Козацьке коло

Козацьке коло на картині «Запорожці пишуть листа турецькому султану»

Козацьке коло (козачий круг) — основа життя і громадського управління козаків, як донських так і запорозьких, яка існувала в степу з давніх-давен^{[джерело?]}. Козацьке коло іншими словами це козача рада^{[джерело?]}, зібрання всіх вільних дорослих чоловіків (козаків) тої чи іншої місцевості чи населеного пункту. Козацький круг (громада) вирішував всі питання козацького життя і його рішенням мусіли всі підпорядковуватись. На козачому крузі обирали і затверджували отаманів, священнослужителів, приймали послів, вирішували спірні питання, укладали і розривали шлюби тощо^{[джерело?]}.

Аналогами козацького кола в різні часи можна вважати такі суспільні інститути, як народні збори у Греції та Римі, народне віче на Русі, сільські сходи в Україні і Росії, християнську церкву (коло віруючих, церковні і земські собори (зібрання), кагали і синагоги в старожитніх єврейських громадах до XIX століття тощо^{[джерело?]}.

Серед пам'яток козачого звичаєвого права, в яких розглядається поняття кола і які дійшли до наших днів важливе місце належить Завітам Ігната, записаному звичаєвому праву козаків-некрасівців, які у XVIII столітті перейшли в підданство Османської імперії.

Відомі випадки (до XX століття) відмови козаків визнавати православних священнослужителів, які відмовлялися підкоритися рішенню кругу і конфліктів на цьому ґрунті з вищою церковною ієрархією Російської імперії.

Козацьке коло й шлюб

Цитата з книги:

"Пам'ятаю, батько казали, як діди наші одружувалися. Козак брав наречену і вів її до кола. Вклонившись на всі чотири сторони і назвавши її на ім'я, казав: «Ти будеш мені дружиною». А та, вклонившись козакові в ноги, говорила: «Ти будеш мені чоловіком». Після цього вони цілувалися, брали від кола поздоровлення і шлюб вважався законним. І розходилися легко. Козак, взявши за руку дружину, вводив її в коло і казав: "Друзі, вірні козаки. Я деякий час мав дружину. Вона була мені послужливо, вірною дружиною, тепер вона мені не дружина, а я їй не чоловік. Хто її бажає, може взяти «. Відмовлено дружину будь-хто міг взяти собі за дружину, прикривши її полою свого одягу.»

Оригінальний текст (рос.)

«Помню, батя сказывал, как деды наши женились. Казак брал невесту и вел ее в круг. Поклонившись на все четыре стороны и назвав ее по имени, говорил: «Ты будь мне жена». А та, поклонившись казаку в ноги, говорила: «Ты будь мне мужем». После этого они целовались, принимали от круга поздравления и брак считался законным. И расходились легко. Казак, взяв за руку жену, вводил ее в круг и говорил: «Друзья, верные казаки. Я некоторое время имел жену. Она была мне услужливой, верной супругой, теперь она мне не жена, а я ей не муж. Кто ее желает, может взять». Отказанную жену любой мог взять себе в жены, прикрыв ее полою своего платья.»

Козацьке коло й освіта

Потреба у старих мала різні прояви. Але головним було те, що головною умовою виживання козаків в складних умовах навколишньої дійсності було потрібно накопичувати, аналізувати і засвоювати досвід попередніх поколінь. Саме в цій сфері були задіяні функції старих людей (на Січі — січових дідів). Все життя козака від колиски і до гробу було напруженим і невпинним навчанням. Спочатку козачок, а потім молодий і навіть не дуже молодий козак дуже уважно слухав старших і засвоював їх життєвий досвід і досвід їх попередників, збережений і донесений до нового покоління у думах і піснях, казках і переказах. По мірі появи власного досвіду і самі козачата ставали вчителями, навчаючи тих, хто був молодший за них, і так далі. Від успішного засвоєння досвіду своїх попередників, від розуміння справжніх причин їх успіхів і невдач в дуже великій мірі залежали власні успіхи і невдачі, а часто і саме життя козака. Хто погано вчився, того часто вбивали в першому ж бою. Всі стандартні і нестандартні ситуації, в яких опинялись їх батьки, діди, прадіди на війні, на полюванні, в побутових ситуаціях — вивчались, запам'ятовувались і були чудово відомі їх внукам і правнукам. Вони місяцями програвали ці ситуації, неспішно рухаючись безмежними просторами Євразії. Проходячи кіньми дороги вони не співали, а «грали» свої неповторні пісні. Але самі ці пісні і перекази з'являлись на світ і отримували право на подальше життя в більшості випадків на посиденьках в колі старих дідів.

Див. також

• Козацька рада

Джерела та література

• Г. К. Швидько. Козацьке коло // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2007. — Т. 4 : Ка — Ком. — С. 420. — 528 с. : іл. — ISBN 978-966-00-0692-8.
• Заповіді Ігната
• На південних рубежах