

«Правочин» є терміном, який раніше використовувався в українському законодавстві протягом 1920-1930-х років та застосований в новому Цивільному кодексі України, в якому йому відведено окрему главу. Раніше в цивільному праві вживався термін «угода», під яким розуміли вольові, правомірні дії громадян чи організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Ст. 202 Цивільного кодексу України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочин, зокрема договір, є однією з найпоширеніших підстав виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин у системі юридичних фактів. Через що інститут правочинів можна назвати одним з найважливіших у науці цивільного права.

Правочин — вольовий акт і цим відрізняється від подій, що відбуваються незалежно від волі людини

Правочин — це правомірна вольова дія. Така позиція переважає в юридичній літературі. Правомірність правочину означає, що він є юридичним фактом, який породжує ті правові наслідки, наступу яких бажають сторони і які відповідають вимогам закону. Своєю правомірністю правочини відрізняються від правопорушень (деліктів) — вольових дій, що суперечать вимогам закону та тягнуть за собою правові наслідки, які сторони не бажали отримати. Згідно із законом правочин завжди є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Види правочинів

В науковій літературі розрізняють наступні критерії класифікації і відповідні види правочинів:

• Залежно від числа сторін правочину, вираз волі яких є необхідним для його вчинення, правочини поділяються на: односторонні і дво- чи багатосторонні.
• За характером правовідносин, що виникають на підставі правочину, правочини поділяються на оплатні та безоплатні.
• Залежно від моменту, коли правочин породжує права та обов’язки для сторін, правочини поділяються на консенсуальні і реальні.
• Залежно від значення підстав правочину для його дійсності правочини поділяються на казуальні та абстрактні.
• Правочини також поділяються на умовні та безумовні.
• Окремим видом правочинів є фідуціарні (від лат. fiducia — довіра) правочини, які мають довірчий характер, потребують особливої довіри сторін при їх вчиненні. Прикладами фідуціарного правочину є договір доручення та довіреність. Втрата довіри у вказаному фідуціарному правочині може призвести до відмови від нього (його розірвання). Правочини, що не мають довірчого характеру, є нефідуціарними.

Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Наприклад — заповіт.

Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін. Не плутати з одно- й двосторонніми договорами.

Умови дійсності правочинів

Правочин є дійсним, якщо він відповідає загальним вимогам, додержання яких є необхідним для його чинності. До вказаних умов можна віднести:

• Законність змісту правочину.
• Здатність суб’єкта правочину до його вчинення.
• Вільне волевиявлення учасників правочину та його відповідність внутрішній волі.
• Відповідність форми вчинення правочину вимогам закону.
• Спрямованість правочину на настання правових наслідків.
• Захист інтересів малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних осіб.

Див. також

• Значний правочин
• Договір
• Публічна обіцянка винагороди

Література

• Цивільний кодекс України
• Цивільний кодекс Української РСР 1922 року (історичне джерело)

Посилання

• rada.gov.ua Щодо форми правочинів. Роз'яснення Міністерства юстиції України, 19 квітня 2011