Українська етнічна територія

Етнографічна мапа «Слов'янські землі», укладена Павлом Шафариком у 1842 (з виділеним етнографічним ареалом малорусів)

Німецька мовна мапа 1880 р. Українці, що проживають в межах Австро-Угорської імперії позначені як рутени або малоруси світло-зеленим кольором

Українські етнічні землі за Михайлом Грушевським

Украї́нська етні́чна терито́рія (етнічна територія українців, украї́нські зе́млі) — заселена переважно українцями частина Землі. Ядро української етнічної території завжди було розташоване в межах сучасної території України. Фізичною (тектонічною) основою української етнічної території є Український щит східноєвропейської платформи та Дніпровсько-Донецька западина.

Термінологія

Частка українців по повітах Російської імперії, округах та комітатах Австро-Угорщини на кінець XIX ст.

На позначення певних частин української етнічної території вживалося і вживається багато різних назв, термінів та словосполучень:

• етнічна територія українців
• національна українська територія
• національна етнографічна територія
• наша національна територія
• суцільна українська територія
• суцільна українська, так сказати матірна, територія
• суцільна територія українського народу
• українські землі
• українські етнічні землі
• український масив
• українська етнографічна територія
• українська національна територія
• українські етнографічні землі

В залежності від того, за якою ознакою відокремлюють частину від цілого, утворюється й комбінація понять, наприклад: «етнічна територія українців на Північному Кавказі», «українська етнічна територія в межах Чехо-Словаччини», «зміни меж української етнічної території підросійської частини України в XIX—ХХ ст».

В українській науці кінця 19 — початку 20 століття ототожнювались українські етнічні землі з українською національною територією, і всі вони, на думку національної еліти, мали стати територією майбутньої української держави. Зокрема, Степан Рудницький ототожнював територіальний зміст назви «Україна» і терміну «простір України» зі значенням термінів «українська національна територія», «суцільна територія українського народу», а також з іншими. У часи національно-визвольної боротьби «ми не клали належної ваги на етнографічні межі нашої суцільної території і підрізували тим чи не одиноку галузь, на котрій сидимо!», що українці не боронили «кожного кусня нашої національної території».

У часи СРСР відбулося вихолощення терміну «нація». Різниця між «етнічним» і «національним» не відчувалася.

У незалежній Україні у наукових текстах поняття «національний» та «етнічний» не мають однозначності. Значення термінів «українська етнічна територія» та «українська національна територія» є різними. Українська національна територія дедалі частіше цілком природно ототожнюється з українською державною територією. Водночас, назва «Україна» набула державно-політичного значення на відміну від етнографічного, який існував до того часу.

Географія етнічної території

Етнічна територія українців у швейцарському етнографічному атласі, 1918

Етнографічна карта Австро-Угорської імперії із західною межею поширення української мови, 1880

Діалектологічна мапа з межами поширення української мови, 1914

Формувався український етнос в умовах широколистянолісових (східноєвропейських та північних центральноєвропейських) і лісостепових (східноєвропейських) переважно рівнинних ландшафтів, меншою мірою (у західній частині) — складчастих флішових гірських та горбистих передгірських Альпійського поясу. Ці природні умови характерні для всієї північно-західної половини території України. Такі ландшафти поширені від центральних районів Німеччини (там вони вологіші) до Уральських гір (там вони посушливіші). На північ від сучасної української державної території ці ландшафти охоплюють район Підляшшя у Польщі, усю південну частину Білорусі (так зване Білоруське Полісся), Стародубщину й суміжні райони Брянської області, західно-південну частину Курської, центральні райони Білгородської, західно-південні райони Воронізької області Російської Федерації, на південь — майже всю Молдову та північно-східну частину Румунії.

Формування господарсько-культурних рис українців і окремих етнографічних груп, територіальне розміщення сучасної господарської інфраструктури і районна спеціалізація українського господарства зумовлені насамперед природним середовищем. Природа українських етнічних земель безпосередньо і опосередковано впливала на формування української духовності та є матеріальною основою життя українського народу

Землі, заселені українцями, мають сприятливі для інтенсивного сільськогосподарського виробництва агрокліматичні умови та великі й різноманітні мінерально-сировинні ресурси для промисловості. Ця обставина не раз розпалювала загарбницькі апетити чужинців.

Межі

Білорусько-українська етнічна межа

Не збігається з державним кордоном через наявність за межами України українських етнічних земель Підляшшя і Берестейщина. Починається на території сучасної Польської Республіки від міста Дорогичин і йде лісовим масивом Біловезької пущі через кордон з Білоруссю, далі поблизу населених пунктів Пружани, Івацевичі, Лунинець, Столін і виходить на сучасний кордон.

Молдавсько-українська етнічна межа

Динамічно змінювалася у процесі переселення предків молдаван з XIV сторіччя та наступній асиміляції українського населення, хоча історики зараховують Молдовське князівство до української історії. Зараз пролягає державним кордоном з Молдовою від р. Прут до р. Дністер, далі Дністром до Дністровського лиману, звідки сучасним кордоном до р. Прут, де фактично переходить на етнічний кордон з гагаузами.

Польсько-українська етнічна межа

Протягом багатьох століть аж до середини XIX ст. дана межа була доволі стабільною і збігалась із західним кордоном Київської Русі і Галицько-Волинського князівства, пізніше — з західною межею Руського, Берестейського і Підляського воєводств. Збігалася з північною межею Західної Лемківщини (від Щавниці до Дуклі), західними межами Надсяння (західний край річкових долин Віслока і Сяну до Ниська), Холмщини і Підляшшя. За наступні 100 років просунулася на схід за рахунок лівобережного Надсяння і західної Холмщини.

Після Першої світової війни українсько-польська етнічна межа згідно з даними польського перепису населення 1931 року починалася від міста Щавниця над річкою Дунаєць і проходила на північ від Горлиці, на південь від Ясло, далі поблизу населених пунктів Грибів, Дукля, Романів, Сянік, перетинала річку Сян і тяглася на північний схід до міста Ярослава і далі по річці Сян аж до гирла річки Танва. У східному напрямку ця межа по р. Танві продовжувалася на південь від Томашова. Потім круто повертала на північ уздовж Західного Бугу до Дорогичина і Лісної над Нарвою.

Російсько-українська етнічна межа

Довжина українського етнічного кордону на території сучасної Російської Федерації становить приблизно 1500 км. Головно це етнічна межа між українцями та росіянами, проте є також частина українсько-білоруської та українсько-калмицької етнічної межі. За даними перепису СРСР 1926 року, українсько-російська етнічна межа пролягала північніше від Новгорода-Сіверського (приблизно між ним і Трубчевськом). Далі вона повертала на південь до Путивля, потім на схід і північний схід, продовжуючись вздовж річки Сейм аж до гирла річки Свапи. Відтак межа круто повертала на південний схід до Валуйок, а (на північ від цього міста) і широким клином заходила з південного заходу до суцільної російської етнічної території. Тут з обох боків цього клину розташовувалися значні ареали українців і росіян: на північному сході — українців, на південному заході — росіян (із загальним переважанням українців).

Далі, на північному сході, невеликим розгалуженням простягався регіон з переважанням українського населення: 30 км північніше від Чернянки російсько-українська етнічна межа повертала на південний схід аж до Дону (поблизу міста Лиски). Відтак межа простягалася на північний схід до річки Хопер (південно-західніше від Борисоглєбська), де круто повертала на південь, перетинала Дон і сягала міста Морозовськ. Вздовж Сіверського Дінця в українські етнічні землі врізалися клином російські, сягаючи території сучасного Міллеровського району. На північ від Луганська українсько-російська етнічна межа повертала до Ростова-на-Дону, йшла уздовж Дону на північний схід і через Тихорєцьк та Краснодар (на схід від міста) тяглася на південь, а західніше Майкопа повертала до Чорного моря (південно-західніше Геленджика).

Словацько-українська та угорсько-українська етнічна межа

У 5 ст. групи різноетнічного населення проживали на теренах етноісторичного Закарпаття вже в умовах етнокультурного домінування слов'ян. В межах Закарпатської області виявлено понад п'ятдесят слов'янських поселень 6–9 ст., у тому числі вісім поселень 6–7 ст. У словацькій частині етноісторичного Закарпаття знайдено кілька десятків ранньослов'янських пам'яток, а в румунській частині — двадцять п'ять слов'янських поселень 6–9 ст.. Слов'яни басейну Тиси та Семигорода перебували під владою аварів (6—8 ст.), Болгарського царства (9 ст.).

У 896 р. угорські племена через Верецький перевал вдерлися на Закарпаття. Шлях від перевалу долиною Латориці позначений похованнями знатних угорських воїнів. У Верхньому Потиссі вже відомо понад тридцять розташувань таких одиничних і групових поховань. Біля с. Земплин Словацького краю виявлено багато поховань угорських воїнів та могилу їхнього вождя Алмоша, який загинув при спробі взяти штурмом Земплинське укріплення. У 896 р. угорською ордою зруйновано ужгородський замок, а у 903 р. боржавське укріплення. У 907 та 972 р. білі хорвати згадуються як руське плем'я, яке бере участь у поході Олега на Константинополь.

У другій половині 10 ст. етноісторичне Закарпаття перейшло до сфери впливу Руської держави. З того часу на Закарпатті закріплюється назва «Русь», руські люди, русини, русичі, що подекуди використовується і у нинішній час. Тривалий час кордони Русі, Угорщини та Польщі сходилися біля укріплення Саліс (Соляний град), тобто біля нинішнього міста Солнок в Угорщині. У 1031 р. угорським королем Стефаном І було підкорено населені русинами території Нижнього й Середнього Потисся, що творили «Руську марку» («Marchia Ruthenorum»), і призначено свого сина Емерика намісником цих земель з титулом «Князь русинів» («dux Ruizorum»). До його володінь ще не входили території сучасної Закарпатської області та Пряшівщини. Остаточно етноісторичне Закарпаття захоплене Угорщиною у 13 ст. Так, у 1202 році було створено Списький, у 1214 — Земплинський і Ужанський, у 1227 — Шариський, у 1262 — Угочанський, у 1263 — Березький, а в 1303 — Марамороський комітати Угорщини.

У 1526 році в битві під Могачем об'єднану угорсько-чеську армію розгромили турки. Українське етноісторичне Закарпаття було поділене на дві частини. Марамороський, Угочанський та Березький комітати опинилися в складі Трансильванського князівства, а Ужанський, Списький, Земплинський і Шариський комітати відійшли до Австрії. Після поразки під Могачем на етноісторичне Закарпаття переселилася значна частина угорців, які осідали в селах і містах на рівнинних територіях. Саме після цієї битви сформувався угорський анклав у Закарпатській області та в Східній Словаччині. Крім того, протягом другої половини ХVІ ст. сюди переселялися німецькі ремісники, які невеликими групами розташовувалися в руських селах. Найбільше їх осіло в гірських селах Марамороського й Березького комітатів, у верхів'ях Тересви й Тиси, де вони опанували лісові промисли (Усть-Чорна, Німецька Мокра). Але основну роль ув освоєнні гірських районів відігравали галицькі русини, які заселяли карпатське високогір'я від верхів'я Тиси на сході до річки Попрад на заході.

Кількість українців-русинів (у відсотках) по комітатах Угорщини:

	1720	1782	1795	1810	1820-і	1840-і	1857	1880	1891	1900	1910
Мараморош	68,7	65,1	87,4							46,4	44,6
Унґ	75	68,7	88,5	88,5		53,6	51			36,4	38,1
Берег	60	64,2	79,1					48,1		45,7	42,7
Угоч			61,5						42,5	39,3	37,5
Шарош	70,1	43,4	36,7	36,6	33,9	33,8	27,6			19,5	22,1
Земплін	56,1	41,8	42,7	41,8	42,7	36	29,4			10,6	11,4
Спиш (Ципс)	47,7	21,4	13,9	21,4	13,9	14,3	12,5		10,7	8,3	7,1
Абауй			14,4			9,1			0,14		0,19
Торна			21,4			5,4
Саболч			19,6				3,8	0,8		0,1	0,1
Сатмар			7,2				5,2			0,0	0,0

Починаючи з 1825 року, угорська влада цілеспрямовано нав'язувала угорську мову, підтасовуючи дані переписів та записуючи угорцями русинів-українців, що володіли угорською мовою чи належали до католицької церкви. Офіційна статистика постійно штучно занижувала показники щодо кількості україномовного населення. Процес мадяризації русинів-українців зумовив появу тут мадярів греко-католиків.

У 1930 році в складі Угорщини налічувалося 201 тис. мадярів, які сповідували греко-католицизм. Водночас на сусідніх територіях провадилася словакізація русинів-українців, яка спричинила появу значної кількості словаків греко-католиків.

За даними офіційних переписів, у 1846 р. у Східній Словаччині (Пряшівська Русь) мешкало 187 321, у 1870—140 324, у 1890 — 83 573, у 1900 — 82 666, у 1910 — 89 910 русинів-українців. У 1921 р. на цій території проживало 189,5 тис. греко-католиків, з них лише 84 272 особи назвали себе русинами-українцями.

Вивчення соматологічних, дерматогліфічних і одонтологічних ознак та аналіз груп крові доводять, що у формуванні українців карпатського антропологічного типу взяли активну участь гето-дакійські (давньофракійські) морфологічні компоненти з їх динарськими ознаками.

Історія формування

Індоєвропейська, а згодом і протоєвропейська мовна спільнота (ще до розподілу її на давні мовні групи, що відповідають сучасним слов‘янській, германській, романській тощо) розвивалися на землях, які ми тепер звемо українськими. Припускають, що частина території України (степова й лісостепова смуга) була ареалом формування індоєвропейської етнічної спільноти.

Однією з особливостей української етнічної території з-поміж величезних євразійських просторів усіх сучасних слов‘яномовних народів є те, що саме на ній сформувалася праслов‘янська етнічна спільнота, частина якої (та, що не мігрувала звідси) з часом еволюціонувала в сучасних українців.

Обриси і площа української етнічної території з плином часу змінювалися в залежності від конкретних історичних обставин. У степовій та лісостеповій смугах України етнічно українська людність під тиском кочових народів неодноразово рідшала й зовсім зникала, потім знову селилася з північних та західних українських земель. Степові чорноморсько-азовські землі українці остаточно опанували лише у XVIII—XIX ст.

Через переселення і компактне розселення українців на сусідніх до української етнічної території та на віддалених землях (Казахстан, Південний Сибір, Далекий Схід, Канада, Аргентина) утворилася велика кількість українських етнічних островів різної площі та конфігурації. Розпорошене (дисперсне) розселення українців перешкоджало відтворенню української етнічної самобутності і призводило до етнічної асиміляції.

У XIX ст. і майже до середини XX ст. українська етнічна територія виходила далеко за межі сучасної території України, охоплюючи також південно-західну частину сучасної державної території Білорусі, прилеглу до України частину сучасної державної території Російської Федерації, окремі ділянки лівобережжя Дністра сучасної державної території Молдови, прикордонні північні території сучасної Румунії, північно-східні райони сучасної Словаччини, південно-східну частину сучасної Польщі.

Українська етнічна територія на час Української революції, за оцінкою С.Рудницького становила від 905 тис. км.² до 1 млн. 56 тис. км.² з 51,2—53,9 млн мешканців. Питома вага етнічних українців становила на цій території (за його обчисленнями) 71,3—71,7 %. В.Кубійович зробив оцінку площі української етнічної території на 1933 р. — 932 тис. км.², у тому числі: 728,5 тис. км.² становила суцільна українська етнічна територія, 203,6 — мішана.

Незважаючи на значні територіальні втрати (головним чином у 1930-х — 1940-х роках) українська етнічна територія продовжує залишатися найбільшою з-поміж усіх етнічних територій європейських народів (росіяни, як і турки, за географічним критерієм є євразійським народом). Вона охоплює близько 600 тис. км² і простягається приблизно на 1400 км із заходу на схід широкою смугою переважно від 300 до 700 км.

Українська етнічна територія межує з етнічними територіями росіян, білорусів, поляків, словаків, угорців, румунів, молдован та з етнічними островами болгар і гагаузів. Більша частина української етнічної території має виразно одноетнічний характер — етнічні українці становлять понад 80 % людності. Такі одноетнічні українські території переважають у 22 областях України, в Чернівецькій області — 3/4, в Одеській вони становлять близько 2/3 території, в Луганській області — близько половини, в Донецькій — більше половини. На Кримському півострові українців близько 1/4 населення, одноетнічність території спостерігається сьогодні як локальне явище і тенденція до збільшення частки кримськотатарського народу на більшості його території є визначальною.

У межах української етнічної території є одноетнічні та етнічно змішані острови (анклави) болгар, молдован, румунів, угорців, росіян, поляків, греків, циган, албанців, словаків, білорусів, та етнічних груп інших народів. Іншоетнічні домішки на територіях міст за чисельністю і питомою вагою значно більші, ніж у сільській місцевості (особливо на півдні і сході країни).

Поселення, де певна етнічна меншина становить понад 80 % людності зустрічаються серед сільських поселень прикордонних районів Закарпатської області (з Угорщиною й Румунією), Чернівецької області (з Румунією й Молдовою), Одеської області (з Молдовою й Румунією), та в низці районів Кримського півострова і східних областей. Близько 98-99 % представників етнічних спільнот інших країн, що є громадянами України, мешкають розпорошено на українській етнічній території, або змішано з народами України (етнічними українцями, кримськими татарами, караїмами, кримчаками) та з представниками інших зарубіжних народів (переважно Російської Федерації).

Праці про українську етнічну територію та дотичні

• Огляд національної території України // Степан Рудницький. Чому ми хочемо самостійної України? — Львів: Світ, 1994.;
• Максименко Ф. Межі етнографічної території українського народу // Бібліотечний збірник. — 1927. — № 3.;
• Кубійович В. Географія України й сумежних країв.— Краків-Львів: Українське видавництво, 1943.— 520 с., карти 5 л.
• Кубійович В. Національні відносини // Енциклопедія українознавства. Загальна частина. Перевидання в Україні. (Репр. відтвор. вид. 1949 р.) — К., 1994;
• Кубійович В. Територія й людність українських земель. — Львів, 1935.;
• Кубійович В. Положення, границі й територія України. — (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 1. — С. 17-29.;
• Наулко В. І. Етнічний склад населення Української РСР. Статистико-картографічне дослідження. — К., 1965.;
• Сергійчук В. Етнічні межі і державний кордон України. — К., 2008.;
• Карта етнічного складу населення України. М. 1:1500000 / Міністерство культури і мистецтв; Державна служба геодезії, картографії та кадастру. — К.: «Укргеодезкартографія», ДНВП «Картографія», 2003.;
• Чирков О. А. Чи відновлять народи України втрачену чисельну перевагу в Криму? (Сучасні та можливі майбутні зміни етнічної будови людності Кримського півострова). — К., 2006. — 40 с.
• Романцов В. О. Етнічні українські землі, демографічні виміри.— В кн.: Енциклопедія історії України: У 10 т./ Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.— К.: Наук. думка, 2005.— Т. 3 : Е—Й.— С. 55—56.
• Poмaнцoв B. О. Haселення України i йoгo pідна мoвa зa часів paдянськoї влади та незалежностi (ХХ — пoчaтoк ХХI стoліття).- К.: Видавництвo iменi Олени Teліги, 2008.— 184 с. ISBN 978-966-355-008-4

Див. також

• Українці в Україні
• Етногенез українців
• Етнографічні групи українців
• Етнокультурні регіони України
• Етнічна територія
• Етнічна межа
• Територія України
• Велика Україна (історія)

Джерела та література

• Романцов В.О. Етнічні українські землі // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — 672 с. : іл. — ISBN 966-00-0610-1.

Посилання

• Чирков О. Вплив зовнішньої міграції V—ХХ ст. на сучасну етнічну мозаїчність людності України // Українознавство. — Число 1-2. — К., 2002. — С. 215—220.
• Чирков О. Втрачені землі: (Порівняння національної території України, визначеної Степаном Рудницьким на початку 1920-х років, з сучасними державною та етнічною українськими територіями) // Україна просторова в концепційному окресленні Степана Рудницького. Монографія. — К.: Українська Видавнича Спілка, 2003. — С.131-141.
• Чирков О. Етногеографічна складова українознавчої терміносистеми // Українознавство / НДІУ. — 2006. — № 1. — С. 295—302.
• Чирков О. Етнічна територія українців (Українська етнічна територія) // Український геополітичний словник / Авт. кол.: Крисаченко В. С. (автор концепції, упорядник і редактор), Турпак Н. В. (відповідальна за випуск) та ін. — К.: «МП Леся», 2010. — 531 с.
• Чирков О. Етнічна територія (етнічні землі) // Україна-Етнос. / НДІУ; Фігурний Ю. С., Баран В. Д. та ін. — К., 2006. — С. 78-81.
• Українці-русини: етнолінгвістичні та етнокультурні процеси в історичному розвитку
• Украинцы в мире | Динамика численности и расселения (рос.)