Андропов Юрій Володимирович

Юрій Володимирович Андропов Юрий Владимирович Андропов
Юрій Володимирович Андропов Юрій Володимирович Андропов
Голова Президії Верховної Ради  СРСР
10 листопада 1982 р. — 9 лютого 1984 р.
Попередник:	Леонід Ілліч Брежнєв
Наступник:	Костянтин Устинович Черненко
Народження:	2 (15) червня 1914 Солуно-Дмирівськеd, Ставропольська губернія, Російська імперія або Москва, Московська губернія, Російська імперія
Смерть:	9 лютого 1984(1984-02-09)[…] (69 років) Москва, РРФСР, СРСР
Причина смерті:	ниркова недостатність
Поховання:	Некрополь біля Кремлівської стіни
Країна:	Російська імперія, Російська СФРР і СРСР
Релігія:	атеїзм
Освіта:	Rybinsk River School VI Kalashnikovd (1936), Вища партійна школа при ЦК ВКП(б)d (1947) і Петрозаводський державний університет (1951)
Партія:	ВКП(б)
Шлюб:	Tatyana Andropovad і Nina Ivanovna Yengalychevad
Діти:	Igor Yurievich Andropovd
Автограф:
Нагороди:
Медіафайли у Вікісховищі
Висловлювання у Вікіцитатах
Роботи у  Вікіджерелах

Юрій Андропов і Войцех Ярузельський

Ю́рій Володи́мирович Андро́пов (рос. Юрий Владимирович Андропов; 2 [15] червня 1914(19140615), станція Нагутська, Ставропольська губернія, Російська імперія — 9 лютого 1984, Москва, СРСР) — радянський партійний і державний діяч. Генеральний секретар ЦК КПРС (1982—1984), голова Президії Верховної Ради СРСР (1983—1984), голова КДБ СРСР (1967—1982). Генерал армії (з 1976). Герой Соціалістичної Праці (1974).

Біографія

Володимир Костянтинович Андропов — батько Юрія Володимировича — залізничний інженер, мав вищу освіту, закінчив Харківський інститут залізничного транспорту. Помер від висипного тифу 1919 року.

Мати Андропова, вчителька музики Євгенія Карлівна Флекенштейн, була дочкою (можливо, прийомною) уродженців Фінляндії — торговця годинниками і ювелірними виробами Карла Францевича Флекенштейна і Євдокії Михайлівни Флекенштейн, яка після смерті Карла Флекенштейна в 1915 році займалася справами чоловіка.

Народився в станиці Нагутська. Після закінчення семирічки Андропов працював помічником кіномеханіка при залізничному клубі на станції Моздок, робітником на телеграфі. З 1931 року працював матросом річкового флоту на Волзькому пароплавстві. 1934 року поступив в Рибінський технікум водного транспорту, після його закінчення (1936) працював на Рибінській судноверфі імені В. Володарського.

Партійна робота

З 1937 року секретар, з 1938 року — перший секретар Ярославського обкому ВЛКСМ. З 1940 року — перший секретар ЦК ЛКСМ Карело-Фінської РСР. Під час гітлерівської окупації брав участь у партизанському русі в Карелії. У 1944—1947 роках — другий секретар Петрозаводського міськкому ВКП(б), у 1947—1951 роках — другий секретар ЦК Компартії Карело-Фінської РСР. З 1951 року в апараті ЦК ВКП(б), з 1953 року — на дипломатичній роботі.

Дипломатична робота

У 1953—1957 роках — посол СРСР в Угорщині. Головний ініціатор та співорганізатор радянської інтервенції в Угорщину з метою придушення угорського повстання 1956 року. У 1957—1962 роках — завідувач відділу по зв'язках із соціалістичними країнами та комуністичними партіями цих країн, з 1962 року — секретар ЦК КПРС. Спочатку підтримував антисталінський курс, однак після повалення Микити Хрущова переорієнтувався.

Робота у КДБ

У 1967—1982 роках — голова Комітету державної безпеки СРСР при Раді Міністрів СРСР. Тоді ж обраний кандидатом у члени політбюро ЦК КПРС. Брав активну участь в організації вторгнення військ Варшавського договору до Чехословаччини (1968). Під керівництвом Андропова органи безпеки знову перетворилися на потужну систему, що контролювала практично всі сфери життя суспільства. Активна боротьба КДБ проти інакодумства, дисидентів та інтелектуальної опозиції режиму, застосування проти останніх примусового психіатричного лікування, позбавлення громадянства, арешти, звільнення з роботи сприяли негативному іміджу Андропова у колах ліберальної інтелігенції, а також на Заході.

У період керівництва КДБ Андропов був організатором переслідувань противників комуно-тоталітарного режиму. На цей час припадають, зокрема, розгром Українського національного фронту та репресії проти його членів — Зиновія Красівського, Дмитра Квецька, Михайла Дяка, Ярослава Лесіва, Івана Губки, Мирослава Меленя, В. Кулінича, Г. Поповича, масовий погром українських дисидентів 1978 року, постійний правовий і психічний терор проти учасників Гельсинських груп в Україні. Як голова КДБ приділяв багато уваги зовншній розвідці, контррозвідці, розробці нових форм і методів науково-технічного шпигунства.

З 1973 року — член політбюро ЦК КПРС. Був одним з ініціаторів введення радянських військ до Афганістану і силового розв'язання кризи в Польщі (1980).

Генеральний секретар ЦК КПРС

З 12 листопада 1982 року — генеральний секретар ЦК КПРС. З червня 1983 року — голова Президії Верховної Ради СРСР.

У 1982—1984 роках як Генеральний секретар ЦК КПРС фактично був керівником СРСР. На посту глави держави почав проводити реформи. Андропов прагнув виправити деякі вади доби Леоніда Брежнєва — ініціював антикорупційну кампанію, заходи щодо зміцнення дисципліни, намагався адміністративно-чекистськими методами зупинити кризові явища.

Через важку хворобу з серпня 1983 року перебував на тривалому лікуванні. Висунув кандидатуру Михайла Горбачова на посаду генерального секретаря ЦК КПРС.

Помер у Москві 9 лютого 1984 року.

Джерела

• Ю. І. Шаповал. Андропов Юрій Володимирович // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2023. — ISBN 966-02-2074-X.

• Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. — К. : Либідь, 1997. — 464 с. — ISBN 5-325-00781-5.
• Стаття на сайті Інституту історії України Національної академії наук України

Література

• Шаповал Ю. Андропов Ю. В. // Політична енциклопедія / редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови). — К. : Парламентське видавництво, 2011. — С. 29. — ISBN 978-966-611-818-2.